— А вони тут добре заробляють? — питає у дружини одного з футболістів «Вінницьких Вовків» Ольги Мірошниченко працівник бригади швидкої допомоги.
Чоловік, вочевидь, вперше на подібному матчі.
Ольга, яка вже багато років є незмінним фотографом «Вовків», тільки сміється у відповідь. Разом з нею усміхаються й інші, хто чує цю розмову, — на відміну від лікаря, більшість тут чудово розуміє, на чому тримається «їхній футбол».
— Ваш чоловік гроші додому приносить? — не вгаває медик.
— Скоріше, виносить, — Оля поправляє зелену маніжку фотографа і з усмішкою йде до краю поля.
Американський футбол в Україні з’явився у 1989 році. Першими, хто взяв до рук овальний м’яч і почав розбиратися у складних правилах, стали хлопці з Харкова, які назвали свою команду «Атлантами», — вона існує й досі. З часом практично в кожному місті стараннями ентузіастів почали з’являтися свої команди. Ще до того, як на допомогу українським коучам прийшов YouTube з численними роликами про футбол, команди перебивались знаннями тих, кому вдавалось побувати в Штатах і там спробувати справжню гру на смак.
Ми побували на одному з матчів — у Вінниці, де за перемогу змагалися місцеві «Вовки» та львівські «Леви», — і теж спробували розібратися, що ж воно таке — американський футбол в українських реаліях.
Вболівав, коли навіть форми не мали
Вінницькі «Вовки» — одні зі старожилів українського американського футболу. Команда з’явилась 20 років тому, і в її історії бували моменти, коли вона практично припиняла своє існування, але згодом відновлювалась. Натепер «Вовки» настільки привчили рідне місто до американського футболу, що інколи на їхні матчі приходить більше людей, аніж на звичайний європейський футбол у виконанні місцевих команд.
Історія львівських «Левів» почалась не так давно — лише у 2012-му. Але за п’ять років існування львів’яни приймали різні виклики і давали бій найсильнішим командам країни: не маючи навіть повного складу, спочатку грали у першій, а згодом і у вищій лізі Чемпіонату України.
— Я за «Левів» вболіваю відтоді, як хлопці з Сихова тільки почали грати в американський футбол, — говорить чоловік у футболці з зеленим логотипом «LIONS» і чухає потилицю, намагаючись згадати, коли це було. — Вони тоді ще навіть форми не мали.
Чоловік каже, що приїхав у Вінницю окремо від команди, ранковим потягом, щоб вболівати за свого сина Матвія. Він довго шукає очима хлопця на полі.
Кажемо, що бобслей
Львівська і вінницька команди розминаються на полі: справа — сіро-зелені «Леви», зліва — біло-чорні «Вовки». Деякі моменти їхньої синхронної розминки трохи схожі на балет, але тут «танцюють» здоровенні чоловіки завважки із сотню кілограмів кожен. Грації, попри те, їм не позичати. Навіть розминка сама собою — дійство для глядачів: на полі одночасно перебуває близько 60-ти футболістів — по 30 гравців у кожній команді. Усі хлопці в широких захисних каркасах, що робить їхні плечі ще дужчими. На головах захисні шоломи. За правилами, гравці не мають права виходити без них на поле. Як кажуть самі футболісти, дарма, що таку форму мають тільки вони, — їхній американський футбол завше плутають з іншими видами спорту.
— Йдемо ми якось на вокзалі зі своїми шоломами, — згадує гравець «Левів» Маркіян Шекель. — Якісь жіночки нас питають: «То шо, хлопці, мотокрос?». Ми кажемо, що бобслей. А про те, що нас з регбістами плутають, і говорити годі. Мабуть, в кожного «Лева» є якась така історія. Наприклад, я граю під 9-м номером, і от одного разу запросив дівчину на побачення, а вона питає: «Ну як в тебе справи, скрам-хав?». Я оторопів. Питаю: «Шо?» Словом, виявилось, вона десь вичитала, що в регбі під дев’ятим номером грає скрам-хав, півзахисник по-їхньому. Команда досі з мене сміється.
