Вийти із чорної зали

Поет і будівельник — про свій досвід боротьби з раком і те, чому так важливо доплисти до берега

10.01.2018 Євген Цимбалюк

Ми познайомились на одній з літературних тусівок. Він читав, а я запам’ятав останній рядок: «Где похож на парусник мой сын». Читав особливим, оксамитовим голосом. І дивний псевдонім його мені запам’ятався — Макс Айдахо.

Пізніше ми зустрілися під час інших читань — тоді Макс уже не мав волосся. Мене і здивувало, і вразило те, з яким спокоєм він говорив про все, що з ним трапилось. Я намагався уявити, якою ціною йому дався цей спокій. Ця здатність опановувати себе. Але вирішив: зрештою, краще за нього самого цього все одно ніхто не пояснить.

Вибух

Захотілося мідій! Після першої хімії днів зо п’ять провалявся вдома, тільки-но воду пив. Перед цим в лікарні теж нічого не хотілося. Якось, через силу, з’їв банан. Не відчув ані смаку, ані запаху, лише клітковина в роті. Побіг до вбиральні. Вивертало навиворіт.

Аж раптом — мідії.

Вранці, дорогою з онкології, зайшов до магазину, взяв пакетик мідій. Ще — морської капусти. Все вже готово, треба тільки додати рослинної олії, зеленої цибулі, чорного перцю. Вдома розклався на кухні. Сидів за столом, заїдав мідії домашнім хлібом. Я вже прочитав, що вони буцімто виводять токсини з організму, але смак в той момент — єдине, що мало справжнє значення. Він був просто вибуховим! Суцільне задоволення. Тонко відчував лимонний сік в маринаді. П’ять днів майже нічого не їв, окрім води, і на тобі — таке багатство смаку!

У світу знову з’являлися колір, запах і смак.  

Зі мною схоже було в 2011-му. Робив на будівництві у Херсоні і впав з висоти. Там летіти — 12 метрів донизу, у підвал, все в бетоні. Мені пощастило — мене звідти на руках винесли. Потім, в гуртожитку, відходячи від шоку, я почав жерти апельсини. Не їсти, а саме запихатися. Смачнішого нічого не було на той момент.

Спочатку — апельсини, потім — мідії. Так повертався.

Капсула

На комп’ютерній томографії вже відчував — щось не так. Знаєш, вважають, що від хворого приховують його діагноз. Намагаються повідомити якось м’якше. Ні! Кажуть одразу і в лоб: «У вас все погано!» Через п’ятнадцять хвилин там в кабінеті, в передбаннику, отримую відповідь — численні метастази в печінці. Ну, не мали вони права на такий висновок! Метастази в печінці — це четверта стадія. А в мене, врешті, підтвердилася друга. Помилились! Та про це я дізнаюсь пізніше. А там, уяви мій стан?! Не виходячи звідти, подзвонив матері. Одразу почав плакати в слухавку.

Додому йшов пішки. Вийшов з лікарні — почувався, наче в капсулі. Світ мене просто обтікав. Він же не знав про мою проблему. Ти зустрічаєшся поглядом з людиною, вона і не здогадується, що ти хворий. На питання «Чому я?» відповіді нема. Світові пофіг на тебе. Просочитися у цю капсулу здатні тільки твої рідні, якщо вони в тебе є.

Отримую відповідь — численні метастази в печінці. Ну, не мали вони права на такий висновок! Помилились! Та про це я дізнаюсь пізніше. А там, уяви мій стан?! Не виходячи звідти, подзвонив матері. Одразу почав плакати в слухавку

Вдома, щоб відволіктись, взявся в інтернеті читати про хворобу. Це мене підтримало до повернення рідних. Написав друзям. Потрібно було говорити, говорити. Трохи полегшало.

Того ж вечора ми ще з дружиною посварились. Сказав їй: «Якщо вважаєш за потрібне, маєш повне право розлучитися зі мною і шукати іншого чоловіка». Ми ж іще не знали всієї ситуації. А раптом мені залишилось місяць-другий? Розумію, образив її. Та інакше не міг. Сподіваюсь, вона мені вже пробачила.

Отрута

 «Очікував, буде гірше. Думаю, важливу роль зіграли слова лікаря про те, що худі люди легше переносять хіміотерапію. Мене це підтримувало. Перші три дні взагалі не відчував погіршення. Підходив до лікаря, питав: «Може, не те мені крапаєте?» Жартував. Гірше стало в останній день. В організмі накопичилась потрібна концентрація препарату. Вивертало зі всіх сторін. Я не мав сил. Ходив, як наркоман. Робив три кроки — і далі не міг з місця зрушити. Прокидався о третій годині ночі, у відьомську годину, розплющував очі, говорив собі: «Все нормально, я живий». Залипав у стелю поглядом і лише потім — спати далі.

