img

Що таке «публічна історія»?

05.02.2016 Софія Лазуркевич

У рамках львівської сесії «Відкритої школи історії» відбулась лекція координатора міждисциплінарної магістерської програми з публічної історії УКУ Володимира Склокіна про те, що таке «публічна історія». Ми занотували для вас найцікавіші фрагменти лекції про становлення публічної історії та її важливість в Україні.

 

Якщо говорити про те, що таке «публічна історія», то варто використати підхід історизму, тобто якщо ми хочемо зрозуміти сутність чи природу якоїсь речі, то найкраща стратегія — подивитись на її історію. Аби зрозуміти, що таке «публічна історія», нам варто поглянути на історію цієї дисципліни.

Історія, як академічна дисципліна, котру викладають в університетах, є порівняно новою. Поява академічної історії у ХІХ ст. була пов’язана з відокремленням історії від інших форм знання. У цей час виокремлювали професійну та аматорську історію. Вважали, що люди без фахової історичної освіти не можуть правдиво розповідати про минуле, що вони займаються міфотворчістю. Історики-професіонали, які досліджували та писали свої праці, часто зловживали надлишком фахової термінології, як наслідок: історія, з одного боку, стає науковою дисципліною, а з іншого — елітарною. Мова, якою були написані історичні монографії чи статті, була незрозумілою для звичайних людей.

Історична наука також виникла у період створення національних держав і утверджувала національну ідентичність. Можна сказати, що завданням тогочасних істориків було показати, що громадяни певної держави, які належать до різних соціальних та етнічних груп, є частиною однієї нації.

Така ситуація панувала до Другої світової війни. Тоді історики почали переосмислювати те, чим є історія. Відбувається поступовий відхід від національної історії у бік інших напрямків, який був пов’язаний із загальною демократизацією.

1970 року розуміння історії суттєво змінюється. З’являються нові напрямки — такі, як усна історія, нова соціальна історія, мікроісторія. Серед таких напрямків була і публічна історія. У цей період до національного наративу додають раніше відкинуті чи маргіналізовані групи: жінки, етнічні меншини, діти. Поява публічної історії стала, мабуть, найбільш промовистим прикладом демократизаційних тенденцій в історичній науці. Вона стверджувала, що історія належить не професійним історикам, а суспільству.

Виникнення публічної історії

Публічна історія виникла у 70-х роках у США. Одним із чинників формування цього напрямку є «ера пам’яті». У цей час у людей виникає інтерес до локальної історії, проблем колективної пам’яті та культурної спадщини. Історики мали якось відповісти на запит громадськості і доступною мовою пояснити те, що цікавило людей. 1978 року у США заснували перший професійний журнал «The Public Historian», який існує і зараз, а у 1979-му створили Національну раду США з публічної історії. У 70-80-х роках відбувається становлення публічної історії як академічної дисципліни. До прикладу, зараз у США є 132 програми публічної історії. Схожі тенденції помітні і в Канаді, Австралії та Великій Британії.

Засновники та викладачі публічної історії говорили, що історики-професіонали мають говорити з широкою публікою доступною мовою та у тих форматах, які можуть бути їй зрозумілими

Засновники та викладачі публічної історії говорили, що історики-професіонали мають говорити з широкою публікою доступною мовою та у тих форматах, які можуть бути їй зрозумілими. Адже пересічна людина часто не буде читати наукової книжки на кількасот сторінок, у якій є багато посилань, термінів та незрозумілих їй понять. Якщо традиційна історія передбачає передусім писаний текст (монографії чи наукові статті), то у публічній історії наголос робиться на інших форматах, до яких входять документальні фільми, виставки, публічні дискусії.

Однак не всі історики погоджувались із таким підходом до публічної історії і стверджували, що вона може бути чимось більшим, ніж просто творенням історії для ширшої публіки у нових форматах. Деякі історики, наприклад Рафаель Семуель, закликали людей до діалогу. На їхню думку, не лише історики мають говорити про минуле, а важливою є точка зору різних суспільних груп. Рафаель Семуель і інші публічні історики 70-80-х років ставили питання: «Хто володіє минулим?». В ідеалі це мало б бути співтворення публічної історії як фахівцями, так і людьми, яким це цікаво.

Чи потрібна публічна історія Україні?

Коли ми говоримо про Україну, то маємо пам’ятати, що йдеться про країну, яка пережила дуже складне ХХ ст.: тоталітарний режим, дві світові війни, геноциди. Власне традицією ХХ ст. було зловживання історією. Ту ситуацію, яку ми маємо в країні зараз, можна назвати кризовою. Це стосується і академічної історіографії, яка є пострадянською і не здатна використовувати сучасні медотології та ставити ширші питання.

Якщо говорити про те, як звертаються наші історики до ширшої аудиторії, то варто зазначити, що роблять вони це вкрай рідко і часто не можуть знайти спільної мови з аудиторією. Тому місце професійних істориків часто займають політики чи інші люди, які маніпулюють історичними подіями і намагаються використовувати історію для обґрунтування тієї чи іншої політичної позиції.

Наші історики ще з радянських часів звикли, що вони насамперед орієнтуються на державу і чекають від неї якихось наказів. Якщо ми говоримо про публічну історію, то історики мають орієнтуватись не на владу, а на суспільство, тобто на людей, з якими вони працюють.

Наші історики ще з радянських часів звикли, що вони насамперед орієнтуються на державу і чекають від неї якихось наказів. Якщо ми говоримо про публічну історію, то історики мають орієнтуватись не на владу, а на суспільство, тобто на людей, з якими вони працюють. Варто не забувати, що наше суспільство складається з багатьох різних груп, до яких треба знайти свої підходи, якщо історик хоче побудувати діалог.

Публічна історія могла б змінити ту ситуацію, яку ми маємо зараз в Україні. На думку директорки львівського Центру міської історії Софії Дяк, історики, замість спроб знайти якийсь один наратив, який був би правильним і прийнятним для усіх верств населення, мали б показувати різні погляди і перспективи та будувати толерантну дискусію про минуле, залучаючи до неї різні групи людей.

→ Фото — Центр міської історії

Софія Лазуркевич

Схожі публікації

7498 11

Любомир Горбач

Розмова із засновником та керівником Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять»

15.10.2014 Тарас Прокопишин
5665 30

Ярослав Грицак, «26 процент» (Част. 1)

Перша частина книги відомого українського історика Ярослава Грицака

25.01.2016 Тарас Прокопишин
10500 5

Що робити, якщо мою вулицю декомунізували?

11 карток про декомунізацію вулиць і практичні наслідки цього процесу

18.03.2016 Марічка Паплаускайте

Популярні публікації

27297 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
34375 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
62927 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати