Із фольклористкою та антропологинею ми зустрілися, щоби дізнатися, як по-різному можна відзначати зимові свята, зокрема Різдво й Новий рік. Дар’я Анцибор — кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, авторка науково-популярних статей про культуру.
Традиційна й сучасна українська культура — те, чим цікавиться дослідниця. Результатами її наукових пошуків стали нонфікшн-книжки «Під подушку чи під ялинку? Антропологічне дослідження свят» — про свята зимового циклу, їхню історію та сучасний вимір, а також «Дреди, батли і “стіли”. Два століття субкультур в Україні» — про історію і трансформацію субкультур.
Говоримо з Дар’єю про те, як відзначають зимові свята в сучасній Україні та як їх святкували наші предки, про історію різдвяних ритуалів і атрибутів і «протистояння» персонажів Святого Миколая та Діда Мороза. А також — про те, як віднайти, перейняти і присвоїти давні українські традиції у наших родинах.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Навіщо наші предки відзначали свята із зимового циклу? Що вони символізували? І яку функцію виконували ритуали?
Люди у давні часи жили, орієнтуючись на сонце і на те, яким буде їхній врожай. Супермаркетів не було, все, що виростив — і худібку, і на полі, — це твоє. А отже, у наших предків був дуже тісний зв’язок із природою, з нею взаємодіяли зокрема і через різні ритуали.
Чому магічний зимовий період, у який ми зараз вступаємо, був настільки важливим? Це найтемніший період у році, час під покровом ночі, період, який носії традиційних культур сприймали як календарний злам, переломний момент. Це час хтонічний, потойбічний, коли різні сутності можуть з’являтися з того світу й комунікувати з нами. Тому всі ритуали довкола цього періоду передбачають спілкування зі світом померлих. А ще у зимовий період можна було «запрограмувати» і передбачити, що буде наступного року. Досі існує безліч повір’їв стосовно перших дванадцяти днів у році. Наприклад, погода 5 січня визначає погоду у п’ятий місяць, травень, і таке інше. З подібними народними віруваннями ми досі співіснуємо.
З одного боку, українці прагнули задобрити потойбічні сутності, з іншого — намагалися зазирнути в майбутнє. Звідси безліч ворожінь: дівчата й хлопці ворожили на долю й майбутнє, господар — на те, яка в нього буде нива, скільки овечок окотиться тощо.
Треба пам’ятати, що багато ритуалів перекочувало з часу, коли новий рік святкували навесні. Так, подекуди на Харківщині чи Луганщині водіння козла відбувається на Масляну. Це символічне вмирання природи й переродження навесні. Водночас у більшості регіонів це святковий ритуал, який супроводжує Різдво та Новий рік.
Як трансформувалися різдвяні свята? Яке значення святкові ритуали мають тепер?
Тут говоримо про сільську та міську культуру. Тривалий час українська культура була здебільшого сільською і традиційною. Міська культура завжди мала свої особливості й значно швидше засвоювала традиції Західної Європи — наприклад, у місті ставили ялинку й шукали магічного дарувальника тощо. Отже, є дві паралельні історії, які пізніше починають інкорпоруватися одна в одну.
Сьогодні ми масово звертаємося до давніх ритуалів, це вже стало трендом. Нам треба дідуха в хаті — і то не звичайний сніп, а мистецьке творіння, виготовлене майстрами на замовлення. З’явився інтерес до павука, якого тепер називають різдвяним і виготовляють на майстерках власноруч.
Перші згадки саме про павука знаходимо аж на початку XX століття, але в нашому сприйнятті це щось дуже традиційне і автентичне, ознака «трушного» українського Різдва.
Кутя, яку раніше готували не в усіх регіонах України, через вплив мас-медіа з’являється на Закарпатті поруч із домінантним карачуном (великим різдвяним хлібом, — Н.К.) чи разом з ним. Існує уявлення, що кутя та узвар — головні страви різдвяного столу. А ще є вічні батли щодо того, якою має бути кутя, — навіть у межах однієї родини чи села. Дуже цікава історія з рисовою кутею — начебто не традиційна, а для когось узагалі харам (в ісламі це щось заборонене, — Н.К.)! Хоча насправді рисову кутю робили ще в часи Гетьманщини.
Ми живемо у динамічний період, коли ставлення до святкових атрибутів і ритуалів стрімко трансформується, з’являються нові сенси й домисли.
Зараз відбувається реінкарнація питомих традицій та ритуалів, а також пошук наших різдвяних образів. Подивіться лише, що діється з Маланкою і Козою в останні кілька років. Влаштовують майстерки з традиційним співом колядок — люди хочуть відчути, як співалося, як це — водити ватаги з колядою, виготовляти звізду тощо. Впевнена, що це відбувається, зокрема, через інформаційний голод і брак досвіду святкування у дитинстві. Якщо ви народилися у 1980–90-х, як я, і тепер у вас, скоріше за все, є діти, то з ними ви можете закривати проколи вашого дитинства — ходити колядувати разом тощо.
Завдяки великому масиву інформації та майстер-класів ми регенеруємо, перестворюємо, перезбираємо по-новому традицію святкування Різдва у містах. Крім того, ми зараз у процесі формування геть нових сценаріїв, які створюємо на фольклорній основі, але адаптовуємо і десь навіть апропріюємо під сучасні потреби.
Скажімо, Маланку у Києві нині відтворюють інакше, ніж це колись робили у столиці.
Кожен може обрати свій ритуал — можна дивитися «Сам удома» (сподіваюсь, що «Іронію судьби» вже ніхто не дивиться), а можна зібрати друзів і водити козу.
Є, наприклад, проєкт «Витоки» від Zagoriy Foundation — це путівник українськими звичаями для корпоративних клієнтів, бізнесів, над яким працювали різні науковці, я зокрема. Це безплатний путівник, який можна завантажити, й на основі матеріалів, дібраних науковцями, святкувати традиційні свята цілий рік. Тобто тепер навіть маємо в доступі такі матеріали як для офісних працівників, так і приватного користування в родинах. Буквально за останні десять років наше зацікавлення питомо українським Різдвом розквітло, перетворилося на щось нове. Ще кілька років — і викристалізується нова міська традиція святкування Різдва.
Як масовий інтерес до Різдва впливає на збереження питомих традицій?
Ми прагнемо відновити давні традиції, дізнатися про них. Є шалений попит, і водночас це своєрідна глобалізація на рівні України. Модні тренди, які транслюють медіа, впливають на народних майстрів. Бабусі, які раніше робили дідух геть інакше, називали його по-іншому, тепер, подивившись умовний «Сніданок з 1+1», приїжджають до мене на Героїв Дніпра і продають реально красиві речі. Я розпитую: «У вас так робили на Черкащині?», на що бабуся каже, що у них робили геть інакше, й показує, де там символ достатку, здоров’я і таке інше.
Майстриня розповіла, що насправді у них звичайний сніп перев’язували червоною стрічкою — і так вносили до хати на Святвечір.
Тобто традиція, характерна для її регіону, села чи родини, переривається через попит на якомога красивіший дідух, який вона може продати на ринку в Києві.
Масове зацікавлення святами неминуче приводить, зокрема, і до того, що певні обряди підсвічують іще яскравіше, переходячи на туризм. Тут згадуємо про водіння коня, відоме із села на Тернопільщині, характерне насправді для сіл на Поліссі й Гуцульщині. Саме там його фіксують етнографи і фольклористи, але в інстаграмі ви побачите масово, що коня водять у селі на Тернопільщині. Тобто водіння коня — як живого, так і рядженого, було і залишається поширеним в різних регіонах, але через вплив медіа і соцмереж люди отримують дещо хибне уявлення.
Різдво сьогодні — світське чи християнське свято? Як у ньому поєднуються автентичні українські та церковні традиції, а заразом — міфологічний та релігійний світогляди?
Науковці не відокремлюють християнське від народного, а називають це народною релігією. Ми печемо пасочку, але про неї не написано в Біблії, правда ж? Так само водимо козу, рядимося в Маланку, святимо вербу на Вербну неділю тощо.
Зимові свята, як і інші народні свята, — це шалений синтез різних уявлень, які дійшли до нас збереженими попри все.
На Різдво кладуть сіно на стіл, бо воно було в яслах Ісуса Христа, а водночас дідух, зроблений із необмолоченого снопа, програмує на достаток і гарний врожай у прийдешньому році. Дідух (а частіше — сніп або дід) раніше уособлював вмістилище предків, був таким собі медіатором між світами. Тому його заносили до хати перед вечерю з припрошуванням: «Діди, діди, ідіть до нас вечеряти», тому його годували кутею, закидаючи сакральну кашу всередину снопа або встромляючи у нього ложки. Очевидно, що про це не згадують релігійні тексти, але це невіддільна частина традиції.
На жаль, у нас дуже бідні наукові джерела, які могли б розповісти про різдвяні свята давніх часів. Адекватні свідчення про святкування з’являються здебільшого у XVIII–XIX століттях. А про час до цього ми, науковці, здебільшого припускаємо та інтерпретуємо. Коли аналізуємо тексти давніх колядок і щедрівок, бачимо, які ритуали супроводжували святкування Різдва, і помічаємо, що вони закорінені довкола зерна й переродження. Коза бігає й каже: «Де я хвостом, там жито кустом», а потім символічно помирає і воскресає. Це містерія переродження божественного начала, пов’язаного з плодючістю і родючістю. У багатьох релігіях і міфологіях саме коза є її втіленням. Того ж дідуха вносять у хату, годують кутею, бо він уособлює предків, які відповідають за врожай. Зерно, яке потрапляє у землю, стає зоною відповідальності предків, раніше там похованих. Через ритуали відбувається комунікація зі світом померлих, які можуть впливати на майбутнє.
Тобто ми розкручуємо один символ, і виявляється, що він уособлює одразу кілька культурних смислів. В одній колядці співають: «В полі, в полі плужок оре./ Щедрий вечір, добрий вечір,/ Добрим людям на весь вечір./ За тим плужком Господь ходить», а далі по тексту святий Петро поганяє, а Божа Мати їм їсти носить. Це історія про те, як у магічний зимовий час наші предки бачили й проживали проєкцію того, якою буде ця магічна золота нива і з яким неймовірним урожаєм. Словом, у колядках і щедрівках є це програмування на щасливий та врожайний рік, а докладаються до цього релігійні персонажі — Діва Марія, Петро, Василь, Миколай тощо.
Поговорімо про традиційні святкування та культуру пам’яті. Чи можуть різдвяні свята стати нагодою вшанувати тих, кого немає поруч — не лише родичів-предків, а й загиблих під час війни цивільних та військових людей? Як культура памʼяті сьогодні інтегрується у різдвяні ритуали й чи може публічна памʼять стати їхньою частиною?
Так, цілком. Ми багато говоримо зараз про значення куті й дідуха, менше — про сучасний контекст війни та Різдво. Померлими, з якими ми спілкуємось, можуть бути не лише предки, а й родичі та близькі, яких ми втратили. Якось ми з подругою, в якої від раку померла мама, обговорювали, хто на Різдво міг би приносити подарунки. І дійшли висновку, що у її сім’ї душа померлої бабусі могла би в цей символічний час передавати подарунок своїм малим онукам. Для когось це звучатиме екстремально, водночас ми часто розповідаємо дітям про гостинчик від зайчика або подарунок від святого Миколая.
Я можу уявити сім’ю, де батько загинув на війні, а мама в такий символічний спосіб передає якийсь невеликий подаруночок дітям від нього. Це може бути елементом психологічної підтримки, але тут варто проконсультуватися з психологами, які б запропонували, як це доречніше зробити. Різдво наскрізь просякнуте взаємодією з померлими — у цю ніч, після Святвечора, ми залишаємо для них їжу на столі, запалюємо свічку, — думаю, таким чином можна підтримувати символічний зв’язок і з загиблими під час війни. Бувало, під час експедицій люди розповідали, як у дитинстві на Святвечір старші говорили їм, що прийдуть померлі, а вони, діти, бачили цих померлих — обличчя бабусі за вікном чи іншого родича, якого вже немає поруч. У це настільки вірили, що буквально візуалізували їхній прихід.
Це і є справжня магія Різдва — відчути присутність і силу свого роду.
Серед збережених атрибутів різдвяних свят — дідух, кутя, ялинка, серед ритуалів — коляда, вертеп, засівання. Чому одні атрибути й ритуали зберігаються, а інші — залишаються лише описами в книжках?
Питання в тому, наскільки ми відчуваємо потребу в тому, щоб відновлювати певний ритуал, і наскільки розуміємо, нащо він був потрібен. Будь-які обряди відмирають, так буває. Спершу ми знаємо, що і нащо ми робимо, потім робимо це за інерцією, а згодом можемо лише згадувати, що так робила баба. З часом ритуал редукується до певних мікроформ, переходить у дитячу сферу (як, наприклад, ігри в піжмурки, які насправді були поховальними іграми) або взагалі відмирає, іноді з’являється нова інтерпретація і ритуал іще трохи існує. Таким є життєвий цикл будь-якого обряду, ритуалу чи вірування.
Подекуди є вірування, що не можна вимовляти слово «мак», поки готуєш святкову вечерю. Коли я намагалася з’ясувати, чому так, дехто казав, що інакше будуть водитися воші. Це вже неактуально для нас, бо маємо гарну гігієну, але повір’я ще є, хоч потроху відмирає. Якщо ж подивитися на семантику маку в традиційній культурі, зрозуміло, що це великий апотропей, тобто захисний символ.
Етнолінгвісти пояснюють зв’язок маку з дощем, грозою, а колись, якщо в хату влучала блискавка, спалювала її дощенту. От чому не можна було казати «мак» у магічний час, бо тоді намагалися убезпечити себе від лих, оминаючи слова, здатні прикликати негаразди. Адже магічний період потребує правильних слів.
Якщо бабуся передає своїм онукам певні традиції, то, з великою ймовірністю, ці діти, коли виростуть, теж їх будуть відтворювати. Якщо традиція з різних причин переривається, то шанси на її продовження сильно знижуються. Більшість сучасних традицій передаються саме через контакт із носієм.
Які нові сенси з’являються довкола традиційних різдвяних символів?
Тут можна знову згадати павука — різдвяний декор, який виготовляють народні майстри чи самі люди на майстеркласах. Павуку дають нову сучасну інтерпретацію. А те, як інтерпретують сенси народні майстри, не завжди збігається з тим, як це роблять науковці. Зараз є доступ до езотеричної літератури, багато неоязичницьких інтерпретацій, до яких звертаються майстри, думаючи, що це добре наукове джерело. Павука люблять порівнювати з ловцем снів, який береже сон, — так і павук нібито забирає негативну енергію.
На майстерках розповідають про певні значення й символи, але до них треба ставитись обережно, перевіряти у надійних джерелах. Так, польські етнографи, наприклад, зафіксували різдвяного павука лише в кінці XIX століття. Ця традиція прийшла зі Скандинавії, у фінів є хімелі, це той-таки павук, його в багатьох слов’янських народів називали люстрою. У нас він з’явився як декоративний елемент до Різдва. Найімовірніше, ваша прапрабабуся взагалі й не чула про павука. Комусь із колег точно варто написати про це дисертацію.
Як СРСР намагався заборонити Різдво? І чому все-таки не вдалося?
Спершу радянська влада намагалася зробити Різдво світським святом. До кінця 1920-х років існувало, так би мовити, два Різдва — 25 грудня та 7 січня. Перше — так зване «більшовицьке» Різдво: влада запровадила перехід на новий календар, а Церква на знак спротиву святкувала далі 7 січня. Цікаво, що зараз у нас сталась обернена ситуація: Різдво 25 грудня ми сприймаємо як щось справжнє, віддільне від росіян. Тоді ж люди намагалися обійти систему: на державне Різдво працювали, а 7 січня брали законний вихідний, щоб відсвяткувати. У щоденниках літературознавця Сергія Єфремова є спомини про «більшовицьке» Різдво у Києві.
Єфремов згадує також про концерт із колядками в Софії Київській — не те що яблуку, горіхові не було де впасти!
Із другої половини 1920-х СРСР запровадив відому антирелігійну кампанію, і Різдво на тривалий час узагалі зникло. Заборона не працювала, а якщо не можеш побороти — очоль. Так 28 грудня 1935 року Павло Постишев, який відповідав за ідеологію зимових свят, а також був причетний до влаштування Голодомору, випустив статтю, де закликав організувати для дітей ялинку, — святкування відновили, але трансформували, а на ялинки часто чіпляли ідеологічно забарвлені іграшки.
Оскільки до Союзу входили не лише українці, росіяни та білоруси, а й велика кількість інших національностей, то владі потрібно було створити нове свято, яке об’єднало б нових радянських людей. Новий рік став ідеальною можливістю — свято нібито поза політичним контекстом, на відміну від 1 травня чи 7 листопада. Це дитячоорієнтоване, всім зрозуміле свято з ялинкою і подарунками полюбилось людям і стало популярним.
Радянська влада не лише прагнула приборкати Різдво, а надавала ідеологічного виміру реальним образам і символам. Загальноєвропейського Святого Миколая в СРСР замінили на Діда Мороза — російський образ діда-дарувальника, який приходить із лісу й приносить ялинку в дім. Розкажіть про протистояння цих персонажів.
Є міф про протистояння Діда Мороза і Святого Миколая. Насправді ж Святий Миколай був релевантний тільки для західних областей України, де він мав таку саму роль, яку Дід Мороз займав у Російській імперії. Тим часом на підросійській Україні про Миколая-дарувальника не знали — дізналися лише після розвалу Радянського Союзу. Боротьба між персонажами — Святим Миколаєм як українським та Дідом Морозом як радянсько-російським персонажем — є дещо штучною, її розігнали медіа, а пізніше вона активізувалася в побуті у контексті вторгнення Росії в Україну у 2014-му, а потім і у 2022 році.
Миколай як дарувальник з’явився на теренах України з німецькими колоністами, так само, як і ялинка. Він зайшов на ґрунт відомих традиційних уявлень про Миколая як чудотворця. Дід Мороз з’явився на заході України пізніше, й тому не сприймався як питомий персонаж. Цю територію радянська влада окупувала пізніше, ніж решту України. Тож Миколай багатьом і далі лишав подарунки на своє свято, але робив це дуже приватно, тоді як Дід Мороз був публічною офіційною персоною на Новий рік.
Я знаю родини, де традиція подарунків від Миколая не переривалася навіть у 40-х роках минулого століття та після війни — свято перейшло в камерний сімейний варіант. У моїй сім’ї Миколайчик почав приходити до мене у 90-х. Натомість моя подруга з Чернігівщини розповідала, що вперше дізналася про Миколая у 2000-х, коли поїхала на навчання до Києва. Вона знайшла гостинець під подушкою і налякалася, що це хтось проліз до неї в кімнату, — у неї в голові взагалі не існувало цієї матриці про подарунки на Миколая, приходив лише Дід Мороз на Новий Рік.
Святий Миколай дуже органічно вплівся у наш контекст. А зі зміною календарів святкуємо тепер 6 грудня, а це також День Збройних Сил України. З’явилися нові сенси свята: святий Миколай і є захисником, він бореться з російськими загарбниками так само, як наші військові. Є чудові ілюстрації від Нікіти Тітова та мемні привітання — як-от Миколай, який сідає у військовий вертоліт і стріляє в росіян ракетами тощо. Це приклад потужної пропаганди, в хорошому сенсі слова. У радянські часи генерал Мороз ішов на фронт у Другу світову й допомагав боротися з німецькими загарбниками. Цікаво, що образ Миколая був частиною пропаганди німецької влади на заході України.
Коли німці окупували Львів у 1941-му, просували образ Миколая як захисника й доброчинця, мовляв, Дід Мороз вирушив на голодний Сибір, а ми вам зараз повернули рідного Миколая.
Тепер символічне протистояння Святого Миколая і Діда Мороза перетворилося у фізичне — зокрема і у відео, де військовий, перевдягнений у Святого Миколая, заходить у бойову машину й вирушає буквально боротися з нечистю у вигляді росіян.
Яка роль державної політики у підтриманні чи зміні традицій святкування народних свят?
Нам потрібен новий дарувальник на свята, і держава могла б організувати певний хакатон, де фахівці винайшли б цього персонажа. Може, це була б жіноча постать? Чому б не реінкарнувати Дюдю, героїню з тексту Королева-Старого? Ми ж вигадали Мавку, можна так само створити цілу маркетингову історію довкола нового дарувальника. Зараз я ставлю на Козу, яка цілком могла б своїм золотим рогом обдарувати подарунками, вона ж символізує достаток і благополуччя.
Маланка могла б дарувати подарунки на Новий рік, бо 31 грудня — це ж її свято. Традиційно Маланка — бешкетниця, трикстерниця, яка могла б за спілкування з нею нагородити подарунком.
Тоді не потрібно нічого вигадувати, а треба пропрацювати цих персонажок — із дитячими письменниками, маркетологами, педагогами, психологами. Можна було б розробити методичку для садочка і школи, щоб були конкретні сценарії святкувань.
З Миколаєм і Миколаївськими вечорами, Дідом Морозом у радянські часи чи в Російській імперії так теж було. Дитячі свята працюють за подібними сценаріями уже дві сотні років.
На такому державному рівні можна працювати з дітьми — передати елементи традиційної української культури. А разом із наявними персонажами можна зробити щось нове.
Як гадаєте, чи потрібно в часи війни відзначати зимові свята із розмахом довоєнного часу?
Кожен має вирішувати для себе. Дуже вдала історія, наприклад, коли ви зібралися ватагою, поколядували і всі зібрані гроші віддаєте на військо. Це про єднання, продовження традиції, святкову розвагу і разом з тим — корисну справу.
Щодо того, якими мають бути подарунки, це вічна дискусія. Навряд чи ми будемо економити на своїх дітях. Щодо подарунків родичам, близьким, друзям, варто домовитися з ними й проговорити бюджет. Я чутлива до концепту реципрокності, тобто взаємності, коли подарунки мають бути еквівалентні одне одному, інакше почуваюся винною. Як говорив антрополог Марсель Мосс у «Нарисі про дар», цей концепт закладений всередині нас настільки глибоко, що впливає на нашу поведінку. Тому я волію домовитися.
Фольклорист Сергій П’ятаченко зауважив, що за останні півтора-два століття різдвяні святкування стають дедалі більш дитиноцентричними, адже дорослі прагнуть створити яскраве свято для малечі. Як гадаєте, як можна дорослим створити свято для самих себе?
П’ятаченко сказав це до того, щоб ми відчепилися від глибоких контекстів і подивилися на те, що приносить радість дитині. Але Миколайчик приходить до всіх — не лише до дітей. Так само й альтернативний магічний дарувальник може приходити до всіх.
Маємо розуміти, що не всі релігійні й не всі хочуть святкувати Різдво. Це може бути більш світська інтерпретація — поставити дідух, але не очікувати подарунків на Миколая. Хтось і далі толерує Діда Мороза або шукає йому заміну на Новий рік. Тому нам і потрібен якийсь нейтральний дарувальник — не релігійний, а світський. Такою фігурою був Дід Мороз. Тепер такою дарувальницею може бути Коза, яку водять на свята. Вона не про релігію, а про нашу традицію.
Сьогодні ми перебуваємо в точці, коли можна обрати дарувальника й спосіб святкування для себе.
Що можна зробити вже цієї зими, щоб наше святкування продовжувало давні українські традиції та було змістовнішим?
Багатьом українцям зараз хочеться дізнатися про справжнє Різдво. Добре бути українцем, який народився десь на Галичині й з дитинства святкував «традиційне» Різдво, але величезний відсоток людей в Україні тільки нещодавно почали цікавитися тим, як святкувати. Річ у тому, що ми схильні міфологізувати святкування Різдва. Часто це роблять блогери-популяризатори науки.
Традиційно Святвечір — це передусім про спілкування з померлими, їхнє пошанування. А ще про те, що ми збираємося всією сім’єю, щоб весь наступний рік бути разом.
Тарілка, яку ми ставимо додатково на стіл, може бути як для померлих, так і для якогось подорожнього, символічного гостя, яким може бути навіть ваш прапрадід, який вирішив у такому вигляді з’явитись у цю магічну ніч. Додаткову тарілку також ставлять для тих, хто вимушений бути не вдома через війну: хто захищає нас на фронті або хто виїхав за кордон, рятуючись. Так символічно ми все одно всіх збираємо за столом, бо згадуємо кожного і кожну.
Аби зрозуміти, які традиції Різдва додати, найпростіше починати з того, що ви питаєте найстарших членів родини або найстарших людей у вашому конкретному селі, як це було, що вони пам’ятають про зимові свята загалом. Робите маленьке дослідження, яке допоможе стати ключиком до розуміння, як святкували ваші пра і прапра. І, найімовірніше, ви знайдете щось таке, що захочете відтворити й перейняти собі, бо саме так святкувала ваша рідня.
Яку стратегію святкування обираєте ви?
Я з родини радянських військових. Власне, по моїй родині проїхалася радянська машина асиміляції — у ній змішані шість національностей з різних республік. Моя бабуся з Росії робила кутю ще до переїзду в Україну. Дідусь був із латиських баптистів, які внаслідок столипінської реформи опинилися під Омськом, а потім у таджикському Канібадамі, рятуючись від сталінських репресій. Ми з мамою вирішили на свята готувати такі страви, які обирала бабуся.
У нас не класичний святковий стіл, але він асоціюється з бабусею й дідусем, яких давно немає поруч.
Додати до святкового столу певні страви, які у вас асоціюються з вашими предками, людьми, яких немає поруч, — це про пам’ять. Ці страви будуть символічно продовжувати вашу родинну традицію. Це цікава опція для людей і родин, де Різдва не святкували й де не відчувають прив’язки до святкування з дідухом, часником від злих духів і подібного.
Знайти чи створити свою традицію через їжу — це щось таке, що допоможе зробити Різдво більш персоналізованим. Ми з мамою на різдвяні свята готуємо, наприклад, курячий галантин. Це велика морока, але його на святковий стіл завжди готувала бабуся, то й ми робимо.
Як, роблячи зусилля з деколонізації, робити традиції живими, дієвими?
Коли ми говоримо про деколонізацію, то йдеться здебільшого про святкування Нового року, а не Різдва. Новий рік стає менш домінантним святом, на це суттєво вплинула зміна календарів. Молодь швидко перейняла перехід на 25 грудня, а старшому поколінню важче, тому часто Різдво святкують двічі.
Крім того, існує кампанія з кенселінгу олів’є з Клопотенком на чолі. Мені здається, якщо у вас є емоційна прив’язка до цього салату, бо ви згадуєте, як кришили інгредієнти з бабусею, то нічого страшного не буде в тому, що ви приготуєте олів’є чи його альтернативну версію раз чи два на рік. Просто треба пам’ятати про контексти.
Олів’є був важливим у певний історичний період. Ця страва, зокрема, і про голод. Голодні сімдесяті, люди недоїдають, постійний дефіцит продуктів. І тут олів’є — салат з ковбасою і купою інгредієнтів, який дає ситість. Якщо змінити оптику сприйняття олів’є, то салат уже не стільки питомо радянський, скільки такий, що його готували наші бабусі, щоб вижити, і це тепер не святкова страва, а символ певного періоду життя родини.
Є ритуали, які залишаються без змін, — святковий стіл, шампанське опівночі, промова президента. Класно було б, щоб держава активніше пропонувала певні альтернативи для тих, хто досі ностальгує за радянськими новорічними концертами та фільмами. У нас має бути якнайбільше якісного актуального україномовного контенту на свята.
З Новим роком розібралися, а що з Різдвом?
Ми прагнемо віднайти ось це справжнє Різдво. Та насправді що ви собі хочете, те і буде ваше справжнє. Не треба вірити, ніби лише у Львові чи Криворівні буде справжнє свято. Ми часто знецінюємо власний досвід, традиції своєї родини, бо святкування в інших регіонах здаються нам яскравішими.
А якщо подивитися на власні традиції очима етнографа, який вперше заїхав у ваше село чи місто?
Нам треба більше показувати плюралізм святкувань, адже кожен регіон України мав свої унікальні традиції. Це певна регіональна ідентичність, яку маємо віднайти, дослідити й втілити.
