§§§
[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
«Бо часом треба відійти і втратити щось, щоб аж тоді зрозуміти, як ти це любив». Писав Анджей Хцюк — польський еміграційний письменник — про свій Дрогобич. На початку Другої світової війни він залишив місто, тікаючи спершу до Угорщини, далі до Франції, а згодом до Австралії, де й написав свої щемкі, просякнуті гіркотою спогади про «тамтешній Дрогобич, якого більше немає». Перечитуючи Хцюкові тексти — «Атлантиду» і «Місяцеву землю», — я думаю і про Дрогобич теперішній: про той, що є, і водночас про той, якого, мабуть, уже немає.
У 1941 році, коли в місто зайшли німецькі нацисти, Дрогобич став місцем сумнозвісних подій Голокосту й репресій. Тут створили ґетто і табори примусової праці.
Сьогодні ж, у часі повномасштабного російського вторгнення, Дрогобич — одне з глибоких тилових міст, куди війна географічно майже не досягає. Саме тому він став домом для тих, хто його втратив.
Дрогобич завжди був містом, куди приїжджали, щоб урятуватися. І звідки втікали, аби вберегтися. Комусь щастило залишити його ще до того, як війна добиралась до міста. Але туга в еміграції відлунювала протягом усього життя.
На початку лютого 2022-го Дрогобич знову став прихистком для людей зі сходу, півдня та центру країни.
Здавалося, місто — то величезне море, здатне вмістити в собі всі людські болі, скорботи, страждання. Напхані валізи, зморені й розгублені обличчя.
Сумне сподівання, що все це лише тимчасово. В нас навіть виникла своя невелика спільнота переселених митців і акторів із Маріуполя, Сіверськодонецька, Києва, Харкова. Ми збиралися у напівтемній залі місцевого театру під час блекаутів і працювали над виставою. Мимоволі, несподівано, без чіткої мети, але з відчуттям того, що ми разом тут-і-зараз. І що війна не здатна відібрати в нас право проживати мистецтво так, як ми його тоді відчували.
У час війни я відчувала місто винятково інакше — як цілісний, єдиний дім, яким хотілося ділитися з іншими. Дім, у який праглося кликати й з якого не хотілося відпускати. На початку повномасштабного вторгнення у Дрогобич приїжджали дорогі моєму серцю люди. Ті, яких, мабуть, за інших обставин я б ніколи не побачила саме тут. І щоразу мені хотілось особистісно і приватно відкрити для них моє місто, показати його у найкращий спосіб. Так, ніби я відчиняла двері свого тісного, але гостинного помешкання, знаючи: в ньому є все, що потрібно людині в цей непевний, темний час.
Якось ми йшли вулицею Чорновола разом з письменницею Анною Грувер. Вона вперше приїхала до Дрогобича вже під час війни і сказала тоді дуже важливі слова: це місто фрагментарно нагадує їй рідний Донецьк. Здавалось б, незвикле порівняння для міста, яке переважно порівнювали з іншою міською архітектонікою.
Вузькі закамарки вулиць, стара австрійська бруківка, готичний костел, польські вілли та кам’яниці.
Але тоді Анине порівняння стало для мене вагомим і навіть близьким. Бо відкрило для мене ще один Дрогобич.
Коли під час повномасштабної війни я вперше вирушила на схід України, то, проїжджаючи запилюженими дорогами Донеччини, серед її покинутих сіл та міських околиць, раптом відчула: ці ландшафти якимись уривками повертають мене до Дрогобича. Але не того, про який я звичайно розповідаю, з його центральною, ключовою, старою частиною міста. А зовсім іншого Дрогобича. Того, який був у моєму дитинстві. І того, який я майже ніколи не показувала гостям. І, зрештою, навіть не розповідала самій собі.
У дитинстві ми з бабою Акуліною та сестрою проходили через усе місто, щоб потрапити до тих околиць. Коли минали міст річки Серет — лівої притоки Тисмениці, починалась нерівна дорога з гравію. Поруч паслися кози, а з вузьких зелених провулків в’юнились і вигиналися кущі білого винограду. Біля приватних невеликих садиб росли сливи, яблуні, груші. Навесні цвів розкішний бузок. Ми йшли вузькими вуличками й стежками, наче у відокремленому, трохи замкнутому світі, бо всі ці будинки й садиби різнилися від звичних перспектив міських, галицьких осель. Будівлі тут були переважно одноповерхові, з тиньку чи цегли. Декотрі мали горище, куди мені дитиною найдужче подобалось вибиратися. Особливо у літню зливу, коли цілий день ішов дощ, голосно стукаючи по ринвах крихітного цегляного дому. Віконниці іноді фарбували у синє або зелене, а засклена веранда часто правила за літню кухню. За низькою, трохи іржавою хвірткою росли кущі диких червоних троянд.
Такі троянди я пізніше бачила й біля донецьких териконів — серед руїн чиїхось осель, на порожніх подвір’ях із глибокою чорною вирвою посередині.
У тій заміській місцевості ми дітьми проводили кавалок літа або й початок теплої осені. Йшли зранку, верталися у вечірніх сутінках. Серед нескошених трав сюрчали цвіркуни. То були дачні райони Дрогобича — топографія не надто чітка: прибудова міського урбанізму, але й не зовсім відділена від нього. Люди з цих дач більшості мешканців здавалися «іншими». Бабу Акуліну нерідко називали «східнячкою». Бо вона була нетутешня. Не галичанка. Зрештою, у моїй родинній історії завжди перепліталися дві магістральні лінії ідентичностей двох бабць — Акуліни та Анни. Їхні гіркі переселення і досвіди війни, Голодомору, операції «Вісла». Набута, розказана і мовчазна пам’ять. Тої, що із Заходу. І тої, що зі Сходу. І це, очевидно, впливало на моє сприйняття міста. Бо Дрогобич був для мене пристанищем їхніх непростих, переплетених доль. Прихованого смутку. І пам’яті.
У час великої війни я знову повернулася до тієї позаміської периферії власних спогадів. Там, окрім будинків, у яких уже ніхто не живе, лишилися хіба що старі вицвілі таблички з назвами забутих вулиць і провулків. У дитинстві ці назви здавалися мені фантастичними й трохи химерними: Трояндова, Зоряна, Едельвейсна, Виноградна, Вишнева, Квіткова, Яблучна, Степова. Східна. Такими вони є й досі.
Коли я вертаюся з подорожі і заїжджаю у місто, першим бачу дрогобицький серпантин. Один із найвищих пагорбів передмістя. Майже 300 метрів над рівнем моря. Звідси бовваніють гори — Орівський хребет — і майоріє міський триптих: Дрогобич-Борислав-Трускавець. Багато років це місце було улюбленим для життєрадісних випускників і молодят, які приїжджали сюди зустрічати своє перше сонце. Тут воно особливе. Кругле, помаранчеве, немов вогняний медальйон, повільно викочується поміж дахів і дерев, заливаючи своїм ніжним золотом сіре, ще сонне місто. Довгий час ця місцевість мала неофіційну назву «Катюша». У радянські часи тут стояв пам’ятник реактивній системі залпового вогню. Вже за незалежної України монумент демонтували, чи радше він просто безслідно зник із мапи. Та й ніхто не любив це місце через його назву. Насправді вона ніяк не відповідала тому, що розпросторювалось перед очима. Звідси відкривався ясний, широкий краєвид — небо, ніби на долоні. Широкий та безкінечний. Його звивисті лінії бігли по химерних небесних просторах і раз у раз з’являлися та зникали за небокраєм. Розлогі поля, синь гірських хребтів і розмах обрію, над якими хотілось злетіти.
З початком повномасштабної війни цей пагорб повернув свою давню назву — «Перехрестя героїв».
Тут, де завше лунав безтурботний молодечий сміх, тепер прощаються з героями. Пронизливий плач матерів — серед тиші людських молитов та останніх акордів сурмача — б’є під дих. На чорному від коліс катафалку асфальті лежать розбиті й розвіяні вітром лампадки. Над ними майоріє український стяг. Звук довгих, затяжних автомобільних клаксонів, який колись сповіщав про чиєсь весілля, тепер означає лише одне — везуть героя. За довгою шеренгою жалобного кортежу — неозорий обрій, а за ним — сідає сонце.
У міському парку Дрогобича, на Алеї Героїв, стара жінка протирає фотографію свого сина, кладучи на землю живі квіти і вервичку. Дорога, обабіч якої — світлини загиблих хлопців російсько-української війни, тягнеться на декілька метрів уперед. Парк Бандери, що був колись місцем юнацьких зустрічей та гомінких розмов аж до ранку, тепер ятрить болем. Мовчазним. Немилосердним. Скорботним. Гризотним. Якоїсь миті я зловила себе на думці, що Дрогобич став самотнім. Ті, з ким ми зустрілися на початку війни, поїхали далі. Хтось пішов до війська, хтось розпочав нове життя в еміграції. Декого більше немає. Найдужче бракує безтурботних довгих розмов десь на площі Ринок. Тих казкових легенд і давніх історій, з яких ми конструювали власні світи. Як було колись. І як могло б бути потім. Дивовижних, інколи вигаданих оповідей, що занурювали у таємні міські закутки і формували пам’ять. Симфонію подій, імен, звуків, запахів.
У час великої війни в мене з’явився собака. Потішного рудого песика Шеріка мені у Дрогобич привезли несподівано, не заплановано, але дуже вчасно. Хвостате й чотирилапе, це безмежне крихітне серце, повне безумовної та милосердної любові, замінило мені те, чого так бракувало. Собака переінакшив моє сприйняття міста. Наші щоденні прогулянки стали калейдоскопом нових відкриттів, експериментів, місць і ландшафтів. Так, ніби всі ті минулі історії, які стерла війна, тепер розповідає у інший спосіб — мій пес.
Ми з Шеріком проходимо крізь усе місто. Він веде мене туди, де я ще не була. Цокотить худими лапками по землі, забігає в несподівані закутки. І поки собака досліджує світ, його матерію і природу, я слухаю, як звучить місто. Хтось на першому поверсі старої кам’яниці знімає з плити чайник, розмішує ложкою цукор і вмикає хрипке бездротове радіо. Мимоволі заходимо у двір чиєїсь приватної садиби. Стара жінка сидить на лавці в саду й медитативно спостерігає за світом, що стрімголов котиться повз її вікно. Пишно цвітуть гортензії й пахнуть флокси, їхній аромат розливається вечірньою мідяною вулицею. В такі моменти здається, що час зупиняється. Місто звучить знову так, як колись.
Старе радіо передає тривожні новини, але ніхто не бентежиться. Пес гавкає на перехожих, а вони спокійно йдуть своєю дорогою, навіть не озираючись. Дзвони кафедрального собору кличуть своїх вірян на вечірню месу. Гул чайника, що от-от закипить, знаменує ще один тихий вечір. Стара жінка, наївно й дитинно дивлячись на місто зі свого вікна, вселяє добрий, безмовний спокій. У глибоку ніч чути звук потяга з вокзалу. Стоячи у самому центрі міста, можна вловити, як він ллється на всі чотири сторони світу, його «троянда вітрів» ніколи не зупиняється. Десь неподалік працює давня солеварня, де досі виварюють сіль так само, як і сто років тому. Тепер вона одна з головних промислових артилерій міста і всієї країни. Дрогобицька сіль — наче внутрішній талісман. Наче знак того, що місто дихає. Що воно є, а ми — в ньому. Шурхіт міських двірників, які першими змітають лозиним деркачем осіннє листя з твоєї вулиці серед густих туманів. У такі моменти я думаю: ось він, є мій Дрогобич.
Місто, якому личить смуток, але якого не змінить війна. Принаймні те, що було завжди. І що залишиться опісля.
Дмуть іще теплі вересневі вітри. Такі, яких немає в жодному іншому місті, на жодному континенті. Я повертаюсь додому зі своїм собакою, коли місто накриває темний серпанок вечора, але звук цвіркунів змушує ще трохи постояти серед порожньої вулиці. Слухати. Хаотичний каркіт ворон порушує ідилію нашої міської мовчанки. Вдома я залишаю вікна відчиненими. Так, ніби навмисно не замикаю все місто. Бо бережу його ще для когось. Для тих, хто одного дня знову знайде тут свій спокій і прихисток. Свою тиху радість. Свій героїзм і красу. Свій біль і смуток. Зрештою, свою правду. І хтось вкоріниться на цій землі. Як колись вкорінилася я.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
