«Мені змалку доводилося пояснювати, що таке Україна»

Дослідниця українського жіночого руху Марта Богачевська-Хомяк про біженство, життя емігрантів в Америці, а також поєднання українства та американства

8 Лютого 2023

«Всі ми мали однакове дитинство. Наполовину дитинство, наполовину доросле життя. Мої перші 10-12 років минули ніби в підвішеному стані. Щось ніби мало статися, але ніяк не ставалося – все треба було перечекати, пережити перед новим наступним етапом. Все було тимчасовим». 

Так говорить Марта Богачевська-Хомяк. Вона називає себе людиною, поставленою серед безлічі кіл, що перетинаються та безнастанно рухаються. І додає, що може висловлюватися багатьма мовами, але жодною не говорить без акценту. Певною мірою це типово для людей, які мусили покинути рідні терени через війни, репресії, геноциди.

Історія жінки, котра першою описала історію українських жіночих рухів межі 19 і 20 століть, давши стимул подальшим дослідженням, починається з дороги. Від’їзд із Рави-Руської, життя в таборі для переміщених осіб у Німеччині, трансатлантична подорож до Нью-Йорка, погляд на статую Свободи — той самий знаковий краєвид, який часто показують у кіно. Але це реальне життя української родини після Другої світовій війни.

§§§

[Цей портрет створений завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Один із батькових асистентів показав йому список людей, яких «червоні» планували стратити. Там були імена моїх батьків 

Марта Богачевська-Хомяк народилася 1938 року в місті Сокаль на Львівщині. В 4 роки разом з родиною покинула рідний дім, а в 11 — опинилася на іншому континенті, по той бік Атлантики. «Тато не хотів їхати з України. Він був адвокатом у Раві-Руській, мій дідусь — парохом у Сокалі. Після початку війни один із батькових асистентів показав йому список людей, яких “червоні” планували стратити. Там були імена моїх батьків».

Так родина Богачевських вперше покинула Раву-Руську та вирушила в Карпати: «По тому етапами мандрували далі й далі — трохи на захід, трохи на схід, залежно від того, якою була воєнна ситуація. 1943 року ми поїхали остаточно». 

Чим став цей перший досвід мандрів для 4-річної дівчинки?

Пані Марта говорить, що пам’ятає мало, про «воєнні» подорожі вона більше дізналася з рукопису спогадів своєї старшої сестри. Але пригадує одне важливе відкриття: «Я з дитинства знала, що не все є таким, яким видається. І що часами треба сказати не те, що є насправді». Чому? Тому що дорогою траплялися різні родини українців, і їх переважно не розпитували, хто й звідки. «Українці, котрі переходили з радянських територій на захід, мусили брехати про своє походження. Вони говорили, що народилися на тих землях України, що пішли під Польщу. В іншому разі їх би силою відіслали назад до СРСР».

1946 рік — життя в таборі для переміщених осіб. Звучить моторошно, проте дитячі спогади фіксують зовсім іншу реальність: «Побут у таборі для дітей був розкішним. Там ми завжди мали з ким гратися. Завжди була їжа, школа, навіть “Пласт” — усе зорганізоване самими біженцями. Також ми отримували гуманітарну допомогу з одягом». 

Частково це сприйняття є наслідком оптимістичної настанови батьків та їхньої віри в те, що все буде добре. Це допомогло пережити щонайменше одну особливо сувору зиму:

«Одним із досить трагічних, але й смішних переживань був час, коли моїх батьків викинули з табору ДіПі (англійською — displaced person — табори біженців, що існували з 1945 до початку 1950-х років на території Західної Німеччини, Австрії та Італії. Ці табори створювали у приміщеннях казарм, бараках колишніх робітничих таборів, стаєнь, гаражів — Ред).

Ми знайшли інше житло та опинилися в бараках, де жили лісоруби в гористих околицях Штутгарт. Там не було води та електрики. Зима. Оскільки я вже ходила до школи, куди треба було йти пішки понад годину, тато будив мене рано-вранці.

Аби помитися, ми користувалися великою металевою мидницею, в яку звечора наливали води. За ніч вона замерзала, і тато мав мені проламувати той лід. Від звуку ламання льоду я й прокидалася щоранку. Якби не бадьорий голос батька й запевнення, що скоро все налагодиться, я би навряд чи знайшла силу, щоб піднятися. Тато мав рацію: коли стало тепло, нас знову записали до табору ДіПі і ми повернулися». 

Цим спогадом пані Марта ділиться в нашому листуванні — у відповідь на моє повідомлення про те, що зникло світло та зв’язок, тому одну з онлайн-зустрічей доведеться перенести. Читаю та усміхаюся з особливо зворушливого епізоду:

«Тієї зими, коли ми жили у лісі, на Різдво мали найкращу ялинку. Її зрубали в лісі мої рідний і двоюрідний брати — припускаю, то було не дуже легально».

Після війни родина Богачевських не була певна, що не повернеться до України: «Тому що батько вважав, що провідна верства, освічені люди, громадські діячі мають бути зі своїм народом».

Після Перемоги родина вирушила з німецького табору примусової праці у Відень, який видавався безпечним містом: «Тато думав, що англійці не віддадуть Відень росіянам, що місто залишиться під міжнародною “парасолькою”, тож там можна буде вижити. У Відні в той час перебувало чимало українських родин — з тих самих міркувань. Але виявилося, що Відень — дуже небезпечний. Тут були совєти, котрі буквально полювали на людей. Наприклад, мого дядька від смерті врятувало тільки те, що він зміг утекти та вибігти на дах, угорі перебігти в інший будинок, сховатися. Цей випадок переконав мого батька, що залишатися не можна, треба їхати далі».

Ціна порятунку — один папірець із печаткою міжнародної організації УНР та словами, що доктор Данило Богачевський має з’явитися на працю до Мюнхена.

Так почалася направду дивовижна історія зустрічі всієї родини: «Тато організував квитки на поїзд нам, своїм братам і їхнім родинам, а також двом родинам з Великої України, тобто з СССР. Радянську владу, котра оглядала всіх людей у поїзді, вдалося переконати в тому, що всіх нас чекають у Мюнхені. Мого брата наш двоюрідний брат також переконав їхати в Мюнхен, не чекаючи звісток від батьків. Туди ж пішки дісталася з примусових німецьких робіт і старша сестра. Так сталося чудо — вся наша родина одночасно приїхала саме в це місто 1946 року».

Тоді ж родина отримала запрошення від батькового брата, котрий жив в Америці. Єпископ Костянтин Богачевський був готовий прийняти всіх як переселенців. Дорослі дочекалися, поки старші діти закінчать середню школу в Європі, а потім вирушили в дорогу:

«Мій батько як старший брат тоді вирішив почекати й подивитися, що буде далі. Вмовив своїх молодших братів зробити так само, аби старші діти закінчили середню школу в Європі. Я та мої брати й сестри не знали про цю обставину. Ми думали, що не емігрували та залишалися в Німеччині, бо не мали належних паперів для виїзду».

Але папери були, тож навесні 1948 року родина прибула до Нью-Йорка. 

Сцена прибуття нагадає чимало фільмів про емігрантське життя: «Всі вважали, що треба вийти на палубу та на власні очі побачити статую Свободи. Брат собі для цієї нагоди навіть дістав пляшку «кока-коли», аби випити в час прибуття — з видом на статую та на місто. Він заховав її до ранку, але хтось знайшов ту пляшку, вкрав і випив. Тому брат привітав місто з порожньою пляшкою в руках».

Дуже довго я не розуміла, якими бідними ми насправді були

Марта Богачевська-Хомяк говорить про досвід переселенців, який нагадує також сучасний воєнний український контекст:

«Тоді була велика хвиля міграції так званих “діпістів” — переміщених людей з Європи. Тепер я дивуюся, як багато американських мешканців українського походження в ті часи брали на себе турботу й відповідальність за побут родин, які приїздили в Америку. Часто то були геть не знайомі люди. Так звана «стара еміграція» виявила надзвичайну турботу й ризикувала добробутом власних родин, аби привезти до Америки “скитальців”, як нас тоді називали. Наша родина була особливою, нам пощастило — ми мали родича, котрий уже жив в Америці та мав американське громадянство. Але владика Костянтин вважав, що братам не належить якесь особливе піклування поза тим, що отримували від громади всі біженці. Брати пізнали США робітничого класу».

Перший рік в Америці для 10-річної Марти став роком життя в сиротинці школи Сестер-Василіянок у Філадельфії, поки батьки освоювалися в новій реальності у Стемфорді при коледжі Святого Василія:

«Я не хотіла залишатися в тому інтернаті — коли приходив час повертатися з канікул, вдавала, що хвора. Так, сестри намагалися створити милі обставини для дітей, але… Чимало дітей у тому сиротинці не були сиротами, вони були там тому, що батьки мусили працювати й не мали на кого залишати дітей».

Цей досвід знаменується також першими зустрічами з англомовними дітьми. По тому, вже в дорослому житті, він проростає роздумами про емпатію, толерантність і такт:

«Саме в сиротинці я зустріла дітей з українських родин, які народилися в Америці та вже погано говорили українською. Англійською я тоді ще не говорила. Швидко вхопила та почала імітувати говір «тутки рожденних». Дорослі від того сміялися, але тепер я розумію, що це було дуже нечемно з мого боку. Я не мала висміювати українську мову американців українського походження. По тому я сама багато разів переживала такий самий досвід в Україні, де мені мою українську галицьку американську мову поправляли».

За рік після прибуття до Америки родина переїжджає до Філадельфії — троє братів спільно придбали будинок. Марта повертається до школи Святого Василія, де навчання проходить англійською мовою за американською програмою, але є уроки мови та релігії українською. Наплив нових поселенців значно збільшив кількість учнів у школі сиротинця.

«Потім разом з товаришками я перейшла до католицької академії сестер-василіянок — це була дівоча школа. Там також викладали англійською, більшість учнів були американцями, деякі мати ірландське та італійське походження. Українці могли брати додаткові курси української мови, літератури, історії».

Той час і те середовище Марта Богачевська-Хомяк сьогодні називає гібридним товариством: «Я виростала в гібридному товаристві — в українському гетто, з якого ми вже почали виходити в ширший американський світ». І додає, що росла в оточенні дітей, які пережили те саме, що й вона сама.З дорослішанням виникають і нові досвіди — обопільної дискримінації. Мігрантське середовище відмежовується від інших, поки інші відмежовуються від мігрантського середовища:

«У школі я та мої товаришки відділяли себе від тих, хто не говорив українською. Тепер я відчуваю через це докори сумління. Чому ми були такими обмеженими та замкненими в собі? Чому не приймали однолітків, які вважали себе українцями, але були народжені в Америці? Ми були нетолерантними. Толерантність ми почали вивчати, коли на власній шкірі зустрілися з нетолерантністю. Ми відчули нетолерантність через незвичні прізвища, акцент, бідність… Дуже довго я не розуміла, якими бідними ми насправді були».

В той час українці в Америці жили очікуванням дива, що СРСР розпадеться

Поворотним моментом стає вибір вищої освіти. Дівчина не хоче навчатися в маленькому католицькому коледжі. Її батьки відходили від тодішніх звичаїв, тому всіляко заохочували вищу освіту і для дівчат, і для хлопців:

«Батьки підтримали моє бажання піти до великого американського університету — Пенсільванського. У перший рік навчання мені чомусь не дали жодної стипендії, хоча я добре вчилася. Наприкінці року мене викликала декан, під час розмови мені вдалося пояснити, що академія Святого Василія, де я навчалася, не була престижною католицькою школою для привілейованих родин. Навпаки, там вчилися дівчата з бідних мігрантських родин. Так я отримала повну стипендію з умовою, що кілька годин на тиждень працюватиму в бібліотеці».

По тому студентка, а згодом — аспірантка, зрозуміла, що може претендувати й на університетські спеціальності та полишила думки про можливу кар’єру бібліотекарки. «Але я завжди шанувала цю працю, на відміну від багатьох моїх колег».

Для доньок пані Марти освіта також стала дуже важливою. Дора Хомяк говорить, що це було дуже значимо: «Освіта була ніби повітрям. Ти просто ним дихаєш і не думаєш, чи є воно, чи нема. Значення мала освіта в широкому значенні — ми поважали вивчення чогось, не обов’язково в престижних університетах. Вдома цінували не лише науки, але й прикладні знання — наприклад, майстерність людей, які вміють збудувати будинок. Також удома дуже поважали здатність мислити. Тільки коли я стала жити сама та працювати з різними людьми, зрозуміла, що жила в атмосфері ідей. Ідеї були важливими, ми постійно їх обговорювали. Всі удома писали, і з дитинства я цілий день чула звуки друкарських машинок. Мама писала свої наукові студії, тато — статті, дідусь — спогади, бабуся також писала спогади та готувала статті для журналу Союзу українок. Натомість ми взагалі не цікавилися спортом, на відміну від інших американських родин».

Як згадує Марта Богачевська-Хомяк, для більшості американців за часів її студентства весь СРСР був тотожний Росії, тому про Україну окремо не йшлося: «І в українських громадах само собою виникали розбіжності в поглядах на те, як можна скореґувати те мильне поняття. Мені змалку доводилося пояснювати, що таке Україна. Ця проблема загострювалася в університетах».

У ті часи українська громада не завжди вміла користуватися перевагами наявних програм соціальної підтримки.

Пані Марта згадує: «Моє покоління біженців соромилося шукати підмоги від держави. Навіть студенти не вміли скористатися можливостями підтримки в університетах. Назагал українці, які були повоєнними мігрантами в США, не вимагали допомоги від американського уряду, навіть коли була така можливість, — натомість вони самі організовували різноманітні способи взаємної допомоги. Сучасні мігранти зовсім інакші. Наприклад, після початку російського вторгнення всі вони активно шукають підмоги для України — як дорослі, так і студенти. В університетах ситуація також змінилася, нинішні студенти мають кращий доступ до освіти, нові онлайн-інструменти, більше можливостей подорожувати. Особливо мене вражає, що студенти з гіршою підготовкою вважають обов’язком професора надолужити їхній брак знань. У мої часи таке було нечуваним».

Навчання в американському університеті дало студентці українського походження контакт із ширшим американським контекстом, а також перший досвід конфліктів і незгоди з українською громадою. Студентка Марта Богачевська продовжувала громадську діяльність — гурток «Пласту», створення української бібліотеки, для якої збирала книжки по домівках, церковних бібліотеках і школах.

Волонтерську роботу тепер провадить і одна з її доньок — Дора Хомяк, котра очолює американський благодійний фонд «Razom for Ukraine». Вона каже, що родинне виховання дуже на неї вплинуло. Хоча батьки не примушували доньок брати участь у громадському русі: «Можливо, саме тому я цього хотіла. Те, що я бачила, як батьки долучаються до громадської праці для розвитку України, дає мені великий контекст — я усвідомлюю, що це велика та довга історія».

Дора згадує, що долучилася до роботи «Razom» не з першого дня створення:

«Я долучилася за кілька місяців. Одна з ключових причин нашої ефективної роботи є те, що організація була заснована людьми, котрі народилися та виросли в Україні, але виїхали на навчання чи на роботу. Вони зібралися, щоб допомогти своїм друзям на Майдані — це було ad hoc способом долучитися. Головним драйвером організації стала сучасна Україна, тому наша організація не надає односторонню допомогу, а працює пліч-о-пліч. З нами люди знаходять одне одного та починають щось робити разом. І це ДНК організації. Моя участь була проявом diversity в організації, бо я народилася в Америці та була на 10-20 років старшою від засновників. Думаю про «Razom» як інституцію, що є більшою за будь-яку з окремих особистостей. Вона мені нагадала роботу в колі журналістів в Україні 1990-х. Тоді ми так само відчували, що все є можливим, якщо ти хочеш діяти».

То як саме на це вплинула родина?

«Я часто думаю про це. Згадую наші розмови вдома за вечерею, коли всі збиралися разом — батьки, сестра, мамині батьки… Дідо народився в 1890-му році, пережив обидві світові війни.

Ми дуже часто розмовляли про Україну та її історію. Думаю, саме тому я вже дев’ять років знаходжу час на волонтерство.

Бачу результати та шалений потенціал України, що може допомогти решті світу. І я думаю про це не з перспективи днів або годин, а з думкою про декілька поколінь і їхню взаємодію між собою».

Студенткою Марта Богачевська й далі відвідувала українські студії:

«Університетські студії в ті часи внаслідок тиску з боку української громади були ще дуже розділені — українські курси не були інтегровані в загальну програму університету. Пригадую, коли я навчалася в аспірантурі, українська громада Філадельфії вирішила власним коштом організувати вечірній курс «Українська література в європейському контексті» професора Григора Лужницького на базі університету. Громаді було важливо, щоби курс проходив у престижному університеті і щоб на нього записалося багато слухачів. Україномовних студентів у Пенсильванському університеті на той час — мій останній рік навчання — було дуже дуже мало. Громаді довелося зібрати кошти, щоб студенти з-поза університету могли записатись на курс».

Ця ситуація важлива, оскільки яскраво свідчить про один із конфліктів — між поколіннями. Пані Марта згадує, що слухати той курс не хотіла — надто самозрозуміла тема, та й усі предмети, які мала слухати в аспірантурі, вже обрала. Проте записатися таки довелося: «Тиск громади був шаленим. До мене навіть послали якогось дядька, котрий прийшов і став вимагати, щоб я записалася на той курс. Коли я заперечила, мовляв, мені буде важко зробити зміни в навчальній програмі, він відповів: “А нашим хлопцям під Крутами було легко?”. Все закінчилося тим, що я таки взяла той курс. Тепер люди сміються з цієї історії та слів того дядька. Але в той час українці в Америці справді жили очікуванням чуда, що СРСР розпадеться. Їхня пам’ять про визвольні змагання початку двадцятого століття була ще дуже живою».

Подібні суперечки були неуникним наслідком зміни поколінь і світоглядів. Одна з яскравих ілюстрацій — розмова з митрополитом Костянтином Богачевським:

«Мій стрийко домігся того, чого прагнув усе життя, — окремішності Української греко-католицької церкви в Америці. Він подбав, щоби при церквах громади отримували повноденні школи, звичайно, за допомогою відданих справі монахинь. Коли ми востаннє з ним розмовляли, я була на вершині свого молодіжного піднесення — щойно закінчила університет із відзнакою, мала пропозиції з Гарварду та інших найкращих університетів, стипендії для навчання в аспірантурі… Та я думаю, що дядько був розчарований, бо ніхто з нас не ходив до коледжу Святого Василія в Стемфорді, ніхто з нас не виявляв покликання до релігійного життя. Він дивився на мене, слухав мої новини та сказав: «Як добре бути молодим. Я би хотів бути молодим саме тепер». Річ у тім, що саме його наступникові відкривалася можливість без попередніх перепон розвивати щойно створену Українську греко-католицьку церкву в Америці, опікуватися освітніми питаннями. В той час я цього ще не зрозуміла — була занадто молодою та наївною».

Говорили, що американський матеріалізм нищить українську душу

Асиміляція справді була викликом для української громади. Тоді цей процес називали інакшими словами — говорили, що американський матеріалізм нищить українську душу. Марта Богачевська-Хомяк згадує, що існували й політичні відмінності між різними поколіннями українців: «Народжені в США українці були переважно демократами, а старше покоління, що приїхало до Америки після Ялти (Ялтинської конференції, що відбулася в лютому 1945 р. за участі керівників США, Великої Британії та СРСР і на якій вирішувались питання повоєнного устрою світу — Ред.) автоматично ставало республіканцями та підхоплювало тези боротьби з комунізмом, американський патріотизм і модель життя робітничого класу.

Так, наша родина в Америці теж була робітничою: тато з освітою адвоката мив підлоги та стриг газони, мама мусила стати швачкою. Знала я професорів, які мили вікна…

Старанна праця батьків означала, що наступне покоління точно проб’ється в американському суспільстві».

Крім зміни добробуту, змінювався й світогляд молодших українських американців: «Ми як наступне покоління вже розуміли американське життя, вміли поєднати українство та американство, не обмежуючи при цьому української ідентичності. Ми вміли думати глобально, а не тільки по-європейськи. Бажання наших батьків — європейська Україна. Бажання нашого покоління — глобальна Україна, країна в колі світових потуг».

Важливим моментом становлення молодшого покоління діаспори стали перші подорожі до України. Марта Богачевська-Хомяк згадує: «Для мого покоління свого часу мало велике значення, що СССР почав потроху відкриватися — так, це було контрольовано та дуже повільно, але ми отримали можливість трохи краще пізнати живу Україну, зрозуміти, що вона не є закритим музейним спадком».

На цьому тлі можуть виникати спокуси стати просто «нормальною», американкою без зайвих контекстів. Ось один яскравий епізод із середини 1960-х:

«Ми в Нью-Йорку скликали громадське віче, аби обговорити доцільність зустрічей із “совєтами”, тобто делегаціями з підрадянської України, що саме мали прибути до США. Я тішилася зустріччю з “живими українцями”, а мене звинувачували у тому, що я зрадила Україну та зганьбила своє прізвище. Та подія була відкритою, тож прийшла юрба опонентів, котрі спеціально приїхали, аби висловити свою незгоду. Вони викликали поліцію та заявили, що ми — комуністи. Почалася бійка. Мене взяв під руку режисер Гірняк і ми пробились крізь натовп. Того ж вечора ми з моїм чоловіком Ростиком блукали холодними вулицями міста, міркуючи, як можна виписатися з нашого суспільства — з української еміґрації».

Родина та ламання звичаїв

Ростислав Хомяк, чоловік пані Марти, — відомий американський журналіст українського походження, що працював і на «Радіо Свобода», і в «Голосі Америки», і в інших американських медіа. «Ми були правдивими друзями. Ростик радо ламав тодішні звичаї, йому було приємно перебирати на себе деякі ролі, які в американському побуті зазвичай виконували матері», — згадує пані Марта.

Вона говорить і про велику роль батьківської допомоги: «Мама боялася, що я не вийду заміж, що застрягну в архівах і університетах. Тому вона дала мені слово, що допоможе мені з дітьми, якщо я потребуватиму такої помочі. Вона дотримала свого слова.

Та й батько — старий адвокат австрійських часів — навчився перевивати дітей, ходити по справунки та возити малих до парку».

Це було направду важливо, оскільки в США не існує відпусток із догляду за дитиною, тож ця праця лягає переважно на жіночі плечі. «Як і в усіх подружжях, наші професійні кар’єри потерпали коштом то однієї, то другої сторони. Понад десять років я працювала в коледжі у Нью-Йорку, а ми тоді жили у Вашингтоні. Ми часто подорожували окремо. До того ж, обоє вважали громадську працю своїм обов’язком, хоча те, що ми вважали доцільним, не завжди відповідало поглядам тієї чи іншої ланки української громади». Пані Марта згадує, що поволі коло знайомств з американцями зростало та забирало дедалі більше часу. Тодішнє українське товариство — «Пролог», «Сучасність», «Нью-Йоркська група».

Які цінності у своїй власній родині пан Ростик і пані Марта передали донькам?

Дора Хомяк згадує, що за приклад правив сам спосіб життя батьків і бабусі з дідусем: «Думаю, найбільше на мене вплинула їхня відкритість до світу та різних думок. Також наша родина мала усвідомлену українську ідентичність — ми цього ніколи не приховували, хоча й не розголошували цього надмірно. Поєднання цих двох рис дозволяло одразу поставити себе в ширший контекст, разом з усім світом — і історично, і духовно.

Наприклад, батько як журналіст писав про країни Африки, часом він туди мандрував і потім розповідав про те, що бачив. І нам це було так само цікаво, як і розповіді про Україну. Дуже вдячна батькам за те, що я не виросла в закритому українському суспільстві. Вони завжди нагадували, що є великий світ навколо.

З родинного архіву: Іван Драч, Ростислав Хомяк та Дмитро Павличко, 1966 р.

Якось я виграла в конкурсі декламації українською. Всі мене вітали, батьки теж, але вони дали зрозуміти, що це перемога тільки в одній з царин, і що поруч існує ще багато інших контекстів, де я можу перемагати. Вони це висловили дуже позитивно, я не почувалася скривдженою, бо відчувала, що вони пишалися мною… але закликали не закриватися тільки на українському контексті, бо світ великий і в ньому є ще багато всього».

Чи виникало бажання видаватися «звичайною» — американкою, без додаткових національних контекстів? Дора Хомяк згадує, що навіть у дитинстві відчувала свою інакшість — у суто побутових аспектах: «Наприклад, я не могла часто ходити на піжамні вечірки, під час яких діти цілу ніч граються, довго сплять у суботу та по обіді вертаються додому. Чому? Тому що вранці в суботу я мала йти в українську школу, а в неділю ми їхали до церкви. Суто логістично моє життя дуже відрізнялося від життя однолітків».

Інакшим були навіть свята та прийом гостей:

«Баба пекла свіжий хліб — немислима для американців річ. Також страви на столі дуже відрізнялися від того, що їли в американських родинах».

У десять років Дора припинила розмовляти вдома українською, це був вияв протесту. Батьки не силували, проте й далі говорили з нею українською. За рік усе минуло, і Дора знову переключилася на українську.

«Я знала, що ми не такі, як усі інші навколо нас. Але це просто було — в усіх проявах нашого життя. Іноді мені хотілося стати звичайною, такою ж, як усі».

Дора згадує, що певний час жила ніби подвійним життям: «У школі я вбиралася та поводилася так само, як усі. Моє українське життя відбувалося поза школою та шкільними друзями. Та з віком я навчилася це поєднувати. Перший крок зробила у випускних класах, коли почала запрошувати своїх американських друзів на українські вечірки й забави. Це дивувало людей з української громади, але мені хотілося так робити. До того ж, наші забави були найкращими, бо там були танці та краща музика. Відтоді минуло вже сорок років, але мої друзі-американці досі про це згадують із вдячністю».

Запитую Дору про вплив рольової моделі батьків на її доросле життя: «Вплив мами й тата я відчуваю в усьому. І мама, і тато виховували в нас із сестрою усвідомлення себе як окремих особистостей, які мають підставові людські права. Вони наголошували, що ми маємо жити своїм життям. Пригадую, ніколи не казали мені, що робити, — навіть якщо я приходила по пораду про те, яку роботу чи навчання обрати. Вони вчили мене приймати рішення та жити власним життям».

Зі свого дитинства Дора взяла в доросле життя й виховання доньок кілька важливих речей: «Саме від батьків я навчилася інвестування не у престижні речі, а в освіту, мистецтво і мандри. Тому ми з чоловіком завжди знаходили способи брати з собою доньок на культурні події. Вони змалечку звикли бачити картини, скульптури, парки, звикли подорожувати. Вони звикли до різноманітності — бачили та відчували різні речі».

Я хотіла відчути поклик Рідної Землі, але не виходило

1979 рік — перша мандрівка Марти Богачевської-Хомяк в Україну. Добитися її було складно, тому що американська сторона була впевнена, що кандидатуру цієї науковиці СРСР відкинуть і відмовляться долучати до участі у програмі обміну. «Я приїхала в Україну з Москви, де мене тримали кілька зайвих тижнів. Це дозволило читати архівні матеріали про 1919-25 роки. Мандрівка почалася восени 1979 року. А Новий рік зустрічала вже у Драчів (Ідеться про подружжя Івана та Марії Драчів — Ред.)».

Якими були перші враження?

«Я приїхала поїздом з Москви до «Либіді», прийняла душ і пішла до Академії наук на вулицю Кірова, теперішню Грушевського. Після годинного чекання мене прийняв Микола Жулинський, сказавши що архіви в Академії наук не входять у мою програму, тому маю працювати в архівах на Солом’янці. По тому Микола повів мене розритими вулицями старого Києва: тоді саме будували київський філіал музею Леніна — теперішній Український дім. Навіть не мріяла тоді, що доживу до читання зізнань Катерини Грушевської. А вручення нагород Фундації Антоновичів у колишньому Музеї Леніна навіть не уявлялось».

Відчуття Батьківщини не приходило: «Хоч як я хотіла відчути поклик Рідної Землі, не виходило. Та я відчувала цю рідність у спілкуванні з поодинокими людьми. Земля землею, а кожна людина — індивід».

Дора Хомяк, яка вперше приїхала в Україну 1989 року, теж відчувала цю рідність: «Моя подорож — це студентський обмін в університеті в Одесі, а також трохи самостійних мандрів. Уже відчувалося, що СРСР змінюється, але ми ще не думали, що він розпадеться. З Одеси ми з подружками поїхали плацкартним вагоном до Львова, де я вперше зустріла свою родину — людей, яких до того бачила тільки на фотографіях. То була сестра моєї бабці, її вивезли на Сибір і бабця не бачила її десятки років. Також то була її донька — моя тета, котра всього на десять років за мене старша. Ніколи не забуду, що з ними одразу ж було дуже легко, ми з першої миті відчули, що є рідними! Уяви, що з людиною, котра живе на іншому краю світу, одразу відчуваєш близькість. Враження, ніби ми виросли в одній хаті».

За Незалежності Марта Богачевська-Хомяк повернулася до Києва — вже як друга директорка офісу програми імені Фулбрайта. «Я добилася, що ми мали офіс в Академії наук, на вулиці Грушевського. В ті часи я особисто об’їхала чи не цілу Україну. Зустрічалася з ректорами, переконувала науковців подаватися на стипендії. Мені було важливо, щоби програма не обмежувалася тільки столичними інституціями. Думаю, програма Фулбрайта відіграла критичну роль у розвитку наук в Україні, особливо гуманітарних. З того мала користь не тільки Україна, але і США».

Феміністки мимоволі

Ще один здобуток Марти Богачевської-Хом’як — її книжка, що в українському перекладі називається «Білим по білому». В оригіналі ця праця вийшла англійською 1988 року з назвою «Feminists Despite Themselves», вона була присвячена українським жіночим рухам 1884-1939 років. 

Це перше дослідження з цієї теми, що для багатьох сучасних українських феміністок стало відкриттям — виявилося, що українські гендерні рухи мають глибоке коріння, і ми можемо спертися на досвід посестер іще позаминулого століття. Так, тодішні активістки ще не використовували слів «гендер» або «фемінізм», але їхня боротьба за права жінок заклала основу багатьох теперішніх здобутків.

У передмові Марта Богачевська-Хомяк пише: «Спочатку відповідь на перше запитання: чому білим по білому? Одна з найвишуканіших форм вишивки в Україні — гладь білими нитками по білому полотну, та ще й з вирізуванням. Треба добре придивитися, щоб розгледіти те мистецтво, побачити білий візерунок довкола витятого простору. Такою є і роль жінки в українському громадському житті».

І додає: «Двадцять років тому [до роботи над книжкою] історією жінок я не цікавилась. Коли декан уперше запропонував мені читати курс про історію жінок Європи, я запитала його, хто і як читатиме курс про історію європейських чоловіків». Від відторгнення — до початку роботи та важливого усвідомлення, що історії жінок та їхнього внеску в українську свободу ще ніхто не написав: «Треба було вийти поза іконостас історії, в ті ліси, де росли дерева на ікони».

Оксана Кісь, засновниця Української асоціації дослідниць жіночої історії та авторка багатьох книжок із гендерних студій, говорить, що «Білим по білому» стала знаковою книжкою, що не втратить актуальності, — тепер вона вже класична праця:

«В Україні були студії про жіноче минуле та історичні досвіди жіноцтва, але поверхові та часом надміру античні. Не дивно, бо ця ділянка в Україні не розвивалася з 1920-х років. Все інше ми проґавили, не знаючи про розвиток гендерних студій на Заході з 1970-х. Усе це пройшло повз нас. Теоретичний вакуум і методологічний хаос на початку 1990-х ніби й відкривав можливості започаткувати нові ділянки та порушити нові теми, але водночас створював виклик для історикинь, вихованих у марксистсько-ленінській ідеології. Так, комусь вдавалося трохи хапнути у спецфондах заборонених українських істориків, але то не була сучасна література. Ми безнадійно відставали — навіть кращі від нас. Доводилось надолужувати та шукати методів самоосвіти. Кожна публікація, кожна праця, що перекладалася, були ковтком свіжого повітря. Книги ми ковтали запоєм, аби навчитися та зрозуміти, чим є студії про жінок».

[Читайте також: Оксана Кісь: «Жінки — не слабка стать»]

На тому тлі праця Марти Богачевської-Хомяк була одкровенням для Оксани Кісь та цілого покоління українських дослідниць:

«Саме вона започаткувала ділянку жіночої історії в Україні. Ця книжка першою показала, що на українське суспільство можна дивитися крізь оптику гендерних студій. Що в минулому можна побачити інші речі, ніж ми звикли чи хотіли би бачити. Марта Богачевська не просто видала книжку, але й вболівала за те, щоби ця тематика пустила коріння, приваблюючи нових дослідників. Вона була поруч, підтримувала, заохочувала, спонукала — як патронеса українських жіночих студій, української жіночої історії. Так, українська жіноча історія досі не інституціоналізована, не має своїх осередків в університетах або в Академії наук. Але вона існує як уже доволі велика та наповнена книжкова полиця. Цей підхід уже не можна ігнорувати як екзотичний, маргінальний чи недоречний. Жіноча історія просувається до мейнстріму — не дуже швидко, але впевнено. Якби не та книжка й не постать пані Марти, було би складно про це говорити».

Оксана Кісь говорить про Марту Богачевську-Хомяк як про Вчительку: «Оскільки у власній науковій кар’єрі я не мала повноцінного наукового керівника — наставниці чи наставника, котрі могли би мене провадити — то значною мірою саме “Білим по білому” слугувала мені путівником, який дозволяв дораджуватися. Відколи ми познайомилися з пані Мартою, я відчувала неперервний зв’язок. Вона дуже знаково присутня в моєму житті як наставниця, як людина, котра скеровує — дуже делікатно та ненав’язливо».

Для Оксани Кісь знайомство з пані Мартою також означало цілком новий науковий досвід, тому що саме вона підштовхнула податися на програму імені Фулбрайта.

Дослідниця міркує, що цей досвід дав змогу відкрити ширший світ гендерних студій, феміністської антропології, яких за інших обставин пізнала би не так скоро й не так інтенсивно.

Мимохідь кинута репліка Марти Богачевської-Хомяк із запрошенням подаватися на стипендію виявилась доленосною, змінила траєкторію всього професійного життя дослідниці. Та подарувала важливу провідницю в майбутньому — саме пані Марта стала першою науковицею, котрій Оксана Кісь показала рукопис книжки про українок у ГУЛАГу, котра згодом вийшла під назвою «Вижити значить перемогти».

Так само знаковим для Оксани Кісь виявився досвід наукового стажування у США: «Цей досвід усе змінює. По-перше, важить доступ до бібліотек і можливість доступитися до сучасних видань у США. По-друге, важить новий досвід наукового спілкування і відкриття інакшої академічної культури. Він дозволяє побачити, що щось не так із тим, що ми маємо в Україні. Дозволяє усвідомити: існує щось інакше, можна зробити щось краще та більш значуще. Наприклад, у тій культурі критика є доброзичливою та направлена на те, щоби підняти рівень наукового поля, а не на те, щоби принизити чи знецінити іншого дослідника. Це історія про ціннісні світоглядні питання, про можливість будувати те, що ми називаємо демократією».

Розмови для повоєнного часу

На частину моїх запитань пані Марта відповідає, що то вже розмови для повоєнного часу. Позаяк вона — одна з тих, хто мріяли про розпад СРСР і українську Незалежність, ми закінчуємо онлайн-бесіду темою України в світі: 

«В ці складні часи нам усім треба прийняти той факт, що Україна вже увійшла в глобальний контекст і почала боротися за свою самостійність.

Ми відкрили для себе той факт, що Україна — жива та мінлива. Що вона не мусить нам подобатися. Вона така, як є, і ніщо не може її знищити, бо вона постійно оживає та продовжує жити. 

Ніхто ніколи не знає, де саме та як саме вона проявиться. З іншого боку, Україні також потрібно прийняти той факт, що в світі існує українська діаспора, і часто це люди, котрі вже не говорять українською, котрі ніколи не бували в Україні, проте саме українська ідентичність для них визначальна».

Цю тему я адресую також доньці, Дорі Хомяк, запитую, як вона відчуває свою українську ідентичність. «Думаю, те, що українці є по всьому світі, — це наша українська superpower. Те, що є різні українці, дає силу Україні як державі тепер. Є різні форми українства, і моє українство не є твоїм українством. Нам треба бути тими, ким ми є, працюючи над спільною справою, та вважати себе відповідальними за спільний успіх України».

Саме тому, певно, Марта Богачевська-Хомяк говорить про вагу контакту з живою Україною: «Були ті, хто прагнули якнайдовше затримати й законсервувати стару Україну, країну наших батьків, яку вони привезли з собою в мізерних пакунках, перев’язаних мотузками. Та ніхто ніколи не вижив суто музейними спогадами».

§§§

The Ukrainians Media висловлює вдячність за допомогу й сприяння в роботі над цим матеріалом Дорі Хомяк, Вахтангу Кіпіані, Оксані Кісь.

У колажах використані фото з архіву Марти Богачевської-Хомяк, а також публікації із преси, які знайшов в архівах Вахтанг Кіпіані.

Сучасне фото на головному колажі — авторства Maryan Khomych. 

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!