img

Оксана Кісь: «Жінки — не слабка стать»

30.12.2020 Тоня Андрійчук

Оксана Кісь — знана українська науковиця, авторка кількох монографій та численних наукових статей, президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії. Саме вона чи не першою в Україні на повен голос заговорила про гендер і жіночу історію, а до того ж, розробила авторські курси. 

А почалося все у 90-х. Коли студентка історичного факультету вирішила здобути ще й освіту психолога і відкрила для себе гендерні студії, про які тоді ще мало що було відомо. Вона невтомно подавалася на різні програми міжнародних обмінів та привозила звідти торби ксерокопій з відомими працями, про які в тодішній Україні ще не знали. 

Відтоді минуло 30 років, і завдяки активній діяльності тепер уже докторки історичних наук Оксани Кісь відбулися зрушення не тільки в науковому, а й у суспільно-політичному житті. Вона — співавторка відкритих листів до політичних, державних і релігійних діячів, а ще активістка феміністських маршів. Каже, що фемінізм — її ідентичність і додає: «Це насамперед про гідність і повагу». 

В інтерв’ю для The Ukrainians Оксана Кісь розповіла про найпомітніші досягнення, чому важливо досліджувати жіночу історію та коли найкраще спрацьовує власний приклад.

 

Чому зупинилися на темі становища жінок і гендерної рівності?

1992 року з відзнакою закінчила історичний факультет Львівського університету. Тоді мені здавалося, що я отримала нудну спеціальність, яка мене тодішню зовсім не інтригувала. Тож пішла здобувати другу вищу освіту з психології. Моя дипломна про українські стереотипи фемінності у фольклорно-етнографічних джерелах була на пограниччі кількох дисциплін.

Я мала знання з української етнографії та фольклористики, але разом з тим застосувала до них нові на той час поняття: «фемінність», «маскулінність», «гендер». Навіть думала вступати в аспірантуру з психології. Але завідувач кафедри психології відверто сказав: «Нам потрібен хлопець, дівчина тільки через мій труп». Так я опинилася в Інституті народознавства.

Мій батько (Роман Кісь — відомий український філософ, антрополог, етнолінгвіст, культуролог і поет, — TU) на той час там працював науковим співробітником і підказав, що в українській етнології досі мало уваги приділяли жіночій тематиці. І я почала досліджувати становище жінок у традиційних українських сільських сім’ях. Згодом це стало темою моєї дисертації. З 1994-го неперервно займаюся феміністською антропологією та жіночою історією, гендерними студіями. Більшою мірою я орієнтувалася на XIX початок XX століття. Однак останні 15 років займаюся XX століттям.

У 90-ті, припускаю, було надзвичайно складно шукати інформацію про такі поняття, як «фемінність», «гендер», «маскулінність». Чи не так?

Спочатку був запас радянських публікацій, які централізовано надходили до наукових бібліотек із Москви й Санкт-Петербурга. Там гуманітаристика розвивалася значно краще. Російські вчені мали більше можливостей і контактів із західним академічним світом.

В Україні, а особливо в Західній, у радянський час таких досліджень фактично не було. Після розпаду СРСР в нашій науці спостерігався теоретичний і методологічний вакуум. Ближче до кінця 90-х потоки наукової літератури, які ще за інерцією циркулювали з російських академічних осередків, припинилися. Поступово ми почали усвідомлювати, що десь у світі існує ціла наука «гендерні студії». А є ще вужчі галузі: гендерна соціологія, жіноча історія, феміністська антропологія. І про це, взагалі-то, пишуть. Ми бачили покликання на публікації, але ніколи не бачили їх самих. Часто це праці, які давно стали класикою і у світі студенти вивчають їх з першого курсу. А ми, науковці, навіть не мали уявлення про ці тексти та про їхніх авторок. І в цьому сенсі серйозний поступ мені дало кілька речей.

По-перше, те, що в 1997 році я опинилася на літній школі для молодих дослідників із постсоціалістичних країн у Парижі. Там познайомилася з досить знаною політологинею, антропологинею Ніколь-Кльод Матьє. Її публікації — класика французької феміністської антропології. Вона мене надихнула. Я привезла додому великі торби ксерокопій. Коли ти міг припасти до джерел і нахапатися свіжих ідей, то це було ціле щастя. Це все була моя самоосвіта.

У 2000-му після Франції зрозуміла, що лише зі знанням французької навряд чи зможу розвиватися як дослідниця. І у 30 років почала з абетки вчити англійську мову. Поїхала на літню школу з гендерних студій у Центрально-Європейський Університет, що в Будапешті. Того ж літа стала учасницею школи, яку щороку у Форосі, в Криму, організовував Харківський центр гендерних досліджень під орудою Ірини Жерьобкіної. Завдяки цьому отримала змогу прочитати деякі підставові публікації, лектура, яка дозволила скласти загальне уявлення про те, куди рухається світ у гендерних і феміністських студіях.

Коли ти міг припасти до джерел і нахапатися свіжих ідей, то це було ціле щастя

Завдяки цим новим для мене (але вже усталеним у світі) підходам я почала більш критично аналізувати українську культуру, по-іншому дивитися на становище українських жінок і зрозуміла, що матріархату в українців ніколи не було, натомість була дещо м’якша ніж у сусідів форма патріархату.

Чому виник міф про матріархат?

Маю окрему розвідку «Кого оберігає берегиня, або Матріархат як чоловічий винахід». Ідея матріархату в контексті теорій соціальної еволюції не належить українцям. Її автор Йоганн Якоб Бахофен. Найповажніші українські інтелектуали кінця XIX початку XX століття намагались пояснити, чим українці відрізняються від усіх інших слов’янських народів, насамперед, від росіян.

Теорія українського матріархату дозволяла стверджувати або припускати, що українські жінки споконвіку користувалися правами, можливостями, повагою. Вони не були такі пригноблені, як в умовах російського домострою. Отже, українці не тільки інакші, але навіть кращі. Тому ідея матріархальності була близькою багатьом українським інтелектуалам того часу. І Михайлу Грушевському, і Федорові Вовку, і Іванові Франку.

Ідея матріархальності українців відродилася у середині 80-х років на хвилі національного піднесення. Образом берегині ми завдячуємо письменникам Василю Скуратівському і Василю Рубанові, які мали великий пієтет до народної культури й писали свої художні твори, доволі креативно використовуючи українські фольклорно-етнографічні матеріали. Створений ними образ богині-берегині — просто художня вигадка.

На той час українське суспільство було розгублене, бо ідеологічну марксистсько-ленінську рамку зняли, але нічого натомість не запропонували. Українські жінки не мали моделі для наслідування. Радянська супержінка втратила свою актуальність, а нічого нового на її місце не постало. У той момент берегиня виглядала дуже доброю альтернативою. Образ богині-берегині як взірця жіночності разом з ідеєю матріархату набув значної популярності та моментально пустив коріння. І на початку XX століття, і на межі 80-90-х років поява та відродження цих ідей в українській культурі чітко пов’язані з національною міфотворчістю.

Як щодо перших етнографічних поїздок і досліджень? Що вразило?

Їздила в етнографічні мандрівки, починаючи з 1995-1996 років. Пам’ятаю, як я поступово «прозрівала». Як мої рожеві окуляри, уявлення про «садок вишневий коло хати», образ української мадонни у вишиваній сорочці з рожевощоким немовлям на руках потроху розбивалися від розповідей бабусь. Коли вони говорили не тільки про своє життя, а й про життя своїх мамів, тіток, сусідок, сестер. Це були звичайні сільські жінки. Вони щиро і просто розповідали про суворе жіноче життя. Тоді яскраві картини, створені на основі праць етнографів початку ХХ століття та української літератури, тьмяніли просто на очах.

Пригадую цей ефект, коли сонячні зайчики зникали — і все ставало дуже сірим, буденним. Вони говорили про жіноче життя буденно і без емоцій, не скаржилися, але я чула розповіді про відсутність вибору, про важку щоденну працю, про життя, в якому було багато болю і мало радості.

От наприклад, якось розпитувала про прання. У селах це суто жіноча робота і при цьому дуже фізично важкий, трудомісткий процес. Так зване зоління — пропарювання пересипаного попелом (золою) одягу і білизни в діжці. Відтак прання треба було виполокати в річці. І от я розпитую: «А взимку як?» Жінки відказують: «Полочеш у річці, стоячи на кладці — ноги обмерзнуть льодом, як у чоботях. То потім обстукаєш той лід із ніг і біжиш додому». І жінка навіть не каже про те, що ці ноги посиніли чи почорніли, що вони боліли, бо вони ж обмерзли, поки вона в льодяній воді полокала кількадесят речей! А це ж було полотно з льону і конопель, яке від води ставало страшенно важким. Погодьтеся, це зовсім не «садок вишневий коло хати».

Часто чую, як із захопленням і ледь із докором кажуть: «От колись жінки народжували під копицею, сповила-поклала і пішла далі жати. Здорові у нас були жінки і діти. Нема чого тепер нарікати». Справді, таке траплялося часто, та чи було це добре? Жінка може й хотіла б відпочити кілька днів після пологів, та не могла собі цього дозволити — мусила працювати. Ніякої ж відпустки для догляду за дитиною тоді не було. І вона не тому клала дитину під копицею і продовжувала жати, що була така міцна, а тому, що ніхто замість неї це поле не вижне, а якщо пшениця перестоїть і обсипеться — сім’я не матиме хліба на рік.

У мене була одна історія з бабусею на Поліссі: в якийсь момент нашої розмови з’ясувалося, що вона ніколи не вийшла заміж. Я необачно запитала про долю «старої діви», а вона знітилася й каже: «Ну от і я старая дєва». Виявилося, що її новонароджену отак мама поклала під копицею, бо мусила далі жати. Тим часом сонце обійшло копицю і спекло немовляті личко так, що назавжди спотворило його. Дівчина не змогла вийти заміж, бо в неї все лице було в рубцях. На схилі літ через зморшки це годі було помітити. Але поліська бабуся говорила: «У мене лице таке було спалене, ніхто мене не хотів».

От із таких маленьких жіночих драм, із таких окремих сюжетів, які нанизуються у довгі ланцюжки жіночих доль, розумієш: материнство — це було дуже важко. Берешся за іншу тему і бачиш, що це також боляче, важко і страшно. Хапаєшся за тему подружніх стосунків і розумієш, що та бідна жінка потерпала від насильства (і психологічного, і фізичного) чи не все життя. І розумієш, наскільки це життя було суцільним «праця-страждання-біль-терпіння». Рожеві окуляри миттєво розбиваються на дрібні друзки, коли стикаються з суворою правдою жіночих досвідів. Коли всі ці живі люди, старенькі бабусі, не просто сидять в кабінеті і теоретизують, а розказують про реальних жінок, про себе, про тих, кого вони знають, у мене не було підстав їм не вірити. Я їм вірю більше, ніж книжкам. Починаєш усвідомлювати, що просто не маєш морального права повторювати ту брехню, яку досі сприймають як аксіому — а вона ж хибна!

Чи відчували ви підтримку в науковому середовищі на початках?

Ідея досліджувати жінку в традиційній українській культурі не викликала особливих застережень. Щоправда, мене чемно запитали: «Чому не чоловіка?» Полеміка, критика і навіть звинувачення у непатріотичності з’явилися тоді, коли стало зрозуміло, що це не буде робота в дусі берегинства, а навпаки — праця, яка підважує наше романтично-ідеалістичне уявлення про жіноче минуле і витягає на поверхню багато непривабливих сторін традиційної української культури.

Але, водночас, якраз 90-ті й початок 2000-х — період становлення гендерних студій. В Україні дослідників і дослідниць, які займалися б цією тематикою, було порівняно мало, кілька десятків. Ми всі були розпорошені по різних інституціях і по різних містах, але почувалися спільнотою однодумиць. Підтримували одна одну, допомагали з пошуком літератури й дискутували на різні теми. Це мені давало відчуття опори і сформувало мою професійну ідентичність. 

Свого часу ви викладали авторський курс «Вступ до гендерних студій». Яку роль він зіграв у розвитку гендерних досліджень?

Так, читала такий курс на початку 2000-х років у межах магістерської програми з культурології та соціології у Львівському університеті імені Івана Франка. Це була експериментальна програма за підтримки Фонду Сороса. До мене тоді записувалися і хлопці, і дівчата. Це був новий і надзвичайно цікавий досвід! Тому що це були студенти, які прийшли не по диплом магістра, а по знання. Був величезний запит, інтерес до гендерної тематики, а доступних публікацій ще не було. Тож навіть робила читанку для курсу з ксерокопій.

Потім цей курс мала в Українському католицькому університеті. Студенти були вмотивовані. У нас усіх було відчуття, що ми для себе відкриваємо щось нове і непізнане, наче першопрохідці. Я до певної міри навіть пишаюся тим своїм курсом. Вочевидь, гендерні студії — це насамперед про цінності, ідеологічну складову такого курсу годі оминути: йдеться про рівноцінність і рівноправність людей, незалежно від їхньої статі. Тоді я досягла своєї головної мети. Мені здається, ця ідея гендерної рівності впала на вдячний грунт.

Деякі з моїх колишніх студенток активно себе в цих ділянках проявили. Наприклад, дуже пишаюся Оленою Синчак, яка зараз працює над словником фемінітивів української мови. А ще Тамарою Злобіною, яка є головною редакторкою потужного інтернет-ресурсу «Гендер в деталях». Ті студентки, з якими мені вдавалося зустрічатися після навчання, казали, що цей курс їх змінив. Сподіваюся, змінив на краще.

Чому ж суспільство й далі нав’язує застарілі переконання?

Існують гендерні стереотипи. Вони залишаються дієвими навіть тоді, коли змінюється саме законодавство і цілий триб життя. Ми давно вже живемо інакше, ніж жили українські жінки 150 років тому. Жінки стають прем’єрками і віце-спікерками Верховної ради, здобувають освіту і отримують нагороди за наукові відкриття, успішно опановують «чоловічі» професії, керують бізнесами… Жіноче життя вже давно не обертається лише у приватному просторі — довкола родини і побутових справ! Але все одно є настанова, що жінка зобов’язана готувати їсти і доглядати дітей. Це вже не про гендерний розподіл праці, як колись у традиційній селянській сім’ї, а про нічим не обгрунтовану гендерну ієрархію, про привілеї та дискримінацію.

Коли мова йде про привілейовані групи, то вони не хочуть поступатися своїм «особливим статусом» і брати на себе додаткову відповідальність, обов’язки. Прийти з роботи й лягти на канапу в очікуванні вечері — це привілей. А прийти з роботи і стати до плити, щоб приготувати вечерю — це обов’язок. І мінятися обов’язками й привілеями — небагато охочих.

У вашій книжці «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» жінки, попри складні обставини, постають переможницями. Це дещо ламає стереотип про віктимність українців і про те, що нашу історію неможливо читати без брому. Чому жінкам вдавалося не лише виживати, а й перемагати?

За звичних умов жінки були розпорошені по своїх домівках. А якщо ти замкнутий у своїй приватній сфері, можливостей для усвідомлення спільних інтересів та об’єднання задля подолання спільних проблем значно менше. Звідси й ця ідея чоловічої солідарності та жіночої конкуренції. Але якраз в умовах таборів, зокрема концентраційних нацистських і сталінських ГУЛАГу, в’язні опинялися у гендерно однорідних середовищах (жіночі і чоловічі зони були розділені), й тут теза про чоловічу солідарність і жіночу конкуренцію зазнала спростування. Дослідники показали, що у чоловічому середовищі в’язнів нацистських концтаборів, навпаки, — було постійне змагання за лідерство, вибудовування ієрархій, що створювало конфлікти й перешкоджало виживанню. А в жіночих середовищах, навпаки, стосунки вибудовувалися за горизонтальним принципом і активніше формувалися групи взаємопідтримки.

Так звана «етика турботи», про яку писали феміністки психоаналітичної школи, в таборах спрацювала чудово. Йдеться про прищеплену жінкам змалку настанову «турбуватися про добробут оточуючих». І в таборах жінки турбувалися одна про одну. Жіноча солідарність набувала форми табірного сестринства у малих групах, які нагадували родинні. Жінки й дівчата опікувались одна одною, не конкуруючи, не вибудовуючи ієрархій. Це дозволяло ефективніше виживати.

Крім того, багатьом невільницям вдалося дуже ефективно використовувати свої гендерно-обумовлені знання, уміння і навички як ефективні інстументи протистояння дегуманізуючому впливові ГУЛАГу. Навіть такі елементарні суто жіночі навички, як вміння шити чи впорядкування житла, дозволяло жінкам підтримувати гідний зовнішній вигляд та одомашнити простір бараків, щоб підтримувати свою гендерну ідентичність.

А як на жіночий досвід українок вплинула Революція Гідності і війна на сході нашої країни?

Дуже вплинули. Революція Гідності була потужним імпульсом для популяризації феміністських ідей та практик. Коли Майдан почав демонструвати патріархальні тренди, це викликало обурення у багатьох активних революціонерок, які хотіли самі визначати, в який спосіб вони можуть брати участь у революції: на барикадах чи на кухні. Феміністські ініціативи були на Майдані яскраві й доволі радикальні. Що мене потішило, що до цих ініціатив долучалися не тільки активістки жіночих організацій, а й досить молоді освічені і професійно успішні жінки, які раніше до активізму не мали стосунку.

Коли дійшла справа до насильницьких дій, на Майдані почала формуватися мілітаризована жіночність. Жінки почали бачити в собі не тільки учасниць революції, а й бійчинь, які готові воювати заради обстоювання своїх ідей, інтересів та переконань. З’являлися жіночі сотні, набули популярності різні зображення, де жінки поставали в мілітарних ролях: в камуфляжі, зі зброєю в руках, з усіма ознаками мілітарної фемінності. Коли почалися бойові дії на Донбасі, то виявилося природно й органічно, що багато жінок забажали взяти в них участь не тільки на рівні медичного чи допоміжного персоналу, а зі зброєю в руках.

У військові виші завжди були квоти для жінок, а на деякі спеціальності жінок взагалі не брали. Та й охочих було небагато. Однак у 2014 році ситуація радикально змінилася і ректори кількох військових вишів подали запит до Міноборони про збільшення квот для дівчат, бо кількість заяв у рази перевищувала зарезервовані для жінок місця. Це набуло медійного розголосу.

Думаю, тут свою роль відіграла історія Надії Савченко: хай як би ми ставилися до цієї постаті сьогодні, у той час полонена льотчиця стала героїнею, яка надихала дівчат і слугувала моделлю для наслідування. Дівчата, які вступали у військові виші, не просто імпульсивно йшли на фронт — вони хотіли стати професійними військовослужбовицями. (Більше про зміни, які принесло скасування квоти, у розмові з полковницею Наталією Мась, — TU.) 

Я не закликаю всіх жінок іти до війська, укладати шпали чи спускатися в шахти. Але твердо вірю в те, що кожна людина, незалежно від статі, повинна мати право обирати свій життєвий шлях, вирішувати, в якій професії реалізуватися. Коли людина робить те, що їй подобається, вона робить це якнайкраще і почувається щасливою. Суспільство щасливих і успішних людей — хіба це не те, чого ми всі прагнемо?

Чому вам важливо розповідати про жіночий історичний досвід?

Насамперед дуже несправедливо, що в жінок ніколи не було своєї історії. Хоча в жінок завжди був історичний досвід, вони творили історію разом з чоловіками, але жінки не були залучені в історіописання і їхні внески не отримали належного висвітлення. Це чоловіки складали літописи, документували важливі з їх погляду події та діяльність знакових персон, але у їхнє поле зору жінки — замкнуті у приватному просторі своїх домівок та родин — не потрапляли, тому їхній досвід ніколи не був описаний належним чином. Жінки наче не існували для Історії.

Коли я почала цим займатися, зрозуміла, що в жінок був свій окремий, значною мірою невидимий для чоловіків, але від того не менш яскравий досвід, яким вони ділилися на рівні усних розповідей. Від матері до доньки. Трагедії XX столітті спричинили вимушене замовчування пережитого між поколіннями. Люди мовчали про досвід Голодомору, про політичні репресії, про своє «непролетарське» походження та про багато інших речей.

Це мовчання розірвало і той останній ланцюжок трансляції жіночої історії, який існував на родинних історіях. Чимало того, що пережили жінки у минулому, втрачено назавжди — ми ніколи не зможемо довідатися про чимало аспектів жіночого досвіду, бо про нього не писали, а останні свідки тих подій вже відійшли у вічність. Саме тому так важливо невідкладно вивчати жіночі досвіди ХХ століття, поки є ще шанс розпитати очевидиць, почути їхні голоси.

Як показують дослідження моїх колег, які займаються жіночою історією, і мої дослідження, жінки засвідчили, що вони дієві суб’єкти історичних процесів, хоча діють на іншому рівні в інший спосіб, ніж це роблять зазвичай чоловіки

Якщо мова йде, наприклад, про війну, то ми всі свідомі участі й ролі чоловіків. Але ми майже не помічаємо і не усвідомлюємо, якою була роль жінок, котрі лишались на окупованих територіях під час воєнних дій чи котрі опинялися в евакуації. Це малознана і невидима частина історії, — надзвичайно значуща, але недооцінена. Бо не можна назвати цілісними й повноцінними історичні знання, в яких є такі великі прогалини. І це несправедливо щодо жінок, які можуть користуватися цим напрацьованим досвідом, навичками, щоб ефективніше вирішувати свої сьогоднішні проблеми. Мені здається, щонайменше, чого ми можемо навчитися з жіночої історії, принаймні ХХ століття абсолютно однозначно, це те, що жінки — не слабка стать.

DSC_8143

Дослідження жіночої історії, жіночого історичного досвіду збагачує не тільки наше знання і наше розуміння минулого, а й дає суспільству краще розуміння причин того, як ми стали тими, ким стали. Через жіночий досвід ми можемо зрозуміти багато речей, які промовляють дотепер у нащадках третього-четвертого покоління людей, які пережили Голодомор. Наприклад, невротичне ставлення до хліба. Я б не назвала таке ставлення сакралізацією — це нездорове ставлення до їжі загалом. Ми можемо вважати, що це наша національна традиція, але якщо копнемо глибше, то виявимо, що це поведінкові патерни, настанови, уявлення про правильне й неправильне, сформовані впродовж XX століття через щоденну практику.

Ці структури повсякдення найкраще досліджуються і оприявнюються через вивчення жіночого досвіду, бо жінки більше залучені в повсякденні практики, ніж чоловіки. Жіночі розповіді про минуле більше насичені деталями повсякдення. Зрозуміти, що означала подія, значно краще можна, вивчаючи саме жіночий історичний досвід, який показував людський вимір конкретних історичних змін.

Жінки були активними учасницями націоналістичного підпілля. Вони відстоювали національну незалежність нарівні з чоловіками, хоча і в інших ролях. Я завжди наводжу такий приклад про УПА: чоловіки переховувалися у глибокому підпіллі по лісах і криївках, а в той час жінки, які, як правило, були в напівлегальному становищі, забезпечували підпільників їжею, одягом, ліками, і головне — зв’язком! Якщо вважати, що це все допоміжні і неважливі ролі, то можна спробувати уявно вилучити цю «жіночу» складову і залишити самих озброєних хлопців у лісі. Що було б із цими вояками, якби так звана допоміжна частина не функціонувала?

УПА як мілітарна маскулінна структура ефективно могла воювати, боротися тільки за умови існування цієї другої — немілітарної жіночої — частини.

Жінки відстоювали національну незалежність нарівні з чоловіками, хоча і в інших ролях

Коли ми усвідомлюємо рівноцінність цих ролей, тоді визнаємо, що ці жінки, які варили їжу хлопцям в лісі чи носили грипси, були такими самими учасницями національних змагань, як і ті чоловіки, які зі зброєю в руках стріляли по енкаведистах. Це не другорядна чи допоміжна роль — вона просто інша, та не менш важлива.

Що для вас особисто означає бути феміністкою?

Фемінізм — це моя ідентичність. Я завжди кажу, що я феміністка. Це спосіб, у який я досліджую жіноче минуле, займаюся феміністською антропологією, жіночою історією. Але це також мій світогляд і спосіб життя. Для мене фемінізм — це насамперед про гідність і повагу.

Я не бачу жодного екстремізму у фемінізмі. Це невід’ємна, органічна ідея будь-якого демократичного суспільства. Повага до людини, незалежно від її статі, визнання свободи її життєвого вибору і можливість цей вибір втілити.

Для мене фемінізм — це, звісно, не про чоловіконенависництво. Це поширений хибний погляд. Я завжди кажу, що я — щаслива феміністка, я 30 років одружена і маю дорослого сина. Знаю принаймні двох чоловіків-феміністів — мого чоловіка й мого сина, вони приймають і поділяють мої цінності і я не мушу перед ними вдавати когось іншого.

Для мене фемінізм також означає свободу вибору для кожної і кожного. Бути людиною, яку не оцінюють залежно від її статі, віку, шлюбного статусу, за її родинні ролі, а сприймають чи критикують за її особисті риси, здобутки чи невдачі в межах тієї сфери, у якій ця конкретна особа вирішила самореалізуватися.

При такому підході вибір багатодітної матері, яка присвятила себе вихованню дітей стає рівноцінним вибору бездітної політикині, яка вирішила всі свої сили віддати розбудові держави, чи вибору спортовки, яка бачить сенс свого існування в олімпійських перемогах, або бійчині, яка ризикує власним життям на російсько-українській війні. Жінки не лише мають право на свій власний вибір, але й повинні мати можливість цей вибір безперешкодно реалізувати. Фемінізм саме про це.

Щодо хибних уявлень про фемінізм. Дійсно, в українському суспільстві слово «фемінізм» має негативний відтінок. Чому так?

Радше не має, а мало. У середині 90-х років слово «фемінізм» було заледве не лайливим. У пристойному товаристві ніхто б себе феміністкою відкрито не назвав би. Це викликало настільки негативну реакцію, що могло мати кепські наслідки для репутації. Всілякі упередження, страхи буйним цвітом проростають там, де немає знання. Про фемінізм нічого до ладу не знали і він фактично був демонізований у Радянському Союзі. Тільки з часом активістки жіночих організацій і дослідниці щоразу краще пізнавали це явище, ідеологію, рух, теорію — і відтак успішно розвіювали поширені упередження.

Від 2010 року багато активісток жіночих організацій стали відверто ідентифікувати себе як феміністки. Є дослідниці, що пишуть про феміністські підходи у своїх роботах, і це нікого не лякає. Мене дуже потішило, як кілька років тому я подала статтю про феміністські засади жіночої історії до «Українського історичного журналу». І її опублікували. Коли ця тематика з’являється в провідних наукових виданнях, то це сигнал для дослідницьких інституцій, науковців, студентів, що це — невід’ємна частина сучасного наукового дискурсу, а не якийсь політичний екстремізм.

Звичайно, фемінізм не сприймають у всіх без винятку середовищах. Ніде в світі такого немає, щоби все суспільство одностайно підтримувало ідеї фемінізму. Завжди є люди консервативніших поглядів і переконань.

Які головні досягнення українського феміністичного руху?

Найпомітніше досягнення — Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні», який набув чинності у 2006 році. Це був багатостраждальний закон, який мав безліч читань, переписувань, модифікацій. І тільки Віктор Ющенко після Помаранчевої революції наважився його підписати. Поштовхом стала сама Помаранчева революція. Ющенко декларував відданість цінностям демократії, і це зобов’язало його підписати цей закон. Це серйозний переломний момент.

Проблеми гендерної нерівності та дискримінації в Україні вирішуються, хоч і не так швидко та ефективно, як хотілося б. Наприклад, кілька років тому нарешті прибрали з українського трудового законодавства заборону на понад 450 професій для жінок, доступ до яких було обмежено з огляду на важкі та шкідливі для здоров’я умови праці.

До того часу українська держава (услід за СРСР) роглядала жінок як таких собі «недогромадянок», які не здатні самостійно оцінити ризики для свого здоров’я і не можуть самі зробити вибір, чи варто наражатися на нього. Держава в такий патерналістський спосіб сама опікувалася жінками й вирішувала, де їм працювати. Може здаватись: «Ну яка тут зміна? Викреслили один рядок». Але це була заборона на понад 450 позицій. Скільки тисяч жінок тепер мають цей вибір? Не факт, що жінки масово підуть працювати в ці небезпечні та шкідливі професії, але якщо хтось захоче — то зможе. Бо це — її право.

Про глобальні досягнення я б говорила радше обережно, бо ми часто не знаємо, які глобальні наслідки можуть мати порівняно невеликі зміни. 8 березня 2006 року у Центрі розвитку магістерських програм із культурології та соціології Львівського національного університету ми започаткували акцію «Стоп сексизм». Це була маленька місцева ініціатива критики сексизму у зовнішній рекламі. Згодом я розповіла про неї на якомусь семінарі, а колеги — активістки та викладачки вишів — зацікавились і запозичили. Відтак українськими містами прокотилася кількарічна хвиля різних за форматом подій (акцій, дискусій, круглих столів, семінарів тощо) під гаслом «Стоп сексизм».

Усе це — для того, щоб подолати дискримінаційне використання жіночих зображень у рекламі. А вже у 2011 році почав діяти Індустріальний гендерний комітет з реклами, який заповзявся цілеспрямовано боротися з сексистською рекламою і успішно це робить. Те, що почалося як локальна громадсько-освітня протестна акція набуло всеукраїнського масштабу і спричинилося до суспільної дискусії на важливу тему.

Так само тішить ситуація із фемінітивами. Нарешті український правопис визнав їхню легітимність. 25 років феміністки відчайдушно виборювали право вживати іменники жіночого роду на позначення посад, професій та статусів, щоб адекватно відображати жіночі ролі та внески у різних сферах. Усі ці роки нам доводилося відбиватися від атак мовних пуристів і пуристок, агресивних нападів консервативних шанувальників андроцентричних мовних норм, але тепер фемінітиви нарешті самі стали нормальною частиною мовної практики. Диктори та дикторки на телебаченні цілком невимушено говорять про героїнь своїх сюжетів, уже вживаючи фемінітиви. Для мене це дуже суттєва зміна.

25 років феміністки відчайдушно виборювали право вживати іменники жіночого роду на позначення посад, професій та статусів

Завжди кажуть: що важливіше — закони чи практика? Це дискусія про курку і яйце. Звичайно, дуже важливо, щоби були добрі правові рамки, які забезпечать легітимність певних зусиль. Але, оскільки гендерні відносини пронизують усі сфери життя, то у кожній ділянці мають бути докладені зусилля. Найбільше зусиль потрібно інвестувати в освіту. Це не буде швидко. Мине багато часу, поки виросте кілька поколінь, для яких гендерна рівність — безумовна цінність і норма життя. Та це не означає, що потрібно опустити руки. Найкращий спосіб змінити світ — це змінити себе. Іншого способу не існує.

Я не знаю ефективнішого способу переконати інших у доцільності певних ідей, аніж самій стати прикладом їх стілення. Багато людей мають змогу побачити живих феміністок, які є при цьому успішними, щасливими, зреалізованими й самодостатніми. На феміністських маршах часом можна зустріти жінок із гаслом «Так виглядає феміністка». Це дає можливість іншим побачити, що феміністка — не якась шалена, невдоволена собою, розхристана, люта на цілий світ чоловіконенависниця. Це нормальна жінка з цілком нормальним трибом життя, яка поважає себе та інших, але не дозволяє себе зневажати чи нехтувати власними потребами, інтересами, прагненнями.

Власний приклад спрацьовує переконливіше, ніж будь-які гасла, слова, теорії. Коли ми хочемо глобальних, радикальних і швидких змін — втілити це складно і неможливо, тому це шлях до фрустрації та розчарування. Коли ми свідомі того, що перед нами — дуже занедбана велика цілина, і починаємо методично і поступово — клаптик за клаптиком — її обробляти, звільняючи від бур’янів, то з часом побачимо, як збільшується оброблена ділянка — зростає простір змін. Це дозволяє бути оптимістичнішими.

Попри те, що попереду великий шмат роботи для усіх нас, щось уже змінено. Дуже важливо зосереджуватись на успішних практиках і досвідах, бо це більше надихає, ніж розпач від невдач і усвідомлення того, що попереду — неоране поле. Що більше людей вірить у це й гуртується, то глибшими та сталішими є зміни. Коли кожен чи кожна борсається самотужки, то ефект менший. Сила слабких у солідарності.

Між жінками також існують нерівності. Це насамперед стосується сільських жінок. У селах жінкам і досі дуже важко: бідність, пиятика, багато сімейного насильства, вкрай обмежений доступ до будь-яких ресурсів — навіть до якісної медичної допомоги. І багато жінок у селах терплять і тягнуть на собі все — дітей, господарство, непутящих чоловіків і старих родичів, бо не мають куди подітися. Хіба це справедливо?

Я вірю в жіночу солідарність як потужну силу, здатну зрушити гори

DSC_8143

Я бачу ті організації, які працюють із сільськими жінками, допомогаючи тим отримати доступ до потрібних ресурсів (інформаційних, освітніх, кредитних, правничих тощо). В їхніх проектах є величезний потенціал до змін. Та ці зміни можливі лише за умови, коли самі сільські жінки повірять у себе, у свої сили і почнуть спільно, гуртом вирішувати спільні проблеми, а не марнувати власне життя на обслуговування чоловіка-пиячка.

Я вірю в жіночу солідарність як потужну силу, здатну зрушити гори. Самодостатність жінки — це запорука її успіху, зокрема і у стосунках. Є кілька тез, із якими постійно воюю і намагаюся постійно спростовувати. І одна з таких поширених казок про запоруку щастя — історія про дві половинки, які начебто мають знайти одна одну. Але ж вважаючи себе «половинкою» ми не сприймаємо себе як повноцінну особистість!

Така «половинка» залежить від оточуючих, вона весь час шукає когось, хто її «доповнить», хибно вважаючи, що набуде «цілості» за рахунок зовнішнього внеску. Натомість самодостатні індивіди — і жінки, і чоловіки — можуть взаємодіяти з іншими з гідністю, повагою і на рівних. Ідея половинок мене не влаштовує. Мене влаштовує ідея цілісних людей, які гармонійні у собі й тому можуть гармонійно взаємодіяти з іншими.

Насамкінець: яка ваша особиста і професійна мрія?

Я не маю і ніколи не мала особистих і професійних мрій. Зосереджуватися на віддалених цілях (бо мрії — це, значною мірою, досить віддалені цілі) — не дуже вдячна справа. Що яскравіші, глобальніші, величніші мрії, то менш досяжними вони видаються. Коли ти зосереджуєшся на процесі, бо це улюблена справа, і робиш це якнайкраще, то це мимоволі приносить результат. Зосередження на якості процесу приводить до результату без його напруженого очікування. Зосередження на результаті викликає завеликі очікування й великі розчарування.

Я не скажу, що коли я закінчувала університет, мріяла стати докторкою наук. Цього не було. Хоч кажуть, що поганий той солдат, який не хоче стати генералом. У моєму випадку не було бажання стати генералом. Це був закономірний етап мого професійного розвитку. Своїм колегам, які є аспірантами або тільки починають наукову діяльність, я пояснюю, що науковий ступінь — це не досягнення. Це сходинка, з якої просто відкриваються дальші обрії і видно більше можливостей розвитку. До наступних сходинок.

[Публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]

Тоня Андрійчук Катя Акварельна

Схожі публікації

19742 12

Мирослав Попович

Розмова з філософом, директором Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАНУ

09.07.2014 Володимир Бєглов
9869 10

Уляна Супрун

Ексміністерка охорони здоров’я про американське дитинство, українську ідентичність, правду, яку варто говорити та критичне мислення як ключ до змін

18.06.2020 Тарас Прокопишин
5079 5

Молодий антикорупціонер

Українець, котрий потрапив до рейтингу Forbes «30 Under 30 — Europe», — про боротьбу із корупцією у режимі «марафон»

09.07.2018 Віра Курико

Популярні публікації

56264 10

Pavlo Kuznetsov

How could a 16-year-old Ukrainian establish a start up at half a million dollars and begin to work at the communications "major league"
24.05.2017 Yaroslav Nazar
51335 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
42956 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов

Введіть слово, щоб почати