Сковородинці

Чи вдалося подружжю пластунів, яке покинуло міський гамір, віднайти душевний спокій на хуторі

11.08.2017 Ірина Матвіїшин

Ґрунтова дорога кличе до лісу. Тут закінчуються Бордуляки — найближче село до хутора Козаки. Ніхто достеменно не знає, чи були тут осадчими козаки, та саме цю версію мовби верифікує чорна чуприна Павла Кулінця. 30-річний пластун із Бродів кілька років тому перебрався на хутір з дружиною Христею.

Кілометр, два, три… Дорога вибігає з лісу на зяючий простір, якого не знаходить Google Maps. Ще у 90-х діти звідси ходили до школи у сусідні села, а чи не в кожній домівці жили люди. Сьогодні ж долі господарів розкидані одна від одної, як вісім соснових хат. Тільки у двох досі є життя: в одній — будується, в іншій — тліє.

— Тут я народився, — 92-літній дід Міхал пам’ятає ледь не усіх колишніх сусідів. Каже, найважче було від 1943-го до 52-го року. Тоді чимало хуторян забрали в Якутію. Потім хтось повертався, та ненадовго.

 У 53-му чоловік взяв за дружину пані Софію. Донедавна, крім дачників, старі Ґери — так їх називають у селі — були єдиними господарями Козаків.

І, певно, були б останніми, якби не Павло.

Жити на природі

Тиснув тридцятиградусний мороз. Зі Станіславчика — села, де мешкають його бабця з дідом, — Павло на лижах вирушив у розвідку. Разом з другом відмітив на карті маршрут до хутора Козаки. Давно, коли тут іще вирувало життя, його бабця й дідо їздили на хутір по сіно. Тепер у кількох здоланих часом хатах тільки вітер гуляє.

Навесні Павло знову приїхав на оглядини. Біля однієї з хат, котру саме продавали, хазяйнував самотній лелека. Хатину хлопець викупив, а згодом — і ту, яка пустувала поруч.

— Я приблизно так і уявляв, що житиму на природі. Спочатку, щоб не шокувати рідних, казали з Христею, що будемо жити в селі. Я купив хату сестри моєї прабабці у Станіславчику, вже запросив районного архітектора… Але там сусіди близько. От ми і подумали — тре жити там, де кльовіше.

DSCN3845

— Гау! Гау! Гау! — незагородженим подвір’ям нестримно носиться величезна вівчарка Чуя. До навколишньої зелені по-казковому пасує дерев’яна хатина, досі утеплена загатою — звичайним сіном. На порозі гріється кіт Матейко, наче медитує від чистого запаху лугу. Під сливою посеред двору стоїть саморобний дубовий стіл.

Сьогодні життя Павла й Христини можна назвати сковородинством — тренд, що шириться світом останніми десятиліттями, коли люди свідомо залишають звичну для більшості біганину за грошима й успіхом і починають тихе життя заради себе.

IMG_3858

Іще кілька років тому прагнення нині 24-річної Христі були зовсім інакшими — тоді навіть рідний Тернопіль здавався дівчині провінцією, тож вона подалася на навчання до Львова. Але знайомство з Павлом та досвідом у «Пласті» погляди змінили. Невипадково вони зблизились саме під час сплаву по ріці Стир, що мереживом пересікає Козаки. Тоді пропливали й повз майбутній дім.

— Заходь. Тут такий хаос, не дивуйся, — попереджає Христя. — Відколи пластуни зустрічалися, приводили до ладу теперішню оселю. Досі відновлюють ту, що неподалік: самотужки піднімали дах, накривали, стелили підлогу, утепляли. Вже третє літо роботи не бракує. Плануємо переселитися туди вже минулої осені, — жартує господиня.

Коли вперше сюди їдеш, думаєш, що за глушина, а трохи побудеш — розумієш, як тут класно

Коридор завалений приладдям для вуликів, спецодягом, ящиками з обрізками вощини. Ліворуч — невеличка майстерня. Усе життя молодого подружжя вміщає кімната навпроти.

— Закривай швидко двері, щоб комарі не налетіли! — та перед ніччю їм все одно доведеться бити комах по стінах своєї кухні-спальні-медовикачальні. Старі вікна від вітру затягнуті клейонкою. Древній, як знайдені біля річки кремнієві шкребки, умивальник відрами п’є воду. Така ж старезна кухонна стінка, піч, шафа, вже сучасна плита, стіл і вщент заставлена лавка, величезна медогонка перед холодильником, широке ліжко навпроти і міні-бібліотека поряд — ще трохи і тут не буде місця жити.

