Більшу частину життя я знала: це місто — мені не до душі. Не називала його своїм, хоч тут народилася. За менш ніж рік фельдшерка з поліського містечка Колки, що біля бабиного села, виведе в медичній картці майже російською: «Девочка прибыла с г. Луцка. Жалоб нет». А в Луцьку напишуть: «Мать с ребёнком уехала в село».
§§§
[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
1
Я повернуся в місто за кілька років — воно все ще буде багато говорити російською, і байдуже, що то обласний центр Волині, з повстанськими лісами, криївками в очеретах і на хуторах, з яких усіх вже натоді позганяли в села. Російська звучатиме у дитсадку, в коридорі нашого гуртожитку, в чергах у гастрономах. Мені, дитині, яка приїхала із села тут вбуватися, мова мого міста була чужа.
— Давай кабута ти мама, а я кабута — папа, — казатиме дівчинка-сусідка, з якою гралися під дверима куцих гуртожитських кімнат на околиці Луцька.
— Дивна, — думала. Ніяк не могла перекласти і зрозуміти, хто такий «кабута». А потім мама, помітивши, що мені трудно в тому садку на вулиці Чехова, купила тоненьку книжечку російською. Казка «Курочка Ряба» – з неї я й пізнавала російське ы і вчилася жити з ним у тих коридорах.
Навіть зараз, коли згадую цей час десь у постах в соцмережах, завше є хтось, хто напише: це все перебільшено. Або ж кине фото з ходи містом у середині 1980-х на якусь чи «жовтневу революцію», чи «першотравневу демонстрацію», де всі в тій ході у вишиванках. Мовляв: хто вас там душив чи придушував?
Натомість мені завше є що відповісти.
Аж кілька російських шкіл на невеликий Луцьк. Мова документів — як у моїй медкарті. Відділ, де працював мій тато, називався «отделом борьбы за трезвость». Тут зі мною підростатимуть діти «военных», це найперше для них — школи й садки, «дом офицеров», для них та їхніх батьків, що приїхали сюди служити і чатувати спокій СРСР із різних його кутків.
Онук одного з таких «военных», скрипаль, у 2022 році коригуватиме росіянам перші ракетні удари по Луцьку.
Тому то було місто, якого я не могла прийняти. Місто, де моя перша адреса — вулиця 50 років СРСР. Ця назва пам’яталась мені не менше, ніж «кабута». Ми довго ще проказували її вголос у реєстратурах поліклінік.
Тому звідси я завше рвалася у село. Зрозуміле, вільне, пахуще, своє, що легко зчитувалось і лягало на серце, а головне — відгукувалось у ньому. І тільки коли здорослішала настільки, щоб усе дослідити, відчула, що за всім цим проглядається інше місто, інший Луцьк.
2
Луцьк гоноровий, повстанський, сміливий, подекуди зухвалий – у доброму сенсі цього слова, затишний.
Не все в ньому нині добре. На місці заводів ростуть ЖК. Знесли віллу 1920-х, яку історики та журналісти відчайдушно намагалися зберегти. У старій частині Луцька політична так звана еліта, прикриваючись бізнесами, дуже квапиться забудувати шматки, які тут колись ухопила, а під ними — археологічні скарби про місто.Чимало молоді вчиться в Польщі. Багато людей з Луцька від початку повномасштабної досі живе там або ж у Німеччині. Бізнес, який через війну перебрався у західні регіони України, часто їхав не в Луцьк. Ми це все тут помічали. І щоразу говорили про місто, яке втрачає.
Але водночас — це місто, яке втримує, розвиває, здобуває.
Керівник одного з бюджетотвірних підприємств, компанії «Модерн Експо», що топ у ритейлі й дивує інноваціями, не сходить з простору українського «Форбс». Ірена Карпа в Парижі знімає креативний ролик про нову колекцію взуття «Ікосу», теплого родинного бренду з Луцька.
Запускають цілу промокампанію для міського болота. Планують розвивати рекреаційну зону заказника «Гнідавське болото», що в центрі Луцька в заплавах річки Стир, — зокрема й передусім через низку проєктів, покликаних навчити містян бачити у цьому заказнику цінність. Тож болото досліджують екологи й урбаністи, мислять над концепціями та справами.
Напередодні вторгнення встигли з великим європейським грантом і розчистили (а фактично знайшли) підземелля під єзуїтським колегіумом та вежею Окольного замку в Старому місті. Тепер підземель такої довжини немає в жодному іншому місті країни.
У дворі того-таки колегіуму вдруге з початку повномасштабної проводять міжнародний літературний фестиваль «Фронтера», і він збирає найсильніші голоси.
Небайдужі скинулися грішми, заснували кафе соціального впливу, а прибуток щокварталу ділять на ініціативи у місті.
Дослідили і ревіталізують величезний корпус «Укртелекому», що в самому центрі та був, як виявилося, серцем прослуховування всього центрального масиву Луцька. Цієї адреси немає у жодному довіднику телефонів. Споруда заповідалася на суцільно сіру — щоб мати в ній вікна, архітектори їздили по дозвіл до Москви. Стіни встояли, зібрані таємниці пішли в небуття, а команда міських шаленців із громадянської платформи «Алгоритм дій» взялася в них робити центр креативних індустрій. Десь у труні з цього приводу, напевне, перевернувся не один луцький кагебешник.
Продовжу про КГБ. В центрі міста реконструювали ще одну топову будівлю, зведену в 1930-х, коли Луцьк жив під польською окупацією, — кінотеатр «Батьківщина». І тепер це івент-хол. А колись сюди на кіно пара лучан, Надія і Стефан, брали з собою маленьку доньку Оксану Забужко. Якось вже дорослою вона розгрібала мамині архіви і знайшла альбом зі сценою з того луцького кіно. Чоловік та жінка — олівцем. У жінки жовте волосся. То було «Затемнення» Мікеланджело Антоніоні з Аленом Делоном та Монікою Вітті. Це не єдині луцькі малюнки Забужко. У жовтні 1965 року донька чекала на маму під кабінетом слідчого місцевого КДБ (бо так, саме в Луцьку був найперший суд над шістдесятниками, а Забужки свідчили у тому процесі). Поки тривав допит, дитина на папірці малювала кабінет, де сиділа: телефон з циферблатом, штори…
Найголовніше, що робить Луцьк Луцьком, — люди. Не вибиратиму хто — усі.
Якось одразу після скаженої ракетної атаки історикиня Леся Бондарук, авторка досліджень про ГУЛАГ, борчиня за декомунізацію та жінка, яка розповіла світові історію останнього розстріляного бандерівця, написала у фейсбуці (пожартувала, бо що ще лишалося): «Друзі моєї Ніно (доньки, — авт.) зі Львова кажуть, що найбільш стратегічна ціль, в яку цієї ночі росіяни запускали ракети, то мама Ніно». Так і є.
Сьогодні Луцьк — кращий, ніж будь-коли. І якби хто бажав фіксувати його таким, то ось вам — момент. Місто відкрите й тепле, неозлоблене. Терпить шахеди й ракети, опісля стає міцнішим. Місто бачило багато прощань і має на центральній площі стенд із сотнями портретів. Стенд, який зробив це місце під палючим сонцем солоним, сакральним. Місце, повз яке проносять всі труни під синьо-жовтими стягами.
Місто, яке чекає. І в центрі якого, під ЦУМом, щоп’ятниці люди тримають картонки зі словами «Полон убиває», прапори з портретами коханих морпіхів, азовців та інших. Їм сигналять автівки у відповідь, коли їдуть повз. І це відчайдушний сигнал великого міського болю.
3
Тепер у мене в цьому місті так багато адрес. І це вже не вулиця 50 років СРСР. Це, наприклад, колишнє село Черничі, а нині вулиця Державності, де живу. З вікон балкона бачу старий черницький цвинтар з могилами навмисне вбитих поляками у 1943 році українців, така моя Волинська трагедія.
Чи проспект Волі, 12. Будинок під колишнім обкомом, життя якого скрупульозно вичитую з кримінальної справи над луцькими шістдесятниками.
Чи Янки Купали, 15 (а віднедавна Винокурна). Дім, де в одній з квартир живе той самий суддя Борис Плахтій — він виніс вирок про розстріл останнього бандерівця Івана Гончарука вже тоді, коли я ходила в школу й уявити не могла, що таке діється у країні, що от-от вибухне Незалежністю.
Хай то буде і Київський майдан, 1. У серпні там на зупинку зі старого дерева падають груші і розбиваються. Це груша із саду колишнього села Дворець, від якого майже нема слідів. Як вона тут вижила? Ця груша — смак мого міста.
Моя луцька адреса пережила СРСР і виросла у луцький маршрут. Бо життя — то дорога, а місто — плетиво доріг людей, що зійшлися в часі та просторі й мусять жити пліч-о-пліч.
А як жити стає нестерпно чи важко поставити себе в стрій, я прокидаюся, заводжу Нісан і за дві хвилини спиняюся біля парку. Це місце, як і місто, теж навчилося говорити зі мною інакше. Парк од вулиць відділяє смуга асфальту. І це не зовсім асфальт, це вгамована, покладена на вівтар цивілізації ще до Другої світової річка Глушець. І от ти переходиш Глушець, падаєш в тишу, не зважаєш на парковий глянець. Що глибше йдеш, то більше бачиш людей. Он вони — біжать назустріч. Щоразу вдосвіта це найживіше місце у Луцьку. Ніхто не питає: хто ти, чому прийшла. Нікому не треба дозволу, щоб жити або творити. Біжиш? Біжи! І ти відчуваєш себе частиною безмежно красивої та сильної міської спільноти, яка щоранку переступає Глушець і біжить, попри все. Це вже спільнота іншого Луцька. Тоді повертаєшся з парку сильнішою, сідаєш за ноут і пишеш есей про місто. Любов і місто.
Олена Лівіцька, журналістка, репортерка.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