Дуже підтримував син. Він приходив після школи, о другій годині дня, і ми разом робили уроки. Лише його присутність допомагала мені боротися

 

Рятували музика і книги. Якось взявся слухати «Реквієм» Моцарта. Жах! Психологічно тебе пресує, розмазує просто. Ніби тебе уже в труну кладуть і несуть. Я Моцарта в той період взагалі кинув слухати. Шукав чогось невимушенішого, розважального.

Дуже підтримував син. Він приходив після школи, о другій годині дня, і ми разом робили уроки. До вечора, доки дружина прийде. Лише його присутність допомагала мені боротися.

Друга хімія і третя — це небо і земля. Я вже їв, я гуляв, налаштував себе, що перша хімія — вбила хворобу. А кожна наступна — лише стукіт молотка, будівництво нового.

От кажуть, хвороба змінює людей. Насправді люди змінюються, коли дізнаються про хворобу! Я бачив сльози, я бачив біль — це страшно. Але. Коли ти починаєш боротися, відчуваєш в собі зміни, ти повертаєшся до того, ким ти і був до хвороби. Одужання — це знову стати самим собою. Стати собою колишнім.

Сон            

Це трапилось в очікуванні відповіді за першими онкомаркерами. Мені наснилася величезна чорна зала без вікон. Всюди стоять люди, на щось очікують. Декотрі — навіть за парапетом якимось. Я ходжу серед цих людей і знаю, що виходу поки що немає. Але таке відчуття дивне — ніби я є у кращому становищі, аніж вони.

Ходжу, до речі, з блюдечком. Тримаю його на долоні. А на блюдечку — бісквітне тістечко з кремом. Я його навіть їм. А в людей — нічого: ані їжі, ані води. Ні живі, ні мертві. Відчуття — ніби чистилище.

Поряд зі мною весь час ходить дівчина. Як провідник. Раптом вона говорить: «Почекай, в мене є що тобі показати». Я ставлю блюдечко на парапет. Навіть посуваю його далі, щоб хтось взяв, поїв. А дівчина бере мене за руку: «Ходімо, я покажу тобі вихід».

Веде мене до дверей. Уяви, чорна зала, відчиняються двері, а за ними — падає легкий білий сніг. Сірий ранок… чи сірий день. І я виходжу. Бачу ззовні сніжні гори. Мені дуже холодно. Пара із рота. Навкруги якісь височенні заплутані сходи, ними спускаються донизу люди. Одних, пам’ятаю, вів якийсь індус у великій чалмі.

Не знаю, це двері смерті тоді були, чи як вихід з очікування. Але крок я зробив.

Берег

Влітку, напередодні моєї хвороби, ми були на морі. До того часу я вже десять днів пив антибіотики. Біль турбував, але не сильний, терпів, намагався не думати про нього. Буцімто легшало. Ми вийшли на прогулянку під парусом, на катамарані. У певний момент катамаран чомусь вповільнив хід, а потім — зупинився. До берега лишалося метрів 700. Дружина із подругою залишились на борту. А я, син і мій друг з дитиною стрибнули у воду.

Рибкою, уяви собі! Офігенна глибина. Син плюхається, борсається, але пливе. І ми всі пливемо до берега. Я сина не підтримую, він сам. Всі сімсот метрів, без крику: «Тату, тримай мене!» Я тоді пересвідчився, як він дорослішає. Це не той малюк, якого ти носив на руках і годував із ложечки. Він від тебе віддаляється. І я, незважаючи на цей свій багаж, на свої передчуття, теж плив. Тому що потрібно було. До берега ми всі допливли. Захекалися, але жодного разу не пошкодували!

Одужання — це знову стати самим собою. Стати собою колишнім

Зараз я… наразі ще не на березі. Може, вже руку простягнути. На мене очікує ще одна операція.

Майже доплив.

Допливаю. 

Макс Айдахо — справжнє ім’я Максим Постніков. 37 років. Поет-економіст-будівельник з Миколаєва. Працює у будівельній фірмі арматурником. Батько. Сину 11 років.

Фото — автора.

Євген Цимбалюк

Схожі публікації

7539 7

Східний блок

Один день із життя містечка для переселенців у Харкові, що вже встигло стати проблемою для муніципальної влади

22.06.2016 Євген Руденко
22282 12

Де мама

Про що мовчить остання єврейка у місті, яке колись звалось «галицьким Єрусалимом»

08.06.2017 Олеся Яремчук
7413 5

Як не просиджувати в інтернеті увесь свій час?

12 карток для тих, хто вважає, що інтернету в його житті забагато

03.10.2016 Ірина Сало

Популярні публікації

28172 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians
39536 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак
44420 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати