Не співчувайте мені. Поміняйте їх

Журналістка і кохана військового — про історії з «нуля», найбільші страхи і мрії

3 Липня

«Я бачив, як йому знесло пів голови від пострілу з танка», «Ховався за тілом вже мертвого, але ще теплого офіцера», «Бабця та готувала нам пиріжки, а потім її рознесло мінами, ми її тіла навіть не знайшли», «Я позбирав його нутрощі всередину, бо надіявся, що він ще може вижити, і потягнув в бік медиків», «Я коли віз його, він ще дихав», «Так хотів тих ягід спробувати, а з дерева кишки звисали, там так смерділо навколо тілами, які догорали і розкладалися, що я постійно блював», — це реальні історії, яких я наслухалася сотнями за десять років поїздок на фронт. І ще стільки ж почую нових. Я збираю жахливі, важкі, колючі, а часом теплі й навіть веселі історії з «нуля», аби люди почули їх на радіо і прочитали в книжках. Аби ті історії не зотліли тільки у спогадах тих, хто їх пережив, у Твоїх спогадах… 

А тим часом ми зібрали гроші на новий РЕБ, британці допомогли пригнати нового «праворукого» «корча», це вже наша 48 чи 49 тачка від початку повномасштабки. Я ногами і кулаками трамбую маскувальну сітку в свій мікробагажник, на мене дивляться поліцейські поруч і ніяково хитають головами. Дивом знаходжу препарати для медиків, які чергують на еваку (ідеться про евакуацію поранених, — Авт.) під Кринками. Прошу свого семирічку ретельніше відсортувати глушники від мушководів (мушковод чи коректор мушки — засіб для точної пристрілки на автомати і пістолети, — Авт.) і нарешті виколупати свої поролонові набої з бойового магазину від АК. Так минає наш черговий день, а ввечері я вкотре шкодую, яке лайняне дитинство в мого сина.

А Ти на передку, з виходу на вихід, у холодному підвалі, який орки закидують КАБами (то такі авіабомби, вагою в 250 або 500 кілограмів). Ти майже не спиш, їси сухі батончики, запиваєш розчинною кавою з енергетиками; та ви, бляха, пісяєте в пляшечку, бо вони «сіють» так рясно, що вийти з окопу майже дорівнює «не вижити». Тобі не спробувати велику і таку соковиту шовковицю, яка повисла над твоїм підвалом чи окопом, бо на ній нутрощі окупантів, тому я привезу Тобі і шовковицю, і черешню, аби ти тільки рідше виходив з умовного укриття на «нулі» (Ти після таких виходів блюєш і видлубуєш м’ясо з вечері). А «нам» треба якось таки вижити, тому везу дрони-“бомбери”, антени, генератори і черешню з шовковицею. Бо в нас іще плани поїхати до моря, хоча які в біса плани? Коли ми не те що на місяць не можемо спланувати — ми на день не сплануємо, бо не знаємо, як і чим він завершиться. Ми живемо в повній невідомості і страху, породженому цією безглуздою, липкою і огидною на смак, дотик, нюх і уяву невідомістю. І від того вщент виснажуємося. Мріємо… мабуть, так, мріємо… наприклад, народити дитину і купити їй нового возика, бо усі речі сина ми вже давно віддали ВПО.

Це дуже «стрьомно» хотіти і могти народити дитину, але не робити цього через чортові обставини. Хоча, чесно, я постійно купую тести на вагітність, обнадіюю себе і сама собі засмучуюся через одну смужку. 

Коли Ти виходиш на «нуль», я перестаю дихати. Живу не дихаючи.

Хоча я пам’ятаю, як вдихнула запах спеченої паски (спробуй тут не вдихнути), яку Ти зміг скуштувати лише через тиждень, бо був на виході. Малий прикрашав її смішними цукровими кроликами, а я підв’язувала пакетики жовто-блакитними стрічками. Це черговий Великдень, надцяте Різдво наодинці. Мене дратують колядки, гаївки, вертепи і всі ці навколосвяткові потіхи й веселощі. 

Колись, як була мала, то батьки на Великдень брали нас із братом до родичів на Волинь. От ходиш від хати до хати, там «напихають» пляцками і пасками, всюди раді обійняти, всюди гамірно й гучно, всі одне з одним давно не бачилися. Якось, я пригадую, в часі Великодня ми повезли чергові «корчі» десь під Мар’їнку, їздили по хатах, де «пооселялися» собі вояки, розвозили їм тачки й паски. В мені прямо випірнув той спогад, як ми по хатах родичів на Волинь їздили, так і тут було — їздиш по хатах морпіхів і їси паски, і всюди так само гамірно й гучно, усі одне одного раді побачити і обійняти, і тепло так, добре, всі свої, я навіть іноді співала там колядки на Різдво. А потім ви всі, і Ти також, ідете в холодну невідомість ЛБЗ (лінія бойового зіткнення). А я повертаюся додому в таку ж невідомість і самотність. Ця невідомість переслідує, вона страшніша за будь-які інші відчуття. Коли ти боїшся голосового від медиків, раптового дзвінка від Твого побратима (який насправді просто хотів попросити дроти до Старлінка, бо їх в окопах миші погризли).

Я отримую від Тебе час до часу повідомлення — «Працюю. Все норм». Завжди — все норм, зрідка — «більш-менш» або «терпимо», але ніколи не «погано». Ніколи. А потім дізнаюся і про пряме влучання КАБу у ваш підвал, і про 300, 200… і про новий вихід і нові повідомлення — «В роботі. Все норм». Я шлю тобі меседжі і фото, в яких розповідаю, як у мене тут, як малий розбив голову на турніку, як ми святили паску, як малювали писанки, як плавали в озері в квітні, як годували кіз на фермі, питаю, який за потужністю Тобі треба генератор, скільки додаткових аптечок, скільки ще «бомберів», і показую, яку круту сукню в пікселі я приміряла, і дівчата повезуть її в Канни. А ти мені час до часу, крім звичного «В роботі. Все норм», пишеш:«Ти в мене красуня» і «Кохаю так само сильно». Думаю, буду ще красивіша: купую собі сукню й білизну на 700 гривень, а потім переходжу дорогу і купую мастило для зброї на кілька тисяч. Ні в чому собі не відмовила, думаю, і подумки усміхаюся. Зате є сукня, яка тобі має сподобатися.

А потім знов КАБи, пилюка в очах, постріли, вибухи, контузії, лікарня Миколаєва, але цього разу всі живі, і знову в роботу. Жадан у своїх крайніх писав — «Життя — це повня. І порожнеча». Години чи навіть дні з Тобою — такі повні, що переливаються своєю повністю через вінця, в них все і всього багато, а тижні і місяці без Тебе порожніші порожнього, терпкіші за найнедостигліші вишні, важкі, як ТЕМПівські плити в незручній плитоносці, як «мішки» під моїми очима від того, що ночі до біса довгі й безсонні, коли Ти не на зв’язку. Коли я знову більше не дихаю, ніж ковтаю повітря. Як мене тато в 6 років водив на плавання, вода була холодна і майже чорна, тренерка нервова — казала затримувати дихання і пірнати у чорну воду. Я чомусь трималася під водою найдовше. А коли випірнула і жадібно вдихнула повітря, то спершу обпеченими хлоркою очима дивилася на плитку, вкриту грибком, а тоді — чи всі випірнули. Було страшно загубити когось в тій чорнезній воді.

Усі теперішні ночі — довгі, холодні і чорні, як та вода у старому радянському басейні в дитинстві.

Отак коли Ти заходиш на “нуль”, я затримую дихання. Тільки зараз то вже не пів хвилини чи хвилина, як у дитинстві. Зараз це 5-10 днів, коли я мимоволі трясуся, не контролюючи цього, часом плачу (але щоб ніхто не бачив), не їм і забуваю купити нові підручники дитині в школу. “Нуль” — то завжди “лотерея”.

У басейні завжди всім вдавалося випірнути. Чи можуть зараз? Я не певна. Правила змінилися, вода почорнішала, хлорка обпікає безжалісніше, терміни затримки дихання збільшилися. Я поки тримаюся. Рятує волонтерка, тачки, дрони… син рятує, повертаючи в реальність своїм «Мам, мам, а можна чіпси?», або хлопці-механіки, які дзвонять і кажуть, що тачка вже на ходу і можна їхати. Мені пощастило: ми женемо «корчі», якими можна доїхати до Тебе. 

Це насправді дуже круто, що я можу приїхати до Тебе, коли Ти не на бойовому завданні, коли Тебе відпускають на добу чи дві, а якщо пощастить, то й на три! Три доби! Коли можна говорити про все, що не вдалося розповісти короткими повідомленнями раніше, можна обійматися, дивитися смішний фільм, кохатися і разом готувати вечерю. 

Але я їду до Тебе у якесь прифронтове місто, залишаючи дитину вдома з бабусею. І коли я біля Тебе, а на наш регіон ворог спрямовує ракети, я тривожуся за дитину. Читаю в новинах про загиблих від ракет дітей, і мій страх за ці 2,5 роки просто зашкалює. Логічно, це зовсім не правильна думка, що коли я поруч, то зможу вберегти. Бо як я вбережу від ракети?

Єдина думка — якщо вже вмирати, то всім разом. Але ми не разом. Бо я або з Тобою, або з дитиною.

Хлопчиком, який не мав і вже не матиме дитинства, який іде в школу, дивиться на мене вогкими очима і, стримуючи тремор підборіддя, питає: «Можна я не піду на заняття в тривогу в підвал? Там так холодно, треба писати в куртці… Мам, а ти вже сьогодні в Херсон?». Сьогодні. І я їду з гнітючою важкістю і неконтрольованим страхом. Не можу йому дати сім’ї, походів у гори і пляжу з морем, як би то мало бути. Не можу дати йому отого «разом». Він їде позаду в авто і роздумує вголос: «Коли війна завершиться, ви продайте ті свої старі машини, ми купимо великий трейлер і будемо подорожувати всім світом, і в нас більше не будуть стріляти. Цікаво: в нього влізе наш великий пес, який у нас буде після війни?». А я не можу пообіцяти, що ми взагалі виживемо після цієї війни. Не можу пообіцяти, що скоро приїде тато, вітчим чи хрещений. Я йду у військторг і купую три комплекти форми розміру Л. Син коментує — «то для моїх трьох татів». Люди переглядаються між собою і неприємно пхикають. Я більше не реагую. 

Ви ж тільки єдине — не співчувайте. Ніколи не співчувайте мені, бо він живий, бо вони живі і я точно знаю, на біса вони там. Не співчувайте моїй дитині, що його тато, вітчим і хрещений на війні. Не співчувайте, бо він точно має найкращі приклади справжнього чоловіка. Йому пощастило, хай рідко, але гордо йти з ними за руку, не лякаючись зелених бусиків і не йдучи замість тата в крамницю, бо той панічно боїться мобілізації. Ви краще зберіть свої сили і поміняйте його «татів». Це точно буде дієвіше за довбане співчуття.

Ірина Вовк, письменниця, журналістка, волонтерка.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення — Вадим Блонський.

Текст
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Дякуємо і до зв’язку незабаром! Ваш тарифний план буде активовано на протязі 10 хвилин.

Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки