[Цей матеріал створений у партнерстві з Suziria Charity]
§§§
У центрі Лондона, поруч із королівським Гайд-парком, є один нетиповий меморіал. Він присвячений тваринам, які служили у британських військах та військах союзників — і загинули у війнах. «У них не було вибору», йдеться в роботі скульптора Девіда Бекгауза.
Тварини завжди є відображенням людських вчинків та рішень. Вони не мають вибору залишитися у містах, до яких підступає фронт, чи евакуюватись у тил. Якщо ти народився з чотирма лапами та хвостом, то тобі пощастить, якщо ти зможеш знайти собі людину. Обрати її, щоб вона обрала тебе.
Станом на 2023 рік в Україні було щонайменше 140 тисяч безпритульних тварин. Чимало з них не мали вибору — їхній дім був знищений через війну, або ж через неї їх залишили на вулиці. Аби виправити це, від самого початку повномасштабного вторгнення українські зооволонтери рятують, вивозять, лікують та шукають нові сімʼї пухнастикам. Зокрема благодійний фонд Suziria Charity, створений групою компаній Suziria Group, об’єднав понад 140 партнерських благодійних фондів і більш ніж 350 волонтерів з усієї України. Спільними зусиллями за три роки повномасштабної війни вони надали допомогу понад 90 тисячам тварин — від евакуації до лікування, стерилізації й пошуку нової домівки.
The Ukrainians Media спільно з Suziria Charity розповідають про шлях, який проходять тварини у пошуках дому.
§§§
Уже кілька місяців Гера живе у новій домівці в Полтаві. Щодня гуляє з господарями, грається з друзями біля будинку, ходить у гості, а після повернення додому одразу ж застрибує на свій улюблений диван у вітальні. Її очі вже не налякані — у них світиться спокій і тихе щастя собаки, яка нарешті вдома.
Утім так було не завжди. Ще кілька місяців тому Гера тремтіла у Купʼянську, що потерпав від обстрілів. У місті, що руйнувалось на очах, більше не було місця для Гери. Тож вона просто чекала на самоті. Але порятунок прийшов: евакуація, тривале лікування, під час якого у Гери виявили пухлину, важка операція, і нарешті — нова сім’я, яка, попри всі складнощі, обрала Геру. Тепер вона — частина родини.
Гера майже не відходить від господарки, ходить хвостиком з кімнати в кімнату, зазирає у вічі: «Ти ж мене не покинеш?».
Під час прогулянок обертається щокілька кроків, перевіряє, чи вона поруч. Гера не любить самотності й тиші, тож любить слухати голос своєї людини й засинати під нього. У неї тепер є дім, де вона ніколи більше не буде сама.
Історія Гери — одна з багатьох. Щодня волонтери вивозять тварин із прифронтових територій, часто ризикуючи власним життям. Ця війна є, можливо, найбільш «людяною» в історії криз та катастроф, якщо дивитись на те, як українці дбають про тварин. Шлях врятованих котів, собак та інших улюбленців — це не лише про евакуацію з місця небезпеки, це місяці лікування, стерилізації, вакцинації, реабілітації, а лише потім — пошук дому. На кожному етапі цього довгого ланцюжка таких, як Гера, зустрічають люди, які обрали допомагати тим, хто не має голосу.
Порятунок
Перший дзвінок зазвичай короткий: «Там у дворі залишився прив’язаний пес», «Знайшли трьох цуценят біля хати, господарі загинули» чи «У підвалі — сім котів, виїжджаємо, але не можемо їх забрати».
Попри постійні обстріли, загрозу життю, брак їжі й інших необхідних для існування ресурсів, тварини залишаються на прифронтових територіях, навіть коли там практично вже немає людей. Собаки й коти залишаються в містах до останнього. Покинуті, перелякані, інколи на додачу ще й поранені, вони, як ніхто інший, потребують допомоги та порятунку. Все це звалюється на волонтерів.
Що спонукує ризикувати власним життям заради цуценяти або кошеняти? Напевно, виключно людяність. Зооволонтери приїжджають до населених пунктів неподалік лінії зіткнення, коли інші вже бояться туди потикатися. Вони проникають у небезпечні зони, шукають шляхи крізь заміновані поля, ховають машини від ворожих дронів, а потім крокують кілька кілометрів пішки до будинків, де хтось чув або бачив пса або кішку.
Далі рушають до військових, які підбирають всіх можливих безпритульних хвостатих (і жартують про те, що, мовляв, кота у військо можете з собою не брати — вам його видадуть). Але життя в окопах й на стабіках не найкраще місце для турботи про тварин, тож частина бойових котів та собак опиняються в руках волонтерів, які шукають їм новий дім.
На жаль, іноді це стається запізно.
«На початку війни, коли звільнили Руську Лозову, мені зателефонувала знайома й розповіла, що її чоловік із побратимами вивезли з фронту собаку — маленьку дівчинку на імʼя Саня. Вона була страшенно виснаженою й голодною, хапала черешню, щоб хоч щось зʼїсти. Звісно, ми забрали собаку до притулку. Спершу вона їла все підряд, не боялася навіть брати харчі з рук, бо ніяк не могла зупинитися. Потроху набирала вагу, однак дистрофія залишалася: організм, позбавлений ресурсів, починав переварювати сам себе. Утім Саня все одно прожила з нами понад два роки», — розповідає засновниця притулку «Мудра риба» Марія Сапон.
«Тварина має мати їжу й дах над головою»
Після численних травм, як фізичних, так і психологічних; після довгих днів без їжі чи тепла кожна врятована тварина потребує лікування. І тут на допомогу волонтерам і керівникам притулків приходять ветеринарні клініки.
Олександра Севрюкова, лікарка клініки «Вірні друзі» у Харкові, розповідає: тварини потрапляють до них після абсолютно різних ситуацій. Дехто з пораненнями, дехто — тяжко хворий. Саме тому, вже залежно від потреб, спеціалісти вирішують, яку допомогу варто надати малим пацієнтам.
«Ми допомагаємо, враховуючи стан тварин. Комусь потрібна операція, а комусь — ліки. Ми залишаємо тваринок на деякий час у себе, поки вони не одужають повністю. До того ж наші лікарі допомагають вакцинувати тварин від сказу. На жаль, зараз це надзвичайно серйозна проблема, особливо у прифронтових регіонах: люди не мають змоги зробити улюбленцям потрібні вакцини».
Серед тих, кому пощастило знайти своїх лікарів завдяки волонтерам, була і Гера. У Харкові вона змогла відіспатись та почати відновлювати довіру до людей, які так дбали про неї під час реабілітації.
Не менш важливою на цьому етапі є стерилізація. Усі тварини перед потраплянням до притулку й згодом до нової сім’ї повинні пройти процедуру.
«Ми постійно співпрацюємо з клінікою, яка допомагає зі стерилізацією. Бо хочемо зупинити розмноження безпритульних тварин. Тварина має мати їжу, дах над головою і теплі умови. Зараз багато тварин, яких стає складно прилаштовувати, бо “ринок” перенасичений. Ми переважно прилаштовуємо по Харківщині, Полтавщині та Київщині. Однак навіть там уже відчувається, що людські ресурси не нескінченні: людей, які вже мають тварин, значно більше, ніж тих, хто охочих взяти собі улюбленця. Наразі наш притулок переповнений. Це дуже боляче усвідомлювати, особливо коли телефонують військові», — додає Марія Сапон.
Будувати довіру
Найскладніше — це навіть не час, а невизначеність. І перетримка завжди про це. На цьому етапі чимало тварин затримуються у невідомості: скільки триватиме життя у тимчасовому домі, не скаже ніхто. Після лікування й усіх необхідних процедур коти й собаки потрапляють до притулків чи тимчасових опікунів, де й залишаються, поки не знайдуть нову родину.
Декому щастить одразу ж з ветеринарної клініки опинитися в руках нових господарів. Іншим же через низку причин не вдається покинути притулок і за роки.
«У нас є, наприклад, собака Белла, яка має проблеми із задніми лапами — погано на них стає. На початку війни ми вивозили її з Рогані. Показали лікарю, і він сказав, що проблема не нервового характеру. Найімовірніше, під час вибуху вона сильно вдарилася задньою частиною тіла — відтоді трохи підтягує одну лапу. Вона досі перебуває в нашому притулку», — каже Марія.
Рішення взяти тварину, ще й з непростим минулим, з притулку — складніше, ніж може здатися. Такі улюбленці можуть боятися різких звуків, довго звикати до рук, не довіряти чужим і на початку навіть господарям. Такі собаки, як Гера, вимагатимуть більше уваги, за інших. Волонтери та зоозахисники радять: перед тим, як наважитись взяти собаку чи кота з притулку, варто спершу дізнатись про минуле тварини, як вона реагує на інших (людей чи тварин), як поводиться у незнайомому середовищі.
Найкраще, що можна зробити для такої тварини — це ближче з нею знайомитись. Приходити до притулку, брати на прогулянку, дивитись на реакції її (та власні). Будувати стосунки так, як би їх будували з людиною — делікатно й без поспіху.
Перші дні в новому домі — це випробування і для тварини, і для господарів. Улюбленець може ховатися, уникати контакту, не їсти. Зазвичай потрібен певний час, щоби серце, яке навчилося виживати, знову змогло довіряти.
Повернути дім
Адопція тварини — це насамперед історія про взаємну довіру, уважність і любов. Універсальної системи тут не існує: часто все вирішує інтуїція.
Пошук майбутніми опікунами своїх підопічних відбувається по-різному. Хтось телефонує за порадою знайомих до притулків, хтось побачив оголошення у ветеринарній клініці, що неймовірної краси кіт (чи харизматичної вдачі пес) шукає дім. Часто потенційні петперенти знаходяться через «сарафанне радіо» — друзі, колеги, мешканці одного села.
Свій новий дім Гера знайшла завдяки Facebook. Там її побачила Олена, яка ще горювала після втрати попереднього собаки. Та кілька розмов із волонтерами, дні очікування на завершення реабілітації, дорога з Харкова до Полтави — і зрештою Гера й Олена зустрілись.
Проте волонтери не передають тварин усім охочим — навпаки, до кожного звернення підходять обережно.
«Після повномасштабного вторгнення кількість неадекватних запитів лише зросла. Часто люди намагаються брати котів або собак для розведення, хоча ми одразу попереджаємо: всі тварини стерилізовані.
Або ж починаєш розпитувати, що сталося з попереднім улюбленцем, і чуєш відповідь: “Ну, ми виїжджали й залишили його”.
У таких випадках ми відмовляємо без вагань», — розповідає Марія Сапон.
Саме тому перш ніж віддати тварину, волонтери звертають увагу не лише на мотивацію, а й на поведінку самої тварини під час зустрічі. Важливо побачити, як вона реагує на потенційного господаря — чи тягнеться, чи розслабляється поруч. Адже іноді саме перший погляд та взаємодія стають вирішальними.
«Ми часто повторюємо: тварина з притулку — це не вирок. Вона може стати найкращим другом, якщо дати їй шанс», — каже Альона Лебедєва з фонду Suziria Charity.
Аби масштабувати цей процес, Suziria Charity не лише забезпечує гуманітарну підтримку, стерилізацію, вакцинацію і лікування, а й активно розвиває тему адопції та соціалізації тварин. Спільно з мережею зоомаркетів MasterZoo, яка входить до групи компаній Suziria Group, у Києві та Харкові створили комфортні кімнати для вже соціалізованих котів, де з ними можна познайомитись ближче. Окрім цього, у зоомаркетах розміщені фотографії котів та собак, зокрема таких, що потребують трошки більше турботи та уваги через проблеми зі здоровʼям. За трохи більше року таким чином понад 200 тварин знайшли собі свою людину.
Та навіть із налагодженою системою адопції залишаються ті, хто все ще чекає. Найдовше затримуються тварини з хронічними захворюваннями, травмами чи поведінковими особливостями. Їх не завжди помічають, а іноді люди просто не готові прийняти, бо «складно» чи «страшно». Однак саме для них дім — найбільша потреба.
«Щоби зменшити кількість тварин, які надовго залишаються в притулках, важливо не лише годувати й лікувати, а й будувати систему — прозору, зрозумілу, ефективну. Саме на цьому фокусується Suziria Charity. Робота фонду — не про окремі акції допомоги, а про системну підтримку: створення мережі опіки, координування волонтерів, допомогу притулкам у навчанні та зміні підходів у організації роботи.
Бо притулки — лише тимчасове місце перебування тварини, а не її постійний дім.
Наприклад, в одному з притулків ми побудували ветеринарний комплекс — відповідно тваринок тепер можна на місці стерилізувати, вакцинувати й надавати необхідну допомогу без зайвих затримок. Усе це — важливі кроки до швидшої соціалізації та адаптації тварин, а отже — їхню подальшу адопцію. Це має ставати прогресом в цій сфері, а не просто черговою підтримкою постійного життя тваринки в притулку», — розповідає Альона Лебедєва.
Такі тварини особливо чутливі до турботи. Вони запам’ятовують кожен дотик, довго звикають до свого ліжка, але потім захищають його, наче фортецю. Вони не завжди можуть відповісти активністю чи грайливістю, але знають: це і є любов. І за неї віддячують повною довірою. Як Гера.
