§§§
[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
Те, що кінець світу близько, я збагнув у травні 2025 року. Ні, кінець світу не для нас, українців. Ми вже давно живемо в кінці світу. Для нас це споконвіку не подія, а стан. Відколи? Залежить, хто як рахує і за яким історичним принципом.
Вітчизняна есхатологія оперує кількома головними пунктами.
Хтось, безперечно, думає, що це 988 рік: відмова від домашніх богів поганського пантеону вкупі з Володимировим Хрещенням. Дехто вважає, що наш світ загнувся від нищівного нашестя pax mongolica. Декому здається, що найбільша провина лягає на Переяславські угоди Хмельницького з московським царем 1654 року із супутнім руїнуванням і деґрадацією наших звичаїв і укладів. Останні — найближчі до істини.
Однак історичні ознаки кінця світу проглядаються і з навалою подальших бід, які є логічним продовженням попередніх.
Адже резонно також вважати одним із наших кінців світу поразку шведсько-козацького війська під Полтавою; остаточну ліквідацію Єкатєріною фон Ангальт-Цербстською Козаччини та її вольностей; тривале нищення генофонду у війнах російської імперії ХІХ — початку ХХ століть, включно з Першою світовою; дошкульну й фатальну поразку Перших визвольних змагань; численні заборони української мови і культури; Голодомор 1932-33 років; сталінську розправу з нашою інтелігенцією у 1930-37 роках і врешті-решт Другу світову війну із супутнім фіаско Других визвольних змагань…
Як на один народ, цього було б досить. Досить було б для зникнення або розчинення. Тому думати нині, що десь за параваном цього разу нас чекає справжній кінець світу, було б історичною несправедливістю і плювком у власне минуле, оскільки кожна з історичних поразок нас убивала і робила якимись іншими. Сказати «сильнішими» було би художнім перебільшенням у дусі філософії життя Ніцше. Сказати «слабшими» було би визнанням того, що сьогодні ми слабші, ніж були в епохи Батия, Пєтра І чи Іосіфа Сталіна. А це, як промовисто демонструють дванадцять останніх років, далеко не так.
Тому у травні 2025 року особисто для мене знаком кінця західного світу став, здавалося б, незначний для історії факт, який колись іще доведеться переосмислювати високочолим історикам. Його в нас мало хто помітив — либонь, через навалу набагато драматичніших подій російської війни.
Проте драматизм прийшов, як християнство до Риму, — нишком, на м’яких лапках і… з києм у руках. Прийшов у святая святих усіх західних снобів і поціновувачів джентльменських правил. Прийшов, прийнявши принципи західної культури й етосу, витримки і майстерності, розрахунку та самоконтролю. Прийшов, щоби вперше і не востаннє перемогти: китайський майстер Чжао Сіньтун став чемпіоном світу зі снукеру.
Дивна річ — китайський підхід до спорту. Суспільство гігантських людських мас іще не здатне продукувати чемпіонів із командних видів спорту, де домінують представники західної цивілізації, схильні, як відомо, до індивідуалізму. Щось досі заважає великому колективу Піднебесної створити потужну футбольну лігу чи сильну збірну. Навіть північним корейцям спортивний колективізм вдається значно ліпше.
Авжеж, КНР іще дуже далеко до перемог на футбольних мундіалях чи чемпіонатах світу з хокею та баскетболу. Але те, як китайці працюють в індивідуальних видах спорту, по-справжньому вражає. Стабільне друге-третє місце в загальному заліку останніх літніх олімпіад свідчить про вироблений індивідуальний підхід, а легендарна жіноча волейбольна збірна Китаю 1980-х років — радше виняток, що лише підтверджує правило: китайці найсильніші там, де потрібні витримка, сила і стратегічна візія окремої особи.
Ба більше, снукер якраз і прикметний тим, що це не просто еталонний спорт одинаків, а ретельно розбудована традиція і субкультура Великої Британії, куди годі потрапити не джентльменам. Тому китайці не стали ходити в чужий монастир зі своїм шаолінським уставом, а навчилися майстерно і масово копіювати чужий. І робити це подекуди краще за основоположників гри — цих, за словами австралійського письменника Клайва Джеймса, «шахів кулями».
Китайці здобули тріумф завдяки масовій підтримці снукеру в країні, почавши проникати у світові рейтинги ще в середині 2000-х років. Потім дедалі частіше з’являлись у переліку 32 найкращих. Згодом уже рідкісні півфінали обходилися без китайських снукеристів. І ось — тріумф Чжао Сіньтуна, який ставить його поруч із живими британськими легендами гри — О’Салліваном, Гіґґінсом, Вільямсом, Селбі і Трампом (не плутати з Дональдом). Китайці наполегливо глобалізували снукер і глобалізувалися самі — зі стриманою усмішкою і лагідним поглядом стратегічних планувальників із тяглістю державної традиції у п’ять тисячоліть.
Із наближенням уже четвертого Різдва за часи повномасштабної навали не полишає нав’язлива думка про те, що війна путінської Росії проти нас — китайська ширма, в якій імперські зазіхання колишнього світового гегемона є лише інструментом значно глобальнішої гри.
І це вже не снукер, хоча на нього трохи й схоже. Адже суть інтелектуального більярду не так у тому, щоби заколотити кулю в лузу, а в тому, щоб завадити це зробити супернику. Якщо чесно, то ми — не куля і не луза, а стіл. Луза — Захід, куля — РФ. А гравець за столом — Сі та компартія Китаю.
У цій «грі» китайська присутність — явна або прихована — відчувається в усьому: від китайських гірлянд на різдвяних ялинках до чипів у російських ракетах і безпілотниках. Ми й незчулися, як у пору переважної темряви у своїх квартирах на заміну нашому світлу малої енергетики, ТЕЦ і підстанцій, знищеному росіянами за останні роки, прийшло світло китайське, яке постійно слід заряджати власними силами. І це аж ніяк не метафора, а життєва прагматика.
Китайці принесли нам і елементи живлення, і павербанки, і генератори, і зарядні станції, і світильники-пелюстки, і свічники-таблетки, і ліхтарики-шокери.
Є спокуса подумати, що росіяни нам вимикають світло, а китайці рятують нас від темряви. Навіть Різдва тепер два — наше, світове, 25 грудня та їхнє, китайське, 7 січня.
Бо чому ж, якщо є китайський Новий рік, не бути й китайському Різдву? Не називати ж його, зрештою, російським. У Росії ніколи нічого свого не було — ні християнства, ні державності, ні, прости Господи, снукеру. Навіть пельмені в них китайські. Вже не кажучи про вкрадені в нас самоназву й середньовічну історію.
Історичний штамп «світло зі Сходу» остаточно втратив свій геополітичний вектор. З’ясувалося, що світло, яке приніс у Західний світ Ісус Христос і вся культурно-релігійна традиція Близького Сходу, було «світлом із Півдня». Натомість нинішнє «світло зі Сходу» приносить не містичне й етичне просвітлення, а нову модель тотального домінування, про яку всі ми лише здогадуємось. Подейкують навіть, що 50% українських вишиванок виготовлені в Китаї, який із всесвітньої фабрики товарів повільно і неухильно перетворюється на нового «Ісуса Христа» — всесвітнє Політбюро правил, порядків, сенсів і штучного інтелекту з мандаринським акцентом.
Проблема в тому, що це світло вже не гарантує ні добра, ні тепла, ні спасіння, а більше схоже на прожектор у північнокорейському концтаборі.
Залишається хіба сподіватися, що Україні вистачить сил зарядити собою світ Окциденту — попри ідіотизм Трампа (не плутати з Джаддом). Недарма ж у топових рейтингах світового снукеру з’явився молодий і ранній Юліан Бойко — перший українець, що вломився в еліту гри джентльменів. Двадцятирічний Юліан, хоч і програв Ронні О’Саллівану, вже переміг Стюарта Бінґема. І це — очевидний знак початку нового світу. Вельми хотілося б у це вірити напередодні Різдва. Нашого — не китайського.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
