Активний громадянин

Лікар‑педіатр і один з авторів медичної реформи Олександр Ябчанка переносить свій досвід у війну. В посадках йому знадобилися медичні навички — коли надавав першу допомогу, педіатричні — коли говорив із «дорослими дітьми», а згодом — і управлінські, сформовані реформаторською роботою та навчанням у Київській школі економіки.

Нині Олександр Ябчанка цілком занурений у війну та зосереджений на перемозі. Він переконаний: іншого шансу вижити немає. Росії не вдалося зламати українців — тепер вона прагне нищити, не шкодуючи власних ресурсів: ані технічних, ані людських. Поки українці б’ють по цілях, прицільно ліквідуючи ворога, росіяни нищать усе на великих площах.

§§§

[Ми створили цю історію завдяки сотням читачів і читачкок The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше]

§§§

До того два тижні щодня падав дощ. Восени Київ стрімко огорнув холод. Через погоду зустріч довелось переносити. Благо, час дозволяв — як керівник служби роботизованих систем батальйону «Вовки Да Вінчі», Олександр часто буває у столиці у відрядженнях.

Ябчанка — лікар за освітою, викладач Українського католицького університету, після Революції Гідності вів війну за здоров’я українців як головний експерт медичної групи коаліції громадських організацій «Реанімаційний пакет реформ», із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну взяв до рук зброю і долучився до війська.

Місце зустрічі запропонував Олександр — вулиця Рейтарська, старий Київ, неподалік майбутнього скверу видатного українця — графіка Георгія Нарбута. Заходимо у знаменитий дворик із круками, затишна кав’ярня «Каштан». Здається, тут чоловік почувається своїм: поки замовляємо чай і каву, до Ябчанки кілька разів підходять побратими та знайомі — хтось з війни, хтось просто впізнає — пам’ятає за роки медичної реформи чи за гучними акціями протесту, включно зі спаленим дипломом кандидата наук на знак протесту проти наукового ступеня народного депутата від ОПЗЖ Іллі Киви та «остаточної дискредитації української науки».

Щасливе дитинство

У Вікіпедії, в короткому списку «визначних людей», народжених у закарпатському селі Руське, є прізвище Олександра Ябчанки. Він усміхається, коли згадуємо це: «1980-й рік — люди вже народжували в лікарнях. Я теж народився в пологовому Мукачева, але в документах усе одно записали: село Руське».

Руське — маленьке село на крайніх західних кордонах України, на дорозі до Ужгорода. Тут виросла Олександрова мама, і він ріс змалечку. У Руському прожив перші два роки життя — і, як потім скаже, загалом значну частину свого дитинства і юності.

«Влітку моря у мене не було — було село», — говорить він із легкою, майже непомітною ностальгією. І це не лише Закарпаття: татові батьки жили на Тернопільщині. Але там, у Борщеві, як каже Олександр, були радше «трудові табори»: треба було пасти корів і добре знати, звідки береться молоко. У Руському ж усе було інакше: можна було втекти зранку до друзів і повернутися лише під вечір.

Про Руське у Ябчанки найтепліші спогади — передусім про людей. Закарпатці, каже, неймовірні: «Якщо ти гість, то ти завжди дорогий гість». Його дід часто повторював: «посилуй» — це закарпатське запрошення скуштувати щось смачне. Та це було не просто запрошення — це було щире, наполегливе закликання до столу.

«А там усе смачне. Кухня — це мікс різних традицій, і вона фантастична», — каже Ябчанка і починає перераховувати: голубки, ліниві голубки, квасоля з капустою, гурка, пікниця, шовдарь. «Шовдарь — це місцевий хамон», — додає мрійливо й дивується сам собі: «Не знаю, звідки я всі ці слова знаю».

А знає — від бабусі. Анна Іванівна, учителька французької, щира й сувора. «Вона нас любила і хвилювалася, але любов у неї проявлялася дисципліною», — згадує Олександр. Її власне дитинство було складним. Мати, Гелена, поїхала на заробітки до США наприкінці 1930-х. З початком Другої світової повернутись додому вже не змогла. За все життя вони бачилися лише кілька разів: під час приїзду Гелени до СРСР та пізніше — коли бабуся відвідала її в Америці вже за часів незалежної України. Та попри розлуку, у домі в Руському завжÐ