Володимир Тихий: «Ми увіковічуємо відчуття різних людей під час війни, щоб потім до цього повернутися»

Яку роль документальне кіно грає під час війни

6 Жовтня

Please check the link below to read the article in English — Volodymyr Tykhyi: “We Are Documenting the Experiences of Different People During the War to Return to Them Later.”

§§§

Обʼєднання «Вавилонʼ13» сформувалось, аби зафіксувати Революцію Гідності, а тепер його учасники фіксують війну Росії проти України. Над одним із таких фільмів працює режисер і продюсер творчого об’єднання «Вавилон’13» Володимир Тихий — за фінансової підтримки ЄС він фіксує історію воєнних злочинів Росії проти медичної інфраструктури на півдні України.

The Ukrainians поговорили з Володимиром Тихим про роль документального кіно під час війни, художнє осмислення злочинів росіян та майбутнє неігрового кіно.

§§§

[Цей матеріал створений за підтримки Європейського Союзу]

§§§

У 2013-му група режисерів та операторів України зібралася в об’єднання «Вавилонʼ13», щоб зафіксувати рішучі кроки громадянського суспільства. Першим стало коротке відео «Prologue», записане на Михайлівській площі 30 листопада 2013 року. Пригадуєте, як ви починали?

Неможливо забути цю історію. Ми не просто зібралися, це був вибух волевиявлення. Побиття студентів, які вийшли протестувати, всіх обурило. Денис Воронцов, наш активіст із «Вавилонʼ13», запропонував зібратися на Михайлівській і почати знімати. 

Стало зрозуміло, що ми як кінематографісти можемо безпосередньо вплинути на процес. Тоді майже всі мас-медіа перебували під впливом влади, тож нам потрібно було працювати з уявленням про те, що відбувається в Україні.

Ми думали не просто про українців, а про зовнішні свідчення — хотіли показувати, що відбувається тут, документально осмислювати реальність. Саме для цього ми об’єдналися. 

За кілька тижнів помітили, що людям на Майдані це цікаво — їм було важливо сприймати себе не через новини, а за допомогою певних художніх образів. «Вавилонʼ13» ініціював культурний процес, ми стали таким собі майданівським медіа чи культурним майданчиком.

Про що вам тоді йшлося?

Ми поставили перед собою мету, суголосну з метою Майдану, — зміна влади, повалення режиму Януковича. Хоч серед нас були досвідчені режисери й оператори, професіонали з певними бекґраундами та здобутками, ми вирішили, що будемо створювати анонімні речі. Так виник мистецький бренд «Вавилон’13». Суть була така: кілька людей створюють один фільм, не претендуючи на його авторство. Цей принцип і досі працює. У соцмережах спільноти «Вавилон’13» на ютубі чи у фейсбуці наші фільми — анонімні. Вони інспіровані моментом соціальної відповідальності та усвідомленням важливості того, про що ми розказуємо. Ми не намагаємось на них піаритися чи будувати кар’єру.

Виходить, що ви об’єдналися для того, щоб показати зрушення в суспільстві та підсилити їх?

Ми виникли, щоби розказати, що відбувалося тут, в Україні, на Майдані. Майже ніхто про це не розказував. Ми створювали документальні історії, публікували їх, нас цитували різні медіа в Європі, Америці, Росії. Спершу думали, що працюватимемо для зовнішнього глядача, а потім зрозуміли, наскільки самим українцям важливо бачити, що відбувається в Україні. 

Чому, до речі, Вавилон?

Після розмови з головою Спілки кінематографістів Сергієм Тримбачем нам виділили невеличкий зал для роботи, де можна було проєктувати відео. Він стояв поруч із баром «Вавилон», який назвали на честь однойменного фільму Івана Миколайчука (драма «Вавилон XX» 1979 року, — TU). Паролем до Wi-Fi, яким ми користувалися, був саме «Вавилон-13», бо 2013 рік. От ми й вирішили назватися так само. 

Наша назва підсилює історію тяглості культурних процесів — від Миколайчука до Революції Гідності.

А ще символічно, що Вавилон — це місце, де багато людей шукали спільну мову, як було в Україні у 2013-му.