«Леви» і «Вовки» ховаються у приміщення під трибуною. Вони не можуть вийти на поле як звичайні команди, адже в американському футболі є свої ритуали: спочатку запальний танець черлідерок, а вже потім ефектний забіг команди з прапором під драйвову музику і вереск вболівальників. Команди на полі. Обабіч вишикувались дівчата-черлідерки: львів’янки — в зеленому, вінничанки — в червоному.
Лунає гімн.
Самі собі ліга
В американському футболі, чи то пак, в «українському» американському футболі, існує такий собі лайфхак: якщо твоїй команді потрібен оператор, журналіст, фотограф, коментатор, медик, електрик чи будь-хто інший, потрібно зацікавити його футболом настільки, щоб він сам хотів приходити на матчі і прагнув стати частиною того, що відбувається на полі і навколо нього. Наразі футболістам це вдається. Їхній спорт не має жодного відношення до політичних сил, спортивних структур чи навіть всеукраїнських федерацій. Цей заморський футбол в Україні «живе» завдяки щомісячним внескам самих футболістів і підтримці вболівальників.
— Щомісяця ми скидаємось по 250 гривень кожен, — розповідає ресівер «Левів» Маркіян. — Наші внески покривають організацію домашніх матчів, і частково з цих внесків ми оплачуємо дорогу й житло тренеру, чи водіям автобуса, коли граємо на виїзді. Закуповуємо необхідні медичні препарати, інвентар для тренувань, оновлюємо командне екіпірування і купуємо м’ячі. За заняття в тренажерному залі ми платимо самі, але тут все залежить від того, в якому саме залі тренуємось. Наприклад, у нас є спонсорський зал, де нам роблять суттєву знижку і дають кваліфіковану тренерську допомогу від професіоналів, яка для звичайних відвідувачів коштує 150 гривень за заняття.
Сьогодні в Україні існує 18 команд з американського футболу. Залежно від можливостей, команди поділені на три дивізіони і грають у національній першості — УЛАФ
Сьогодні в Україні існує 18 команд з американського футболу. Залежно від можливостей, команди поділені на три дивізіони і грають у національній першості — УЛАФ. Українську лігу американського футболу створили самі команди тільки два роки тому — до цього їхні матчі проходили під егідою Національної федерації американського футболу України (НФАФУ). Робота федерації не влаштовувала футболістів, бо будь-якої допомоги в організації матчів чи популяризації спорту від неї, кажуть, годі було й чекати — функціонувала НФАФУ лише на папері.
На початку 2016-го представники команд написали петицію про вихід з федерації і створили власну лігу: шляхом голосування обрали президента; на спільних конференціях окреслили коло її діяльності та деталі співпраці з командами; створили суддівський комітет; запустили власний сайт і почали активний пошук спонсорів.
Серед найважливіших досягнень ліги за час її існування — формування чемпіонату, вступ до Міжнародної федерації американського футболу (IFAF) та поява перших телетрансляцій матчів.
Поділили стадіон
Оренда стадіонів і тренувальних залів — теж справа самих футболістів. Власних арен для домашніх ігор вони не мають, тому левову частку внесків витрачають саме на покриття орендної плати за поле. Декому вдається легко налагодити контакти з власниками стадіонів і міськими радами, а для когось пошук стадіону перед кожним матчем — справжня епопея.
— Пошук стадіону — це найскладніший і найболючіший момент для нас, — розповідає менеджер і гравець львівських «Левів» Віктор Янчак. — У нас нема суто свого, «амфутового» стадіону ні для тренувань, ні для ігор. Але завдяки добрим зв’язкам з львівськими регбістами і місцевому ком’юніті ми маємо змогу безкоштовно тренуватись на стадіоні «Кастелівка».
З іграми, каже він, все складніше.
— Історично ми використовували для домашніх матчів стадіон «Юність» в Парку культури, яким де-факто займаються регбісти. Система була такою: ми дзвонимо регбістам, і якщо там нема регбійних змагань, нам дозволяють провести гру. Цього року «Юність» на реконструкції і там зараз немає ані трибун, ані роздягалень, ані душових. Намагаємось домовлятися з іншими стадіонами.
