img

Євген Глібовицький: «Продуктом університетів має бути відновлення довіри»

27.08.2020 Оксана Левантович

Будь-яка криза — це завжди не лише втрати, а й можливості. Іноді саме криза стає найсприятливішим часом для переосмислення процесів та якісного росту. В умовах сьогоднішньої турбулентної ситуації, викликаної пандемією коронавірусу, українське суспільство має шанс глибше аналізувати та шукати рішення для різних сфер суспільного життя, у тому числі — університетської освіти, яка вже сьогодні переживає важливі зміни.

Про українську вищу освіту, стратегії, інвестиції та довіру, проблеми, які гальмують ріст, а також про те, яким має бути університет майбутнього, розповів Євген Глібовицький, експерт зі стратегій, співзасновник аналітичного центру pro.mova, учасник Несторівської експертної групи.

[«Університет ХХІ століття» — це спільний спецпроєкт The Ukrainians та Українського католицького університету, в рамках якого ми публікуємо інтерв’ю з експертами у різних сферах: від філософії до бізнесу. У цьому проєкті вони говорять про проблеми, виклики та завдання університету і пропонують своє бачення вищої освіти майбутнього.]

 

З початком кризи українські університети зіштовхнулися з проблемою перезапуску, оновлення стратегій. Чи ідентифікують цю проблему університети?

Стратегування — це процес, який потребує високого рівня довіри, але здається, що дуже невелика кількість українських університетів готова залучати до нього людей ззовні. Тому мені важко сказати, наскільки процес стратегування активний, глибокий і які інші його параметри, оскільки я його майже не бачу на своїх радарах, не бачу ознак, які визначають наявність довготермінового підходу в університетах (таких ознак також немає в державному секторі і їх дуже мало в приватному чи громадському). 

Цей «день бабака», який ми маємо в середовищі взаємодії системи освіти і суспільства, відображає те, як насправді вузько ми дивимося на проблему. Натомість університети — це інституції, для яких тяглість, котру частково забезпечують довгострокові стратегії, шалено важлива. Вона будуються не роками, а десятиліттями і поколіннями, тому, зрештою, не факт, що саме зараз ми маємо вироблену оптику, яка дає змогу дивитися на університети в такій тяглості.

Є багато сигналів про те, що багато університетів не почуваються комфортно в сучасних умовах. Є набагато менше сигналів про те, що університети шукають, яким чином адаптуватись до нових умов. Чимало університетів відчайдушно шукають спосіб повернути зміни назад, відіграти трансформацію, що відбувалася в останні роки. На мою думку, це згубно, бо створює ще більший розрив між невідворотними суспільними змінами і готовністю університетів бути частиною цього процесу.

Навіть в тих університетах, де є відчуття часу, дається взнаки закритість середовища. За рідкісними винятками, університети неохоче відкриваються для зовнішніх стейкхолдерів

Навіть в тих університетах, де є відчуття часу, дається взнаки закритість середовища. За рідкісними винятками, університети неохоче відкриваються для зовнішніх стейкхолдерів. З того, що видно на ринку, — консультанти, зовнішні експерти, представники суміжних сфер, екосистеми бізнесів довкола університетів, інші стейкхолдери слабо залучені у процеси стратегування. Це типово для інституцій, де бракує внутрішнього відчуття безпеки.

Університети — це той тип інституцій, які впливають довготерміново і на які довготермінові чинники мають значний вплив. Неможливо стратегувати для університетів, не зважаючи на ретельні зміни в демографії, цінностях, регіональній політиці. Іншим викликом є потреба міждисциплінарності, яка вимагає своїх інструментів — від вироблення спільної мови до спроможності інтегрувати, наприклад, економічні, соціальні та культурні чинники. Це потребує більшого прикладного, а не академічного досвіду.

В українців загалом низький рівень довіри до різних сфер життя в країні і, відповідно, до освіти. Чи загострять цю проблему сучасні виклики? 

Я не думаю, що довіра до університетів стане фактором, який відображає довіру у суспільстві, але вважаю, що продуктом університетів має бути відновлення довіри. 

Зараз ми потрапляємо в химерний час. Соціальні мережі дали дуже великій кількості людей інструмент масової взаємодії з іншими людьми. Вони змінили спосіб, як люди набувають соціального капіталу, але не додали відповідальності і не додали спроможності. В результаті не лише в Україні, а й у всьому світі змінилися критерії для публічного лідерства. На перше місце вийшла популярна оцінка, відтіснивши компетенційні критерії.

В таких умовах університети стають перепоною між орієнтованою на миттєву винагороду (instant gratification) громадською думкою і академічним розумінням складності суспільного чи якогось іншого устрою. В старих суспільствах можна було заховатись за інерцію статусу, оту тяглість довіри, яку мали університети. Але в нових умовах, де часто домінує антиінтелектуальність, антиекспертність як підхід, де теорії змов отримують паритетну або більшу увагу з доказовими підходами, університети мають виходити на інший рівень взаємодії з суспільством.

Але в нових умовах, де часто домінує антиінтелектуальність, антиекспертність як підхід, де теорії змов отримують паритетну або більшу увагу з доказовими підходами, університети мають виходити на інший рівень взаємодії з суспільством

Фактично, це означає, що університети мусять постійно доводити свою спроможність і переваги свого існування перед суспільством, інакше інерційного запасу довіри бракуватиме для повноцінного функціонування. А це не тільки активний маркетинг, це також вищий рівень прозорості і відкритості, готовність до вищого рівня підзвітності, це зміна духу всередині, без якої зовнішня комунікація змін зчитуватиметься як несправжня, фейкова.

Університети не просто дають певний сертифікат якості випускникам (у багатьох випадках доволі сумнівний), який відкриває доступ до тих чи інших соціальних ліфтів, а й дають інструмент чи спроможність вирішувати щораз складніші завдання впродовж свого життя, мислити у різний спосіб, давати собі раду з неоднозначними висновками, вчитися далі впродовж свого життя, ускладнюватися, модифікувати свою поведінку, свій спосіб думання

Університет — це середовище, де люди не тільки навчаються, а й здобувають соціальний досвід, змінюють ролі. Я остерігаюсь, що орієнтованість суспільства і самих університетів на диплом як одноразову сертифікацію досягнення сталого статусу є на довшу перспективу шкідливою для всіх сторін. Університети мають справу з ускладненням суспільних викликів, вони ж мають відповідальність пояснювати суспільству зміни своїх ролей як відповідь на ці виклики. Горда мовчанка каратиметься втратою довіри.

Спрощені очікування, на кшталт очікування миттєвих вищих доходів випускників університетів в порівнянні з тими, хто не навчався в університеті, битимуть по репутації інституцій загалом. Ніхто, крім самих університетів, не пояснить, що доходи переважно стануть вищими, але не на старті кар’єри, а в її розвитку. Що погана університетська освіта може бути шкідливою. Що сучасний університет не «дає професію», а «вчить вчитися», без чого складно бути стало успішним. Що треба не тільки «знати», а й вміти розпоряджатися знаннями, в тому числі бути спроможним поєднувати їх з рисами свого характеру: лідерством, підприємливістю чи, навпаки, стійкістю та незмінністю.

Університети мали б також голосніше говорити, що неможливо забезпечувати поступ на бакалаврському, магістерському чи вищих рівнях, якщо школи не можуть впоратися з місією підготовки молодих людей до викликів сучасного життя. Вміння дати раду з конфліктами, спроможність працювати в групах, вміння концентруватися, здатність контролювати свою реакцію на стрес, розуміння того, як обробляти масиви даних, — це все має приходити зі школи не тільки для університетів, а й для звичайного життя. Але без цієї бази університети не ставатимуть успішними і, повертаємось до вашого питання, не матимуть достатньої довіри.

DSC_8143

Якось ви сказали, що українці рухаються до цінностей самовираження, тоді як інший світ рухається до цінностей безпеки. Чи може цю орієнтацію змінити сучасна криза? Яка тут роль університетів?

Ярослав Грицак іронізує, що в той момент, коли Україна глобалізується, світ українізується — і це погані новини. Це означає, що світ стає більше подібним на ті виклики, які ми маємо в Україні. З одного боку, це ніби робить українців конкурентнішими в світі підвищеної невизначеності, але з іншого боку — все середовище існування стає складнішим.

У суспільному досвіді більшості розвинених країн зникли живі враження від занепаду, від війни або інших суспільних катастроф. І у поколінь, які ніколи не відчували, що це таке, створюється враження, що можна ризикувати, підточувати систему, що вона все витримає. Занепад, наприклад, системи державного управління не є очевидним, бо він не стається тут і зараз. Від того, що трішки зменшиться незалежність судів, погіршиться якість делегування, що трішки менше конкурентними стануть ринки, ніхто не буде вмирати з голоду вже сьогодні. 

Це може надихати виборців здійснювати кроки на розхитування системи ще більше. Частина такого розхитування є конструктивною, вона повністю вписується в ідею креативної деструкції і забирає неефективності, але інша частина є катастрофічною, бо створює виклики, на які немає ефективних відповідей. Цих викликів — безпекових, екологічних, ресурсних, соціальних, технологічних чи якихось інших — стає щораз більше, і людство не має якогось магічного захисту.

Важко сказати, що доведеться робити, коли ядерний світ уже стане настільки великим, що годі буде перелічити, хто у ньому є; або як виглядатиме світ, в якому відбуваються війни за водні ресурси; або світ, який перебуватиме в хвилях рецесій, пов’язаних з глобальними викликами, такими як, наприклад, коронавірус. А це все — Будапештський меморандум, Північно-кримський канал, через який Росія загрожує новою інтервенцією, чи МОЗ, яке в своїх карантинних намаганнях не бачить зв’язку між тоталітарною травмою та економічним результатом.

Це все дуже українські історії. Прикладний, практичний досвід України тут може бути важливим для світу. У цьому сенсі євроінтеграція України, чи входження України до розвиненого світу, є не тільки входженням прохача. Ми так само можемо запропонувати світу своє розуміння викликів, свою оптику щодо загроз і відповідей на них. 

Але проблема в тому, що ми розмовляємо з рештою світу мовою, яка їм незрозуміла

Але проблема в тому, що ми розмовляємо з рештою світу мовою, яка їм незрозуміла. Ми говоримо не доказово, анекдотично і не можемо значну частину своїх переживань перетворити в об’єкт досліджень і дати у відповідь на виклики свій рецепт, базований не на припущеннях чи бажаннях, а на певній доказовій базі. Через це відбувається знецінення українського досвіду як такого. Наслідком цього стає розмова глухого з німим, де ми маємо щось цінне, але не можемо довести, що ми це маємо, а інша сторона не вірить, що ми можемо мати щось цінне, і, відповідно, намагається від нас відсторонитися. 

Я думаю, що немає інституцій, які можуть бути важливішою сполучною ланкою між теперішньою диспозицією і майбутніми перспективами, ніж університети. Вони є одночасно і дослідницькими, і аналітичними, і публічними майданчиками для дуже різної форми взаємодії. Вони дають можливість теоретично чи практично працювати над тими чи іншими темами і об’єднують людей з різних суспільних груп, з різних країн. Університети — це ті, хто має давати суспільству відчуття рівня власної спроможності відповідати на виклики в певному темпі. Тоді суспільству буде зрозуміліше, чи відповідь має зводитись до дій влади, змін у правилах чи змін культури.

Чи бачите у сучасних українських університетах проблеми, спричинені пострадянськими травмами? 

На мою думку, Україна рухається у напрямку від Радянського Союзу, а більшість країн — колишніх республік — продовжують шукати своє щастя у повторному переживанні радянського досвіду. Втім, культура всередині навіть найкращих українських університетів все одно є похідною від тоталітарної системи, а це культура, яка передбачає абсолютний і незаперечний авторитет в центрі. 

Я не закликаю повставати проти авторитетів, а хочу наголосити, що спроможність університетів бути майданчиками, де відпрацьовують свободи, є дуже важливою, а також спроможність створювати моделі соціальних відносин, запускати дослідження, які втілюватимуть у безпечному просторі, де можна помилятися та експериментувати. Натомість спадщина тоталітарна, чи радянська, передбачає одну правильну відповідь на кожне поставлене питання. Це дуже небезпечно у сучасному світі, бо в результаті ми підважуємо свою спроможність до осучаснення, до актуальності в тривалішій перспективі.

У енцикліці «Laudato si» («Славен будь») Папа Франциск наголошує, що освіта стає «спільною справою» і вимагає об’єднання зусиль учнів і студентів, вчителів і викладачів, батьків і родин, бізнесу і митців, уряду і неурядових організацій, благодійників і релігійних організацій. Він навіть використовує метафору «освітнього села». Тож освіта є не лише персональним, а й публічним благом? 

Я думаю, що освіта є і персональним, і публічним благом. Ми з вами є споживачами як особистої освіченості, так і освіченості суспільства. Якщо університет буде звужуватися тільки до персонального блага, то ми не отримаємо очікуваної якості життя, матеріальних благ і нематеріальних, таких як безпека, доброзичливість…

В 2015 році я мав можливість проінтерв’ювати кількох мешканців з окупованого Донбасу, які перебралися до Івано-Франківська. Під час розмови розпитував їх, чому вони обрали саме це місто, яке, напевне, менше, ніж інші міста України, близьке їм за політичними орієнтаціями. Так-от, люди середнього віку, особливо ті, в кого є діти, сказали, що обрали Івано-Франківськ, бо не хотіли б, щоб їхні діти знову змінювали школу. Вони мали на увазі, що не вірили, що Путін дійде до Івано-Франківська. Не тому, що російська армія не спроможна окупувати Україну. А тому, що транзакційна вартість окупації Франківська, на їхню думку, буде зависокою. Російська окупація невідворотно зіштовхнеться з саботажем, диверсіями, неможливістю втримати працездатною економіку через властивості політичної культури, культури опору галичан. Безпека як публічне благо випливає з численних дій конкретних людей.

Університети повинні виходити за межі персонального, бо якщо ми не будемо розуміти важливості публічного, суспільного блага, ми просто закінчимося як суспільство. Глобальний світ дає багато можливостей для міграції — фізичної чи віртуальної. Сучасні українці будуть там, де публічні блага є доступними. Університети можуть локалізувати і творити цю доступність в межах своїх аудиторій, кампусів, середовищ, спільнот, міст, регіонів.

DSC_8143

За вашими спостереженнями, як сучасна молода людина сприймає університетську освіту, який сенс у неї вкладає?

Суспільний досвід, з якого виходять молоді люди, має нестабільний фундамент: досвід їхніх батьків переважно не є сучасним, сучасний досвід переважно не є локальним. У результаті уявлення про університетську освіту часто є або застарілими, або контекстуалізованими у чужі дискурси. Дослідження, які робила pro.mova ще в 2012 році для Единбурзької бізнес-школи, давали тривожні підстави для роздумів. Студенти семи провідних вишів Києва дивились на освіту як на ритуал, який сертифікує суб’єктність, але не фокусувались на власній спроможності. 

Студенти ставили під сумнів актуальність компетенцій викладачів, тим паче, адміністрацій університетів. Емоційні зв’язки, які перетворювалися в особисті відносини, важили в майбутньому більше, ніж знання чи навички, стаючи основою для корупційного типу відносин. Попри значні зміни в інституційному полі, я не думаю, що з того часу сталися принципові зміни в сприйнятті університетських середовищ. Є винятки, але вони поки що не стали масовими.

Але, очевидно, зв’язки — це далеко не все, що повинен давати університет?

Університет має давати спроможність думати в складний спосіб і розвивати свій спосіб мислення. Університет мав би давати спроможність застосовувати свої таланти в різний спосіб. Якщо університет випускає історика, який не може знайти ґранту під своє дослідження, чи менеджера, який не вміє інтегрувати експертизу, чи журналіста, який не має навичок аналізу, — завтра прийде розплата у вигляді вишколених і неспроможних фахівців, які поповнять ряди незадоволених громадян, що вимушено мігрують у простіші способи заробляння собі на життя.

Чи потрібно інвестувати в освіту і чи можуть університети бути фінансово незалежними?

Коли говоримо про інвестиції в університети, переважно мусимо бути обережними. В університетах окупними є тільки певні види діяльності. Часом університети виводять їх в окремі підрозділи. Але весь комплекс університетської діяльності — наукові дослідження, освіта, публічні майданчики — у більшості випадків не матиме фінансового прибутку. 

Моделі фінансування сучасних університетів — це суміш плати за навчання, стипендій чи ґрантів від доброчинців, дослідницьких ґрантів, державної цільової чи інституційної підтримки. В найрозвиненіших ринках університети також формують ендавменти — вічні фонди, які мають накопичений і заінвестований капітал, з якого університет щороку отримує відсотки на свої операційні потреби. 

У найрозвиненіших ринках університети також формують ендавменти — вічні фонди, які мають накопичений і заінвестований капітал, з якого університет щороку отримує відсотки на свої операційні потреби

Такі ендавменти роблять університети важливою частиною спроможної економіки, бо, поруч з державними коштами та пенсійними фондами, університетські ендавменти можуть фінансувати інфраструктурні проєкти, які потребують «довгих» грошей, що окуповуються впродовж років чи десятиліть. Ендавмент Стенфордського університету — понад 20 мільярдів доларів, Гарварду — понад 40. Ці гроші працюють, створюють нові можливості, відкривають перспективи не тільки для самих університетів. Втім, неможливо ефективно працювати з ендавментами без фондового ринку. Для України це питання дальшої перспективи.

Чи готові самі українці платити за добру освіту, тобто теж інвестувати?

Ні, і мене насторожує те, що в суспільстві поки що немає усвідомлення, що оплата за навчання в українських реаліях не є повною реальною вартістю за це навчання. Люди мають серйозні застереження щодо того, що університетська освіта коштує десятки тисяч гривень на рік, тоді коли реальна вартість сягає сотень тисяч, а часом мільйонів. Значна частина вкладень у студентів йде в спосіб, невидимий для тих, хто оплачує навчання. Ми як суспільство повинні зрозуміти реальну вартість освіти.

Яким має бути університет ХХІ століття? 

Університет ХХІ століття — трансформаційний, той, який дивиться далеко вперед і створює різні простори для взаємодії і онлайн, і офлайн. Це університет, де профорієнтація не є вироком і випускники-богослови чи випускники-фізики якого можуть ставати прекрасними керівниками бізнесів чи політиками. Це простір дуже високого рівня безпеки як фізичної, так і соціальної, чітко артикульованої місії і дуже потужної наукової складової, адже якщо немає наукової основи, а є тільки викладання, то будь-який існуючий процес — це тільки відтворення наукових знань, причому з тенденцією до редукції, тоді кожна наступна версія буде не обов’язково кращою. 

Також університет майбутнього повинен розуміти, що таке автономія і як отримана свобода балансується відповідальністю. Університети мають величезну свободу ухвалювати рішення щодо тем досліджень, напрямів пошуків того, чим займаються творчі та креативні члени їхніх спільнот. Якість обрання цих напрямів — це відповідальність перед майбутнім. Університети мають відповідальність за якість та культуру своїх спільнот. Які цінності формуються в цих спільнотах? Як вони практикуються? Університети мають велику публічну і політичну відповідальність. Згадайте, яку роль відігравало студентство в рухах за свободу в історії України. Університет майбутнього залучений в суспільне життя. 

І на завершення додам, що це не обов’язково університет, який має довгу історію, а також і новий університет. Тому я очікую появи нових гравців, і я б дуже хотів, щоб ці досвідченіші і адаптованіші до сучасного світу українці 20-х років ХХІ століття були такими ж сміливими, як частина тих, хто запускав нові університети у 90-х роках ХХ, — не тому, що вони дуже добре знали, що вони роблять, а тому, що вони навіть не задавали собі справи, що вони роблять. І частині з них це вдавалося.

Усі фото — Євген Борисовський / The Gate Agency

Оксана Левантович

Схожі публікації

12585 15

EdEra

Ілля Філіпов про українську студію онлайн-освіти EdEra

04.05.2017 Наталія Судакова
15762 12

Сергій Шарапов

Фізик-теоретик, якого цитують нобелівські лауреати

28.02.2017 Олег Фея
11602 10

Сергій Квіт: «Міністерство має посилювати свою роль як розумного модератора»

Голова Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти про автономія університетів, економіку вищої освіти та проблему плагіату

23.10.2019 Оксана Левантович

Популярні публікації

265423 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
37029 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
44725 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Введіть слово, щоб почати