Загублені

Чому українські ветерани добровільно йдуть із життя і чи можна цьому запобігти

27.02.2018 Ірина Кипоренко

Влітку минулого року міністр внутрішніх справ Арсен Аваков озвучив страшну цифру — близько 500 учасників війни на сході України після повернення додому добровільно пішли з життя. І це не дивно — за чотири роки бойових дій в країні так і не запрацювала державна програма лікування посттравматичного синдрому у ветеранів. А війна не полишає воїнів і вдома — одні вбивають себе повільно алкоголем, інші йдуть із життя швидко, обираючи самогубство.

Профільний інститут, який має займатися розробкою таких програм, обмежився звичайною відпискою, коли ми запитали подробиці про випадки суїцидів. А Міністерство збройних сил приховує реальну кількість небойових втрат, називаючи інформацію «таємною». Ця тема настільки табуйована, що може здатися, ніби проблеми майже не існує.

Однак вона продовжує забирати життя українських воїнів.

 

«Монах»

Олександр Монашенко, родом з Херсонщини, пішов на війну одним із перших. До 2014 року займався будівельними роботами, мріяв одружитися.

У складі елітної розвідки повітряно-десантних військ воював майже по всій території конфлікту на сході. Брав участь у боях за Савур-Могилу. Його групу відтіснили до кордону з Ростовом-на-Дону, де вони потрапили в оточення, але билися до останнього. Тоді знущання з них терористи зняли на відео та виклали в інтернет. Олександра було поранено — мав розсічену ногу та контузію.

В 2015-му чоловік повернувся з війни додому. Почав працювати на заводі. Але не міг знайти спільної мови з колегами. Після активної участі у бойових діях звичайне життя, робота на заводі здавалися не такими цікавими: на війні життя, каже, вирує, а тут — кожного дня те саме.

Тепер знаю, що він не міг ночами спати. Але тоді весь час казав, що в нього все добре

Із заводу швидко звільнився. І щоби бути ближче до силових справ, щоб носити форму й бути поміж побратимів-атовців, влаштувався до охоронної фірми на Херсонщині.

— Він там буквально ожив! Але рідним не подобалося, що він пропадає ночами на службі. Тому і звідти довелось піти. Повернувся на будівництво. Все було не так вже й погано — робота, дружина. І він не зізнавався, що має проблеми. Тепер знаю, що він не міг ночами спати. Але тоді весь час казав, що в нього все добре. Відмазувався, — згадує його друг Сергій.

Потім з’ясувалося, що весь цей час Олександр сидів на заспокійливих, які запивав алкоголем. Адекватного лікування посттравматичного синдрому не отримував. Лікар призначив лише один вид пігулок і 15 діб у госпіталі.

Бувало, «Монах» намагався вийти з тяжкого стану — звертався до друзів, просив відвести його закодуватися, але потім вимикав телефон і казав, що все вже нормально.

Питання без офіційної відповіді

Група вчених Національного інституту соціальної та судової психіатрії МОЗ України в 2016-му році опублікувала дослідження зі складною назвою «Ауто- та гетероагресивна поведінка у структурі посттравматичних психічних розладів у учасників АТО». Це поки що одна з небагатьох спроб дослідити посттравматичний синдром у воїнів та факти суїцидів, до яких він призводить.

85% суїцидів скоюють учасники війни до 40 років. У половині випадків роблять це у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння

Психологи обстежили 249 військовослужбовців, які брали участь у війні на сході України та згодом перебували на стаціонарному лікуванні. Вчені також вивчали суїцидальні тенденції у пацієнтів. Виявили, що таку схильність мають в основному особи старші за 30 років та переважно одинокі. В житті вони поводяться замкнено та мало комунікують із людьми, часто відчувають тривогу та недовірливість, драматизують та негативно оцінюють події. Низько оцінюють себе та відчувають сильну провину перед вбитими. У таких пацієнтів підвищена чутливість до критики щодо себе, їм важко приймати рішення, вони поступово втрачають інтерес до життя. Водночас висловлюють бажання повернутися до бойових дій.

Науковці також провели аналіз 88 анкет військових, які скоїли суїцид за період з 1 травня 2015 року до 20 жовтня 2016 року. І склали психологічний портрет таких людей.

З точки зору спеціалістів, 85% суїцидів скоюють учасники війни до 40 років, майже половина з них — чоловіки до 30 років. Загалом усі самогубці — чоловічої статі віком 33+-8 років, переважно із середньою або середньою спеціальною освітою.

Більшість не перебували у шлюбі, 27 мали сім’ю, 6 були розлучені, 26 мали дітей.

Півсотні назвали себе віруючими, троє — атеїстами.

Більшість з тих, чиї анкети дослідили (61 людина), брали участь у бойових діях від 3 до 6 місяців та більше. Через доступність зброї більшість використали її, щоб вкоротити собі віку — 61%. Повішення обрали 31%.

Ще одна деталь — половину завершених суїцидів військові скоїли в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння (51%).

При цьому Інститут наводить дані статистики Генеральної прокуратури України, яка звітує, що з 2014 до 2016 року — 259 військових скоїли самогубства, а до червня 2017-го ця цифра перевалила вже за 500.

Ми надіслали запит в Інститут соціальної та судової психіатрії з проханням роз’яснити та прокоментувати ці дані, однак навіть спеціалісти, які мають працювати над її вивченням, відмовляються про неї відкрито говорити. В Інституті обмежились відповіддю, мовляв — так, ми складаємо реєстр суїцидів ветеранів, всі дані містяться в наукових статтях.

Реабілітацією постраждалих також опікується Державна служба у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції. Нещодавно ця служба зверталася до Міністерства оборони із запитом про кількість небойових безповоротних втрат саме через самогубства, але у відповідь надійшла інформація, що згідно з наказом СБУ ще від 2005 року ця інформація має гриф «таємно».

Виклик для усіх нас

Поки вчені проводять дослідження, а спецслужби не розголошують інформації, в Україні допомагають ветеранам окремі благодійні організації та волонтерські ініціативи. Одна з таких — «Серце воїна», яка працює з 2015 року.

Її заснував доктор наук, випускник Гарвардського університету, автор оздоровчої системи SomaSystem Роман Торговицький. За його тілесно орієнтованою психологічною практикою, що зменшує стрес та покращує сон, організація працювала весь минулий рік.

За три роки через тренінги «Серце воїна» пройшли понад 2500 ветеранів. Але волонтери програми просять не називати того, що вони роблять, реабілітацією.

— Ми працюємо з психічно здоровими, але психологічно травмованими. ПТСР — це діагноз, який потребує психіатричного лікування (призначення медикаментів) та системної психотерапії, найчастіше — індивідуальної. Ми ж допомагаємо людям адаптуватися у нових умовах мирного життя після травмівної ситуації війни. Наш метод дає розуміння, які зміни відбулись, дає відповідь, що робити далі, а також створює безпечне середовище однодумців. А ще ми будуємо довіру до психологів та психотерапевтичної допомоги, — пояснює психолог організації Людмила Фролова.

Команда «Серце воїна» також працювала над політичною пропозицією, яка могла б підвищити ефективність підтримки учасників бойових дій. У рамках цього проекту вони також провели оцінку ситуації з надання психосоціальної підтримки ветеранам війни та цивільним, які постраждали через збройний конфлікт.

За словами Людмили, проблема реабілітації — серйозний виклик для українського суспільства. І працювати необхідно на випередження — ще на етапі відбору осіб до служби в армії.

Світова статистика показує, що кожен п’ятий учасник бойових дій навіть при відсутності ушкоджень страждає розладами, а на кожного загиблого на війні припадає один випадок самогубства ветеранів вже після служби

— Про це говорить світовий досвід США (В’єтнам, Афганістан, Ірак) та Ізраїлю. Також варто скористатися досвідом цих країн з декомпресії військових після бойових дій перед звільненням у запас, — каже вона.

І наводить приклад із досліджень. Після воєн та локальних конфліктів в Афганістані, Карабаху, Абхазії, Таджикистані, Чечні психогенні розлади мають 70% ветеранів. Близько 20% мають хронічні посттравматичні стани. Більше того, світова статистика показує, що кожен п’ятий учасник бойових дій навіть при відсутності ушкоджень страждає розладами, а на кожного загиблого на війні припадає один випадок самогубства ветеранів вже після служби. За даними дослідження, до 1990 року понад 50 тисяч (за іншими даними — близько 100 тисяч) ветеранів війни у В’єтнамі вчинили самогубство. При цьому в тій війні загинули близько 58 тисяч американських солдатів.

Людмила Фролова розповідає, що ідея знайшла відгук і поступово рухається у правильному напрямку — нещодавно вже була затверджена відповідна державна програма. Але результати її впровадження можна буде відчути не так швидко.

«Мамо, пробач»

Голі розлогі дерева уздовж дороги до Берислава, що на Херсонщині, шикуються колоною. Та раптом їх змінює смуга тих самих дерев, але вже сильно підрізаних — майже до половини стовбура. Лише де-не-де почали пробиватися паростки. І я мимоволі проводжу паралель із чоловіками, які до війни були, як великі здорові дерева. А після…

Така ж сіра вулиця із розбитим асфальтом та невисокими багатоквартирними будинками. Поряд — Дніпро і радянський танк на постаменті. Саме звідси родом 39-літній Сергій «Камаз» Кочемазов — один із тих, кого називають «кіборгами», захисник Донецького аеропорту.

Його мати Світлана зустрічає нас на порозі, обіймає і цілує як рідних в обидві щоки. На жінці хутряна шапка та трохи завелика зелена куртка. Потім пані Світлана зізнається, що це синова — так їй тепліше.

Поряд із нею друзі Сергія, які час від часу провідують її та поминають «Камаза».

Через раз пані Світлана тяжко видихає, в неї трусяться руки, і здається, що вона от-от впаде. Її розповідь плутається спогадами про життя Сергія, її боротьбою за пенсію для сина, стосунками з невісткою та онукою.

Але обличчя жінки світлішає, коли вона починає згадувати, яким талановитим був її син.

— Він робив євроремонти, і кулінар був, і торти жінці пік. Я хотіла, щоб він ще зварювальником та теслею був. Щоб все для дому міг сам зробити. Він у мене також паламар був у храмі — там була ідеальна чистота і порядок. Протоієрей його дуже хвалив, — плутано розповідає Світлана.

До церкви Сергій прийшов ще в юності. Якось перед школою його туди привела бабуся. Мати Сергія тоді сильно хворіла, тому вони і пішли молитися за неї. Пані Світлана згадує, що в той день змусила себе піднятися та наварити їсти, поприбирати. Хлопчик був вражений, що матері стало краще, і був впевнений, що це через їхній похід до церкви.

Прихильність до церкви Сергій зберіг і коли подорослішав. Він знав напам’ять церковний календар та не дозволяв матері займатися хатньою роботою у свята. Пані Світлана вірить, що син по-особливому відчував зв’язок із Богом.

Коли синові принесли повістку, пані Світлана не хотіла його відпускати. А Сергій тільки й казав, що не дезертир, тому має йти служити.

Мати весь час відчувала з сином сильний зв’язок. Коли група Сергія потрапила в оточення в Дебальцевому, жінка не могла їсти.

— Кожен день ходжу на роботу, але не їм нічого. І зрозуміти не можу, що зі мною. Тільки воду п’ю. А потім приїжджає моя дитина — щоки позападали. Все місто знало, що приїхав, люди допомогли накрити стіл. І сидимо. Кажу: «Синочку, бери ж щось їж, кицюню». А він так ні шматочка і не взяв. Потім думаю: «Боже! Це ж я, мабуть, відчувала, що моя дитина на війні голодувала, і я тут так само нічого не їла», — згадує пані Світлана.

Поранення в голову Сергій отримав під час боїв за Донецький аеропорт. Під час евакуації його завантажили в машину разом із тілами загиблих. Але близький друг Григорій, з яким товаришували з першого класу і на війну поїхали разом, не повірив, що «Камаз» загинув, і змусив перевірити ще раз. Так Сергій потрапив у госпіталь в Дніпрі. Після операцій та реабілітації його постійно мучили нестерпні головні болі.

Вже вп’яте він збирався піти у госпіталь, щоб підлікуватися. Повернувшись із війни, намагався допомагати своїм побратимам — працювати, як раніше, на будівництві не міг, навіть нахилитися йому було важко. Високий внутрішньочерепний тиск не давав спати і нормально жити.

У той день, на початку листопада 2017-го року, він зібрав речі та поїхав до Херсона. До того моменту, як каже його друг та голова організації ветеранів та воїнів «Біла стріла» Віталій Панахов, Сергій вже перепробував усе. І ліки, і алкоголь, але нічого від мук головного болю не допомагало.

Вони розминулися в лікарні на 40 хвилин. Віталій також приїхав туди через погане самопочуття — вже четверту добу не міг спати. Лікар, побачивши Віталія, запитав, чи знає він такого — Кочемазова, нібито він заходив оформлюватися, та десь вийшов і зник.

— Я кажу, Камаза? Звісно, знаю! Зрадів, що будемо в одній палаті. Я дістав телефон і набрав його. Кажу, Камаз, ти де? У відповідь почув крижаний голос — аж мурахи спиною пішли. Він відповів щось таке: «Більше вони мене в цьому госпіталі не побачать. А якщо сюди і привезуть, то тільки на швидкій», — пригадує Віталій.

В той час Сергій вже був далеко від Херсона і на вмовляння друга вийти з автобуса та повернутись до лікарні не зреагував. А потім зв’язок зник.

Як дізнався пізніше Віталій, провівши власне розслідування, останньою краплею для Сергія стала банальна неввічливість медперсоналу

Віталій почав телефонувати друзям у Берислав, щоб вони зустріли Сергія. Той, приїхавши додому, замкнув вхідні двері зсередини. Написав записку: «Атовці нікому не потрібні. Мамо, пробач». Та випив усі таблетки, які були в аптечці.

Коли друзі Сергія почали ламати двері, щоб потрапити в квартиру, було вже запізно.

Як дізнався пізніше Віталій, провівши власне розслідування, останньою краплею для Сергія стала банальна неввічливість медперсоналу.

— Лікарка нібито сказала йому грубо: «Ти що тут безкоштовний нічліг собі знайшов, в центрі Херсона?». Ось так його прекрасно зустріли. Хоча він точно не був п’яний, і жити йому є де. Він приїхав по допомогу, через сильний біль. У результаті — отруєння невідомими хімічними препаратами. Людина, яка пройшла пекло, і так з нею… — журиться Віталій.

Сидимо в кімнаті, в якій Сергій і вчинив самогубство. Одна із шаф тут заставлена іконами. На полиці — його кашкет, а на спинці дивана — військовий бушлат.

На прощання мати Сергія дала нам із собою три червоні яблука. І все повторювала:

— Моя дитина. Моя кицюня. Тепер нема…

Хто має допомагати?

В Державній службі України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції розповіли, що в 2018 році на реабілітацію та адаптацію постраждалих учасників Революції гідності та антитерористичної операції витратять більше ніж 109 мільйонів гривень. Обіцяють, що одним із пріоритетних напрямків будуть заходи з психологічної реабілітації військових.

При цьому спеціалізовані державні центри цієї Служби, де надають соціальну та психологічну допомогу учасникам війни на Донбасі, є лише в деяких областях: у місті Коростень на Житомирщині, в Славутичі Київської області та в трьох районах Київщини: Києво-Святошинському, Бородянському та Іванківському.

Центри мають надавати допомогу не тільки самим ветеранам, а також членам їхніх родин, внутрішньо переміщеним особам з тимчасово окупованої території України та районів збройного конфлікту та іншим громадянам, постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій.

У 2017-му в ці центри по допомогу звернулися більш як 51 тисяча осіб, з них 15 тисяч — ветерани, а також більш як 8 тисяч членів їхніх сімей.

Крім того, в регіонах діє понад 500 державних та недержавних установ, закладів, організацій, видом діяльності яких є надання різних реабілітаційних послуг, зокрема і військовим. Понад 200 установ, які фінансують за рахунок коштів місцевих бюджетів, мають надавати психологічні послуги ветеранам.

Серед них виділяють обласні госпіталі системи МОЗ, обласні психіатричні лікарні, психоневрологічні та наркологічні центри первинної медико-санітарної допомоги та центральні районні лікарні системи МОЗ. А також районні центри соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді, районні центри зайнятості, заклади недержавної форми власності (переважно громадські та благодійні організації).

Ми працюємо з ветеранами. Вони повернулися з війни, вони і так сильні. Тому ми кажемо, що не «допомагаємо» їм, а саме «підтримуємо» — ветеранів та членів їхніх сімей

Однією з таких ініціатив є громадська організація «Побратими», якою опікується Андрій Козінчук. В організації, щоправда, уточнюють, що не надають допомоги, бо допомога — «це коли хтось сильний робить дію щодо когось слабкого».

— Ми працюємо з ветеранами. Вони повернулися з війни, вони і так сильні. Тому ми надаємо підтримку ветеранам і членам їхніх сімей, — пояснює Андрій. — Ми проводимо тренінги, психоедукацію, вчимо ті категорії громадян, які працюють з ветеранами. Це соцслужби, центри зайнятості, журналісти, патрульна поліція, психологи, капелани, волонтери. Наразі масштабів тієї роботи, яка проводиться щодо соціально-психологічної адаптації ветеранів, недостатньо. Але проблема не в цьому. Проблема в тому, що в нас нема ефективної системи роботи. Державні служби ще не можуть визнати своєї неефективності. А ті, хто визнають, не роблять кроків щодо подолання проблеми.

При цьому він наголошує, що терапія повинна починатися зі школи — коли школярам пояснюють, що таке армія і навіщо до неї йти. Крім того, має бути ефективна психологічна підготовка до війни.

На війні ж має бути ефективний психологічний супровід і дотримання термінів перебування в зоні бойових дій. А після повернення — карантин.

— Воно звучить трохи дико, але це не просто перебування в частині, а проведення певних заходів. Я за створення Центру для ветеранів, — говорить Андрій і пояснює: — Це таке місце, де не процедури головні, а сам ветеран головний. Він робить все те, що йому заманеться. Він перебуває разом з побратимами і проходить процес адаптації. Відпочиває, навчається, спілкується, переходить в режим мирного часу. Паралельно мають проводити заходи з його рідними. Поки що цього нема, і навіть розмов про таке, на жаль, не ведуть.

Але позитивні приклади лікування та соціально-психологічної адаптації все ж таки є.

Серед них — історія Олексія Олексюка із позивним «Танцор». Він родом з Лутугиного Луганської області. Нині — це окупована територія. За фахом Олексій інженер — мав би будувати дороги. Але після Майдану і з початком війни пішов в «Азов». Дослужився до командира взводу, хоча військового вишу не закінчував. Після повернення додому йому, як і багатьом побратимам, було важко призвичаїтися до мирного життя — довго не знімав форми, злився, погано спав. Та й дому як такого не мав.

Якось йому порадили прийти на тренінг до «Побратимів» — працював над собою півроку. Зараз Олексій є менеджером полтавського осередку Української академії лідерства. Він керує навчанням молодих людей, майбутніх лідерів, і є прикладом для них. Його війна, каже Андрій Козінчук, не скінчилася, але тепер він вже перемагає. Вчить англійську. Розвивається.

— А ще він красивий, як світанок. От! — усміхається Андрій.

«В баньку»

На 40-й день смерті кіборга «Камаза» його побратим — Олександр Монашенко — не витримав. Тиждень до того він не міг спати, вдень приймав таблетки, ввечері — алкоголь. Потім почав чути голоси, як зізнавався друзям — його кликали побратими, казали: «Чого ти тут затримався?!».

Того дня він зачинився удома, щоб ніхто не зайшов, та перерізав собі вени. Недобре запідозрила дружина, яка не могла зайти до квартири, — вона і почала телефонувати друзям.

— Ми з поминок летимо, я привіз важкий лом — і ми виломили залізні двері. Залітаємо, а там — жах. Дружина втратила свідомість, сестра — в істериці. Я всіх вигнав. Поки я йому мотав руку рушником, хтось викликав «швидку». Перевірив пульс, все нормально, встигли…— пригадує Сергій, місцевий волонтер. Знайомі називають його янголом.

Наразі «Монах» проходить складну реабілітацію після лікарні.

— Сподіваємось, йому краще, алкоголь перестав вживати. Бачив його нещодавно після того, насварив, провів двогодинну психологічну розмову, — каже Сергій.

— І що говорили?

— Що все добре буде в житті. Ромашки квітнуть, зірки сяють.

— Повірив?

— Звісно! Завтра поїдемо в баньку. Попаримося. Ми його більше не залишимо.

 ***

[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

 ***

Деякі імена та позивні змінені на прохання близьких героїв. 
Фото — постановочні.

Ірина Кипоренко Олександр Рупета

Схожі публікації

10511 14

Віктор Зотов

Розмова з київським архітектором, керівником архітектурного бюро Zotov&Co

12.03.2015 Володимир Бєглов
5748 5

Не переводьте стрілок

Репортаж із кабіни водійки львівського трамвая, відеоблоги якої дратують порушників і тішать підписників на YouTube

09.01.2018 Вікторія Ейсмунт
5665 8

Перемогти себе. Забути про незрячість

Незрячий психолог Андрій Вороняк про освіту, волонтерство і допомогу бійцям АТО

03.04.2017 Ірина Матвіїшин

Популярні публікації

59956 18

Юрій Гнатюк, KindGeek: «Щоб отримати правильні відповіді, потрібно ставити правильні запитання»

Співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин
43861 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте
29517 8

Анна Косарєва: «В ІТ-індустрії є безліч професій, де потрібні прикладні, гуманітарні чи фінансові знання»

Анна Косарєва про особливості ІТ-освіти в Україні, навчання школярів програмуванню та «Годину коду»
14.11.2016 Павло Кузнєцов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати