Інтерв`ю

Мирослава Барчук: «Я завжди відчуваю наближення катастроф через мову»

Журналістка й телеведуча — про правду в професії і те, що формує журналіста

Богдана Неборак, Данило Павлов
19 Листопада

Журналістка Мирослава Барчук — один з найпомітніших голосів української медіасфери, сьогодні — ведуча ток-шоу «Зворотний відлік» на телеканалі «UA: ПЕРШИЙ» та авторка розмов з українськими інтелектуалами «Простір» на «Hromadske».

Мирослава згадує своє дитинство у радянській Україні як подвійне життя: російськомовна дівчина з дворової компанії, яка удома потрапляла в середовище київської інтелігенції, де говорили про ув’язнення Сахарова і Стуса й формували культурне проукраїнське підпілля. Батьки — актори Ніла Крюкова й Анатолій Барчук — не заохочували бажання доньки стати акторкою, тож Мирослава обирає журналістику. 

У 90-х виїздить у Канаду, де також працює у медіа, в другій половині 90-х повертається в Україну і відтоді працює на українському телебаченні. Мирослава Барчук відзначена премією Ґонґадзе та нагородою «Високі стандарти журналістики», серед її проєктів — суспільно-політичні ток-шоу, великі інтерв’ю та завжди — медіапродукти про українську культуру. Ми зустрічаємося з Мирославою, щоб поговорити на тему лекції, яку вона прочитала на Львівському медіафорумі.

Про те, як медіа допомагають вибудовувати компроміси в суспільстві, чи можуть вони детравматизувати людей та якими є риси ефективного журналіста сьогодні — читайте в розмові. 

§§§

У своїй лекції для Львівського медіафоруму ви говорите, що правда не буває посередині. Що з’являється, коли ми починаємо шукати правду «посередині»? 

Я навмисне загострила цю думку на медіафорумі. Я сказала, що посередині між правдою і брехнею лежить брехня. Це цитата з Буковського, який говорив так про радянську пропаганду. Коли кажу про правду посередині, виходжу з власного журналістського досвіду, що триває вже понад двадцять років. Іноді правдою посередині ми прикриваємо нездатність чи страх зробити морально-етичний вибір. Це дуже зручно, я часто бачила, як це відбувається.

Але якщо немає правди посередині — як шукати компроміс?

Унаслідок нашої великої неодноразової травми ми справді можемо бути нетерпимі, злі в обстоюванні власної позиції. Правда посередині — це одна зі стратегій нашого виживання. Всмоктана з молоком матері стратегія виживання — не займати позицію. Так було написано на радянських трамваях — «не высовываться». Ця стратегія короткочасно приносить комфорт, але у довгій перспективі вона — провальна, навіть призводить до катастроф. Я бачу це в людях, яких ми називаємо російськими лібералами. Вони йдуть на компроміси й підписують, наприклад, лист підтримки Путіна після анексії Криму, вважаючи, що захищають тих, хто за ними. Режисери так захищають творчі колективи й так далі. 

Я за компроміс, якщо є цивілізований діалог і рівноцінна розмова толерантних людей, які чують і поважають одне одного. Але компроміс неможливий, коли ти сприймаєш його як домовленість, а інша сторона — як гру з нульовою сумою.

Як «правда посередині» й бажання не висовуватися впливають на українське суспільство?

Пробуючи не дражнити частину суспільства, ми двадцять чотири роки замовчували тему справжньої історії. Це і українська церква, і репресії, і УПА… ми говорили, що ці теми «не на часі». Нам не вистачило аргументів і сміливості вчасно провести декомунізацію, ми роками вдавали в парламенті та ефірах, що п’ята колона Кремля — це просто «альтернативна точка зору», у нас кілька поколінь виросло практично без прикладів перемоги справедливості. 

Навіть навпаки, ці покоління зростали на прикладі того, що герої, які обстоювали справедливість, повернулись додому у трунах із села Кучино Пермської області, а ті, хто на них доносив і допомагав системі судити й ламати цих дисидентів, зробили блискучу кар’єру, торгують нафтою і газом, літають чартерами до Москви й сидять у парламенті. Отже, з’ясувалося, що ми діяли з позиції слабкого щодо зла, вважаючи, що зло — це непереможна даність, а всі однаково приречені програти, тому, мовляв, краще не викликати вовка з лісу. Але вовк набрався сили, осмілів, прийшов і забрав життя ще десятків тисяч і наші землі.

Ким у нашому суспільстві є люди, що таки висовуються?

Недавно я перечитувала есей Миколи Рябчука про Василя Стуса. Рябчук пише, що Стус — дуже дискомфортний для багатьох. Він має мало шансів стати популярним культурним героєм України. У нього дуже складні, темні, відчужені тексти, які одразу не розлущиш. І головне, Стус показує клас того, як займати позицію і обстоювати гідність, називаючи зраду зрадою, а колаборацію колаборацією. У 2007 році була ініціатива перейменувати Донецький університет іменем Стуса. Я тоді працювала на «П’ятому каналі», ми вивели на зв’язок представників ученої ради університету в ефір. Вони пояснювали, чому проти перейменування, — це були серйозні вчені. Вони казали, що Стус — екстремал, радикальна, неоднозначна людина. Його радикальність їм муляла.

Конформізм завжди легше вважати виваженою позицією. Однак зі злом не може бути компромісів, бо зло ніколи не йде на поступки.

І ти програєш злу, виправдовуючи себе — чиїмось екстремізмом, радикалізмом, неправильністю певних життєвих стратегій.

У Довлатова є новела, яка називається «Компромиссы». Там він пояснює компроміс як корисливе виправдання власного цинізму. Деякі компроміси виглядають саме так. 

Стус займає проукраїнську позицію в момент, коли це суперечить його виживанню. Згадую есей Оксани Забужко про Оксану Радиш, де вона пише, що ми, «розбещені апокаліптичними мартирологами 20 століття», втрачаємо чутливість до інших способів винищення еліт, крім убивства. Чи можна мати постать Стуса за взірець і при цьому не чекати такого ж рівня героїзму від кожного?

Оксана Забужко також любить цитувати Шопенгауера, який каже, що нація складається не з живих обивателів, а з мертвих героїв. Вони задають морально-етичну планку. У мене в голові повсякчас присутній Стус. Я не кажу, що всі мають жертвувати життям, але відчуваю, що для частини людей у моєму суспільстві важать Стус, Сверстюк, Лук’яненко, Зісельс. Для частини не важать. Але коли це для тебе важить, ти пробуєш співміряти свої вчинки з цими людьми. Весь час відчуваєш цю планку. Це не обов’язково смерть. Це і їхні вчинки, і прийняття власної долі. Я не перестаю захоплюватись 12-річним листуванням Євгена Сверстюка з його дружиною, Валерією Андрієвською, з якого видно і той аристократизм, і гідність у ставленні до життєвих негараздів, про які пише Оксана Забужко, коли говорить про Оксану Радиш.

Коли планка така висока, то суспільство хоче цього і від інших історичних постатей. Наприклад, я з тривогою спостерігаю, як то тут то там, буває, ставлять питання про те, чи варто говорити про Тичину як видатного поета, якщо він був також співцем соцреалізму.

Можливо, це відчуття вашого покоління. До речі, у Стуса ж є блискучий текст про Тичину, який називається «Феномен доби. Сходження на Голгофу слави». Це один з текстів, які поклали в основу звинувачення проти Стуса у 1972 році і у судовій справі переклали як «Феномен суток». Так ось, як на мене, головний акцент цієї статті — це якраз співчуття до трагедії, делікатність і розуміння Тичининої Голгофи і його генія.

Років 25 тому ми теж повертали поетові Борису Олійнику збірки його поезій, через його комунізм. У який він, до речі, абсолютно щиро вірив. Багато хто дуже грубо висловився навіть у день його смерті 2017-го. Але зараз Олійник для мене — автор кількох потрясаючих віршів про матір, тонкий талановитий лірик, автор оцього прекрасного «Я летів красивим чортом на коні, як ворон чорнім, біла піна падала, мов сніг», саме це лишилось і нікуди не зникне. І ще пам’ятатиму, як мама читає мені, школярці, його вірш «Мелодія». З цього тексту і ще з кількох Вінграновського у мене почалися стосунки з поезією. 

Заболю, затужу, заридаю… в собі закурличу,
А про очі людські засміюсь,
надломивши печаль.
Помолюсь крадькома на твоє праслов’янське обличчя.
І зоря покладе на мовчання моє печать…
…Забіліли сніги, забіліли по цілому світі,
опадає листок, як зів’яле чаїне крило,
Там, де ми відбули,
там, де наше відтьохкало літо, –
забіліли сніги… забіліли сніги… замело…

Оце той компроміс, що прийнятний для мене. 

Компроміс і порозуміння досягаються засобами мови. Як ви як журналістка дивитеся на мову сьогодні?

Ми спершу називаємо щось, а потім живемо відповідно до того, що назвали. Спершу завжди є слово. І слово може руйнувати, знімати запобіжники від агресії, пошлості. Іноді досить одного слова, щоб те, що раніше було неприпустимим, стало звичайним. Це легко прослідкувати в родинах, коли в один момент єдине слово відкриває шлюз. Ти кажеш — і відчуваєш, що переходиш межу. Закрити такі шлюзи складно.

Чи можете навести приклади у суспільному контексті?

Восени 2018 року, за кілька місяців до того, як Зеленський оголосив, що йде в президенти, він записав відео. У ньому він критикує парламент і говорить, що знайшов для депутатів тепле затишне місце, каже: «Ідіть у сраку». «Слуга народу» теж звертається до раніше неприпустимої риторики й натяків, коли вивішує по всій країні сітілайти з написами: «Весна покаже, хто де крав». Запобіжник зриває. І невдовзі ми чуємо вже слова Порошенка, який каже про свого політичного опонента: «Зелена шмаркля». Після того, як це сказав Порошенко, я зрозуміла, що межа перейдена. Жест, який показав Гео Лерос Президенту минулого тижня, — це наслідок, помах крил того слова, яке було запущене у 2018-му. 

Про те, як мова впливає на нас, як часом підтримує простір невидимості, безвідповідальності, безсуб’єктності, прекрасно говорить Олена Стяжкіна. Вона пише, що радянська мова є міною уповільненої дії. Мова — це поле травми, те, що тримає нас у минулому. Стяжкіна пояснює, що ненормально бачити на цивільних будівлях напис «режим роботи», бо це значить, що ми далі живемо в режимі. Такі речі дуже важко спіймати. Слова формують і форматують нашу реальність. 

Тімоті Снайдер багато пише про небезпеку спускатися до низької лексики. На прикладі кампаній Трампа він показує, як низька лексика тригерить те темне, що є всередині людини. Виходить, мова показує, як ми наближаємося до силового вирішення конфліктів?

Я завжди відчуваю наближення катастроф саме через мову. Якщо слова спрофановані й виснажені, нам соромно їх промовляти, якщо вони викликають у нас спротив, отже, є велика суспільна проблема. З іншого боку, дуже небезпечні у цьому сенсі соціальні мережі — аби виникала залученість, вони вимагають дедалі більшої емоційності або екстремальності висловлення. 

Але цей прийом дуже ефективно працює. Як це впливає на журналістику і чи треба журналістиці використовувати його?

Нас може стримати, наприклад, культура. Внутрішні гальма. Деякі речі ти читаєш і розумієш: це непристойно, цього не можна допускати. Певні брутальність і вульгарність подачі — неприйнятні. Якщо є достатня група людей, для яких це неприйнятно, це середовище стримує від того, щоб такі речі ставали звичним трендом. У кожному суспільстві є тонкий прошарок людей культури, які задають невидимий, але відчутний тон і рамки допустимого (ось тут можна, а тут уже ні), за цими рамками ми всі вирівнюємо оптику й мову.

Іншими словами, у мене в голові завжди є люди, перед якими мені соромно поводитися без гальм.

Мені теж часом хочеться вилаятись, влізти у якусь кошмарну суперечку. Але я спираюся на морально-етичну подушку, яку для мене створюють ці люди, і тримаюся з усіх сил. 

Де журналістові виробити таке ненамацальне чуття того, що пристойно? Звідки береться морально-етична планка?

Тут як кому пощастить. У яке середовище, у яку мисленнєву групу потрапляє людина, коли вона ще дитина, і пізніше, коли досить молода. Які цінності в середовищі, в яке ти заходиш? Які маяки тобі виставляють там?

Розкажіть, як це було у вас?

Я потрапила на «1+1» у 1998 році, це була моя перша робота. Вважала себе дуже крутою, бо я приїхала із Заходу, знала іноземні мови, мала такий досвід тоді, коли люди в нас ще не вчилися і не працювали на Заході. І я прийшла та побачила, що роблять на «1+1». Це був вибух! Роднянський (Олександр Роднянський — співзасновник, генеральний продюсер телеканалу «1+1» у 1995-2001 рр. — TU) показав, що можна перекладати серіали українською мовою. Юрій Макаров і Анатолій Борсюк показали, що українською можна вести інтелектуальні програми про кіно. На «1+1» були сконцентровані найкращі люди в медіапрофесії, їх зібрав Роднянський. Кілька років роботи там мені дуже допомогли. Коли я приходила в нові колективи, то вражалася, що може бути інакше. 

Життя дало мені шанс побачити, як може бути, ким можна бути і до чого можна прагнути. Іноді людям не щастить і вони потрапляють у середовище із зовсім іншими цінностями. І там виникає купа своїх пояснень. У мене є колишні колеги, які працювали на телеканалах групи Медведчука. Ці канали, на жаль, сформували дуже багато молодих людей. Коли ти потрапляєш у таке середовище, то, як каже Юрій Макаров, просолюєшся як огірок у діжці. Це дійсно принцип «пощастило чи ні».

Які навички й досвіди важливі для молодого журналіста на перших роботах?

Ти вчишся вчитися, усвідомлюєш, як багато ще можна відкрити, наскільки удосконалити самого себе. Це найперше, що відчуваєш, — свою недосконалість. Також журналіст вчиться стандартів, усвідомлює, що таке відповідальна журналістика, набиває перші ґулі, не спить ночами через вагання і сумніви. Ти вчишся ставити питання: «Що і навіщо я роблю?». Врешті ти вчишся ремесла, це теж важливо. І головне, коли ти приходиш у колектив, де є відчуття місії, даруйте цей високий стиль, то розумієш, що це — заразно. Оця спільна праця, що зріднює. Ти звикаєш до відчуття класної спільної роботи на класну ідею. Я помітила, що професія часто дається ривками, і це буває через піт і кров, через виснаження, вигорання, але врешті ти виявляєш, що все було недаремно. 

У своїх інтерв’ю ви скептично висловлюєтеся щодо навчання на журналістиці. І все ж — чи варто вчитися журналістики в університеті?

Я не завжди бачу компетентних людей серед випускників факультетів журналістики. Можу глибше говорити про часи, коли я закінчила своє навчання. Якщо порівнювати журналістику з філологією — то, думаю, це один до десяти на користь останньої. Треба було, звичайно, йти на філологію. Припускаю, що сьогодні журналістика в університеті теж дає менше за будь-яку іншу спеціалізацію. 

Яка освіта корисна для людини, що хоче бути журналістом? 

Я вважаю, що майбутнє за нішевою журналістикою. А журналістика — це типу «в общем и целом». Це не дуже перспективно в такому плані. Найкращі журналісти, яких я зустрічала, — це люди з певним фахом, які добре розуміються на якійсь темі. Журналістам потрібна самоосвіта і дуже-дуже багато читання.

Якою була ваша самоосвіта?

Факультет журналістики був для мене певним компромісом. Я писала, починаючи з середньої школи, хотіла вступити на філологію, бо любила літературу й мови. Але боялася, що мене розподілять як вчительку кудись у школу. Я ненавиділа вчительство, тому вступила на журналістику. У 17 років журналістика звучала мені дуже круто. 

Чи був момент, коли відчули: ви — журналістка?

Ні, одного такого моменту не було. Ще 1989 року я зрозуміла, що в професії можна робити щось дуже класне. Ми робили самвидавну студентську газету «Вибір», привозили її до Львова і продавали на львівській стометрівці. Був страшенний попит! Ми друкували цю газету в Таллінні, її передавали нам у мішках поїздом. 

Про що була ця газета?

Політична. Ми писали про те, що таке пакт Молотова-Ріббентропа, про Українську греко-католицьку церкву, Грушевського і Петлюру, «Історію України-Руси». Я сама повідкривала для себе всі ці теми. Пригадую, як усі вже знали, що таке пакт Молотова-Ріббентропа, а ми з подругою Лесею — ні. Нам було соромно запитати, бо всі навколо знали. Нарешті якось ми знайшли цю інформацію і написали статтю. Це був десь третій курс університету.

Виходить, одна з формул журналістики — дуже сильний потяг зрозуміти і зрозуміло розказати історію?

Недавно я чула подкаст-інтерв’ю Ярини Серкез. Вона працює в New York Times, розповідала, що в штаті є сорок редакторів, яких можна назвати «спрощувачами». Це моє слово, маю на увазі людей, які працюють із дуже серйозною науковою інформацією і переписують ці статті зрозумілою мовою. Ну, наприклад, їхні статті про COVID — вони настільки доступні й зрозумілі. Така журналістика — це високий пілотаж, більшість видань не можуть цього зробити. Думаю, в чомусь це літературний хист, а не просто журналістський.

Ви говорите про легкість як ознаку хорошої роботи. Чи не траплялося вам поблажливе ставлення у професії — мовляв, це просто робота в кадрі чи просто письмо?

Моя мама — акторка. Вона виросла в селі на Кіровоградщині. Коли вступила до театрального інституту, односельці трохи підсміювалися. Потім мамі все життя казали, мовляв, ну що ти робиш, просто виходиш на сцену і говориш, це може кожен. На що мама радила взяти букет квітів і після вистави спробувати вийти на сцену і вручити акторові. Тоді ти відчуєш: те, що здається легким і доступним, насправді страшенно складне. І чим легше воно виглядає, тим це насправді складніше. Це і доступності подачі стосується.

Коли мені було років 20, я захоплювалася поезією Валерія Іллі, це справді унікальний поет, ним, до речі, захоплювались і Вінграновський та Бажан. Ілля був мені дуже близьким і зрозумілим саме тоді в юності. Я зустрічалася з одним хлопцем, який подивився на ці вірші, почитав і каже: «Ну, це просто набір слів. Я теж так можу написати». Це був останній день нашого роману.

Чи можуть медіа допомагати суспільству пропрацьовувати травматичні досвіди?

Медіа довгий час не вміли правильно говорити про такі речі. Це розказувалося невміло. Достатньо подивитись програми початку 90-х, де у студії «УТ-1», скажімо, сидять такі зірки, як Субтельний, Омелян Пріцак, поети Нью-Йоркської школи, Соломія Павличко, Іван Дзюба, але телевізійна шестерня «УТ-1» ще налаштована по-старому, і це дві години якихось тоскних формальних радянських кліше. От кажуть, що кожному поколінню треба перекладати класику, так само

Для кожного покоління потрібен новий зрозумілий наратив про історичні перемоги і катастрофи. 

Були історичні програми на Першому національному, які абсолютно справедливо закрили, коли прийшов Зураб Аласанія. Ці програми відштовхували своєю архаїчною риторикою. Для мене позитивним прикладом є документальний фільм «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла». Усі кажуть, що це рівня Netflix — і я згодна, від цього серіалу годі відірватися, його дивляться всі, від підлітків до літніх людей. Західні медіа знайшли ефективну мову документального кіно, а отже, вона існує, може бути доступною, цікавою і притягальною.

Будьмо чесними, аж до 2014 року ми не ставили перед собою завдання розказувати українську історію, повертати стерту історичну пам’ять. Певний прорив стався за часів Віктора Ющенка. Його багато за що критикують, але саме він порушив тему Голодомору, відродив Батурин та ініціював відродження Мистецького Арсеналу. Він позначив правильні маяки, які знову погасли за Януковича. Думаю, все ж повинна бути державна політика, потреба загального наративу, виражена на рівні державних інституцій. Мені бракує цього розуміння серед політичних еліт України. Люди, які приходять у політику останні тридцять років, суто по-марксистськи вважають історію та культуру хіба що надбудовою над економікою і соціалкою. Буде хліб, буде й пісня, так би мовити.

Де ви ще бачите таку зрозумілу мову?

Думаю, велике майбутнє — за подкастами на різних платформах. Люди можуть слухати за кермом чи роблячи щось, це спосіб доносити простою мовою такі історії. 

Присвоєння травматичних досвідів сприймається зараз як сила чи як слабкість? 

Я довго жила в Канаді й Америці. Бачила людей, що не мають історичного опертя, — це, скажімо, діти емігрантів-англосаксів, які втратили зв’язок зі своєю землею, вони шукають опертя в інших націях. Тоді була велика мода на індіанську культуру, вийшов фільм Кевіна Костнера «Танці з вовками» про те, як біла людина знищувала культуру аборигенів. І я бачила, як нью-йоркці вкручували у волосся пір’їни, усі купували собі індіанських «ловців снів». 

Люди пробували прив’язати свою ідентичність до чийогось коріння, хай і дуже непростого й трагічного. Тоді я зрозуміла, що ідентичність — очевидно важлива. Ти мусиш мати в собі досвіди попередніх поколінь з усіма пережиттями, поразками й перемогами, тоді ти спираєшся на них. Це стає частиною уявлення про себе. Виникає відчуття спільної долі, це робить націю нацією. 

Ви завжди мали медіапроєкти, присвячені українській культурі та інтелектуальній думці. Що ви любите в українській культурі? 

Українська культура — це частина світової культури, я не можу її відокремлювати. Я її порівнюю, у чомусь ми кращі, десь програємо, десь перегукуємося. Мене вражає живучість української культури, вона існує сьогодні чудесним чином у таких колосальних виявах і формах, попри всі утиски, які з нею трапилися. Мене притягає це. 

Як можна зрощувати престиж української культури таким чином, щоб ми ходили маршрутами Плужника, Семенка й Курбаса, як у Парижі люди ходять стежками Гемінґвея і Сартра?

Є певна інерція вторинності щодо української культури, відчуття того, що досі все найкраще відбувається не тут, а в метрополії. Оксана Забужко, до речі, у вже згаданій вами книжці «Як рубали вишневий сад» говорить про цю вторинність як про нашу пологову травму після Емського указу, такий певний ПТСР. Насправді виростити престиж — це абсолютно конкретні зусилля багатьох різних людей. Повернення імен, топоніміки міст і місць, створення туристичних точок, пов’язаних з культурою та іменами.

Іноді одна, от буквально одна людина може зробити просто проривні речі. Як-от Люба Якимчук ще раз «засвітила» Семенка, Вірляна Ткач — Леся Курбаса, Оксана Щур з Літературною лабораторією, Сергієм Жаданом і Юрієм Гуржи у проєкті «Фокстроти» оживили геніальних Бажана, Тичину, Гео Шкурупія, Сосюру, Влизька, інших. Ну і, звичайно, Оксана Забужко, яка повернула Лесю Українку, Шевченка, Шевельова. Тобто я кажу про те, що ось ці стежки Сартра чи Гертруди Стайн у Парижі проклали не вони самі, а ті, хто прийшли після них і розповіли історії, позначили культові місця, написали тексти, підписали кожен камінчик. 

У нас є певні тріщини між різними культурними середовищами, більш україноцентричним і космополітичним. І тут я бачу певну проблему. Іншими словами, щоб зрозуміти, наскільки цінні Бажан чи Зеров, чи та ж абсолютно недооцінена Леся, чи наскільки чудовий переклад «Фауста» у Миколи Лукаша, треба нарешті зробити зусилля, прочитати, впустити це знання в себе, стати частиною цієї культури. Але тут з’являється Пастернак зі своїм перекладом «Фауста». І все, напружуватись не потрібно. З’являється Булгаков. І ми дивимося на своє місто і на його культурні маршрути початку ХХ століття не очима Тичини і його «Золотого гомону», а очима Ніколкі Турбіна, який у День Злуки 22 січня 1919 року стоїть на Софійській площі і ненавидить українську стихію. 

Як з цим змагатися і виходити на площину діалогу?

Для мене страшенно важливо, коли виникають місця дифузії. Такими є, скажімо, Книжковий Арсенал та Форум видавців у Львові, де ці середовища з’єднуються. Це спосіб виробити культурний діалог, порозумітися. Тоді для російськомовних середовищ інша українська культура стане таким же великим відкриттям, як колись став Сергій Жадан. Жадан — видимий, оцінений, шанований і люблений для цих середовищ. Але річ у тому, що в нас є значно більше чого показати з того, що перебуває в тіні. Я сподіваюся, що далі відбуватиметься взаємопроникнення.

Як медіа може зрощувати престиж культури?

В Україні це може робити тільки некомерційне медіа. Культура з комерційних каналів відтіснялася все далі на маргінес, ставала нерейтинговою. Розумна ненудна «культурка» буде менш рейтингова, ніж комедійне шоу. Це певне зачароване коло, спочатку ми знижували і знижували рівень телеконтенту, довели суспільство, як каже Юлія Мостова, до інформаційної булімії та інтелектуального дисбактеріозу, і тепер кажемо: так а не дивиться глядач «культурку». Тому справді медіа пожирає свідомість суспільства, а суспільство — якість медіа.

Сьогодні в Україні Суспільний мовник — це єдиний канал, який може собі дозволити робити культурні проєкти. Так буде, поки на великих приватних каналах не з’являться соціально відповідальні культурні, історичні проєкти.

На сьогодні все ще немає іншого способу прокомунікувати це мільйонам, крім як через телебачення. За даними «Детектора медіа», 74% людей беруть новини саме з телебачення, і хоч ця цифра з року в рік меншає, не варто її недооцінювати. 73% виборців, які голосували за Зеленського, — це наслідок роботи телебачення, серіалу «Слуга народу».

Тобто якщо серіал змусив народ проголосувати на телевізійного персонажа Голобородька, уявіть собі, як можна було б у позитивний спосіб міняти свідомість людей — десовітизувати, робити освітні, культурні проєкти — якби власники мали інший горизонт мислення. 

Мені дуже подобається те, що роблять «Радіо культура» та «UA Культура», це мене обнадіює. Ми ж не чекаємо, щоб половина населення України різко кинулися до книгарень. Це шлях. Олеся Островська-Люта каже, що Книжковий Арсенал відвідують 75 000 людей. Очевидно, це і є активні споживачі культури у нашому місті. Це достойна, нормальна цифра, для якої можна працювати. Це переважно ті люди, які потім стають змінотворцями.

Українські видавці пояснюють, що поетичні книжки — престижні, але нерентабельні, цей збиток вирівнюють популярні книжки. Чи не може працювати такий підхід у телеканалів, коли якась програма дає рейтинги, але інша важлива своїм іміджем та освітнім ефектом?

Так мало б бути — це соціально відповідальні проєкти каналу. Але треба брати до уваги смак та рівень освіти власника.

Ви працюєте в політичній журналістиці, маєте стресову роботу. Згадую ваш ідилійний допис про яблуневий сад за вікном. Розкажіть, що вас заземляє і дає сили й далі змагатися за важливі для вас речі у складні миті?

Дуже багато моїх колег, які працюють телеведучими з політичними темами, насправді є інтровертами, які живуть життя з яблунями за вікном. Але вдають вони екстравертів і людей, залучених в усі підлості та цинізми політики. Насправді моє реальне життя відбувається там, де я читаю книжки, дивлюся мистецтво. Проте я відчуваю відповідальність робити здорове політичне ток-шоу, щоб показувати й пояснювати людям певні речі. Це не працює так, що я живу в лайні, а знімаю стрес у цвітові яблуні. Навпаки — я живу в цвітові яблуні, але відчуваю відповідальність працювати в деструктивному полі стресу для того, щоб люди розуміли, що діється у країні.

[Матеріал підготовлено у межах cпівпраці з VIII Lviv Media Forum, який відбувся 26-28 серпня. Зміст тексту є винятковою відповідальністю авторів і не відображає позицію донорів.]

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.