Дарунки моряка

Рамки меду вже чекають у мисці.

Поки Христя береться до роботи, декорації навколо розповідають про нових хуторян. По стіні вгору злітають намальовані вручну ластівки — символ однойменного сестринського куреня. Вище — молитва з образом Ісуса. А ось знак вже столітнього Ордену Залізної Остроги, куди входить Павло. І… карта Бермудських островів?

— То від попереднього власника. Той чоловік виявився моряком дальнього плавання. Обплив весь світ, а зараз живе десь на хуторі під Берестечком, — жваво оповідає Христя, обертаючись до стіни з мапою радянських часів.

IMG_3710

На весілля колишній власник хати подарував молодим овець — та їх довелось віддати Павловій бабусі.

Окрім мапи, господар залишив по собі цілу комору порожніх пляшок.

— Тут же постійно пиячили. Ми ще визбирали всі до одної в околиці, у селі, і залили їх стяжкою в підлогу — така теплоізоляція. Мрію, щоб ми завершили ту хату. А ще — про пасічничий будинок, щоб можна було зберігати рамки, гонити мед, — додає, зішкрібаючи печатку з вощини. — І щоб Павлик зробив мені гончарню.

Тут все твоє

Ті, хто не бачив натхненної Христі в тутешніх турботах, завжди питають, чому перебралася в село. Вона щоразу уточнює: «На хутір!».

— Я б не хотіла жити в селі. Там зовсім інші погляди на життя, інші цінності. Вже є якийсь осуд, ти залежиш від громадської думки. Мусиш, наприклад, садити картоплю навесні. А так не бачать нас — і добре. З часом і відстань до Бродів ніби скорочується. Коли вперше сюди їдеш, думаєш, що за глушина, а трохи побудеш — тут кла-а-а-сно, — говорить та, ніби думками обіймає частину Малого Полісся зі всіма козулями й оленями, яких, каже, не раз бачила здалеку.

Через роботу Павло часто на кілька днів залишає хутір. Христя звикла бути сама — не боїться ні відсутності людей, ні негоди.

— Минулого літа був дуже грозовий тиждень. Я прокинулася вночі від страшного тріскоту. Подумала: хоч би то не дуб впав — і заснула. Рано виходжу, а він лежить. Я ледь не плакала. То був величезний старий дуб — окраса Козаків. Після того п’ять днів не було світла, я готувала собі й песику їсти отут на мангалі — показує надворі. — На дубі висіла пастка для бджіл, її розтрощило. Добре, що хоч бджіл там не було.

От у Львові не вивозять сміття — і ти живеш на смітнику. Виходиш за межі своєї квартири — і вже собі не належиш. А тут все в твоїх руках

Окрім природи, це місце вабить пластунку свободою:

— Тут все в твоїх руках. От у Львові не вивозять сміття — і ти живеш на смітнику. Виходиш за межі своєї квартири — і вже собі не належиш. В місті не поставиш за дверима вазона, бо не знаєш, чи його ніхто не вкраде. Тут теж не знаєш, але… тут все-е, — наголошує, — твоє! Якесь сильніше почуття власності у мене.

Дід ожив

Чуя доганяє вітер, за нею з рушниками й милом до річки чимчикують хазяї. Сонце, схиляючись до обрію, все більше підкреслює брунатний колір ще навіть не літньої води. Та на хуторі кращих купальних умов не знайти.

На одному з цих вигинів Стиру прив’язаний човен:

— Ми самі його робили, обмащували смолою, — хвалиться Христя.

Тут же дід Міхал допоміг їм поставити ятір — пастку на рибу. Стоїть збоку, коментує, а Павлові все не вдається:

— Давай сюди, бо я не можу на то дивитися! — дід заліз у човен і сам поставив.

— Мені здається, він аж ожив тоді, як на тому човнику прокатався, — захоплено пригадує дівчина.

Ловились їм в ятір щука, лин, окунь, плотиця. Щоб зберігати рибу на потім, Павло за дідовим зразком сплів із прутів сажалку — кошик, який ставлять у воду, щоб тримати спійману рибу.

Старожили не раз виручали молодих диваків. Позаминулої весни, коли пластунів не було вдома, врятували їхню хату від вогню. Вийшли ввечері — а небо червоніє загравою. Горіли очерети. Вогонь, що нагло сунув на хату, дід з бабцею гасили аж до ранку.

Якраз між тими хатами, де зараз живуть пластуни, колись згоріла їхня.

Із бджолами приємніше

«Ми — бджоли з хутора Козаки!» — презентує себе пасіка Кулінців на Facebook-сторінці. Через соцмережу продають «Свій мед». Раніше Павло з Христею думали відкрити кав’ярню у Бродах, та не хотіли постійно навідуватись у місто. Тепер їхнім часом розпоряджаються бджоли.

IMG_3761

Швидким доторком дротиків під слабкою напругою Христя плавить воскову пластину й прикріплює до рамки. Час від часу забиває цвяшки і натягує нові рамки — завощує їх і готує для бджіл, щоби тим було куди зносити нектар.

Під гуркіт молотка тонким голосом заводить лемківську «Сідит пташок»:

— Мені не вистачає сцени, — зізнається. Після закінчення університету Христя залишила хор, в якому співала у Львові. Перебравшись на хутір, записалася у бродівський. Їздить туди, коли є концерти.

Раптом чути, як знадвору кричить Павло. На підмогу кличе.

IMG_3795 1

З 60-ти сімей, які зараз живуть у вуликах, здається, кожна хоче втекти. Рій бджіл сів на дерево, густо обліпивши гілку — такий план втечі. Пасічник намагається струсити дзижчання у коробку.

— Христю, принеси води! Треба їх скропити, щоб не повтікали. Матка вже пішла всередину, то вже всі туди злетяться, — перекрикує гул Павло.

IMG_3818
DSCN3883
IMG_3690

Для нього бути вдома — означає бути на пасіці. Однак часто він в роз’їздах. Працюючи на німецьку туристичну фірму, філолог за освітою проводить індивідуальні тури по Західній Україні. А прагне іншого.

— Моя мрія — зробити так, щоб не було потреби їздити в місто заробляти гроші. Я хочу більше часу присвячувати праці на хуторі. Тобто займатися не лише бджолами, а й столярством, відкрити гостьовий будиночок. З бджолами часто працювати приємніше, ніж з людьми, — саркастично підсумовує.

Можна тримати бджоли і у Львові, на Високому Замку, але в місті є забагато спокус. Людині важче сконцентруватися на тому, чого вона дійсно хоче

— То ви втекли сюди від людей? — питаю.

— Не можу так сказати. Зараз така тенденція, що соціум розпадається. Люди самі по собі. Навіть якщо живуть у багатоквартирному будинку, не дуже контактують. Через те, що на хуторі людей мало, ті зв’язки приємніші й тісніші. Можна тримати бджоли і у Львові, на Високому Замку, але в місті є забагато спокус. Людині важче сконцентруватися на тому, чого вона дійсно хоче. Ми не втікаємо від того, просто нам так спокійніше, ніхто не заважає.

Втім, каже подружжя, були б не проти, якби хтось знайомий купив хату неподалік. Тоді було б не страшно залишати господарку, коли їдуть в місто чи подорожують за кордон.

А хтось тут жив

Шшшшшшш. Вітер прочісує високі до пояса трави, намагаючись приглушити чи то квакання жаб, чи то спів пташок.

— Вважай на змій, — попереджає Христя, ступаючи некошеним полем. Йдемо оглядати навколишні землі.

Тут поряд — річка, а луг навколо часто затоплює вода.

І схоже, змії — це не найстрашніше. У закинутому хліві натрапляємо на падаль лисиці. Взимку по лісах гасали вовки. Кажуть, місцеві бачили їх у сусідніх Бордуляках. Та дівчину це, здається, не лякає — «вони ж кочують», каже. Вона часто сама ходить по гриби, збирає чорниці, журавлину, а ще — верес, чебрець, валер’ян, дягель.

IMG_3967
IMG_3970

— Всі рослини нам помагають, — перериває мовчання дзвінким сміхом. — Але ми не дауншифтери! Купуємо продукти і ліки, як треба.

— То не думаєте відмовлятися від усіх благ цивілізації?

— Ні, це обмеження. Нащо виїжджати на волю і себе обмежувати?

Із заростів виходимо на гладку галявину під лісом. Краєвид — ідилічний. Біля рукотворного ставка охайна хата чекає господаря з міста. Він і зробив єдиний орієнтир — дерев’яну вивіску «Хутір Козаки».

Наступні хати потрохи тонуть в хащах. Он та — нічия: старий не встиг передати документи. Час і негода з’їли половину даху і завалили хлів. А он з тієї — хтось виніс все, що можна було здати на гроші. Лише старі портрети предків — колишніх мешканців — сумно дивляться з облуплених стін.

— А хтось тут жив… — задумливо блукає кімнатами хуторянка Христя.

Корова для радости

Уздовж лісу відгороджений плотом шматок пустелі. Згорблена жіночка, опираючись на палицю, штрикає затверділий піщаний ґрунт.

— Слава Богу!

— Шось я не впізнаю…

— Та то Христя!

— Та? Ти дивися… А я, во, мучуся, і ніц нема на полі,— зморщена, як те поле, бабця Софія поправляє заношену полотняну хустину. Цього літа жінці буде 86. — І кілько я живу тута… І мені добре! Так, як Христина, — сміється. — Шо вона тут сподобала? Як мене кусають комарі, я так вже знервуюся, най Бог бороне!

IMG_3908
IMG_3918

Бабуся розпитує, чи Христя того тижня сама, чи поїде Павло до Львова, а чи скоро привезе на хутір нових гостей. Трохи похвалить внука, який на днях навідався, трохи поскаржиться на худобу.

Сил вже не вистачає. Ще кілька років тому старенькі тримали велике господарство. Залишився один кінь і корова:

— І та нездала! Торік ше трохи доїлася, а того не годен потягнути, — нарікає бабця. — Я зварю картоплю, а дід собі солодить воду і так водою трошка запиває — замість молока. Кажу, йди поклич Христину, най видоє корову…

— О, я шо, вмію? — майже театрально підігрує дівчина.

— Не вмієш? Навчишсі!

— В нас ніколи не тримали корови в місті, — жартує.

— І жиєте, правда? То дідо має для радости. Дуже шкодує ту худобу, а вона така вредна. Во, зірвалася і поперла. Дід сидить коло неї шодня. Чо він там сидить? Ай, стидно нарікати… І не здужає, і ходити не може, а ше не чує, Бо-о-оуже… І шо я буду тепер кричати, я знаю, де він? Біда! Вже хотіла казати тобі, дивисі, де йде. Шоб, як де вмре, я знала, де йти… — тремтить жіночий голос.

— Бабцю…

— Ну а шо ти думаєш, дідо буде вічно жити?

Із густих хащів, звідки стелиться стежка, виходить корова. За нею повільно суне кінь, а за тим — і дідо.

— Бабця так переживає, де ви!

— Та? — дід Міхал злегка усміхається, наче не бачить в тому проблеми.

Дівчина спішить додому. На неї чекають рамки меду і Павло, який далі порається з вуликами. Все це ніби поза часом.

Тут я не мушу купувати нового одягу, бо «всі так одягаються», не мушу думати, що хтось має, а я — ні. Тут має значення тільки те, яка ти людина

IMG_2915

Дорогою до Львова, пригадую її слова:

— Мені не треба відповідати вимогам суспільства. Не мушу купувати нового одягу, бо «всі так одягаються», не мушу думати, що хтось має, а я — ні. Тут все це не має значення. Важливо, що ти вмієш робити і яка ти людина.

Фотографії надані героями репортажу.

Ірина Матвіїшин

Схожі публікації

IMG_8237
6987 11

Любомир Горбач

Розмова із засновником та керівником Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять»

15.10.2014 Тарас Прокопишин
MPAL2146
9841 12

Відроджені

Як українки самоорганізувалися у Facebook, аби спільно боротися проти раку

21.04.2017 Мар'яна Федина
sm1a8958
5320 8

Перемогти себе. Забути про незрячість

Незрячий психолог Андрій Вороняк про освіту, волонтерство і допомогу бійцям АТО

03.04.2017 Ірина Матвіїшин

Популярні публікації

IMG_8374
32219 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
gbn4flheyko-david-beale
25916 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало
DedushkaOkno-7750
45795 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати