Початок Першої світової війни змусив тисячі українок покинути свої домівки. Рятуючись від російського наступу, вони опинилися в еміграції. Та навіть там, далеко від дому, у Відні, багато із них вже у вересні 1914 року долучилися до створення «Українського жіночого комітету допомоги пораненим воякам». Комітет організував благодійну допомогу УСС та українським пораненим воякам австро-угорської армії. Спершу його очолила Олена Левицька, дружина депутата парламенту Євгена Левицького, а після її переїзду в Берлін провід товариства перейшов до відомої на Галичині громадської діячки та піаністки Ольги Ціпановської. Скарбником товариства був отець Василь Лициняк. До комітету входили Ольга Левицька-Басараб і Марта Трильовська. А з фронту в гості часто заїжджали жінки-стрільці — Олена Степанів і Софія Галечко.
За головне завдання Комітет поставив собі розшук українських жовнірів, надання їм допомоги у віденських шпиталях. До столиці здебільшого привозили вояків, які потребували довшого лікування. Жіночий комітет працював у шпиталях, що розміщувалися в 11 округах Відня, а військові бараки діяли ще у трьох округах.
За приблизними підрахунками, кількість хворих і поранених українських вояків у шпиталях Відня лише взимку 1914 — на початку весни 1915-го налічувала понад 8000.
Часто-густо, через незнання мови, український вояк не міг порозумітися з медичним персоналом та надіслати звістку рідним, що він живий. Тому поява кожного українського капелана чи українки з жіночого комітету була неймовірно радісною подією.
Отець Іван Рудович, який сповідував стрільців у шпиталі, згадував (тут і далі лексику та граматику зберігаємо згідно з оригіналом, — TU): «Ми не можемо уявити собі, якою радісною подією була поява українського капеляна для хорого жовніра, який не раз не міг порозумітись з окружаючими єго людьми, не вмів розмовитись, та подїлитись своїм горем і болем з іноязичними товаришами недолї. Деяким закрутились слези в очах, коли священик повитав їх словами: “Слава Ісусу Христу”, та заговорив до них по українськи».
У військових шпиталях започатковували курси, де вояків навчали української граматики, основ арифметики та німецької мови. Важкохворим та пораненим стрільцям допомагали писати листи, шукаючи рідних, розсіяних у вирі війни, забезпечували їх книжками, часописами, календарями та молитовниками. У шпиталях членкині жіночого комітету організовували концерти, присвячені Тарасові Шевченку, прощальні вечори для вояків, які поверталися на фронт. Допомогу надавали також біженцям та голодним дітям.
Підтримка УСС на фронті
Своє перше Різдво на фронті усуси зустріли, боронячи карпатські перевали. Засніжені вершини, сталева міць австрійських крісів та лев’ячі серця січовиків стали міцним забралом, яке не змогли здолати російські війська. Взимку 1915 року, напередодні різдвяних свят, до кожного січового стрільця персонально надійшов невеликий пакунок з подарунками від Українського жіночого комітету у Відні.
Віденські українки, як писала тогочасна преса, накупили різдвяних подарунків для усіх стрільців, нашили синьо-жовтих кокардок і поручили віденським стрільцям, щоби се так напакували, що і гармата переїде через пакунок, а чоколяді і кокардці всередині нічого не станеться.
Було вислано 1200 пакунків. Опікувався організацією подарунків для стрільців Іван Боберський.
У листі до жіночого комітету він писав: «Пані зволять ушити хоть 1000 кокардок» і зазначив, якими вони мають бути на вигляд: «1000 синьо-жовтих стрілецьких кокардок, жовта краска в середині».
У відповідь на дарунки жінок стрільці через газету «Діло» відповіли: «чоколяда чудесна а рожа до шапки гарна», в іншому листі зазначали: «Дуже нас утішили різдвяні дарунки, а головно синьо-жовта відзнака на стрілецькій шапці».
Посилки для стрільців жіночий комітет надсилав регулярно і в 1915-му, і в 1916-му, і в наступних роках.
Робота в таборах для українців-полонених
У 1916 році допомогова діяльність комітету поширилася і на українських полонених. Разом із Союзом визволення України (СВУ) Комітет розширив діяльність на табори полонених. Завдяки діяльності СВУ багато військовополонених українців перевели до окремих таборів в Австро-Угорщині (Фрайштадт, Дуна-Сардагель) і Німеччині (Вецляр, Зальцведель, Раштат). У таборах відкривали читальні, школи, тут діяли хори, кооперативні й господарські курси. Комітет розповсюджував серед полонених українські газети, журнали, друковані видання.
На Різдво, Великдень, Шевченківські дні жіноцтво влаштовувало для українських вояків концерти, куди залучало найкращих українських митців: Любку Колессу, Галину Левицьку, Володимиру Божейку, Ванду Остапчук.
Праця українок віденського комітету помочі для поранених була відзначена державними нагородами. У 1917 році Почесний хрест 2-го класу отримали Олена Кисілевська і Марія Каранович. Окремих представниць організації нагородили срібною або бронзовою медаллями.
Українки по другий бік фронту
Подібною харитативною працею займалися також українки і по другу сторону фронту. Відомими благодійниками були представники родини Терещенків, які розпочали меценатську діяльність ще з кінця ХІХ століття. Під час Першої світової війни Ольга Терещенко заснувала лазарет-притулок на 20 чоловік та взуттєву майстерню для ветеранів з ампутованими кінцівками.
Ще одна представниця будинку Терещенків Надія Володимирівна очолила Комісію зі збору пожертвувань із забезпечення скалічених військовослужбовців протезами та відкрила для них притулок на 150 місць.
Харитативною справою в допомозі пораненим солдатам займалась і старша дочка Терещенка — Варвара Миколаївна Ханенко. Українки засновували подібні комітети допомоги пораненим, хворим у Києві та у прифронтових зонах — Волинській, Подільській та Чернігівській губерніях.
Благодійність українських жінок обабіч фронту була виявом милосердя, морального обов’язку та свідченням їхньої зрілої громадянської позиції у часи лихоліття.
Колаж — Вадима Блонського. Фото надав автор тексту. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
