Волинський хет-трик

Чому мешканці маленького Ковеля покладають великі надії на спорт

Юлія Сосновська
26 Квітня 2016

«Життя на рейках» — це серія репортажів із залізничних вузлів України. Щодня до тамтешніх платформ прибувають десятки потягів, пасажири яких не виходять далі за вокзальну залу очікування. Кореспондент The Ukrainians Юля Сосновська вирушила у подорож, аби побачити на власні очі, чим здатні привабити такі містечка, окрім вдалого транспортного сполучення.

Перший на черзі — Ковель. У різний час місто розвивалося завдяки підйому ремісництва, власній залізниці і заводу «Сільмаш». Тепер воно може стати точкою спортивного туризму на мапі України.

Непомітна молодість

Найповільніший поїзд «Укрзалізниці» прибуває на кінцеву станцію. 527 кілометрів між Чернівцями й Ковелем він долає за 14 годин. Вагони майже порожні: більшість пасажирів зійшла дві години тому — в Луцьку. До Ковеля — міста із населенням у 70 тисяч, що стоїть на перехресті залізничних і автомобільних шляхів у серці Волинської області, — туристів заносить хіба випадково.

Вихід у місто оточує стихійний ринок. Поміж власноруч вирощеної городини і домашнього молока чи не на кожній імпровізованій ятці — білоруська згущівка: звідси до Бреста 180 кілометрів автобусом. Хіба що перетин кордону робить поїздку виснажливою.

rynok_v_centri

— Ми по черзі робимо: одна їде купувати, друга тут продає, — зітхає літня продавчиня з почервонілим від вітру обличчям. — Я тобі гривню уступлю, тримай, маленька, — простягає бляшанку солодкої контрабанди.

Офіційно товарів із сусідніх країн у Ковелі майже не продають. Але місцеві мешканці знають, хто їздить до Польщі чи Білорусі на закупи, і замовляють їм конкретні продукти або техніку.

До Ковеля — міста із населенням у 70 тисяч, що стоїть на перехресті залізничних і автомобільних шляхів у серці Волинської області, — туристів заносить хіба випадково

— Є гаражі, павільйончики — все підпільно. Тільки мийні засоби почали з’являтись у вітринах спеціалізованих магазинів, — здає точки місцева журналістка Аліна Романюк.

Дівчина повернулась до рідного Ковеля два роки тому, здобувши освіту у Львові. Диплом магістра не допоміг у пошуках роботи: аж за рік Аліна стала кореспонденткою «Вістей Ковельщини». З легкою усмішкою говорить, що не таким бачила своє майбутнє, але ні про що не шкодує і намагається оживити місцеву газету.

Аліна живе за містом, має власний город, а у вільну годину, яка випадає нечасто, любить гуляти у парку. Львів дав їй інший, простіший погляд на життя — у більших містах навколишнім байдуже, який ти маєш вигляд, і менше переймаєшся, що люди скажуть. У Ковелі ти у всіх перед очима. А ще нарікають місцеві жителі — у місті нічого не відбувається. Аліна із цим не згодна.

[do action=”post-slider”/]

— Ольга Сумська була з виставою, «Івана Силу» актори презентували, Притула приїжджав до нас — для Ковеля це грандіозний концерт, — перелічує.

На її думку, молодь просто не помічає, що відбувається навколо.

 — У кожного свої справи: робота, сім’я. Про інше тут не думають, — говорить Аліна.

Середній вік населення Ковеля — 36 років.

Без старовини

Декомунізували Ковель іще в дев’яності: замість вулиці Леніна уже два десятиліття місто зі сходу на захід перетинає вулиця Незалежності. З неї і починає екскурс в історію сивий чоловік у краватці з візерунком. Це Анатолій Семенюк — краєзнавець, письменник і колишній міський голова. Час від часу він гортає власними силами виданий альбом про місто, а згодом ділиться радістю — минулого року, у свої 70, почав дописувати до «Вістей Ковельщини».

center

Розповідає, що за майже п’ять століть існування у статусі міста Ковель пережив три періоди бурхливого розвитку і тричі занепадав.

Перший економічний сплеск був у 1540-х, коли місто входило до складу Польщі й отримало пільги на розвиток ремісництва від королеви Бони. Другий — за Російської імперії, коли 1863 року сюди простяглася залізниця з Києва. У Ковелі, що став зупинкою на шляху до Європи, з’явилось локомотивне й пасажирське депо, і він став третім містом Великої Волині після Рівного й Житомира.

За радянської влади Ковель поступився Луцьку, який був звільнений від гітлерівців на кілька місяців раніше і став обласним центром УРСР. За Брежнєва, — і це був період третього економічного сплеску, —  в місті почали споруджувати завод всесоюзного значення — «Ковельсільмаш». Роботу там отримали вісім тисяч містян, а довкола підприємства звели житлові квартали, лікарні, школи. Тим часом поруч із старим містом і залізницею виросло нове — Ковель-2.

centr_mista

Пан Анатолій очолив місто за часів економічної скрути перших років незалежності. Тоді скоротили 90% працівників заводу (із 7 тисяч лишилося 700 чоловік), і багато хто вирушив на заробітки до Польщі та Італії. Попри це, міський голова намагався привернути увагу мешканців міста до його історії.

— Бачите, старовини у нас мало залишилося: Другу світову пережила лише третина старих будинків, і ті одно- й двоповерхові, — хрущовки за вікном автомобіля пана Семенюка підтверджують його слова.

На іншому березі ріки Турії, що ділить місто навпіл, зазираємо до православної Свято-Благовіщенської церкви. Настоятель розповідає, що півстоліття тому у ній грали у футбол, а згодом звели на цьому місці квадратну будівлю спорткомплексу «Спартак». За незалежності приміщення віддали вірянам.

DSC_4563

Робимо коло містом і повертаємось до парку. Пан Анатолій знову пригадує воєнні втрати:

— Були зруйновані готелі, кінотеатри, ресторани, — побивається. — А ще — залізнична станція, створена за проектом Олександра Вербицького — автора київського вокзалу.

З часом відбудувати вдалося далеко не все, а тому, як міський голова, пан Анатолій запропонував мешканцям іншу пам’ятку — нематеріальну.

lesia_ukrainka

— Ось тут бульвар Лесі Українки. Там далі, на перехресті з вулицею Косачів, готель «Лісова пісня», а ще далі — вулиця Драгоманова. По інший бік парку — вулиця Олени Пчілки, та й сам парк іменем Лесі названий. Вийшла в нас така меморіальна територія, — пан Семенюк з гордістю обводить вулиці на мапі.

Найвідоміший монумент міста — теж поетичний. На березі річки Турії 2005 року звели семиметрового Тараса Шевченка, якого називають найвищим у світі. Раніше на його місці випасали кіз. Тепер навколо бронзового гіганта облаштували просторий парк.

shevchenko

Але самим Шевченком до містечка не привабити, вважає Андрій Лаврись. Колишній програміст, тепер він розводить магнолії і хоче подарувати Ковелю ще одну зелену зону — дендропарк. Зустрічаємося із ним цього ж дня пізніше.

— Наше місто нічим не чіпляє туриста, та й мешканця теж, — пояснює свою ідею. — А для мене не складно посадити те, що за двадцять років розростеться в дорослий парк.

Ідею схвально сприйняли на громадських слуханнях у березні. Тепер потрібно написати проект і чекати на рішення міської влади.

— Місто зміниться з часом і без дендропарку, але на одних парковках і базарах його не збудуєш. Потрібне й для душі щось, — каже Андрій. Він наводить приклади Тунелю кохання у Клевані на Рівненщині. — Рослини просто обвили тунель — і місце перетворилось на туристичну цікавинку.

Місто біжить

— А чому із сімдесяти тисяч людей ви обрали мене? — дивується Сергій Панасюк. У готельному кафетерії він замовляє зелений чай і чорний шоколад — звичний десертний набір бігуна. Чоловік не раз долав марафони, випробував себе у чотириденному забігу на сто кілометрів, але ковельчани знають його як організатора півмарафону. 1997 року він побачив такі заходи у Польщі і поставив собі за мету організувати щось подібне у Ковелі.

— Хтось про машину мріє, хтось про дачу, а я марафон свій хочу, — жартує Сергій. Європейська асоціація з легкої атлетики в Україні сертифікувала лише п’ять міських забігів: два київські, один у Львові, один у Білій Церкві і ковельський. Півмарафон підтримує міська рада і генеральний консул Польщі у Луцьку. Єдина незручність: Ковельський півмарафон проводять у суперечливий для українсько-польських відносин день — 9 травня.

palats_cultury

— Є привід посунути дату на 3 травня: я відкопав у польських архівах, що 1928 року в цей день у нас проводили змагання з маршу на десять і сорок кілометрів. Змагатись тоді приїжджали всі сусідні міста: Луцьк, Камінь-Каширський, навіть Стрий, — захоплено говорить Сергій Панасюк.

Медалі Ковельського марафону стилізовані під ті, якими нагороджували переможців майже століття тому.

У маленькому місті простіше домовитись із владою й перекрити частину доріг, але у Києві легше залучати спонсорів. Згуртувати людей у місцевий біговий клуб поки що теж непросто.

— Є певний сором, пояснення «та я для себе бігаю». Але до цього йде, — каже Сергій. — Багато хто пішов у тренажерні зали, кросфіт, а це вже треба кроси бігати. От Body Master, команда місцевого фітнес-клубу, в лютому перемогла у «Гонці націй» — забігу з перешкодами на Буковелі. Тепер у травні будуть бігти в нас.

Мода на спортивний туризм приходить в Україну, переконаний Сергій, і це принесе користь і економіці, й іміджу міст.

Інша «Волинь»

До району Сільмаш — того самого, що процвітав у сімдесяті, — їдуть майже всі маршрутки з вокзалу. Можна вийти біля Палацу Шевченка за кілька зупинок до кінцевої. У монументальній будівлі радянських часів проводять концерти й театральні вистави, але на вигляд вона закинута. Поруч пустир, гіпермаркет, багатоповерхівки й гуртожитки для робітників. На вулиці Відродження ледь гуркотить «Ковельсільмаш» — нині тут бронюють машини для військових.

silmash_district

Це остання вулиця міста. Сіро-червона стіна заводу простягнулась на кілометр. А ще далі зростає волинський футбол.

Зелений огороджений прямокутник виділяється на сірому тлі. Поруч з оточеним асфальтованою доріжкою футбольним полем іще один «пам’ятник» — ніби складена з орігамі будівля фізкультурно-оздоровчого комплексу.

silmash_plant

— Крім цього поля, вже засіяне велике друге — у серпні плануємо використовувати. Поруч із ним два такі самі великі, а он там нагорі — два менші, сорок на шістдесят. Посередині — майданчик для пляжного футболу й волейболу, — окреслює володіння Віктор Романчук, відомий на Волині гравець, а тепер тренер ковельських футболістів. — Робимо за польською системою: ось це поле вище, із хорошою дренажною системою, на мокру погоду, а нижче — на суху.

Перед очима — гола, подекуди заболочена, але вже вирівняна територія. За рік це місце має стати зразковим сімейним комплексом: окрім місця для гри, тут облаштують відкритий майданчик із столиками й парасолями. Неподалік уже вирили ставок для зрошування натурального покриття полів. Задля економії територію очистили власноруч, а три маленькі ялинки привіз із Закарпаття один із тренерів.

volodymyr_romaniuk

— Оце вже моя група йде, — Романчук упізнає вихованців, щойно вони з’являються на горизонті. Переступивши поріг, хлопчаки повідомляють тренерові новини про жеребкування Ліги Європи.

— А в Лізі чемпіонів що?

— «Реал» із «Вольфсбургом», «Баварія» з «Мансіті»… чи ні, з «Бенфікою», а «Мансіті» з «ПСЖ», — плутається малий у назвах. — І «Атлетико» з «Барселоною».

— Ой-ой-ой!

Із футболом тутешні тренери днюють і ночують.

Вікторович, — так тут кличуть одного з тренерів — Миколу Лиса, — показує завішану фотографіями, вимпелами, медалями й кубками тренерську кімнату. Тридцять років тому він побачив у журналі модель спортивного комплексу й загорівся ідеєю збудувати такий у Ковелі. Так 1991-го з’явився ФОК.

u_trenerskiy

Біля столу спільне фото: 1993 рік, перший виїзд футбольної команди за кордон, до Німеччини. Пан Микола пам’ятає і знає долю кожного гравця:

— Юра живе зараз у Чикаго, Богдан грав за «Волинь», одружився і живе у Сваляві. Льоня — бізнесмен, Юра відслужив разом із Віктором і тепер викладає тут, Володя Мельник грав за юнацьку збірну України разом із Тимощуком, а зараз живе в Англії…

Нині «Ковель-Волинь» — це десять команд, із них вісім — дитячі. Поза Україною грають нечасто: отримати візи важко, навіть якщо маєш запрошення.

Зробіть дітям безвізовий режим! Що частіше вони там буватимуть, то більше бачитимуть тамтешні порядки і не захочуть їхати в якусь Москву

— Зробіть дітям безвізовий режим! Що частіше вони там буватимуть, то більше бачитимуть тамтешні порядки і не захочуть їхати в якусь Москву, — обурюється Микола Вікторович.

До кімнатки обережно зазирає чорно-білий кіт.

— Це Том, — тренер лагідно бере кота на руки. — Наш талісман.

Пограти сюди вже приїжджають суперники зі Львова та Києва. Ковельські спортсмени впевнені, що із завершенням будівництва комплексу масштабних змагань стане більше. Прощаємося, і тренери запрошують повертатися на ігри.

— Раптом будете проїздом, — усміхається Романчук. За півгодини у нього наступне тренування.

За тиждень у Ковелі має відбутися фестиваль футболу на сорок команд.

За рік мають з’явитися сім готових полів.

gotove_pole
Текст і фото
Юлія Сосновська

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки