Ірина Старовойт: «Україна стає людиноцентричною»

Культурологиня — про глобальні орієнтири для України

7 Лютого

Від початку Революції Гідності українці живуть із відчуттям, що на їхніх очах твориться історія. Ба більше, дедалі частіше вони й самі відчувають, як стають її творцями. Водночас, за нашої участі чи без, твориться й новий глобальний світ. І нині видається, що зміни, свідками яких стаємо, набувають карколомних масштабів.

Разом з Українським ПЕН ми осмислюємо ці зміни й шукаємо відповіді на питання, як кожному з нас, а також нам як спільноті, зберегти себе, але й бути готовими до нового, як творити майбутнє, не гублячи уроків минулого. 

У межах Дискусійного ПЕН-клубу, що втілюється за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні, досвідчені журналісти говорять з інтелектуалами, письменниками, лідерами думок про питання засадничі, світоглядні. Розмова журналістки Богдани Неборак з письменницею та культурологинею Іриною Старовойт продовжує цикл інтерв’ю «Україна на зламі епох».

§§§

Сьогодні ми говоримо з вами про звіряння годинників. Як виглядає годинник української новітньої історії і чи його хвилини та секунди зіставні зі, скажімо, годинниками інших країн? 

Метафора годинника мене заводить, надихає на думання. Хочу нагадати кілька важливих речей. Перше — годинники бувають різні. Ми знаємо, що були клепсидри, водяні й пісочні, знаємо, що люди користувалися і сонячними годинниками, і настінними. Наручні годинники — не такий уже й давній винахід. Точний час донедавна був привілеєм вельмож, людей вищого соціального статусу. Разом з тим ви говорите про звірку годинників, і ця метафора стосується ще чогось, наче існують різні часові пояси. Ми знаємо, що в індустріальний технологічний час, коли планета була вже освоєна як «глобус», стало зрозуміло, що сонце по-різному сходить і заходить навколо земної кулі, тому треба було поділити цю планету на часові пояси. Отже, було вибрано й нуль.

Цей нуль встановили у містечку Гринвіч, і це частина домінування глобальної Британської імперії у світі. Сама ж Британія називала себе країною, де не сідає сонце. У кожну мить доби десь був клаптик землі, який належав британській короні і де в цей момент світило сонце. Отже, їм не треба було ні з ким звіряти годинники. Весь час і всі 24 години сонця були їхні. Але й цей час прийшов до кінця. Коли ж ми відміряємо зараз 30 років Незалежності, чимало наших розмов і публічного думання вголос крутиться навколо того, як ми прожили ці 30 років. Але такий час, як 30 років, годинниками не міряється. Тому що годинник може нам показати максимум 24 години доби. Він не може показати місяців, років. Ці ж відтинки для історичного часу значно важливіші.

Для історичного часу важливі також десятиліття і століття. Тому звірка годинників має йти, мабуть, у парі зі звіркою календарів та планувальних щоденників, навіть планувальних річників, п’ятирічок, десятирічок. І в цьому сенсі виникає щось таке, що можна було б назвати стратегічними стосунками з часом. До речі, порівняно недавно в Україні створено таку інституцію, як Інститут національної пам’яті. І це також показує наше інше, стратегічніше ставлення до часу. Цьогорічні дослідження демонструють, що нашим людям часом важко встановити прапорці визначних дат від 1991 року. Маю на увазі спільні моменти, які для нас є точками звірки годинників. Нам треба вчитися розуміти свій час у трохи складнішій конструкції. Адже у людей існують розклад, календар, священний час, профанний час і ще дещо дуже важливе — приватний час.

Це здобуток Незалежності, що в людей з’явився приватний час, який вони можуть захищати від будь-яких зовнішніх втручань.

Інша річ — чи соцмережі й цілодобовий доступ до інтернету залишають нам можливість приватності, чи не є ми на гачку постійного відчуття присутності когось іншого/стороннього в нашому житті? 

Українці відносно недавно отримали привілей володіти власним історичним часом. Думаю про те, як відбувається заповнення часових лакун — і, скажімо, реабілітований Микола Хвильовий для читачів стає сучасником постмодерніста Юрія Андруховича, у колективній пам’яті вони опиняються поруч. Як гадаєте, чи вдалося нам за ці 30 років докомплектувати наш час? 

Я була студенткою в перші роки Незалежності. Мій випуск гордо називається першим випуском Незалежності, адже ми вступили в університет в 1992-му і випустилися з нього в 1997-му. Нам довелося пережити щось надзвичайне. Я була частиною програми філологічного факультету, моя спеціальність називалась «українська філологія». Декторі з наших викладачів вчилися на нас викладати, бо вони були вперше запрошені до університетських аудиторій саме як викладачі, а не кабінетні вчені або журналісти чи письменники.

Практично всі підручники гуманітарного циклу, за рідкісними винятками, можна було здати на макулатуру — вони раптово застаріли. І нам треба було складати свої навчальні програми разом з нашими викладачами як лего, часом з існуючих, а часом із неіснуючих шматків. Тому для мене Хвильовий був дуже сучасним автором, адже його твори вийшли тоді, коли я закінчувала школу.

Я читала перші прозові тексти Хвильового разом із першими романами Андруховича. Тому для мене дуже органічно, що Андрухович звертається до Хвильового як до свого співрозмовника, а до його текстів як до своєрідної культурної алюзії.

На це звернув увагу тодішній мій учитель професор Микола Ільницький: у 1990-х роках зі спецфондів добулися такі тексти, які не видавались десятиліттями або століттями. Часами це могли бути навіть барокові тексти, а часами — тексти 19 століття. Книжки Пантелеймона Куліша і Миколи Куліша виходили як видання сучасників! А до того ще дещо з шухляд шістдесятників, реабілітоване «Розстріляне відродження», література діаспори, ну й самі 90-ті роки як дуже насичений і багатий на імена і процеси літературний період. Для нас це справді був момент постмодернізму, коли все є паралельним і синхронним, хоч і не синхронізованим. Усе стається одночасно — і це все ще потрібно між собою узгодити.

Ви говорите про Гринвіч як еталон, а я думаю про золотий стандарт — як орієнтир і взірець. Якими були еталони на початку 90-х, у карнавальний час, коли здається, що кожен включно з країною може обрати нову роль і перетворити її на свою долю?

Думаю, тоді українці хотіли зміни еталонів і ще вірили в те, що єдиний новий еталон згодом буде можливий. Понад те, люди вірили, що десь у світі він уже існує, досить тільки взяти правильний напрям і застосувати правильні формули, як, припустімо, через 20 чи 30 років ми усіх «доженемо й переженемо». Це формула, яку застосував Микита Хрущов у час свого правління в СРСР. Йому здавалося: якщо насіяти правильних агрокультур і застосувати правильну техніку, то і врожаї в Радянському Союзі виростуть, і народне господарство буде значно ефективнішим, і рівень життя й дозвілля радянських громадян зрівняється з капіталістичним світом або й перевищить його.

У 90-ті на руїнах колишньої цензури та «еталонів» мешканці недавніх радянських республік пережили стрімке розгублення, а потім і розчарування. І, зважаючи на те, яким глибоким було падіння усіх економічних, соціальних, демографічних, політичних показників, це дивовижно, що Україна втрималася як країна. В Україні, скажімо, часто наводять приклад Польщі, але мушу сказати, що Польща на момент 1980-х років була надзвичайно гомогенною і суспільно однодумною державою. Одна мова, одна культура, одна церква — люди були готові майже до одного майбутнього. І це майбутнє вони бачили в західному світі, можливо, з кращими елементами соціалізму, але скандинавського, а не радянського, сателітом якого Польщу силоміць зробили з 1945 року. Я добре пам’ятаю фразу міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, котрий на якусь річницю перемоги демократичних процесів у Польщі сказав, що поляки у 1989 році були готові їсти траву, аби тільки вийти з-під впливу і ковпака радянського соцтабору. Може, у Польщі зараз це не так добре пам’ятається. Але також я певна, що більшість українців у 1991-му не готові були їсти траву.

На перших виборах демократично висунений на посаду президента В’ячеслав Чорновіл здобув менше чверті голосів — 23% голосів виборців незалежної України. Іронічною, але точною є формула Миколи Рябчука, що Україна в 1991 році стала незалежною радянською Україною. Добре врядування країною — це завжди вибір між стратегічними дилемами. Ми тільки зараз починаємо розуміти, чому монологічна постава чи в політиці, чи в суспільному житті не просто неуспішна — вона шкідлива для майбутнього. Українське суспільство поляризували люди, які привчилися бути монологічними і вважають, що коли їх не почули, то треба те саме сказати голосніше. Це одна з тих проблем, з якою нам зараз іще жити й розбиратися. Але це справді так було. В 90-х роках я не пам’ятаю такого мітингу чи такого політичного зібрання, де б люди не кричали і де б вони з якоїсь теми не розсварилися між собою. 

Але цей монологізм і далі захоплює українців. Що потрібно суспільству для того, щоб домінували діалоги та дискусії?

Важко сподіватися діалогічності від людей і поколінь, які були виховані у системі, де від них не очікувалося ані їхньої власної незалежної думки, ані ініціативи. Тоді говорили жартома, що ініціатива завжди «наказуєма». Тобто хто її висловив, той і має втілювати, або хто її висловив, той за неї одноосібно й відповідатиме. 

В українській культурі дуже часто доводилося починати спочатку. Так ставалося через несприятливі політичні обставини. Україна мала свою мову, культуру, традицію і спадщину, але належала до різних політичних утворень і відповідно обслуговувала трохи різні імперські потреби, де її інтерес великою мірою був маргіналізований і навіть загрожений. Викладаючи історію української літератури студентам, я помітила, що, починаючи від покоління Шевченка, кожне наступне українське покоління має страх щодо українського інтересу. Думають десь так: «Ми останнє покоління, яке ще пише українською і наші читачі, — можливо, останнє покоління, яке буде її розуміти і нею читатиме».

І зараз ми озираємося на 30 років Незалежності… Дозвольте нагадати, що більшу частину з цих 30 років українці як нація і спільнота жили в режимі «пережити опалювальний сезон». Тобто наше планування найчастіше було в межах одного року, не більше. І це дуже здрібнює, шкідливо впливаючи на культуру як велику спільну справу, а також на такі поняття, які б ми могли назвати за Арістотелем «спільне благо». 

Що сталося зі «спільним благом» у 90-ті?

Стара централізована інфраструктура спільного блага впала, а нові довго не могли народитися. Було потрібно, щоб виробився новий, хай поки що дуже нестійкий, середній клас, який, з одного боку, є достатньо незалежний за своїм джерелом доходу, а з іншого боку, є достатньо незалежний за своїм мисленням — і має в собі певний ресурс розумного ризику. А ще це питання цінностей. У 1990-х в Україну з усією серйозністю повернулися цінності виживання. Це торкнулося всіх пострадянських країн. Рівень життя впав в усіх, проте люди вірили: це сталося тимчасово, треба трошки потерпіти й затягнути паски, все поступово вирівняється. Свобода вартувала цієї пожертви.

В українців сталося інакше. Частина людей прокинулись в іншій державі, але вони хотіли мали підстави думати, що ця держава буде економічно і політично успішною — зі старту. Люди знали, що радянська Україна продукувала 1/10 ВВП Союзу, значна частина цього спільного блага йшла в Москву, а вже потім перерозподілялась. Думалося, якщо це все не вивозити щоразу в Москву, а концентрувати в Києві і в Україні, то всім нам одразу стане краще. Але виявилося, що цей пиріг насправді був на поганій заквасці, деякі заводи й фабрики робили продукцію, не конкурентну ні на світовому ринку, ні на внутрішньому.

А ще цілі заводи чи окремі цехи робили якісь секретні штуки до невідомих і вже не потрібних приладів оборонного комплексу часів Холодної війни. Велика частина економіки була заточена на мілітарний контент, ВВП Союзу був валовим продуктом, у мирний час зорієнтованим на війну, на воєнні потреби витрачали до 17% річного бюджету кожної республіки. 

Ви говорите про важливі етапи для суб’єктності держави: незалежність, революції, війна. Наскільки ми зараз суб’єктні, щоб уже не так взоруватися на чийсь еталон часу, а самотужки визначати свій часовий пояс і його особливості?

Добре, що ми зараз говоримо в проєкті ПЕН, де за основу береться література: як художня, так і нехудожня. У нас були політичні мислителі, такі як Драгоманов чи Франко, що намагалися побачити майбутню Україну, якої за їхнього життя, вони це знали, не станеться. Але їм, візіонерам, ішлося саме про нашу суб’єктність. Це цікаве питання: наскільки взагалі ми, українці, вміємо комунікувати зі своїм майбутнім, наскільки далеко наперед готові заглядати? Наприклад, добрі будинки — це посилки в майбутнє, генеральні плани міст, їхньої розбудови й перетворення — теж. Література — це, без сумніву, завжди посилка в майбутнє.

Я пропоную подумати про 1920-ті роки. Тоді найважливіше встигло статися у Харкові з 1924 року по 1930, бо далі просто не дозволили. За ці 6 років наші інтелектуали, дуже часто інтелігенти в першому поколінні, неймовірно багато встигли. На цьому теж треба наголосити: спадкової інтелігенції, як, скажімо, Косачі або Драгоманови, Старицькі-Черняхівські, чи Франки — у нас таких було небагато. Але були інші люди, яких вивчила «Просвіта».

Тепер починаю розуміти, що проєкт національного відродження, цей неймовірний сплеск 1920-х, став можливим тому, що покоління Довженка вивчилося в «Просвітах» на селі, в хатах-читальнях. І вони змогли стати величезними драйверами змін!

Ці люди були голодні до нових знань, але вони також бачили всеохопну перебудову світу навколо. Це не лише радянська Україна, в якій їм випало жити, сусідні держави теж відчули сейсмічні струси, народили нові національні утворення на руїнах імперій. Усі вони шукали свою ідентичність та формулу того, як стати придатними і життєздатними для 20-го століття.

Наші письменники в той момент виконували ще й роль політиків. Політика значною мірою була призупинена і центрована навколо комуністичної партії більшовиків, але інтелектуали старалися також думати про позитив, який міг бути прихований у цьому історичному моменті. І вони вважали, що найважливіше — це лікнеп і гроші, спрямовані на культуру. Вперше за багато століть українська культура стала фінансуватися з державного бюджету! І ці буквально кілька років сталого фінансування разом з людьми, які могли й хотіли стати добрими споживачами культури, дали неймовірний сплеск творчих геніїв і шедеврів. Усі мистецькі рухи в Україні того часу йдуть у ногу зі світовими.

Треба пам’ятати, що в 1920-х роках ішлося не стільки про побудову радянської держави, скільки про народження і виховання радянської людини. Це мала бути якась інша за якістю людина. Наші письменники їздили країною, знаходили плоди війни, революції, перебудови і оновлення свідомості. Вони бачили, що народ якісно стає іншим. Бути народниками було вже не соромно. Тому що цей народ мав модерні запити і Україна ставала модерною нацією. Вона синхронізувалася з тим світом, який перебудовувався в цей же час від основ. Інша річ, що цей світ також мав купу незагоєних ран — і те, що люди тоді називали післявоєнним світом, насправді стало міжвоєнним світом. Це був час роздріблення, а потім нової глобалізації. Тільки то була нова глобалізація за рахунок авторитаризмів.

Коли Україна стала незалежною в 1991 році, відбувся момент позитивної глобалізації, здавалося, що іншого шляху немає. Що є західні цінності, західний світ і західні економічні сценарії, які в тій чи іншій формі мусять бути застосовані в усіх пострадянських країнах. Але, як ми тепер краще знаємо, те, що у Польщі сталися шокові реформи, не було довгомудрим, оскільки пішов відкат — і ми його бачимо. Цей відкат у більш консервативні, традиційніші рамки стався і через те, що аспіраціями та інтересами великої частини електорату було знехтувано. Знехтувані були інтереси робітничих і селянських спілок. Тобто ті, хто були основою «Солідарності», найбільше і потерпіли, коли висунені «Солідарністю» політики прийшли до влади.

Чи можемо говорити, що ідея такого собі екстернату, в якому ти можеш перескочити декілька класів чи курсів, — не дуже здійсненна, коли йдеться про настільки великі утворення, як держава?

Варто наголосити, що Україна справді велика держава: територіально, за демографічними показниками. А ще велика тому, що в нас комплексне і складне суспільство. Ми люди з різними історичними запліччями. Ми люди з різною релігійною приналежністю, різними родинними історіями, різними домашніми мовами. І це великий прорахунок, що ми довго про це не наважувалися між собою заговорити і дозволяли політикам узурпувати повістку і зіткнути нас лобами за одним чи іншим критерієм неподібності. У той час як набагато важливіші питання залишались невирішеними. 

Маю питання про експертів із тем, стосовних суверенітету держави. Пригадую, як Тімоті Снайдер мав лекцію в Києві, де говорив про те, що Україні варто створити інститут української російської мови, щоб таким чином мати контроль за російською мовою в Україні. Це наклалося на дискусію навколо мовного закону. Цікаво було спостерігати, як інтелектуали та медіа оперують думкою Снайдера — як орієнтиром та взірцем чи як питанням для обговорення…

Нам необов’язково чекати «Вашингтона з новим і праведним законом». Згадаймо, наприклад, що Шевченко в побуті був абсолютно двомовним, російська у нього була добра. Більше того, якщо ви поглянете на листування Шевченка, то зі здивуванням побачите, що листи, які він адресує своїм україномовним співрозмовникам із заслання, писані українською, але позначення дат іде російською мовою. Я для себе це так пояснюю: час в імперії тече по-російськи. Можливо, така була вимога цензури. 

У наших нових 20-х знайти рішення мовного питання — це місія наймолодшого покоління. Домовитися про те, як мають функціонувати ці дві, а можливо, на той момент уже більш ніж дві мови в українському суспільстві. Я дивлюся на це достатньо оптимістично з кількох міркувань. Коли я тільки почала приїздити до Києва, то бачила Київ і інші мільйонні українські міста як майже всуціль російськомовні. Будь-яка взаємодія поза межами якогось мінімального українського «гетта» завжди була російськомовна. Натомість коли я навідуюся до будь-якого міста-мільйонника України зараз, то маю можливість заговорити українською і сподіватись на відповідь українською практично у всіх ситуаціях.

Це стосується людей, яким менше 50-ти. Цей маркер працює: люди, яким менше 50-ти, є продуктивно білінгвальними. Вони можуть вести і професійну, і приватну бесіду як одною, так і іншою мовою. Завжди є радикальні винятки. Завжди будуть ті, хто відмовиться переходити на мову іншого, і завжди є ті, хто перепитають, чи можу я залишатися при своїй мові. Ви ж розумієте мене, я розумію вас, можливо, ми можемо поговорити кожен «своєю» мовою. Поки таке у нас можливо, можемо вважати, що Україна проходить свій медовий мовний місяць. Тому що насправді ми розуміємося, ми можемо тільки вдавати нерозуміння одні одних, коли ми заходимо в політичне піке чи навмисне протистояння.

Натомість у Бельгії, наскільки я це знаю з перших рук, від їхнього багатолітнього мовного омбудсмена, попри 30 років різних прекрасних мовних законів і регулювань, люди дійшли до ситуації, де північ країни реально не розуміє півдня. І де часто люди переходять на англійську, щоб нікого не образити, а разом з тим вони вже не можуть перейти на мову одне одного. Нам треба постаратися не допустити такої ситуації в Україні. І друга важлива річ — це інклюзивність. Технологія на нашому боці. Ми дивимося відео з TEDx із добрими субтитрами, перекладач Google щодня стає якіснішим. Невдовзі не буде зовсім ніякої проблеми в тому, щоб будь-хто, виступаючи в публічному просторі, міг бути титрований паралельною мовою.

Треба пам’ятати, що українське мовомислення і українська політична думка розвивалися також і російською мовою. І в нас є багато дуже важливих людей, яких нам треба нарешті зацінити — і зрозуміти як двомовних або, іноді, і тримовних сучасників, як-от: Борис Херсонський, Володимир Рафєєнко, Олена Стяжкіна, Павло Казарін, Ія Ківа. Я надзвичайно ціную людей, які за останні вісім років зробили свій етичний вибір на користь української мови, але треба зрозуміти, що творчій людині перейти з іншої мови в українську набагато складніше. І якщо ми добре подумаємо — це рідкісні випадки у світовій культурі, коли людина однаково добре реалізувалася у двох мовах. І я ще раз наголошу, що в Польщі, Чехії чи Угорщині така проблема не стоїть. У цьому є наша специфіка, і ми мусимо дуже відповідально до неї поставитися.

Якою є роль іноземних експертів щодо українських питань?

Майже завжди, коли є конфліктні ситуації, люди шукають третейського суддю. Потрібна нейтральна фігура, яка може послухати одну сторону й сказати: ти маєш рацію. Послухати іншу й сказати: ти теж. Але тоді допомогти вийти на якесь рішення, яке може задовільнити обидві сторони і бути справедливим, або не задовільнити обидві сторони, але в даному контексті бути справедливим. Архетипічна фігура цієї мудрості — цар Соломон. І я думаю, українці шукають соломонового рішення ззовні також тому, що ми дуже довго не мали політичної суб’єктності, нам не випадало вирішувати долю самих себе чи долю інших.

Варто брати до уваги світовий досвід. І треба пам’ятати, що українська мова ще кілька десятиліть тому була зникомою, непрестижною мовою. В очах багатьох своїх громадян вона й зараз має цей вторинний статус і своєрідний комплекс неповноцінності. Нам потрібен українсько-український діалог про те, чим є наша спільна культура, чим вона багата, крута й неподібна на інші, чому насправді вона може дати нам більше, ніж навіть переклади зі світових мов. Тому що наш досвід ніхто не прожив, окрім наших попередників, і з нашим досвідом ми маємо наративно давати раду собі самі.

Ми мусимо теж усвідомлювати, що ідентичність змінна, вона не є константою. І що в кожному поколінні треба наново про все домовлятися, перерозказувати для себе всі історії.

Наша самість формується мовами. Якщо дім буття — це мова, то дуже цікаво, що в Україні це майже завжди більше, ніж одна мова. Тобто в багатьох поколіннях ми звикли бути дво- і тримовними, іноді чотири- й більше мовними. Колись, на одному тривалому семінарі, я мала розмову з людьми з російськомовної частини України, і у вхідній анкеті ставила їм таке питання: «Якими мовами розмовляли ваші батьки? Якими мовами розмовляли ваші діди і бабці, якщо ви це пам’ятаєте?» Так от, там, де мова батьків переважно була російська, то мова дідів і бабців завжди була більше, ніж російська, а іноді й не російська.

Ми за радянський час з епохи сталінізму й далі затратили багато свого мовного ресурсу і майже нічого не здобули натомість. Зараз ми переживаємо новий ренесанс мов, молоде покоління українців здобуває цікаві освіти в незалежній країні з багатьма можливостями стажування за кордоном. І я переконана, що мовне питання в Україні розв’яжеться тим краще, чим більше мов ми будемо знати. 

Декілька років тому Франкфуртський книжковий ярмарок використовував метафору перебування «на одній сторінці» для своєї події, яка дуже надихала і переконувала, що можна бути в єдиному контексті. Чи справді це можливо у міжнаціональних, міждержавних взаєминах? 

У нинішньому строкатому світі зрозуміти, що ми на одній сторінці, майже неможливо. Набагато легше збагнути, що ми на різних сторінках. І коли виникає гасло «ми на одній сторінці», скоріш за все, це тільки спроба привести до якогось спільного знаменника, або — об’єднатися через загрозу. Візьмімо кліматичний приклад глобального потепління. Ми бачимо, що це впливає на всіх. На дуже розвинені суспільства і на менш розвинені, на ті, які живуть з інтелектуальної праці і аутсорсять, і на ті, які живуть із локальної праці і не можуть собі дозволити навіть мріяти, щоби хтось за них виконував їхню повсякденну роботу. Отже, це стосується всіх. Просто наслідки різні. Маю на увазі, що якщо для людей у золотому мільярді кава подорожчала вдвічі, то, наприклад, для бразильців, які її виробляють, це означає, що все, що вони роблять, насправді подорожчало, але не означає, що конкретно вони стали більше заробляти.

Для людей, які виробляють каву, — це набагато більша загроза, ніж для тих, хто споживає її двічі на день у модних кав’ярнях. Тут важливими є почуття спільної вини і спільної відповідальності. Коли стається щось справді складне і погане, не всі в цьому винні. Переважно є окремі винуватці, але відповідальність за те, що допустили, аби це сталося, — лягає на багатьох. Практично вона лягає на всіх, хто готовий взяти на себе відповідальність і сказати: я теж була, я теж жила на цій планеті, я також користала з її ресурсів і була невігласкою, не усвідомлюючи, до чого це призведе. Але моє невігластво не звільняє мене від співвідповідальності. 

Коли ми думаємо про свою малу країну Україну і про її включеність у глобальні процеси, мусимо розуміти, що в 1991 році Україна, на жаль, не мала вхідного квитка в клуб великих політичних гравців.

Навіть тому, що сама себе не усвідомлювала цим політичним гравцем, не розуміла своєї стратегічної ролі, інтересів, не могла їх обстояти. Українського політичного класу не було. У нас було Міністерство закордонних справ, але жоден літак із Києва не літав напряму в західні столиці світу. І в Токіо чи до Сиднею теж не літав. Отже, багато чого в радянському стилі функціонування інституцій було фейком та імітацією. Справжні політичні уми з’явилися в Україні за останні 10 років.

Подивімося на новосформовані інституції, пов’язані з культурною дипломатією! Мене дуже тішить поява таких історій, як програма «Translate Ukraine» в Українському інституті книги, премія Drahoman Prize, що починає відзначати роботу тих, хто надавали і саме зараз надають звучання українським голосам за кордоном — у горі і в радощах. Такі речі якраз і вчать бути на одній сторінці і на одній хвилі і в межах країни, і в межах глобального світу. Цього не було раніше. 

З ким усе ж варто звіряти годинники українцям?

Я мала 16, може 17 років, коли Андрій Панчишин з Олегом Яремою в дуеті «Другий голос» створили бардівську програму «Московський час». Це було важливим і вчасним культурним жестом, центральна пісня про різницю у 60 хв звучала так: «То не для нас, то не для нас отой чужий московський час», надійшла пора розпрощатись: «Гуд бай, Раша, ти тепер не наша». Тоді мені було очевидно, що ментально ми вже не живемо за московським часом. Однак виявилося, що для решти України це прощання з імперією затягнулось надовше. І що треба було, щоб імперія реінсталювалася і показала свій найгірший оскал, пішла війною на Україну, щоб більшість співгромадян прозріли.

Ми зараз перебуваємо в точці біфуркації. Повернення назад немає. Але людям притаманно шукати якогось золотого віку в минулому, особливо якщо з теперішнім не пощастило. Феномен пострадянської ностальгії полягав у тому, що люди хотіли обманюватися, хотіли вірити, що можливо «сдєлать как било», що можна відмотати трошечки назад і всі будуть знову жити там, де найкращий пломбір, а Гагарін літає в космос. А в той сам час люди в радянських селах не мали паспортів і, виїжджаючи за межу області на кілька днів, повинні були отримати довідку від голови сільради. Позитиви радянської системи були на виду, їх усіляко підкреслювали, пропагували, а те, якою ціною і яким стражданням добивалися тих рідкісних показників успіху чи глобального визнання, — про це переважно мовчали. Україна стає людиноцентричною. Тепер ми в ситуації, коли люди обирають свою батьківщину. Ми не можемо зупинити міграцію з України, тому що умови життя в Україні все ще не найкращі, а загрози великі.

Люди їдуть і зіставляють «за і проти» — де їм краще буде ростити дітей, де чутимуться частиною спільноти на одній хвилі, де будуть у силі щось змінити, на щось впливати. То де це легше зробити: в Берліні, Лісабоні чи все-таки у Дніпрі, Херсоні або Миколаєві? Люди з амбіцією, які мають запас терпіння, але також і винахідливості, люди, які бачать, що Україна — це земля стартапів, що тут можливо майже з нуля зробити щось справді круте і залишити слід, — ці люди будуть залишатися з нами. Також приїздитимуть нові, бо Україна — це теж країна, до якої приїжджають. З нами хочуть бути, нам хочуть допомогти, і нас хочуть зрозуміти. Friends in need are friends indeed — от із цими багатьма дружніми країнами й народами, далекими та близькими, і будемо звірятися та зміцнюватися.

Ілюстрації
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!