Володимир Корнієнко професійно займається гончарною справою. За сімейною традицією, хлопець мав закінчити училище та стати частиною династії кравців. І хоча ця робота Володимиру непогано вдавалася, він все ж продовжував шукати себе.
Якось майбутній кераміст потрапив на Вінниччину й познайомився з місцевим майстром-гончарем. Ця зустріч змінила усе. Спочатку хлопець почав детально вивчати гончарне ремесло. Пізніше хобі стало не лише професією, а й справою життя.
Ми поспілкувалися з Володимиром про те, наскільки складно без спеціального навчання відкрити власну майстерню, чому найкраще навчання — це робота і як воно — бути гончарем в епоху інформаційних технологій.
[«Всі. Свої. Історія креативних українських брендів» — спільний проект The Ukrainians та найбільшої у світі платформи українських виробників «Всі.Свої».
Разом ми познайомимо вас із українцями, які вже сьогодні розбудовують креативну економіку нашої країни. Майстри, дизайнери, кулінари й підприємці — про любов до своєї справи, бізнес і натхнення.]
Розкажи, будь ласка, про себе. Чому ти вирішив стати гончарем?
Родом я із Харкова. Спочатку навчався у Харківському хутровому училищі, далі — в Інституті зв’язку в столиці. Все життя мріяв займатися керамікою, але ніяк не вдавалося. У нас була сімейна династія кравців. Усі працювали в цій сфері: і прадіди й прабабусі, і діди. Через це я й вступив в училище, де вчили шити шуби та шапки.
Коли завершив навчання в училищі, то зрозумів, що мені таки потрібна вища освіта. І, сам не знаю чому, вступив до столичного Інституту зв’язку. Закінчив навчання в інституті, але розумів, що це зовсім не моє і я жодного дня не працюватиму в тій сфері. Вирішив залишитися у Києві і почав займатися керамікою.
Спочатку друзі допомогли знайти у селі вчителя-гончаря. Близько п’яти років я навчався мистецтву кераміки у нього. Далі відкрив власну майстерню і почав робити все сам. Без спеціального навчання.
Ким був той перший професійний наставник?
Майстра звали Роман Чмерук. Він був родом зі столиці, але перебрався у село Погребище, що на Вінниччині. Саме туди до нього я їздив і навчався народній художній кераміці.
Вперше поїхав на Вінниччину з друзями, які були з ним знайомі. Ми заїхали поспілкувалися з майстром і, як це часто буває у селі, допомогли йому по господарству. Мені дуже хотілося спробувати щось зробити.
Роман Васильович спочатку мені нічого не показував і не розповідав як створювати вироби на гончарному крузі. Я спробував сам. Майстер побачив, що мені вдається, і запропонував: «Тобі так гарно вдається! Якщо хочеш — можеш приїздити сам, аби попрацювати». Я неймовірно зрадів і погодився. Вже наступного тижня я знову приїхав до нього.
Де в Україні можна навчитися цій справі?
Є чимало інститутів, академій, коледжів та технікумів. Оскільки я вже сам навчаю учнів, які професійно вивчають цю науку, то розумію, що мій шлях — найпродуктивніший. Бо те, що я бачу і чую від учнів, — не тішить.
Впродовж п’яти років я навчався в Романа Чмерука, але ніколи не зупиняюся — постійно вдосконалююся. Бо про кераміку все знати неможливо. І кожного року ти про щось нове чуєш і про щось цікаве дізнаєшся. Бути керамістом — це безперервно вдосконалюватися і навчатися.
Чи довго ти шукав свою нішу? Коли зрозумів, що хочеш створювати саме такі продукти?
Моя мама дуже любила красивий посуд і декор, тому, напевне, і мені це передалося. Спершу я сконцентрувався на столовому посуді. Оскільки мій вчитель працював у народному стилі, то я теж спершу так працював. Шукав себе, експериментував у різних напрямках, брав участь в семінарах і виставках, знайомився із різними гончарями. Все частіше працював у художньо-декоративному напрямку.
Роман Чмерук був народним майстром, але водночас і великим художником. У нього був прекрасний смак — він просував народну кераміку в художньому ракурсі. Роман Васильович робив не просто якісь глечики чи макітри, а справді вишукані речі. Він був великою людиною.
Від нього я навчився не так гончарству, як особливому баченню найважливіших художніх елементів: форм, пропорцій, концепцій тощо. Спочатку він навчав мене не тому, чого я сам хотів. Це збивало з пантелику. Бо мені, до прикладу, хотілося навчитися швидко створювати посуд.
А він мене зупиняв і розповідав про усю філософію художнього напрямку, про магію глини. Мені здавалося, що я займаюся не тим, чим мав би займатися. Але потім зрозумів, що це було саме тим, що мені було потрібно. І дуже вдячний своєму вчителю за уроки, майстерність, бачення та стиль. Завдяки цьому я став тим, ким є зараз.
Зазвичай митці — це дуже творчі люди. А власна справа потребує не лише чудової уяви, а й вміння ефективно організовувати робочий процес. Тобі це вдається?
Вдається, але доволі нелегко. Бо це родинне — у нашій династії кравців усі працювали самі на себе. І після школи я теж підпрацьовував, і в інституті, і навіть мав свою майстерню. Тобто завжди працював на себе і мені ніхто ніколи не платив зарплати.
Звісно, це непросто. Я роблю все: починаючи від створення ліній посуду до організації виставок і створення стендів. Я маю свій стиль і лише його удосконалюю. І коли кудись їду, то все роблю власноруч. Бо знаю, як саме це має бути, відчуваю, як це треба зробити, і, найголовніше, навіщо.
Я не просто випалюю глину, а й створюю інсталяції. Ми — майстри, художники та дизайнери водночас. Це поєднання, яке диктує час. У цьому вся суть сучасного мистецтва, і мені це дуже імпонує. Єдиний мінус — постійна нестача часу. Бо все, що робиш, потребує великої залученості у процес. Берешся за одну справу та удосконалюєшся. Потім за іншу, і так постійно.
Зараз я також займаюся зварюванням — роблю металеву конструкцію і вже другий місяць пізнаю новий матеріал. І трошки відходжу від кераміки, бо не маю на неї вільного часу. Але мені це до вподоби.
Скільки коштів потрібно було інвестувати та що придбати, аби розпочати власну справу?
Можна стартувати і без заощаджень, проте такий процес — довший. Коли я починав, то майже нічого не мав — допомагали друзі. Керамісти дуже відкриті та щирі люди, завжди підтримають і порадять.
Якщо ж ти сьогодні вирішив розпочати власну справу, щоб завтра мати можливість роботи усе, то потрібно доволі багато грошей. У моєму випадку, думаю, це декілька десятків тисяч доларів. У кераміки висока собівартість. І це не лише велика кількість часу, який доведеться витрачати, а й вартість обладнання, яке потрібно придбати. Наприклад, хороша піч коштує від трьох до десяти тисяч доларів. Зовсім маленьку можна купити і за тисячу, але продуктивність буде зовсім невисокою. Гончарний круг — також близько тисячі.
Недолік ще в тому, що якісне обладнання треба замовляти за кордоном. На жаль, цей напрямок у нас ще не дуже розвинений. Буквально кілька людей цим займаються, але це обладнання не найвищого рівня, а, фактично, для початківців. У мене, наприклад, німецькі печі, японські круги та німецькі, французькі й італійські матеріали. Глина — українська. Її видобувають у Вінниці та Слов’янську.
Яка основна концепція твоїх робіт? Чим вони відрізняються від інших?
Я дивлюся на прості техніки й рішення і намагаюся трансформувати їх у сучасність, зробити їх актуальними. Найбільший комплімент для кераміста — коли його предмет живе, а не лише стоїть у серванті. Останнє теж добре, але коли створюєш чаші, то хочеш, щоби вони подобалися людям і щоби з них пили, а не милувалися.
Я не прихильник ідеальних, вигладжених текстур. Продумана природність — понад усе
Зараз я створюю дизайнерський посуд для сервірування: келихи, тарілки, чайники, вази. Для цього використовую глину та глазур.
Гончарство дуже класна справа і вона постійно розвивається услід за дизайнерськими тенденціями. Часто кераміка перетворюється на неймовірні речі. Зокрема, через те, що змінюється її візуалізація. Цей матеріал унікальний і з нього можна робити будь-що.
Мої роботи вирізняються легкістю й природністю. Я не прихильник ідеальних, вигладжених текстур. Продумана природність — понад усе. Я мінімально використовую кольори і люблю простоту.
Яким є твій типовий робочий день?
Я мрію працювати від ранку й до обіду, але зараз працюю навпаки — з обіду до ранку. У моменти, коли немає натхнення, я не примушую себе: просто ходжу, розмірковую, допоки не виникне цікава ідея для роботи. Коли вона з’являється, то я кидаю всі плани і займаюся тим, чого справді хочу. Часто буває, що я настільки захоплююся якоюсь ідеєю, що не помічаю, як настає вечір. Але після цього я немов заряджений: бо щось зробив цікаве, знайшов нове рішення.
Буває й таке, що часом роблю якусь рутинну монотонну роботу, а потім з’являється настільки багато енергії, що створюю щось цікаве, роблю якийсь прорив. І це дуже надихає. Розумію, що таким чином Всесвіт дає мені великий бонус для реалізації творчого проекту.
Якби ти не був гончарем і керамістом, то ким?
Я, чесно кажучи, навіть не хочу про це думати. Мені настільки добре у справі, якою я займаюся, що ніколи не було схожих думок.
Більшу частину свого життя я розмірковував над тим, ким хочу стати. Я дуже хвилювався через це — довго думав про те, ким я є насправді і якою є моя місія. Але це тривало до моменту, коли почав займатися керамікою. Зараз я спокійний і щасливий, бо знайшов себе.
Чиї роботи є для тебе взірцем?
Мене надихають лаконічні й прості роботи. Саме це мені близьке. Менше подобаються якісь складні рішення чи рухи. Кожен майстер має якесь особливе творіння, яке можна відзначити. І це не обов’язково та робота, яку автор вважає найкращою — інколи думки можуть відрізняться.
Серед керамістів у мене немає кумира, але є роботи, які дуже імпонують. Подобається манера і стиль Лізи Портної, Андрія Кириченка, Олекси та Олесі Майстренків, Олександра Мірошниченка, Олександри та Євгена Лєбьодкіних, Євгена Сердюка та інших.
Де шукаєш натхнення?
Буває по-різному. Інколи кудись їду, часом щось читаю, деколи — просто займаюся рутинною роботою. Натхнення приходить спонтанно. Бувають моменти, коли ти змушуєш себе до чогось, але нічого не вдається. Тоді ти намагаєшся переключитися, робиш щось інше і не зауважуєш, як починаєш кайфувати від зробленого.
Мені подобається східна філософія. Я маю три великих захоплення: кераміка, чай та будинки. В цих речах вся моя філософія стосовно життя і творчості. Я навіть створив авторську варіацію заварювання чаю, яку називаю «українською чайною церемонією». Спробував поєднати філософію східного чаювання із мистецтвом приготування та пристосував це все до сучасності.
У Китаї та Японії є свої унікальні традиції, що стосуються підготовки до вживання цього напою. Зрозуміти всі нюанси нашим людям трохи важко, бо у нас інші традиції та менталітет. Чай у нас зазвичай п’ють швидко. Церемонію не кожен може собі дозволити.
Натомість на Сході зовсім інша культура споживання чаю. Тому я створив чайний набір, який поєднує усі важливі моменти, та пристосував його до наших звичаїв і вимог часу.
Ти часто проводиш майстер-класи з гончарної справи. Чого можна там навчитися і скільки потрібно витримки, щоби стати професійним гончарем?
На майстер-класі чогось конкретного не вивчиш, але принаймні зрозумієш суть процесу та його головні принципи. На мою думку, майстер-класи існують для того, щоби майстер продемонстрував процес створення чогось дивовижного. Це радше презентація роботи фахівця, аніж навчання. Кожен гончар має свій стиль та свої секрети, тому це як участь у чомусь особливому. Звісно, приходять інколи, щоб спробувати для себе щось нове, доторкнувшись до гончарного круга.
Я не дуже спокійний, радше екстравертний. Але глина наче змінює людину. Ти немов ліпиш глину, а вона водночас — тебе
Я не дуже спокійний, радше екстравертний. Але глина наче змінює людину. Ти немов ліпиш глину, а вона водночас — тебе.
Для того, щоб отримати якісний продукт, треба багато працювати і пройти багато етапів. Потрібно бути самовідданим справі, але не всім вистачає терпіння. Може бути й таке, що ти півтора місяця працював, але щось трапилося із пічкою — і вся робота була марною. В такі моменти найважливіше не кинути все і не піти куди-небудь — наприклад, працювати водієм трамвая.
У мене є своя методика, яку називаю «теорією маленького успіху». Якщо щось довго не вдається і ти відчуваєш апатію, то обов’язково потрібно зробити якусь просту справу, яка вам точно під силу. Після цього усе налагодиться і ти знову станеш сильним. (Усміхається)
Чим для тебе є успіх і чи ти вважаєш себе успішною людиною?
На мою думку, успіх — це коли ти не сумніваєшся в тому, що перебуваєш на своєму місці. Я успішний чоловік і сумнівів щодо цього в мене давно немає. Успіх і фінанси для мене не взаємопов’язані речі. Головне — робити те, що любиш, і з часом матимеш, що хочеш.
Чим для тебе є робота?
Моя робота — це я сам: мої думки, дії, філософія життя. Через роботи я розповідаю світові про себе. Розповідаю і показую, про що зараз думаю, чим живу та що мене хвилює.
У чому полягає мистецтво і магія глини?
Глина — це живий матеріал, із яким цікаво працювати. Він віддзеркалює стан душі. Коли людина у сумному настрої, нервова та заклопотана, то глина їй не піддасться і не дозволить нічого створити. В такому випадку речі просто не вдаються: навіть якщо у майстра чимало досвіду, все одно під час якогось із етапів щось піде не так. У це можна і вірити, і не вірити, але, як на мене, це закономірність. Я спілкувався про це з багатьма майстрами, і багато-хто погоджується з цією думкою. Глина дуже чутлива.
Як це — бути митцем-гончарем в епоху інформаційних технологій?
Це як бути динозавром. (Усміхається) Митці та творці якихось нематеріальних продуктів живуть наче в паралельних світах. Це наче вивезти людей, які працюють із новітніми технологіями та постійно живуть у швидкому темпі міста, в якесь красиве село на природу. І ті відчуття, які вони отримують там, схожі до тих, які намагаються принести в цей швидкоплинний світ сучасні митці.
Якими своїми проектами ти пишаєшся?
Дуже багато натхнення останнім часом я отримую від проекту «Місто із цегли». Я навчився самотужки робити цеглу з ефектом старовини. Задум такий: цегла — не просто частина будинку, а фактично є будинком. Філософія проекту — маленьке у великому, велике у маленькому. Декілька років тому спільно із друзями-керамістами Лізою Портновою та Андрієм Кириченко ми організували виставку «Місто із цегли».
З великої кількості цеглин я створив інсталяцію у вигляді високоповерхівки, в якій сидять люди. Це певний символізм самих цеглин, яких не може зруйнувати навіть час. І цю ідею я далі розвиваю і презентую нові інсталяції. Зокрема, розвиваю новий напрямок — «Цегляний сад». Надихнула мене на це виставка «Японські сади», що була в Києві. За допомогою різних спеціальних цеглин із різних ракурсів я створив сад у стилі мінімалізму. І навіть презентував його під час Днів японської культури в Україні.
Інший проект, яким я пишаюся, — це «Маяки». Він жодним чином не стосується моря. Цей проект — про внутрішнє світло. Кожен усередині себе має маяк, який освітлює дорогу та з яким можна робити все.
Наскільки важливим у твоїй справі є колір?
Колір — це стан, у якому ти перебуваєш. Це може бути ейфорія й радість або ж навпаки — пригнічення, яке ти намагаєшся розфарбувати. Буває по-різному. Колір — це емоція. Сьогодні вона буде однією, а завтра — іншою. І ти її передаєш через свої роботи.
Наскільки добре, на твою думку, українське мистецтво представлене у світі?
Найголовніша проблема в тому, що про наше мистецтво думають лише митці. Більше ніхто. І це навіть серед людей, які можуть це робити та популяризувати. Ми не відчуваємо жодної підтримки з боку держави.
Декілька років поспіль наші колеги їздили в Китай на зустрічі зі світовою спільнотою керамістів. Коли підіймали український прапор, то наше посольство навіть не знало про їхню присутність. Вони самостійно усе організовували, а посли просто приїздили та робили селфі на тлі прапора. Британці робили великі програми про участь своїх керамістів у світовому симпозіумі, американці, австралійці та канадці активно обговорювали це. А про нас ніхто навіть не знав.
Історія повторилася ще раз, коли наші були в Лондоні. Але так не має бути. Художники не повинні винятково власними силами піарити свою країну без підтримки з боку держави.
Зараз у всіх наших керамістів одна глобальна ціль — підвищити рівень української кераміки. Ми хочемо створювати в Україні хорошу керамічну історію. Щоби люди розуміли, що є якісна локальна кераміка і є люди, які її творять. Ми намагаємося не лише навчати гончарству, а й популяризувати його. Це важливо.