«Вавилонʼ13» послідовно фіксує історичні події упродовж майже десятиліття: від 2013-2014 років (цикл «Зима, що нас змінила», фільм «Наша Надія») й аж до великої війни (цикли «Фортеця Маріуполь» про захисників міста, «Боривітер. Польові історії» — історії українських військових, документальний серіал про митців і мисткинь «Мистецтво в країні війни»). Як ви оцінюєте шлях, який пройшли за десять років роботи?

Ми не зовсім фіксуємо, а робимо невеликі художні історії. Хоч вони є документальними, це — художнє осмислення, у якому є певні образи та ідеї. 

Документальний фільм відрізняється від репортажу не обсягом матеріалу чи тривалістю, а художнім бекґраундом людей, які його роблять. Документаліст через свій візуальний текст розказує, про що думає, передає власне світосприйняття. Якщо творець хоче зманіпулювати чи зімітувати щось, то такий твір швидко втрачає свою цінність або й не народжується. А ще не виправдовує залучених у нього інвестицій: часу, грошей тощо.

Досвідчені кінематографісти, які за плечима мали міжнародні фестивалі й усілякі напрацювання, вміло робили нашу діяльність міжнародною. Короткі відеоісторії сприймалися без перекладу як окремі репліки, як емоційний досвід. За кордоном їх дивилися і сприймали люди, які не розуміли, як розгортається Майдан.

Фільм «Наша Надія» — це постісторія, а ми знімали документальні історії тут-і-тепер. От позавчора люди вийшли на вулиці Грушевського та Інститутську, вибухали перші коктейлі Молотова — а ми одразу робимо про це цикл відео й публікуємо. Цикл «Зима, що нас змінила» створили завдяки енергії злету, яку переживали під час революції. Я звернувся до продюсерки «1+1» Наталки Якимович і запропонував зробити спільний проєкт. Олександр Ткаченко (тоді гендиректор групи каналів «1+1 Media» — TU), дивом дав добро. Ми показували прикметні соціальні прояви революції. За місяць після перемоги Майдану цей проєкт потрапив в ефір. Це була ефективна спільна робота, в якій працювало багато режисерів й операторів.

Яким «Вавилонʼ13» є тепер? Що змінилося, трансформувалося з часу заснування?
Потроху війну на сході відтісняли інші питання, АТО перетворилося на ООС, але ми продовжували про неї говорити. Розуміли, що Росія і далі душитиме Україну. Якийсь час ми були (та й залишаємось) своєрідними свідками війни. Тепер усі розказують про цю війну, вона затулила собою все інше. Суспільство не осмислює реальності, а намагається вижити.

Відтоді з’явилося нове покоління творців. Це — студенти часів Майдану, свіжа кров. Вони залучають додаткове фінансування, як-от грантову підтримку, до якої раніше митці в Україні ставилися дещо скептично. Нас підтримували фонд «Відродження», західні партнери. Ми робимо фільми не лише для нашого YouTube-каналу, а й працюємо на замовлення. Для «Суспільного» зробили серіал «Позиція Україна». Певні фільми виготовляємо для прокату, як-от повнометражні стрічки «День українського добровольця» чи «День Незалежності». Перший показували на фестивалях і придбали для показу BBC. Другий був доступний у прокаті в українських кінотеатрах спеціально до Дня Незалежності. Тобто процеси кіновиробництва вийшли на стабільний індустріальний рівень.

Хто входить до складу спільноти «Вавилонʼ13»? Над чим працюють ваші кінематографісти?

У нас працюють десятки людей. Є молодий режисер Роман Любий — автор двох повнометражних фільмів, зроблених на базі «Вавилон’13». Перший фільм вийшов кілька років тому, якраз перед вторгненням. Це «Зошит війни» (War Note). Він змонтований з приватних фільмувань добровольців, які у 2014-2015 роках пішли в АТО. 

Інший фільм Романа зараз показують у кіно — «Залізні метелики» — про збиття пасажирського літака MH-17, ще один злочин росіян. Тепер він працює над повнометражним анімаційним проєктом про епічних істот, вибудовуючи історію на основі українських автентичних казок та легенд. Тривають тестові знімання, які підтримали західні партнери.

Водночас ми з Романом працюємо над проєктом до 10-річчя Майдану. Це буде повнометражний документальний фільм «Машина часу Майдану». З ним запропонуємо глядачу перенестися у минуле, у розпал Революції Гідності. Відтоді у нас залишилося багато знятого матеріалу, який чекає свого часу. Це буде доволі смілива художня форма, хоча залишимося в межах документального кіно.

Режисерка Юлія Гонтарук, яка створювала короткометражні хіти в часи Майдану, зараз працює над проєктом «Залізна сотня» про бійців «Азову». Юля знімала їх ще на Майдані й дотепер монтує, бо цей процес може тривати роками. Паралельно створює короткі історії, які працюють на рівні окремих художніх творів. Юля була на зв’язку з азовцями й створила серіал «Фортеця Маріуполь» — про те, як українські військові перебували в оточенні. Її очима та оператором на місці був екскерівник пресслужби полку «Азов» Дмитро Козацький з позивним «Орест».

Ще один молодий режисер Костянтин Кляцкін зумів зробити 25-серійний серіал про українських митців «Мистецтво під час війни», який є на нашому YouTube-каналі. Він організував безліч режисерів! Бачимо ефект «Вавилону’13»: коли об’єднуються режисери, щоб опрацювати реальні історії. 

Є ще кінематографісти, які пішли на війну, наприклад, кінооператор Ярослав Пілунський чи режисер монтажу Іван Банніков. Це «вавилоняни», які брали участь у виробництві фільму «День Незалежності» й залишаються у нашому пулі фахівців. Оператор Юрій Пупирін знімає на фронті фільм про художника Володимира Безрукого, мусульманина, який воює у Чеченському миротворчому батальйоні імені Шейха Мансура на боці України. 

Такий собі кінематограф України у мініатюрі.

Що дає формат творчого обʼєднання — кожному учасникові та українському кінематографу назагал? 

Ще до 2013-го я стикався з терміном творче об’єднання, коли дивився радянські фільми. Коли ми обрали таке формулювання, не дуже розуміли, що це таке. Ми об’єдналися у спільноту митців — «вавилонян», як ми себе звемо, — і тут створюємо художні фільми й документальні проєкти. Це такий собі клуб, де ми співпрацюємо у сфері творчих концептів і бачень, чи допомагаємо матеріально, коли треба. Буває, маєш ідею, домовляєшся з товаришем-оператором, їдемо і знімаємо. Коли немає фінансування, виходимо з ресурсів і можливостей, що маємо. Так існує безперервний творчий процес, засади якого віднайшли тоді, під час Майдану.

Ми створюємо великі документальні проєкти. Фільм «Перша сотня», над яким працювали Ярослав Пілунський, Юлія Шашкова і Юрій Ґрузінов, — це вже культовий фільм про наших героїв — першу сформовану сотню самооборони на Майдані, яка потім об’єдналася в добровольчий батальйон «Київська Русь». У фільмі є осмислення історичної події й водночас певна кількість архетипів на рівні художніх образів.

У «Вавилоні’13» ми запускаємо активний художній процес, який працює на загальнонаціональному рівні. Дозрівають молоді режисери, які напрацювали інструментарій на коротких документальних історіях і вже за кілька років зможуть зробити цікаві ігрові роботи.

Якісний культурний контекст — це те, чого потребує українське суспільство.

Декотрі творці досі опираються на соцреалістичну школу, інші намагаються імітувати популярні у світі формати, як, наприклад, Netflix чи інші західні варіанти. Та нам потрібне власне культурне середовище, яке будується на актуальних питаннях.

У «Вавилоні» ми підсвідомо опрацьовуємо реальність, створюємо матеріал, який у майбутньому дасть свої плоди. Можливо, колись на основі нашої 25-серійки про митців Антоніо Лукіч, який не є «вавилонянином», створить круту трагікомедію про українське мистецтво.

Ви працюєте над проєктом зі створення документальних фільмів, що розповідають історію воєнних злочинів Росії проти медичної інфраструктури на півдні України. Про які фільми йдеться?

Це два різні фільми. Перший — про подію, яка відбулася практично вже рік тому. Це історія опорної багатопрофільної лікарні у Баштанці, яка розрахована на понад 200 тисяч пацієнтів, більша є лише в обласному центрі — Миколаєві. Ми розповідаємо, як вона вистояла після ракетних ударів росіян. 

Над іншим фільмом працює Костя Кляцкін. Він — про теперішні події, які розгортаються у медичних закладах невеличкого містечка у сірій зоні, де тривають бойові дії.

Яка мета проєкту?

Росіяни зруйнували понад 200 медичних закладів в Україні під час війни, велику частину пошкодили. Згодом ми відчуємо непоправні наслідки цих дій: частина людей просто не зможе отримати належну медичну допомогу. Отже, це вплине на рівень життя та смертності українців. Недостатньо розповісти про цю проблему в медіа, треба порушувати її різними способами. Ми це робимо у документальному кіно.

Росіяни свідомі своїх злочинів проти медичної інфраструктури: вони добре розуміють, що, вбиваючи лікарів і руйнуючи лікарні, зменшують опірність наших військ.

Війна, яка розгортається у межах гуманітарних законів, — це ілюзія. Для росіян навіть не існує такої дилеми: злочин це чи ні.

У цих фільмах ми шукаємо відповіді на питання: як бути під час війни й що робити далі, які соціальні сценарії обрали наші лікарі й медпрацівники та як їм вдалося вистояти.

Цікаво, що напередодні вторгнення у медичній системі відбулася реформа, завдяки якій система зовсім по-іншому зреагувала на війну. Свого часу ми співпрацювали з реформаторським крилом Уляни Супрун і спостерігали, як більшість медиків вороже сприймала зміни. А зрештою реформа стала рятівною. Думаю, наші фільми стануть поштовхом для певної кількості наступних історій. Після релізу проаналізуємо, чи глядачі зацікавлені, чи є вплив, і працюватимемо далі.

Як ви знімаєте ці фільми?

На щастя, кейс Баштанської лікарні доволі відомий: про неї розповідали у медіа, місцева спільнота отримала підтримку й потрошку відбудовує пошкодження. Але є інші труднощі. Жителі будь-яких віддалених від центру регіонів вороже ставляться до фільмувань. Державні інституції там закриті й часто працюють за радянськими уявленнями. Люди не готові вийти за межі вивчених ролей чи підлаштовуватися, тож існує високий рівень упередженості до режисерів. 

На передовій усе працює інакше: через шок та адреналін люди відкриті й активні, а вже за кілька кілометрів від лінії фронту — закритіші, важко йдуть на контакт, впадають у якісь знайомі сценарії та перестають бути щирими. Це біда для документаліста.

У Баштанку ми приїхали й отримали вже завершену історію — записували те, що люди вже багато разів комусь розказували. Нам потрібно було відкрити тих медпрацівників, які ефективно виконують свою роботу й роблять все, щоб їх найменше було в кадрі.

У Кості — інша історія, бо він поїхав шукати чогось свіжого й цікавого туди, де щойно сталися пошкодження, і люди там взагалі не готові до співпраці. У них безліч проблем, а тут ще й чоловіки з камерами приїхали. Довелося все вирішувати через офіційні дозволи й іншу бюрократію, зверталися до речниці Сил оборони Півдня Наталії Гуменюк. Досі боремося із залишками радянщини у комунікаціях та самопредставленні. Публічні особи живуть у межах сконструйованого ними примітивного сценарію, який обмежує художній простір і творче самоосмислення. Героям не вистачає гнучкості й мобільності.


Як працювати з людьми у процесі знімання документального кіно під час війни?

Документальне кіно — це момент довіри під час події чи після неї. Коли людина опиняється у ситуації небезпеки для життя, вона розкривається, і камера одразу по-іншому її сприймає. Справжнім викликом для режисера є залишитись у межах тої концепції та задачі, з якими розпочав роботу. Часто героїв історії менше, ніж тих, хто хоче її показати.

Пам’ятаю, як на Майдані було: на одного з коктейлем Молотова — п’ятеро з камерами. Потім були меми про це. Та не факт, що з цих відео вийшла справжня історія про людину з вибухівкою.

Часто така емоційна реалізація не доходить до фіналу: автор втрачає енергію та запал, які були на початку, а проєкт залишається незавершеним.

Хто є цільовою аудиторією?

Нашими глядачами є сотні тисяч медиків України. Сподіваюся, побачивши своїх колег збоку, їм вдасться пропрацювати свої травми війни й відчути, що вони свідомі громадяни, які займаються медициною. Звісно, ці фільми можна показати на медичних форумах. Ми співпрацюємо з громадською організацією, яка займається російськими воєнними злочинами проти медичної інфраструктури України. Вони збирають докази для судового процесу на міжнародному рівні — у Гаазі, наприклад, щоби злочини росіян були покарані.

Але мистецькі твори, зокрема й документальні фільми, не можуть слугувати доказами в суді.

Так, наші фільми не є доказами, але це — візуалізація руйнувань, яка ілюструє ситуацію та наслідки російських злочинів. І, зрештою, може посприяти тому, що росіяни відшкодують нам завдані збитки.

З тим, що наші фільми не є доказовою базою, я зіткнувся під час Майдану. Слідчі брали наші відео, але не могли використати як документ, бо там має бути геть інший формат — треба вказати, хто свідчить, час і дату, вести безперервне фільмування, інакше це не офіційне свідчення. Однак наші документалки працюють на іншому рівні, вони є фундаментом, який емоційно підсилює доказову базу. Номер ракети, траєкторія руху та пошкоджена будівля, які представляють у суді, — це сухі факти, а суть злочину лежить поза ними. Вона — у свідченнях постраждалих, реакції реальних людей.

Які труднощі постали перед вами у роботі над проєктом?

Я очікував, що у нас буде більше візуальних матеріалів про роботу медиків. Та, на жаль, у маленьких містечках люди досі не користуються перевагами цифрових технологій. Не знімають відео — перемагає уявна історія про себе, яка складається зі статичної картинки у вигляді селфі. Немає такої самофіксації, яка б допомогла розширювати простір довкола.

Щодо медичних злочинів, є ще така проблема: величезна кількість історій перебуває поза публічним простором, отже, ми про них можемо і не дізнатися.

Тобто певна кількість російських злочинців не отримає відповідного покарання. Тож маємо працювати з рівнем медійної освіченості українців.

У 2013-му ви об’єдналися довкола ідеї про те, що через документальне кіно можна змінювати уявлення людей про навколишню дійсність та стан речей. Яку роль воно виконує тепер?

Це єдина адекватна форма, якою можна розказувати про цю війну. Жанр дозволяє працювати доволі незалежно, навіть за умови обмежених ресурсів. Знімати ігрове кіно зараз нереально. Боюся, те кіно, що буде з’являтися, може нівелювати тему війни, і люди вкотре зроблять категоричний висновок, мовляв, ми не вміємо знімати про себе кіно, нехай цим займеться Голлівуд.

Документальне кіно працює з жорсткою реальністю. В українців зараз є обмежена можливість переглядати кіно, сприймати сучасний культурний контекст — ми витрачаємо внутрішні ресурси й час, щоб виживати. Однак значна частина людей, творців зокрема, перебуває у вариві культурного котла, в якому документальне кіно грає вирішальну роль. 

Як не ступити на поле пропаганди, якщо хочеш змінювати уявлення людей про дійсність?

Пропаганда — це дуже спрощене уявлення про світ. Якщо вона й апелює до якогось документа, то обов’язково несе певну претензію на соціальну досконалість. Пропаганда залякує і вказує на нібито єдиний правильний варіант поведінки людини чи стан речей. І часто спрацьовує геть інакше, ніж задумано. Наприклад, вона каже: якщо займатися онанізмом, горітимеш у пеклі. Людина робить це наперекір, розуміє, що покарання немає, і далі нехтує приписами. 

Пропагувати у художньому творі — це питання моральності та суспільної відповідальності кожного митця.

У «вавилонян» є свій культурний бекґраунд, який не дозволяє йти у пропаганду. Крім того, маніпулятивність пропаганди існує завдяки тому, що там відсутній художній об’єм, а документальний фільм без нього неможливий.

Кіно про війну часто патетично-драматичне. Як це оминути?

Зараз (у вересні 2023 року — TU) у кіно показують фільм «День Незалежності», який ми знімали у 2022-му. Там є 5 героїв, 7 локацій, працювало 9 знімальних груп. Люди у кадрі просто живуть, але фільм становить довершену художню форму. Здавалося б, війна в Україні, ми виживаємо, а глядачі дивуються, як вдалося зробити такий світлий фільм — про життя українців та їхні долі. Колись із цього можна буде зробити ігрову історію. Ми певною мірою увіковічуємо відчуття різних людей під час війни, щоб потім до них повернутися.

Як змінилася оптика українських документалістів із початком великої війни?

Кінематографісти — такі ж люди, як інші, і так само переживають цю війну. А вона нищить все й нічого не приносить. Вона нібито звільняє тебе від упереджень і залежностей, змушує робити швидкий вибір, але усе значно складніше.

Хтось ховається від смерті, насилля, гуманітарних катастроф. Інші намагаються протидіяти: без попереднього досвіду йдуть добровольцями у військо. У кращому випадку, вони щось знімають про війну. Та коли стикаються з жахом війни на фронті, стають чутливі до травм, як діти. 

З іншого боку, деяким моїм колегам наперекір війні вдалося подолати внутрішні бар’єри й відновити творчі процеси. Вони відчувають, що їхня творчість потрібна українцям, як свого часу було на Майдані. Створення кіно потребує часу й безперервності певних процесів, і це багатьом допомагає.

Знімання документального кіно набуло абсолютно прикладного виміру. Скажімо, є один режисер монтажу, який отримав повістку, і тепер його беруть режисером на певних закритих військових операціях, де він буде реалізовувати власні навички кінематографіста.

Головні герої сучасного документального кіно про Україну — хто вони?

Це військові та люди різних професій і діяльностей, пов’язаних із війною, волонтери зокрема. Війна є найбільшою драматичною подією сучасного існування України. Без культурного осмислення цієї теми ми самі не зможемо рухатися далі. Головні герої процесу — це військовий, військова, їхні чоловік чи дружина та рідні. 

Радію, що зараз немає вчителів ззовні, які б прийшли та навчали нас, як говорити про війну. Член Наглядової ради «Суспільного мовлення» Євген Глібовицький часто розповідає, що після Майдану до нас приїжджало багато закордонних спеціалістів, щоб навчати нас будувати демократію. Але їхні методи були неактуальні для українців. На щастя, нам поки що не розказують, як будувати суспільство під час війни.

Як еволюціонує кінодокументалістика? Чи можна провести чітку межу між нею та ігровим кіно?

Техніки зараз часто мігрують з одного жанру в інший. У документальному кіно нам йдеться про те, щоб донести ситуацію в Україні до глядача. Нам не до експериментів, бо експеримент — це завжди ризик, а ми не можемо собі дозволити ризикувати ресурсами. Якщо й експериментуватимемо, то радше з відчаю, ніж заради художнього пошуку.

Згадуємо європейський контекст французького кіно чи італійського неореалізму — фактично напівдокументальні фільми, які працювали на спраглу аудиторію, дешеві у виробництві, адекватні запитам суспільства. Українському глядачеві не до документального кіно, бо переважає бажання вирватися з травматичної та складної реальності, тож їхні приклади не спрацюють.

Кінокритики й мистецтвознавці застерігають, що через брак фінансування розвиток ігрового кіно призупиниться. Як гадаєте, що чекає на неігрове кіно?

Неігрове кіно не може існувати окремо від інших сфер культури. Воно взаємодіє з ігровим кіно, літературою, мистецтвом тощо. Воно буде існувати навіть у таких скрутних умовах: без фінансування, без майданчиків поширення тощо. Думаю, кінематографісти будуть намагатися у великих формах шукати такої мови, яка була б цікава і зрозуміла західним глядачам. Короткі форми будуть загравати з аудиторією, що вже спостерігаємо у популярних блогерів.

Ми у «Вавилоніʼ13» міцно стоїмо на ногах, тож будемо триматися своєї політики. Та я не певен, що це буде трендом. Наша робота досягає своєї мети на рівні взаємодії з окремими соціальними групами.

Публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу. ГО «Творче об’єднання “Вавилон 13”» отримало підтримку для «створення документальних фільмів, що розповідають історію воєнних злочинів Росії проти медичної інфраструктури на півдні України» в рамках проєкту «Європейське Відродження України», який втілює Міжнародний фонд Відродження за фінансової підтримки ЄС.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!