Волинський хет-трик

Чому мешканці маленького Ковеля покладають великі надії на спорт

26.04.2016 Юлія Сосновська

«Життя на рейках» — це серія репортажів із залізничних вузлів України. Щодня до тамтешніх платформ прибувають десятки потягів, пасажири яких не виходять далі за вокзальну залу очікування. Кореспондент The Ukrainians Юля Сосновська вирушила у подорож, аби побачити на власні очі, чим здатні привабити такі містечка, окрім вдалого транспортного сполучення.

Перший на черзі — Ковель. У різний час місто розвивалося завдяки підйому ремісництва, власній залізниці і заводу «Сільмаш». Тепер воно може стати точкою спортивного туризму на мапі України.

Непомітна молодість

Найповільніший поїзд «Укрзалізниці» прибуває на кінцеву станцію. 527 кілометрів між Чернівцями й Ковелем він долає за 14 годин. Вагони майже порожні: більшість пасажирів зійшла дві години тому — в Луцьку. До Ковеля — міста із населенням у 70 тисяч, що стоїть на перехресті залізничних і автомобільних шляхів у серці Волинської області, — туристів заносить хіба випадково.

Вихід у місто оточує стихійний ринок. Поміж власноруч вирощеної городини і домашнього молока чи не на кожній імпровізованій ятці — білоруська згущівка: звідси до Бреста 180 кілометрів автобусом. Хіба що перетин кордону робить поїздку виснажливою.

rynok_v_centri

— Ми по черзі робимо: одна їде купувати, друга тут продає, — зітхає літня продавчиня з почервонілим від вітру обличчям. — Я тобі гривню уступлю, тримай, маленька, — простягає бляшанку солодкої контрабанди.

Офіційно товарів із сусідніх країн у Ковелі майже не продають. Але місцеві мешканці знають, хто їздить до Польщі чи Білорусі на закупи, і замовляють їм конкретні продукти або техніку.

До Ковеля — міста із населенням у 70 тисяч, що стоїть на перехресті залізничних і автомобільних шляхів у серці Волинської області, — туристів заносить хіба випадково

— Є гаражі, павільйончики — все підпільно. Тільки мийні засоби почали з’являтись у вітринах спеціалізованих магазинів, — здає точки місцева журналістка Аліна Романюк.

Дівчина повернулась до рідного Ковеля два роки тому, здобувши освіту у Львові. Диплом магістра не допоміг у пошуках роботи: аж за рік Аліна стала кореспонденткою «Вістей Ковельщини». З легкою усмішкою говорить, що не таким бачила своє майбутнє, але ні про що не шкодує і намагається оживити місцеву газету.

Аліна живе за містом, має власний город, а у вільну годину, яка випадає нечасто, любить гуляти у парку. Львів дав їй інший, простіший погляд на життя — у більших містах навколишнім байдуже, який ти маєш вигляд, і менше переймаєшся, що люди скажуть. У Ковелі ти у всіх перед очима. А ще нарікають місцеві жителі — у місті нічого не відбувається. Аліна із цим не згодна.

[do action=”post-slider”/]

— Ольга Сумська була з виставою, «Івана Силу» актори презентували, Притула приїжджав до нас — для Ковеля це грандіозний концерт, — перелічує.

На її думку, молодь просто не помічає, що відбувається навколо.

 — У кожного свої справи: робота, сім’я. Про інше тут не думають, — говорить Аліна.

Середній вік населення Ковеля — 36 років.

Без старовини

Декомунізували Ковель іще в дев’яності: замість вулиці Леніна уже два десятиліття місто зі сходу на захід перетинає вулиця Незалежності. З неї і починає екскурс в історію сивий чоловік у краватці з візерунком. Це Анатолій Семенюк — краєзнавець, письменник і колишній міський голова. Час від часу він гортає власними силами виданий альбом про місто, а згодом ділиться радістю — минулого року, у свої 70, почав дописувати до «Вістей Ковельщини».

center

Розповідає, що за майже п’ять століть існування у статусі міста Ковель пережив три періоди бурхливого розвитку і тричі занепадав.

Перший економічний сплеск був у 1540-х, коли місто входило до складу Польщі й отримало пільги на розвиток ремісництва від королеви Бони. Другий — за Російської імперії, коли 1863 року сюди простяглася залізниця з Києва. У Ковелі, що став зупинкою на шляху до Європи, з’явилось локомотивне й пасажирське депо, і він став третім містом Великої Волині після Рівного й Житомира.

За радянської влади Ковель поступився Луцьку, який був звільнений від гітлерівців на кілька місяців раніше і став обласним центром УРСР. За Брежнєва, — і це був період третього економічного сплеску, —  в місті почали споруджувати завод всесоюзного значення — «Ковельсільмаш». Роботу там отримали вісім тисяч містян, а довкола підприємства звели житлові квартали, лікарні, школи. Тим часом поруч із старим містом і залізницею виросло нове — Ковель-2.

centr_mista

Пан Анатолій очолив місто за часів економічної скрути перших років незалежності. Тоді скоротили 90% працівників заводу (із 7 тисяч лишилося 700 чоловік), і багато хто вирушив на заробітки до Польщі та Італії. Попри це, міський голова намагався привернути увагу мешканців міста до його історії.

— Бачите, старовини у нас мало залишилося: Другу світову пережила лише третина старих будинків, і ті одно- й двоповерхові, — хрущовки за вікном автомобіля пана Семенюка підтверджують його слова.

На іншому березі ріки Турії, що ділить місто навпіл, зазираємо до православної Свято-Благовіщенської церкви. Настоятель розповідає, що півстоліття тому у ній грали у футбол, а згодом звели на цьому місці квадратну будівлю спорткомплексу «Спартак». За незалежності приміщення віддали вірянам.

DSC_4563

Робимо коло містом і повертаємось до парку. Пан Анатолій знову пригадує воєнні втрати:

— Були зруйновані готелі, кінотеатри, ресторани, — побивається. — А ще — залізнична станція, створена за проектом Олександра Вербицького — автора київського вокзалу.

З часом відбудувати вдалося далеко не все, а тому, як міський голова, пан Анатолій запропонував мешканцям іншу пам’ятку — нематеріальну.

lesia_ukrainka

— Ось тут бульвар Лесі Українки. Там далі, на перехресті з вулицею Косачів, готель «Лісова пісня», а ще далі — вулиця Драгоманова. По інший бік парку — вулиця Олени Пчілки, та й сам парк іменем Лесі названий. Вийшла в нас така меморіальна територія, — пан Семенюк з гордістю обводить вулиці на мапі.

Найвідоміший монумент міста — теж поетичний. На березі річки Турії 2005 року звели семиметрового Тараса Шевченка, якого називають найвищим у світі. Раніше на його місці випасали кіз. Тепер навколо бронзового гіганта облаштували просторий парк.

shevchenko

Але самим Шевченком до містечка не привабити, вважає Андрій Лаврись. Колишній програміст, тепер він розводить магнолії і хоче подарувати Ковелю ще одну зелену зону — дендропарк. Зустрічаємося із ним цього ж дня пізніше.

— Наше місто нічим не чіпляє туриста, та й мешканця теж, — пояснює свою ідею. — А для мене не складно посадити те, що за двадцять років розростеться в дорослий парк.

Ідею схвально сприйняли на громадських слуханнях у березні. Тепер потрібно написати проект і чекати на рішення міської влади.

— Місто зміниться з часом і без дендропарку, але на одних парковках і базарах його не збудуєш. Потрібне й для душі щось, — каже Андрій. Він наводить приклади Тунелю кохання у Клевані на Рівненщині. — Рослини просто обвили тунель — і місце перетворилось на туристичну цікавинку.

Місто біжить

— А чому із сімдесяти тисяч людей ви обрали мене? — дивується Сергій Панасюк. У готельному кафетерії він замовляє зелений чай і чорний шоколад — звичний десертний набір бігуна. Чоловік не раз долав марафони, випробував себе у чотириденному забігу на сто кілометрів, але ковельчани знають його як організатора півмарафону. 1997 року він побачив такі заходи у Польщі і поставив собі за мету організувати щось подібне у Ковелі.

— Хтось про машину мріє, хтось про дачу, а я марафон свій хочу, — жартує Сергій. Європейська асоціація з легкої атлетики в Україні сертифікувала лише п’ять міських забігів: два київські, один у Львові, один у Білій Церкві і ковельський. Півмарафон підтримує міська рада і генеральний консул Польщі у Луцьку. Єдина незручність: Ковельський півмарафон проводять у суперечливий для українсько-польських відносин день — 9 травня.

palats_cultury

— Є привід посунути дату на 3 травня: я відкопав у польських архівах, що 1928 року в цей день у нас проводили змагання з маршу на десять і сорок кілометрів. Змагатись тоді приїжджали всі сусідні міста: Луцьк, Камінь-Каширський, навіть Стрий, — захоплено говорить Сергій Панасюк.

Медалі Ковельського марафону стилізовані під ті, якими нагороджували переможців майже століття тому.

У маленькому місті простіше домовитись із владою й перекрити частину доріг, але у Києві легше залучати спонсорів. Згуртувати людей у місцевий біговий клуб поки що теж непросто.

— Є певний сором, пояснення «та я для себе бігаю». Але до цього йде, — каже Сергій. — Багато хто пішов у тренажерні зали, кросфіт, а це вже треба кроси бігати. От Body Master, команда місцевого фітнес-клубу, в лютому перемогла у «Гонці націй» — забігу з перешкодами на Буковелі. Тепер у травні будуть бігти в нас.

Мода на спортивний туризм приходить в Україну, переконаний Сергій, і це принесе користь і економіці, й іміджу міст.

Інша «Волинь»

До району Сільмаш — того самого, що процвітав у сімдесяті, — їдуть майже всі маршрутки з вокзалу. Можна вийти біля Палацу Шевченка за кілька зупинок до кінцевої. У монументальній будівлі радянських часів проводять концерти й театральні вистави, але на вигляд вона закинута. Поруч пустир, гіпермаркет, багатоповерхівки й гуртожитки для робітників. На вулиці Відродження ледь гуркотить «Ковельсільмаш» — нині тут бронюють машини для військових.

silmash_district

Це остання вулиця міста. Сіро-червона стіна заводу простягнулась на кілометр. А ще далі зростає волинський футбол.

Зелений огороджений прямокутник виділяється на сірому тлі. Поруч з оточеним асфальтованою доріжкою футбольним полем іще один «пам’ятник» — ніби складена з орігамі будівля фізкультурно-оздоровчого комплексу.

silmash_plant

— Крім цього поля, вже засіяне велике друге — у серпні плануємо використовувати. Поруч із ним два такі самі великі, а он там нагорі — два менші, сорок на шістдесят. Посередині — майданчик для пляжного футболу й волейболу, — окреслює володіння Віктор Романчук, відомий на Волині гравець, а тепер тренер ковельських футболістів. — Робимо за польською системою: ось це поле вище, із хорошою дренажною системою, на мокру погоду, а нижче — на суху.

Перед очима — гола, подекуди заболочена, але вже вирівняна територія. За рік це місце має стати зразковим сімейним комплексом: окрім місця для гри, тут облаштують відкритий майданчик із столиками й парасолями. Неподалік уже вирили ставок для зрошування натурального покриття полів. Задля економії територію очистили власноруч, а три маленькі ялинки привіз із Закарпаття один із тренерів.

volodymyr_romaniuk

— Оце вже моя група йде, — Романчук упізнає вихованців, щойно вони з’являються на горизонті. Переступивши поріг, хлопчаки повідомляють тренерові новини про жеребкування Ліги Європи.

— А в Лізі чемпіонів що?

— «Реал» із «Вольфсбургом», «Баварія» з «Мансіті»… чи ні, з «Бенфікою», а «Мансіті» з «ПСЖ», — плутається малий у назвах. — І «Атлетико» з «Барселоною».

— Ой-ой-ой!

Із футболом тутешні тренери днюють і ночують.

Вікторович, — так тут кличуть одного з тренерів — Миколу Лиса, — показує завішану фотографіями, вимпелами, медалями й кубками тренерську кімнату. Тридцять років тому він побачив у журналі модель спортивного комплексу й загорівся ідеєю збудувати такий у Ковелі. Так 1991-го з’явився ФОК.

u_trenerskiy

Біля столу спільне фото: 1993 рік, перший виїзд футбольної команди за кордон, до Німеччини. Пан Микола пам’ятає і знає долю кожного гравця:

— Юра живе зараз у Чикаго, Богдан грав за «Волинь», одружився і живе у Сваляві. Льоня — бізнесмен, Юра відслужив разом із Віктором і тепер викладає тут, Володя Мельник грав за юнацьку збірну України разом із Тимощуком, а зараз живе в Англії…

Нині «Ковель-Волинь» — це десять команд, із них вісім — дитячі. Поза Україною грають нечасто: отримати візи важко, навіть якщо маєш запрошення.

Зробіть дітям безвізовий режим! Що частіше вони там буватимуть, то більше бачитимуть тамтешні порядки і не захочуть їхати в якусь Москву

— Зробіть дітям безвізовий режим! Що частіше вони там буватимуть, то більше бачитимуть тамтешні порядки і не захочуть їхати в якусь Москву, — обурюється Микола Вікторович.

До кімнатки обережно зазирає чорно-білий кіт.

— Це Том, — тренер лагідно бере кота на руки. — Наш талісман.

Пограти сюди вже приїжджають суперники зі Львова та Києва. Ковельські спортсмени впевнені, що із завершенням будівництва комплексу масштабних змагань стане більше. Прощаємося, і тренери запрошують повертатися на ігри.

— Раптом будете проїздом, — усміхається Романчук. За півгодини у нього наступне тренування.

За тиждень у Ковелі має відбутися фестиваль футболу на сорок команд.

За рік мають з’явитися сім готових полів.

gotove_pole
Юлія Сосновська

Текст і фото Юлія Сосновська

Схожі публікації

6232 8

Ідея зарезервована: як знайти свою нішу в культурі

Як визначити концепцію культурного проекту й сформувати аудиторію

21.02.2017 Євген Гриценко
6262 7

Іншалла!

Як українка в Іраку лікує тих, хто втікає від ІДІЛу

14.12.2017 Марина Верещака
4547 8

Малими кроками

Виїзна паліативна бригада в Ужгороді змінює свідомість тих, хто соромиться говорити про смерть

16.08.2017 Настасія Євдокимова

Популярні публікації

38842 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
53783 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
37147 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько

Введіть слово, щоб почати