Цього року перед першою грою сезону «Леви» лишилися без жодних домовленостей.
— Усі прохання загрузали в бюрократії, — зітхає Віктор Янчак. — На щастя, перед матчем нам вдалось заручитись допомогою заступника міського голови Андрія Москаленка, який «пробив» для нас стадіон ЛНУ ім. Франка і познайомив мене з Русланом Сеником зі СКА. Першу гру сезону 2017 ми провели на ЛНУ, і для нас це був найкращий досвід в плані допомоги стадіон-овнерів: всі суперпривітні та помічні. Другу домашню гру ми так само хотіли провести на ЛНУ, але, як мені сказали, стадіон віддали в оренду футбольному «Вересу», який його буде використовувати як тренувальне поле. В мене не було іншого варіанту, як дзвонити на СКА і просити про допомогу.
На щастя, там гравцям пішли назустріч.
— Головна пересторога при наданні нам поля для гри — невідомо звідки взяті побоювання, що ми «вб’ємо» газон. Але ми ж бігаємо менше за сокеристів! Тим паче, нещодавно на стадіоні «Динамо» в Києві була міжнародна гра з американського футболу — ніякої шкоди покриттю! Словом, арена для тренувань і ігор — болюча тема, і я сподіваюсь, що життя «Левів» стане легшим після закінчення ремонту на «Юності».
Стадіон «Юність», яким з «Левами» діляться місцеві регбісти, планують відкрити вже у вересні, а поки там триває ремонт, домашні матчі львів’яни гратимуть на одному з найкращих стадіонів міста — СКА.
— Якщо говорити про суму, в яку команді обходиться організація домашнього матчу, то, враховуючи всі витрати: оренду поля, оплату суддів, рекламу, воду на бровку, звук та інше — це десь близько 10-12 тисяч гривень. За стадіон СКА ми платимо за прейскурантом, наприклад, тисячу гривень за годину. У всіх інших свої нюанси.
Мрія, що втілилась у життя
Гравець «Вовків» Микола Корж махає рукою з бровки в бік трибун. Там, серед кількох сотень глядачів, його підтримують дружина і маленька донечка. Поза футболом статний чоловік працює патрульним поліцейським у Вінниці.
— У команду я прийшов у жовтні 2007 року, коли вона лише починала відновлюватись після кількарічної перерви, — пригадує Микола. — Я тоді навчався у коледжі, де й побачив оголошення про набір. Прийшов на одне тренування, потім на друге, третє — і мене інфікувало тим вірусом — американським футболом.
Чи не найбільше уваги глядачі зазвичай приділяють квотербекам команд. Вони є головними гравцями нападу і саме вони вирішують, якою буде наступна комбінація в полі. У вінничан на цій позиції грає легіонер зі США Браян Гессел. Хлопець кілька років поспіль грав у чемпіонатах Європи і цьогоріч вперше в житті вирішив спробувати свої сили в українській першості. Браян відіграв за «Вовків» всього два матчі, але вінницька футбольна родина вже прийняла його за свого.
Перед стартом сезону Гессела планували запросити в команду як тренера, але основний квотербек «Вовків», один з її засновників та ідеологів — Олександр Білоконь, в минулому сезоні отримав травму та не встиг відновитись до старту нового.
— Думав, що в цьому сезоні вже вийду на поле, — каже Олександр, який під час матчу стоїть обабіч поля і дає команди своїм «Вовкам». — Спочатку був тільки надрив «хрестів», а вже перед цим сезоном я їх порвав. Роги меніска порвані… Восени, швидше за все, буду робити операцію, а там вже видно буде.
Олександр та його друг Євген Хомин прийшли на тренування в юнацьку команду «Вовків» ще наприкінці 90-х, будучи дітьми. Згодом, коли і доросла, і юнацька команда розпалась, саме вони дали їй друге життя.
— Я «хворію» футболом з малого віку: в 13 років почав займатися сам, а вже у 20-ть тренував новостворену команду, від якої залишилася лише назва і троє гравців, — згадує Олександр. — «Вінницькі Вовки» — це дітище, яке ми з Євгеном Хоминим відродили, практично не маючи нічого. Тепер це не просто команда, це повноцінний клуб. Тож не важливо, хто я: гравець, тренер, координатор чи хтось інший. Я отримую задоволення від заняття улюбленою справою. Дитяча мрія втілилася в життя, що може бути краще?
Львівська родина для американців
— Good job! — у перерві підбадьорює гравців наставник «Левів», американець Джош Лансфорд. Він ні на мить не відходить від краю поля.
Поряд з ним його дружина Меган. Струнка блондинка з гарною усмішкою супроводжує чоловіка практично на всіх матчах. Подружжя живе у Львові вже кілька років, і весь цей час Джош є незмінним наставником місцевої команди. Їхня спільна історія почалась відтоді, як одного дня американець випадково побачив на стовпі у Львові оголошення про матч.
— Ми з Меган вирішили перебратися до Львова влітку 2014 року, — розповідає Джош. — Меган на той час уже кілька разів подорожувала Україною з нашою церквою — викладала тут англійську. Щоразу повертаючись, вона розповідала мені про всіх тих прекрасних людей, з якими зустрічалась. Тож нам обом було легко наважитись на переїзд. Тепер ми з Меган разом викладаємо англійську і є волонтерами нашої церкви у Львові. Крім того, я маю честь бути тренером «Левів». Ми не просто команда — ми родина. Наші хлопці не тільки талановиті футболісти, а й прекрасні люди, які роблять великі справи.
До тріску шоломів
Сонце в зеніті — і на стадіоні пекельна спека. Половина гри позаду, на «велику» перерву команди йдуть з рахунком 19-0 на користь «Вовків».
Ігровий час в американському футболі — це чотири чверті по 15 хвилин кожна, плюс 15-хвилинна перерва між другою і третьою. Але час рахують тільки тоді, коли одна з команд володіє м’ячем. Тому, враховуючи специфіку і численні затримки, загалом гра триває більш як три години.
Ігровий час в американському футболі — це чотири чверті по 15 хвилин кожна, плюс 15-хвилинна перерва між другою і третьою
Небо над стадіоном затягується грозовими хмарами. Четверта чверть — вирішальна. Напруження посилюється нестерпною спекою та задухою. Львів’яни програють і мають вкрай мало часу, аби відігратись. На полі в буквальному сенсі тріщать шоломи. Кілька разів на поле виходять медики, але все обходиться лише забоями. Зазвичай такі матчі не минають без серйозних травм, вивихів чи переломів — цей став винятком, бо каретою швидкої ніхто не скористався.
Чи не дурість?
В кожній українській команді є хлопці, які вже не раз щось ламали, але все одно після реабілітації повертались на поле. Гравець «Левів» Роман Ткач — один з тих «хлопців на Сихові», з яких і почалась історія американського футболу у Львові. Хлопець чотири рази повертався на поле після важких травм і операцій.
— Я отримав перелом променевої кістки зі зміщенням ще у першому сезоні, — пригадує Роман. — Це було у 2013-му, на виїзній грі проти «Лісорубів» з Ужгорода. Через два тижні захищав диплом в гіпсі — весело було. Після чотирьох місяців реабілітації я посковзнувся на тренуванні та отримав розрив меніска. Довго лікувався в районній поліклініці та лише у вересні 2014-го наважився зробити операцію. Повернутися на поле зміг аж наприкінці сезону. Пізніше у мене виявили патологію в тазовому відділі хребта. Знову операція. Але кожного разу, коли я був травмованим, намагався залишатись з командою.
Знайомі Романа часом називають його захоплення дурістю. Але він не зважає.
— З приходом футболу в моє життя я кардинально змінив систему цінностей, — говорить хлопець. — Найкращими друзями стали мої тіммейти. Інші люди нас банально не розуміють. А я не можу залишити справи, якій віддав п’ять років життя.
Фінальний свисток зупиняє гру. Перевага так і залишилась у господарів поля.
Табло засвідчило упевнену перемогу «Вовків» — 25:11.
