Вийти з бульбашки і не скурвитися

Як середовище, мотивація і цілеспрямованість формують людей, гідних прикладу

21 Листопада

Коли Роман розповідає про своє дитинство, в думках постає маленький хлопчик у чистенькому костюмчику з білим комірцем. Спокійний і добрий, з розумними очима й інтелігентними манерами, завжди готовий виправити ваше неправильне слово на літературний синонім. Такий Седрик Фонтлерой, але не з Брукліна, а із середмістя Львова. Утім, якщо уява намалювала правдоподібний портрет і малий таки виправляв когось, це мусило виходити кумедно — в дошкільному віці він не вимовляв звуків «р» і «л». А маючи ймення Роман, та ще й прізвище Лозинський, це було доволі незручно. Тому бабуся Олена водила малого до логопеда, аж поки внук зміг відрекомендовуватися як і належить серйозному львівському паничу.

Сьогодні Роман Лозинський має хист уміло й переконливо підбирати слова. У найскладніших темах формулює свою думку послідовно, виважено й чітко. Ці риси в ньому поєднуються з ідейністю та цілеспрямованістю. Саме тому він один з найефективніших в Україні молодих політиків. А також громадський активіст і воїн Збройних сил України. Після 15 місяців служби у ЗСУ і участі в бойових діях повернувся до роботи у Верховній Раді.

§§§

[Ця історія створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Седрик із брукованих джунглів

Роман народився 20 січня 1994 року. Батько — інженер-будівельник, мати — вчителька музики й концертмейстерка у Львівській опері. Щоб дати раду в пізні 90-ті, вони багато працювали. Тож більшість часу малий Роман проводив з бабусею. Вона доглядала онука й читала йому книжки. А ще на старому чорному магнітофоні, який передали американські родичі, вмикала касети з казками від «Абабагаламаги». Щоранку, як часто роблять люблячі бабусі, жаліла внука, щоб той довше поспав. Роман оповідає: «Я дуже любив спати. Не можу сказати, що щось змінилось зараз. Сон — це важлива частина мого життя. Мої батьки трішки робили мені поблажки і не хотіли, щоб я у шість років вставав вранці в школу. Тому в перший клас мене відправили аж у сім з половиною років».

Брукована вулиця Герцена, пам’ятник Михайлові Грушевському, площа Петрушевича, вулиця Черешнева і врешті 28-ма школа на вулиці Тютюнників — такий був щоденний маршрут хлопця. Це задбана частина старого міста з маленькими красивими вуличками. Без закинутих недобудов чи інших звичних осередків часопроведення дітей того часу. Набивати синці та здирати коліна Лозинський ходив на тенісні корти. Хоча з тенісом не склалося практично одразу.

«Тренерка сказала, що я дуже інтеліґентно граю. Мала на увазі, що заслабко б’ю. Я брав участь у турнірах, вигравав перші тури, інколи — другі, але далі вилітав. Пізніше ще грав за футбольну команду в Лисиничах. Та загалом я не є дуже хвацький і здібний до активних видів спорту. Швидше можу сісти, обдумати, спланувати й організувати».

Батьки давали можливість Романові спробувати якомога більшу кількість гуртків. Аби мав змогу вибрати, що найбільше до душі. Крім тенісу, були ще плавання й футбол. Але хлопець хотів обдумувати і планувати. Тож тривалий час займався на секції з шахів. Навіть отримав третій розряд.

Та врешті всі гуртки витіснив один. Той, який поєднав у собі фізичні та розумові активності. А особливо влітку. Тож коли над містом висіло розпечене сонце, голова йшла обертом від чаду машин і більшість львів’ян рятував старенький трамвай, то Романа Лозинського — «Пласт».

Романова мати Ірина Лозинська згадує: «Віддати Романа у “Пласт” нам порадила мамина кузина, яка в той час проживала в Америці. Сказала, що як тільки матиме 5-7 років — це обов’язково. Відразу ходив у “Пласт” залюбки. Поки був менший, то я його возила, їздили на сходини, а потім ми переселилися і ближче було, то він уже сам ходив». 

Місто сонця

«“Пласту” було багато, і в “Пласті” було все», — каже Роман про дитячий та підлітковий періоди свого життя. Цей вислів міг би стати назвою книжки спогадів, наприклад, Богдана Гаврилишина. У розмові з Лозинським можна зловити себе на думці, що він говорить дуже структуровано, послідовно і зрозуміло. В його словах відчувається ясність теоретичної думки та якість практичного досвіду. Вміння добре формулювати згодом стане частиною його фаху.

Коли батьки відвели Романа у «Пласт», маршрути хлопця різко змінилися. Замість вузьких закрутасів середмістя з’явилися розшири українських гір і лісів. Роман порівнює їх так:

«Ця картинка центру міста змінилася на дорогу на вокзал, потім — електричку у Верхнє Синьовидне, а там — Ямельницю, Корчин, Нижнє Синьовидне, Труханів, гору Ключ, водоспад Кам’янецький. Потім іще далі: Франківщину, Горгани, мандрівку стежками героїв, Чорногірський і Боржавський хребти. Так я спокутував життя в центрі міста. З кам’яних джунглів, де свої перші роки майже не бачив зелені, я практично почав жити серед зелені».

Коли Лозинський розказує про свій досвід українського скаутингу, уява малює вже Тома Соєра. Вимащеного спітнілого хлопчака з підв’язаною хустиною на голові, який зосереджено майструє курінь на березі річки.

Якось Роман порахував час, який провів у пластових таборах. Вийшло, що загалом прожив у лісі в наметах понад рік і два місяці.

Каже, що «Пласт» — це період, за який сформувалася міцна спільнота зі спільними цінностями: «Левова частка найближчих друзів, з якими переживаю найрадісніші і найтрагічніші моменти сьогодні, — це вихованці “Пласту”. Люди, з якими я провів свої 12-16 років. Ви можете не бачитися роками, але при зустрічі відчуття близькості таке, нібито живете в одній кімнаті гуртожитку і щоранку смажите на кухні яєчню. Це ті, з якими не тільки розпалював багаття у горах, а й потім їздив на Майдан під час Революції Гідності. А далі пішов із цими людьми на війну. А поміж тим святкував весілля, хрестини, сумував разом на похоронах близьких. Це дуже спільна історія, ніби Місто Сонця Кампанелли».

2008 року, вісімнадцятирічним, Роман проходив перший вишкіл на військово-патріотичному таборі «Легіон». Пластуни тоді вчилися долати смугу перешкод, будувати окопи та бліндажі. Жили в лісі по кілька діб, роблячи схрони і власноруч здобуваючи їжу. Ось як цей період пригадує Ірина Лозинська: «Звичайно, це хороші загартування для молодих людей. Єдине — він ціле літо був поза хатою, бо організовував собі часом два, а часом три табори. Тому я шкодувала, що він ніколи нікуди не міг з нами поїхати. Ми не раз їздили в гарні паломницькі поїздки — а він завжди на пластових таборах». 

Роман каже, що для людей зовні це могло виглядати як абсурд. Мовляв — нащо влітку, коли можна поїхати на море засмагати, — мучитися, граючись у лісовиків? Відповідь прийшла через майже півтора десятка років: знання і навички, отримані тоді, допомогли Лозинському зберегти життя.

Кузьмович, Петрушевич і мотивація

У старших класах Роман був із тих учнів, яких одна половина вчительської любить, а інша — не дуже. Хлопець часто сперечався з учителями. Коли вважав, що вони неправі, міг вільно про це сказати. Легко припустити, що, слухаючи аргументовані дискусії Романа зі старшими, його однокласники наперед раділи з того, що дорослими матимуть знайомого юриста. «Ти так обстоюєш права, що мусиш бути адвокатом!» — переконували вони його. Врешті він і справді задумався над тим, аби вступити на юридичний факультет. Але наміри вкотре скоригував «Пласт».

У віці 16-18 років пластуни складають «третю пробу». Умова — реалізувати проєкти, результати яких мали б позитивний вплив на суспільство. Одна з Романових ідей полягала в сортуванні батарейок. У процесі роботи над задумом хлопець зрозумів, що може бути ефективним громадським активістом. Себто вміння, які проявилися ще в дитячому віці, — «сісти, подумати, спланувати й організувати», — можна застосовувати з користю для великої кількості людей.

Наступна думка стала ще амбітнішою — масштаб добрих ідей може рости! 

«Якщо стати керівником управління екології свого міста, області чи, не дай Боже, міністром екології, то можна одним системним рішенням масштабувати процес. Тобто можна ціле життя сортувати батарейки вручну, а можна провести інформаційну кампанію, забезпечити виконання рішення — і тисяча людей зробить те, з чим сам не впораєшся за ціле життя. Я зрозумів, як і де такі рішення ухвалюються».

Так Роман уперше подумав над тим, щоби стати політиком. Але розумів, що для цього варто знати, як політика функціонує. Ці знання дає освіта. А саме — політологія. І хоч таке рішення, напевно, засмутило Романових однокласників, він подав документи в кілька університетів на політологію. Мав можливість навчатись у Києво-Могилянській академії, однак обрав Львівський університет Франка. Причиною такого рішення став аж ніяк не галицький гонор.

«Я не поїхав до Києва, бо на той час уже мав своїх пластових вихованців. Коли мені було 14 років, то мій виховник перестав займатися гуртком. Мені це не дуже сподобалось. Тому я не захотів робити так само й кидати своїх вихованців на півдорозі. Вирішив залишитися у Львові і вчитися на політології у Франка».

На третьому курсі для заліку з історії української культури Романові Лозинському треба було дослідити своє генеалогічне дерево. Зізнається, що, проводячи в мандрівках і пластових таборах більшість часу, він не надто цікавився походженням родини. Тому, коли почав розпитувати рідних про предків, був заскочений. Виявилося, що його прадід Володимир Кузьмович був секретарем першої політичної партії на Галичині, а рідний брат прабабці — Євген Петрушевич — взагалі певний час керував Західноукраїнською Народною Республікою.

«Рішення пов’язати свій шлях із суспільно-політичною активністю я ухвалив без знання того, що в моїй родині на початку ХХ століття були якісь діячі у цій сфері. Та коли дізнався, відчув новий рівень відповідальності. Бо, вочевидь, бути політиком на початку минулого століття було не легше, ніж сьогодні. Тим паче українським політиком.

Мого прадіда Володимира Кузьмовича на початку жовтня 1939 року вивезли в Сибір. Я перечитував його листування з прабабцею. Читати ці тексти без сліз неможливо.

Він просив передати йому якісь базові речі: голку, нитку, цибулину. У 1940-му з ним припинилося листування. Ми не знаємо, де й за яких обставин він там загинув. У моменти, коли я сумнівався, чи хочу займатися політикою, історія моєї родини мотивувала продовжувати».

Через рік після успішного складення заліку з історії української культури Роман Лозинський таки почав займатися політикою.

Наймолодший голова партії

Якось Романів друг із пластового гуртка, який вчився на юридичному факультеті, спитав його, де він буде працювати. Той уявлення не мав. Та, подумавши, запевнив, що в політичну партію точно не вступить. 

Пояснення мав просте — 2012 рік, Янукович президент, а в демократичному таборі — розбрат. Утім через рік почався Майдан. Лозинський з друзями приєднався до П’ятнадцятої сотні самооборони. Як на це відреагували батьки хлопця? 

«Тоді це виглядало так, ніби інакше і не могло бути. Я, правду кажучи, спокійно це сприймала. Звичайно, переживала, але знала, що так воно правильно», — пояснює Ірина Лозинська.

Коли Революцію Гідності завершили перемогою, хлопці розуміли: треба щось робити далі — але не знали, що саме. Тож повернулися до Львова завершувати навчання.

Роман каже, що під час студій в університеті політичної теорії йому було мало. Тому шукав будь-яких можливостей долучитися до практичних процесів. Зокрема — на курсі «Політичні студії» в Українському католицькому університеті у 2015 році. Навчання відбувалося по п’ятницях і суботах. Роман був одним з найактивніших слухачів. І після одного з модулів, на кавоперерві, до нього підійшла громадська активістка і політикиня Наталія Піпа.

«Вона сказала: сьогодні ввечері збирається одна тусівка, приходи. Мені дуже не хотілося нікуди йти, бо це була субота після цілого дня навчання. Хотів подивитися кіно, полежати й відпочити. Тому сказав їй, що в мене дуже важливі справи, сімейні обставини. Але вона мене майже силоміць посадила в машину». 

Наталія Піпа пригадує, що познайомилася з Романом задовго до цього. Це було на одному з тренінгів із фандрейзингу в тому ж УКУ. Хлопець вразив тим, що був повний енергії, жартів і вільно поводився у різних середовищах. 

«На тих політичних студіях в УКУ мені сподобалося, як він поводився, які питання ставив і які висновки робив. Він розумів контексти й добре знаходив спільну мову з іншими людьми. І тому я підійшла до нього з такою пропозицією».

Ту зустріч можна трактувати як один з переломних моментів у житті Романа Лозинського. Приїхавши з Наталею на зібрання, він побачив знайомих пластунів, активістів проти незаконних забудов, молодих батьків, які обстоюють інклюзивні простори, екоактивістів, істориків. Так запам’ятав ту зустріч:

«Вони просто спілкувалися, обговорювали важливі проблеми й шукали алгоритми їхнього вирішення. І після того Наталя каже: це Українська Галицька партія, не хочеш приєднатися? Подумав — я студент політології 4 курсу, після Майдану треба щось робити, а тут наче нормальні люди. Варто пробувати».

Спочатку Роман роздавав партійні газети, а перед виборами у жовтні 2015 року зміг швидко налагодити поширення агітаційної преси. Затим почав консультувати депутатів, як вести передвиборчі кампанії. Самостійно шукав матеріали, писав стратегії. Зосібна «другу хвилю» спілкування з виборцями, щоб не тільки запитувати людей про проблеми, а й згодом приходити з пропозиціями вирішення. Врешті Лозинському запропонували стати кандидатом у депутати в Львівську міську раду.

Наталія Піпа пояснює таке рішення: «У нього було все необхідне для молодого політика. Політика не просто з молодим обличчям, який нічого не знає, а людини з цінностями і яка має до цього хист. Я думаю, що для Романа це, можливо, взагалі сродна праця. Вже суттєво пізніше я довідалася, що він іще й правнук Петрушевича».

Від Української Галицької партії в міськраду тоді пройшли четверо осіб. Роман зайняв сьоме місце. Відтак замість депутатства став помічником депутатки Юлії Гвоздович.

Юлія пригадує: «У нас з Романом були однакові погляди на державний розвиток і місце в ньому нових політиків. Коли я стала головою комісії законності, Роман був мені не так помічником, як ідейним порадником, з яким ми спільно формували нові повноваження комісії, разом їздили на форуми. Наша спільна робота була дуже цінна для мене, особливо на старті. У Галицькій партії тоді було багато пластунів. Усі, незалежно від того, хто мав депутатський мандат, а хто ні, працювали на результат. Це був наш стрижень. Риси, які мені найбільше імпонують у Романа: цілеспрямованість, ідейність та людяність».

У 2016 році Лозинський дізнався від знайомого пластуна про можливість стажуватися в Канаді. Пройшов відбір і вирушив в офіс канадського політика українського походження Бориса Вжесневського. Готував йому аналітичні записки, був на зустрічах із послами, вивчав, як функціонує канадська політика. Найбільше запам’яталося те, наскільки звичайні канадські виборці активні в політичному житті.

«Вжесневському приходили листи з його округу. Вони були приблизно такого змісту: пане Борисе, такого-то числа відбудеться таке-то голосування, у вашій передвиборчій програмі написано, що ваша позиція щодо цього питання така-то, тому ми очікуємо, що ви її і займете. Я побачив дуже велику включеність людей, вони справді контролюють депутатів.

Канадські політики розуміють, що якщо проголосують по-іншому, ніж декларували, то люди це побачать.

Тобто не вдасться непомітно робити щось, що не відповідає наперед заявленій програмі дій. Ось така зрілість політичного процесу».

Через три роки Роман став наймолодшим керівником політичної партії в Україні. Відчуття мав неоднозначні:

«Я був шокований — мені 24 роки і я голова партії. Люди, яким 60+, не сприймали мене як керівника. Бо приїжджаєш до них, а вони дивляться на тебе і думають — якийсь стажер приїхав, практикант. Я казав своїй команді, що треба робити якусь “рокіровку”, бо мене не сприймають як лідера, тому це неефективно. Але мене підтримали, шкіра стала товстіша. Минав час, і люди бачили результати моєї роботи. Ті, хто міг, — оцінювали і ставали союзниками. Хто ні — залишалися скептиками. Але останніх завжди більше».

Парламент і його небезпеки

Перед виборами до Верховної Ради 2019 року Роман Лозинський розумів, що самостійний похід УГП в парламент — не найкраща ідея. Аби не розсіювати голосів, почали шукати, з ким об’єднатися для спільного балотування. 

«Ми спілкувалися з різними ексдепутатами, яких вважали, по-перше, не зашквареними, по-друге, з цінностями, по-третє, професійними. Говорили і з представниками потенційної команди Вакарчука. І після кількамісячних переговорів зрозуміли, що маємо з ними спільне бачення майбутньої роботи. Тому делегували і у список, і на мажоритарні округи кандидатів на парламентські вибори. Я координував штаб “Голосу” на парламентських виборах і став кандидатом у їхньому списку».

Роман каже, що рішення йти на вибори у складі «Голосу» було дуже раціональним. Можна було балотуватися від УГП і, ймовірно, розпорошити голоси й так і не дістатися парламенту. Немов одягнути «білі рукавички» й критикувати всіх — але це також непродуктивно. Натомість в УГП зважилися на те, що давало хоча б якісь шанси на проходження у Верховну Раду. Це рішення спрацювало.

У серпні 2019-го, у віці 26 років, Роман Лозинський став народним депутатом України.

Менш ніж через рік він ініціював кампанію з вимогою продовження блокування російських соціальних мереж в Україні. Зібравши підписи 156 депутатів, домігся проведення позачергового парламентського засідання. Голосами 252 народних обранців Верховна Рада підтримала продовження санкцій. Наступного дня Президент підписав відповідний указ — і російські сайти в Україні заблокували.

На початку весни 2023 року Верховна Рада ухвалила закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», який напрацьовували Роман Лозинський з помічником Павлом Островським.

Роман говорить про символізм цього закону: «Закон має очистити нашу країну від усього, що пов’язано з Росією. Усі юридичні особи, в назві яких є Катерина Друга чи Петро Перший, мають зникнути. Всі ці Червоногради, Южноукраїнськи повинні повернути свої історичні назви. Мусимо вбити всю русню — і в країні, і в собі. Це не мусить бути лише низинна ініціатива активістів, а має бути державна воля».

Роман переконаний, що в Україні, хоч і дуже повільно, але формується відповідальна політика. Поки що немає такої громадської активності, як, наприклад, у Канаді, але йому постійно пишуть у соціальних мережах із пропозиціями, ідеями й рішеннями.

Лозинський каже, що за останні п’ятнадцять років з’явилися дієві українські середовища й інститути: «Питання в тому, чого ми хочемо. Хочемо, щоб партії були незалежні від олігархів? Та чи готові ми донатити на політичні партії? Хочемо, щоб партійці не займалися популізмом? Але чи готові ми слухати не тільки телешоу і читати не тільки хайпові, клікабельні заголовки, а зайти на сайт партії, розібратися в її програмі, прийти на зустріч і ставити питання? Якщо ми очікуємо чогось, то маємо щось зробити для цього, бути учасниками процесів. У громадян для цього є ціла палітра можливостей: прийти на мітинг, проголосувати, підтримати партію грошима, проконтролювати виконання обіцянок. Але якщо ти чогось чекаєш від політиків, а сам кажеш, що ти поза політикою, то не очікуй. Натомість махни рукою і їдь собі на річку вудити рибу чи сиди й дивися на сонце, як у дзен-буддизмі».

На запитання про те, чим пишається в роботі народного депутата, Лозинський без паузи відповідає — тим, що не скурвився:

«Я бачив класних людей з чудових середовищ, які, потрапивши в політику, змінилися. Стали нарцисами, які хочуть, щоб їм тричі вклонилися, аби вони почали з вами говорити. Хтось замастився корупцією, хтось іншими скандалами. Один з моїх найбільших страхів — це стати таким самим. Ти виходиш із бульбашки “Пласту”, Львова, УКУ й потрапляєш в іншу, де цінності геть не такі. І в тій, другій, ризик скурвитися величезний. Тому я дуже радий, що цього не сталося».

Війна

Табір «Легіон», на якому в 2008 році почав тренуватися Роман, організовував пластун Віктор Гурняк. У 2014-му він загинув на російсько-українській війні. Воював добровольцем на одній з українських позицій Луганщини. У 2022 році десятки й сотні вихованців Віктора Гурняка вступили в лави ЗСУ. Сьогодні у складі Збройних сил України б’ються з росіянами понад п’ятсот пластунів. Роман Лозинський був одним із них:

«У 2022 році, на війні, ми виконували завдання в тилу ворога. Нам треба було ходити тихо і непомітно, жити просто неба, виживати без забезпечення їжею і водою. Я переконаний, що ті навички, які здобув на пластових таборах, у жорстких умовах війни дозволяють почуватись нормально. Коли ти третій день мокрий, у болоті, без їжі і сну, але все одно можеш бути уважним і змобілізованим».

Фото Євгена Завгороднього

Одне з «Пластових» гасел — «Будь готовий!». Роман Лозинський, як і більшість українців, не уявляв, коли почнеться повномасштабна війна і чи почнеться взагалі. Але як пластун із найвищим почесним ступенем, намагався бути готовим до неї. Ще у жовтні 2021 року він підписав контракт на проходження служби в резерві Збройних сил України у 73-му морському центрі Сил спеціальних операцій.

«Правду кажучи, він тоді був зовсім дорослий і я прийняла його вибір. Знала, що він чинить правильно», — коментує синове рішення Ірина Лозинська.

24 лютого у Верховній Раді відбулася закрита нарада з керівником парламенту. Депутатам видали по автомату і два магазини патронів. 

«Ми з вами говорили про Петрушевича і Кузьмовича, але не згадували про Петлюру, Винниченка чи Скоропадського. А вони частенько вели мову про Україну з Відня, Праги чи Кракова. Я дуже не хотів бути народним депутатом в екзилі. Тому 6 березня приєднався до ЗСУ».

У війську Лозинський зустрівся з друзями-пластунами Дмитром Пащуком, Артемом Димидом і Віктором-Миколою Гаврилюком, які також у перші дні війни взялися до зброї. Хлопці дуже тішилися, що потрапили в одну військову частину. З перших бойових завдань вони були разом. У травні 2023 року Дмитра Пащука й Артема Димида нагородили орденом «За мужність» III ступеня посмертно. Упродовж літа 2023-го Віктор-Микола лікується в госпіталі від важкого поранення, лікарі рятують йому ногу.

З Лозинським Гаврилюк познайомився в тому ж «Легіоні» 2012 року. Каже, що Романа особливо вирізняли дві риси: фізична витривалість і вміння говорити. Нічого не змінилось і на війні. Так згадує побратима:

«На війні він був дуже дружній і завжди старався якось подбати про побратимів. Підтримати, захистити, допомогти. Мені подобалося бути медиком у штурмових підрозділах, а Роман зарекомендував себе як добрий оператор БпЛА. Дуже точний до деталей. Через пів року Явірки він з Дмитром перевівся в групу, яка займалася ударними безпілотниками. Дуже шкода, що це інтерв’ю відбувається зараз, бо найкраще про Ромка розповів би саме Дмитро. Роман особливо важко переживає втрату “Гармаша” й “Курки” (позивні Дмитра Пащука і Артема Димида, — прим. авт.). Для нього ці втрати особисті і вкрай болючі. Це дуже відчувається».

Фото Євгена Завгороднього

Більш ніж рік хлопці воювали в одній бойовій групі. З літа 2023 року Роман Лозинський виконував тилові завдання. Постійно їздив між Херсоном, Миколаєвом, Києвом і Львовом. Каже, діяльність пов’язана з виробництвом українських дронів. Але зізнається, що досі не знає, як давати раду з утратою побратимів:

«Після дуже жорстких завдань, коли у нас були втрати, коли ми евакуйовували поранених і загиблих упродовж травня-червня 2022-го, почали усвідомлювати, наскільки смерть — це страшно, бо рано чи пізно це станеться з кимось із нас. Спершу, 18 червня 2022 року, загинув “Курка”. Потім, у березні вже 2023 року, — Дмитро, з яким ми в парі пропрацювали рік. Це наші найкращі люди. Знати їх, жити з ними — це було, напевно, найбільше щастя. Їхні смерті роблять набагато тверезішим.

Розумієш, наскільки велика ціна. І найгірше — постійно думаєш: скільки ці хлопці й дівчата ще би зробили.

І все, що може при цьому тримати, — це віра, що їм там зараз дуже добре. Вони собі там тішаться, жартують, дивляться на нас і думають, що ми дурні, бо сумуємо».

Роман Лозинський вважає, що війна триватиме доти, доки існуватиме Росія в її сучасному вигляді. Навіть якщо активні бойові дії завершаться тотальною перемогою України вже найближчим часом, це не гарантує, що росіяни не нападуть знову через кілька років. Тому потрібно готуватися до найгірших сценаріїв. І постійно працювати над собою, щоб зустріти їх гідно. А також підтримувати тих, хто воює.

Коли Роман розповідає про війну — бачиш перед собою воїна. Цілеспрямованого, ідейного й людяного. Його надихали й мотивували українські звитяжці минулого. Тепер він сам надихає і мотивує.

Фото Євгена Завгороднього
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Дякуємо і до зв’язку незабаром! Ваш тарифний план буде активовано на протязі 10 хвилин.

Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки