[Цей репортаж розпочинає серію публікацій, присвячених не завжди легким, але надзвичайно потрібним процесам зміцнення та розбудови громадянського суспільства на Донбасі.
Разом із нашим партнером — Форумом НДО в Україні — розповідатимемо про тих, хто не нарікає на владу й обставини, а власними силами змінює простір довкола себе.
Форум НДО в Україні є членською організацією, яка об’єднує міжнародні і національні недержавні організації, які працюють з наслідками гуманітарної кризи в Україні]
Місто Лиман, що на півночі Донеччини, не вписується в стереотип «териконного» Донбасу. Тут немає шахт і великих заводів. Лиман губиться в навколишніх лісах та озерах. А ще це великий залізничний вузол — життя тут так чи інакше обертається навколо залізниці. Але не тільки.
Рік тому місцеві активісти відкрили перший та єдиний у місті молодіжний простір «Альтанка». Безкоштовні заняття з англійської мови, творчі майстер-класи, акції та фестивалі, зустрічі з непересічними особистостями, вечірні кінопокази на міській площі — прості, здавалось би, речі, які змінюють світогляд і простір довкола.
Замість «бєсєдки»
Непримітна приземиста будівля на один поверх — це і є приміщення «Альтанки». Її видає хіба що яскравий мурал на сусідній стіні. Поруч — сучасний дитячий майданчик: активісти здобули грант від міжнародної організації, щоб його облаштувати.
На створення молодіжної платформи у рідному Лимані Олю Поплавську надихнув досвід Вільної Хати у Краматорську.
— Я побачила, як це круто, коли молодь має місце, де може творити. Побачила, що можна змінювати своє місто, і дуже цим загорілась, — пригадує 26-річна активістка. — Мені тоді запропонували поїхати в ознайомчу поїздку до Луцька. Я, чесно кажучи, злякалась. Ще ніколи до того не була на заході України. Мені здавалось, що нас там не люблять… Донецьку область… Але я поїхала. Страхи не тільки розвіялись — я була вражена ставленням до проблем нашого регіону. Коли повернулась, зрозуміла — треба діяти.
На Донбасі так заведено — молоді люди збираються в «бєсєдках», які є майже у кожному дворі. У малих дітей свої «бєсєдки», у старших — свої.
— У нас по таких «бєсєдках» молодь в основному випивала, іноді хтось міг на гітарі побринькати… Але все одно це прототип того, що ми робимо. Адже молодь підсвідомо тягнеться до того, щоб мати свій простір, щоб там почуватись вільно у компанії таких, як сама, — розповідає Антон, один із найактивніших учасників «Альтанки».
На Донбасі так заведено — молоді люди збираються в «бєсєдках», які є майже у кожному дворі
Назву спільноти придумала Оля. Вона просто знайшла в онлайн-словнику переклад слова «бєсєдка» українською.
— У нас у Донецькій області не кажуть «альтанка». Тут майже ніхто не чув цього слова.
Тепер активісти мріють, щоб одного дня у них з’явилась своя, справжня, дерев’яна альтанка.
«Альтанці» бути
— Не лякайтесь. У нас тут все ще до кінця не дороблене, — ніби виправдовується Оля. Попри те, що приміщення старе і потребує серйозного ремонту, тут усе ж затишно. На стінах — картини і фотографії. На підлозі — м’які пуфи, що органічно співмешкають із сучасними меблями (придбані завдяки фінансовій підтримці Посольства Австралії в Україні).
Активісти попросили у місцевої влади приміщення для створення молодіжного простору. І їм виділили кімнату у будівлі держустанови «Земельний кадастр». Орендної плати за кімнату із голими стінами не просили, молодь має сплачувати лише за комунальні послуги.
— Ми зробили ремонт своїми силами. У вільний час хлопці та дівчата приходили, працювали: тягнули з дому, хто які міг матеріали, — пригадує Оля. Взимку, каже вона, були проблеми з опаленням. А якось взагалі прорвало трубу і все затопило. Тоді активісти півночі черпали воду.
Обласні чиновники з департаменту сім’ї та молоді обіцяють повністю віддати приміщення молодіжному простору та зробити у ньому капітальний ремонт.
Після війни
Сьогодні лінія фронту проходить за 60 кілометрів від Лиману. Але у 2014 році місто відчуло на собі, що таке війна.
12 квітня 2014 року, на 5-й день після проголошення «Донецької народної республіки», сепаратисти захопили відділ поліції тоді ще Красного Лиману. Два місяці місто було окуповане бойовиками.
Земля здригалась від вибухів. Ми не знали, чим все закінчиться. Але саме тоді я зрозуміла, що все одно нікуди не зможу поїхати, — це моя земля, моє місто! Чому я маю його залишати і віддавати комусь?
У червні 2014-го поблизу села Ямпіль, що за кілька кілометрів від Лиману, кілька днів тривали запеклі танкові бої. Місцеві мешканці запам’ятали події тих днів надовго.
— Ми три дні з дітьми сиділи у підвалі. Земля здригалась від вибухів. Ми не знали, чим все закінчиться, — згадує Оля. — Але саме тоді я зрозуміла, що все одно нікуди не зможу поїхати, — це моя земля, моє місто! Чому я маю його залишати і віддавати комусь?
У липні українські війська звільнили сусідній Краматорськ та взяли під контроль Слов’янськ — лінія фронту пересунулась ближче до Донецька. Лиман почав повертатись до мирного життя. Ті, хто поїхав, повертались до міста. Околиці та ліси розміновували. Пошкоджені бойовими діями будинки почали відновлювати.
— Щось тоді змінилось. В моїй голові, в головах моїх друзів — я відчував це у поглядах. Напевно, більшість із нас усвідомила, що не можна допустити, аби ще раз хтось прийшов і намагався зруйнувати наш дім, — розмірковує 11-класник Олекса. — Не хочеться більше бути безпорадними. Коли тут була «ДНР», то я не міг нічого вдіяти, тільки зривав по вулицях їхні плакати. Від безвиході.
Оля погоджується з хлопцем, згадує, що саме в той час почала шукати однодумців — небайдужу молодь, яка прагне діяти.
— Після того, як місто звільнили, народ почав гуртуватись. З’явились організації переселенців, підприємців, атовців. Громада почала будуватись. Ми зараз в епіцентрі цих подій, з усіма активістами та організаціями намагаємось співпрацювати, робити щось для міста, — каже Оля.
Артем Бутов, ветеран АТО, приватний підприємець із села Дробишеве, що біля Лиману, розповідає, що з «Альтанкою» познайомився майже одразу після її відкриття.
— Я прагну розвивати малий бізнес у нашому регіоні, тож з однодумцями ми створили громадську організацію «Ділова Лиманщина». У нас різні напрями роботи з «Альтанкою», але я розумію, що їхня діяльність — як ковток чистого повітря для нашої молоді.
Для громади
Поруч із «Альтанкою» розташована міська Лиманська бібліотека. Нещодавно її повністю реконструювали за рахунок програми уряду Японії. Тепер тут є коворкінг і конференц-зал, де постійно вирує життя. Але змінити бібліотеку вдалось не лише завдяки фінансовій підтримці донорів, а й зусиллями волонтерів, серед яких багато учасників «Альтанки».
— Тепер молодь постійно збирається в бібліотеці: «Альтанка» часто проводить свої заходи у нашому конференц-залі. Молодь цікавиться літературним гуртком. Це сусідство з «Альтанкою» допомагає нам порозумітись із молоддю. Сподіваюсь, ми теж на них добре впливаємо, — усміхається директорка міської бібліотеки Лиману Тетяна Осипова.
Музиканти-початківці Олексій та Максим приходять до «Альтанки» на репетиції. На питання, що вони грають, — сміються: «Роцк». Наразі хлопці шукають нового вокаліста — попередній створив власний проект.
— Поки що ми граємо лише тут. Просто не хочеться зганьбитися. Виступати, аби виступити — це не для нас, — пояснюють. — Нам хочеться грати так, щоб найперше перед собою не було соромно.
Хлопці дістають гітари і починають грати свій «роцк». Послухати їх збираються решта мешканців «Альтанки».
Крім Олі та Антона, які, як вони кажуть, вже майже живуть в «Альтанці», постійно тут буває й Інна. Дівчина викладає англійську мову. Інна закінчила Горлівський інститут іноземних мов. Останні курси довчалася у Бахмуті, куди заклад евакуювали з окупованої Горлівки. Дівчина вирішили стати репетитором, пропрацювавши півроку у школі. Свою групу збирає щосуботи.
— Я проводжу заняття для початківців. Майже всі ходять постійно. Наймолодшому учаснику 16 років, найстаршій — 45, — розповідає Інна.
Наразі активісти написали заявку на грант — якщо вони його отримають, матимуть змогу набрати кілька груп з різним рівнем вивчення іноземної мови.
Надворі страшна спека. Ближче до вечора на шкільне подвір’я з’їжджається молодь на велосипедах та скейтах. Нещодавно тут встановили рампи для екстремального катання. Ідея з рампами належить Богдану, який цього року закінчив школу.
— На відкриття ми запросили з Краматорська хлопців на BMXах (велосипеди для мотокросу — TU), щоб вони показали нам якісь екстремальні штуки, — пригадує Оля. — Я покликала дівчат зі Слов’янська, які танцюють тверк. Приїхали місцеві ЗМІ, була купа народу!
Олекса
11-класник Олександр — один із незмінних творців «Альтанки». Він тут проводить більшість майстер-класів, організовує ярмарки з хендмейд-виробами. Друзі називають його Олексою, так він сам вирішив.
Олекса пропонує провести для нас майстер-клас з орігамі. Вирішуємо робити традиційних японський журавликів. Показуючи, як треба загортати папір, Олекса розповідає, що першу книжку, як робити орігамі, йому подарувала мама.
— Орігамі розвиває просторову уяву. Мені так почала здаватись легкою геометрія. Японські майстри орігамі працюють з папером, як із глиною. Я навчився робити безліч фігур і вигадав кілька власних, — каже хлопець.
Олекса часто переходить на українську мову — її його навчила бабуся. Попри те, що більшість населення в Лимані російськомовна, хлопець каже — з друзями йому приємно говорити саме українською.
— Моя бабуся була вчителькою історії. Вона зі мною завжди говорила українською, і тому ця мова для мене така особлива. А ще я сам собі вишиванку вишив! І це для мене теж багато означає. Я не люблю нещирості, коли національними символами прикриваються ті, кому це треба для іміджу або ще для чогось.
Вдома в Олекси міні-станція зі збору сміття. Він збирає використані батарейки, сортує пластикові пляшки, скло і передає все це на переробку.
Зараз він активно працює над розробкою модуля для волонтерів, аби кожна молода людина мала інтерактивну карту проектів, до яких вона може долучитись.
Кіно-альтанка
Коли надворі уже сутеніє, а денна спека нарешті спадає, з «Альтанки» на двір виносять м’які пуфи і фірмовий банер — на нього проектуватимуть кіно. До друзів та знайомих «Альтанки» приєднуються і мешканці навколишніх будинків.
Щось тоді змінилось. В моїй голові, в головах моїх друзів — я відчував це у поглядах. Напевно, більшість із нас усвідомила, що не можна допустити, аби ще раз хтось прийшов і намагався зруйнувати наш дім
В «Альтанці» особливо теплі стосунки з кіно. Кілька місяців тому до них завітала кінорежисерка з Канади Лара Лі. Показувала свою документальну стрічку про пакистанців, які допомагають альпіністам з їх вантажем.
Мешканці «Альтанки» прагнуть і самі знімати фільми. Вони уже створили кілька коротких, але зворушливих відео про те, що їх дійсно хвилює: як вони переживають війну, дбають про довкілля і яким бачать майбутнє і себе в ньому.
