Тато Юлі був моряком, мама — коком, тож дитинство вона провела на кораблях. Жила в маленьких каютах, бігала палубою. 26 квітня 1986 року без жодних пояснень їхнє судно відправили у Прип’ять, аби вивозити людей з міста. Після того мама почала хворіти, а батько неочікувано помер. Юлі було всього 12. Довелося ставати самостійною й змалку почати працювати.
Після школи дівчина вступила до університету «Україна» — єдиного інклюзивного в країні, де навчаються студенти з порушенням стану здоров’я. Чотири роки на факультеті соціальних технологій Юля вчилася допомагати людям з інвалідністю, про яких нічого не знала. Але у вересні 2006 року все змінилоcя назавжди.
Зворотний відлік
На четвертому курсі я їхала в авто зі своїм вже колишнім чоловіком. Водій поспішав, хоча був не дуже досвідченим. Машина зачепила узбіччя, і її почало заносити. Дівчата як зазвичай реагують, коли бояться? Кричать. Але коли я зрозуміла, що ми вріжемося в зустрічне авто, — замовкла. Мене усю скував страх. За хвилину ми вилетіли в кювет. Щоправда, цього я вже не пам’ятаю. Потім лікарі мені сказали, що так влаштований мозок — він стирає усю негативну інформацію.
Я прокинулася спокійна. Пам’ятаю, що була вся затиснута грудою металу. Перша думка: «Ура! Я жива». Та раптом зрозуміла, що лежу в дуже незвичній позі. Було відчуття, що мене зламали. Ось так «хоп» — і поклали на бік: моє тіло склалося навпіл і ноги були, ніби окремо. Коли я доторкнулася до нижніх кінцівок — неначе торкнулася мертвого тіла. І ось тоді я почала голосно кричати і плакати. Навколо була гробова тиша, але раптом хтось підійшов і відрізав: «Тихо!».
Згодом приїхали рятівники, швидка — все заворушилося. Водій загинув на місці, а мій колишній чоловік серйозно не постраждав. Мене намагалися витягнути дві години. На щастя, лікарі були дуже грамотні й заборонили мене чіпати. Коли у тебе перелом хребта, будь-який зайвий рух може нашкодити. Якщо витягувати неправильно — можна залишити людину без шансів на нормальне життя. Тож лікарі вибудували живу шеренгу, усі люди витягнули руки і так передавали мене до швидкої.
Чесно? Мені досі сняться сни про той день. Хоча я вже давно не думаю про саму аварію. Не згадую про неї з негативом і взагалі ставлюся до таких речей по-філософськи. Знаєте, Будда якось сказав: «Не шукайте дорогу до щастя, дорога — і є щастя». Десь ти спіткнувся, десь пережив випробування, але усе це воно, щастя. Бо тебе ведуть до чогось хорошого.
Я — металева
Чекала на операцію чотири дні, хоча зазвичай оперують одразу. З Америки замовляли спеціальні титанові конструкції, щоб зафіксувати хребет. Операція тривала сім годин, а за кілька днів мене спробували посадити. Це було дико боляче, коли в тілі щось чужорідне. Відчуття таке, ніби я металева, а мене намагаються зігнути. Після 10-ти хвилин я завжди відчувала запаморочення і лягала.
Увесь цей час я була у доброму гуморі, усміхалася. Мої рідні і друзі, які примчали до Львова, цілодобово стояли за дверима і тихо плакали. Я розуміла — щось не так, та все одно до і після операції усіх заспокоювала. Вже потім дізналася від мами, що не встигла вона зайти у мою палату, як їй вже повідомили — не встану. Та мені цього ніхто не казав — боялися моєї реакції.
Якось я залишилася на самоті з лікарем і попросила врешті сказати правду. І він сказав… Виявилося, існує лише 2% вірогідності, що я зможу ходити. Та й ті навряд чи. Занадто сильно роздроблений хребет. Я обіцяла, що відреагую спокійно. Як виявилося, я збрехала.
Коли виписали, то дозволили їхати додому, до Києва. Зараз вже є спеціальні вагони, однак тоді мене затягували у звичайне купе. На тлі подій у мене розвинулася фобія швидкості, тож у потязі я не спала усю ніч. Здавалося, він летить і ми розіб’ємося.
Прийняти себе нову
На щастя, від початку в мене був найкращий реабілітолог. Він одразу розповів, що таке контрактура (обмеження рухливості в суглобі, — TU), активний інвалідний візок (мобільні візки, які дозволяють вести активний спосіб життя, — TU). Я дізналася про усі ази і дрібні нюанси, а їх дуже багато.
У перший день мені розказали про пролежні (рани, які утворюються на тілі у результаті відмирання тканин, якщо людина тривалий час перебуває в одному положенні, — TU) і привезли протипролежневий матрац. Спочатку взагалі не відчувала тазових органів і не розуміла, коли хочу у туалет, — і про це теж розповів лікар.
Завдяки тому, що зустрічалися правильні люди, я швидше реабілітувалася. Але дуже часто це відбувається інакше. Мій знайомий «лежав» кілька тижнів, поки мама повернулася з Іспанії з грошима на операцію. У нього виникли страшні пролежні — йому могли просто відрізати ноги.
З часом я потрапила на активну реабілітацію — це коли люди з інвалідністю вчать «свіженьких», як жити у візку — їздити, перевдягатися, тренуватися. Таке собі менторство. Почала їздити у Слов’янськ і Саки в Криму — там були спеціалізовані центри. Зараз їх відкрили ще в кількох містах. Так познайомилася зі світом людей з інвалідністю. Молоді хлопці і дівчата розповідали про активне життя, а я дивувалася, що воно можливе. На той момент я вже розійшлася з першим чоловіком і мене надихали жінки у візках, які все одно знайшли кохання, народили дітей.
Тим часом чуттєвість повернулася аж до коліна, я відчула поколювання в ногах. Почали навіть з’являтися якісь рухи. Лікарі були здивовані — їх не мало бути. Це тривало два роки, а потім просто зупинилося. Ці два роки я не допускала думок, що не встану.
Зараз зі мною часто радяться травмовані, але я ніколи їм не кажу: «Та забий на ноги, ти не встанеш!» Хоча у більшості випадків, імовірно, це справді так. Я пам’ятаю себе і не хочу забирати у когось надію. Вона завжди повинна бути.
Взагалі, за моїми спостереженнями, люди з інвалідністю діляться на три категорії. Перша — ті, які все життя присвячують реабілітації і зациклені на тому, щоб «піти». Друга — здається і просто «доживає». Третя — приймає себе нового. Остання категорія теж не ігнорує лікування, але залишається активною в суспільстві: вони кохають, працюють, розвиваються. Я зараховую себе до третьої категорії, і мене часто питають: «Ти що, не віриш вже, що встанеш?» Я вірю! Вірю! Але не зациклююся і йду вперед.
Зараз активно змінюються пропорції у цих категоріях. Після Майдану усе більше стає останніх, активних. Між людьми з інвалідністю починається навіть своєрідне суперництво: хто зробить найбільше проектів. У нас є вже і моделі на візках, і суспільні діячі, і телеведучі. На останніх параолімпійських іграх ми зайняли 2 місце — це просто неймовірно! Здавалося б, усе так «погано», усе недоступно! Де вони тренуються, у яких умовах? Це була загадка навіть для мене. Але розумієте… Мене часто питають, чи не хотіла б я переселитися у Сполучені Штати — там комфортно. Можливо, десь трохи хотілося. Але я усвідомила — це нудно, там вже все є, тому і люди аморфніші. От, наприклад, там взагалі не розвинені танці на візках, а у нас лише чемпіони.
Не завдяки, а всупереч
Перше, на що я звернула увагу у місті, — відсутність доступності. Для багатьох — це дрібниця, мов людину з інвалідністю можна взяти на руки й кудись перенести. Ні і ще раз ні! Через те, що у місті немає доступних туалетів, люди з інвалідністю намагаються менше пити чи не пити взагалі. У результаті в них часто розвиваються хвороби нирок, вони довго сидять на діалізі і помирають від ниркової недостатності. Проста нестача туалетів — вже питання життя і смерті.
Те саме стосується неадаптованих помешкань. Моя перша перемога, коли я сама помилася. Ми жили в хрущовці з вузькими дверними отворами, а у мене був величезний візок, на який я ледь залазила. Мама не могла сидіти зі мною цілодобово. Як правило, прибігала в обід і мила мене. У якийсь момент мені нарешті набридло бути овочем — поїхала на кухню, взяла табуретку і перетягнула її у ванну кімнату. Зараз я, звичайно, усе зробила б легко (Усміхається). Але тоді… Поставила табуретку у саму ванну і перелізла на неї. Я ще дуже погано тримала спину, тому однією рукою трималася за ванну, іншою стискала душ, а треба було ж іще помитися якось…
Мене часто питають, чи не хотіла б я переселитися у Сполучені Штати — там комфортно. Можливо, десь трохи хотілося. Але я усвідомила — це нудно, там вже все є, тому і люди аморфніші
Процес зайняв півдня! Збоку це, певно, виглядало смішно. Або плакати хотілося. Не знаю. Але потім у квартиру забігла мама зі словами: «Доця, зараз будемо митися!», а я вже сушила волосся. У неї був шок: як я заїхала у ті двері? Як залізла у ту ванну? А я пишалася собою і вирішила, що з того часу буду митися сама — з мене досить.
Також у місті не вистачає ліфтів і пандусів. Протягом п’яти років після аварії я жила на четвертому поверсі старого будинку без ліфта. Якщо мені потрібно було піднятися додому (чи в принципі кудись), я просила перехожих, таксистів, сусідів чи друзів. Навіть зірки на своїх концертах — усі мене тягали.
Бувало таке, що мені могли відмовити, наприклад, через проблеми зі спиною. Якось я приїхала на таксі пізно вночі і нікому було підняти мене на четвертий поверх. Мама не могла цього зробити фізично. Залишалося повзти. Тоді я сказала їй: «Мамо, ти береш візок, а далі я сама». Вона розхвилювалася, протестувала. Але хіба був інший вихід? Поки мама бігала навколо мене і голосила, я проповзла наверх 86 сходинок. І знаєте? Я була щаслива, що подужала їх. Звісно, більше я так ніколи не робила.
Зрушити гори
За кілька років після аварії я дозріла: вже волонтерила в одній організації, хотіла бути корисною. Мені подобалося комунікувати з людьми, втілювати проекти. І я подумала, що хочу створити свою організацію. З’ясувалося, що знайомі якраз шукають керівника для однієї, — це була «Асоціація інвалідів-комп’ютерників», скорочено «АІК».
Історія нашого благодійного фонду почалася у 1999 році, коли Женя Монукало і Сергій Страпак, хворі на міопатію, зібрали навколо себе найактивніших людей з інвалідністю, щоб разом освоювати комп’ютерну справу. Тоді про пандуси ніхто і не заїкався, тож хлопці зрозуміли, що саме всесвітня мережа дасть можливість людям з інвалідністю знайти роботу. Першим партнером стала «Діалектика», яка видавала такі жовтенькі посібники: «Програмування для чайників», «Веб-дизайн для чайників»… Поступово створили сайт, зареєстрували його юридично, зробили першу дистанційну школу комп’ютерної грамотності. Тоді це була диковинка.
У 2006 році, у тому ж місяці, коли я потрапила в аварію, помер Женя і три роки фонд був фактично у замороженому стані. У 2009-му я спробувала дати організації нове життя: ми оновили сайт і почали усе спочатку. Цьогоріч ми перереєструвалися, адже слово «інвалід» має поганий відтінок, — тепер ми «Асоціація інклюзивної країни».
На сайті є анкети для волонтерів і для членів фонду, де може зареєструватися кожен охочий. Працюємо в основному на грантах, хоча декілька спонсорів із нами ще з 2002 року. Минула влада пропонувала нам працювати за «відкат». Так і казали, мовляв, ми дамо стільки з держбюджету, але ви витратьте стільки. Ми відмовилися.
Зараз у нас чотири напрямки роботи: ми даємо можливість отримати освіту через дистанційні курси, допомагаємо з працевлаштуванням — у нас величезна база резюме, а HR-спеціалісти-волонтери готують охочих до співбесіди і працюють над їхньою самопрезентацією. Займаємося просвітницькою діяльністю: розповідаємо про інклюзію (залучення всіх без винятку громадян у соціум) та інвалідність, проводимо тренінги, у тому числі роботодавцям. Четвертий напрямок, звичайно, благодійність. Але грошима ми допомагаємо рідко, зазвичай даємо можливості — купуємо комп’ютер чи дорогу програму, яка полегшує життя (скажімо, для глухих).
За час мого керівництва вже більш як 1000 людей пройшло через наші курси. Втім, дуже важко виміряти одразу результат нашої роботи — він має довготривалий ефект. Нещодавно мені дзвонив хлопець, який завдяки нам знайшов роботу в прекрасній IT-компанії і зараз дуже добре заробляє. А ще отримала чергову подяку від прекрасної жінки, прикутої до ліжка. Вона вчилася на курсах, які ми записували разом із «Лабораторією якості». У результаті ті взяли її на роботу і тепер вона годує усю сім’ю! Ось так — лежачи на ліжку, просто з комп’ютером в руках. Для таких людей ми і працюємо.
Є такий фільм — «Гори — не перешкода». Так от, люди без рук і ніг зрушують гори завдяки технологіям. Завдяки спеціальним програмам, де озвучується усе, що ти бачиш на екрані, в Україні є незрячі програмісти. Для людей без рук є «наліпка» на лоб: її сканує спеціальний пристрій і дає змогу користуватися головою, ніби мишкою. А натискати можна на велику кнопку будь-якою частиною тіла.
Гарячі серця
Величезна кількість жінок і чоловіків на візку думають, що приречені на самотність. Але це усе д-у-р-н-и-ц-і! Моє життя дуже змінилося, коли в 2009 році познайомилася зі своїм чоловіком Вадимом. Можна сказати, що це був кінець моїх «страждань». Вадим Ресенчук керував «АІК» після смерті друга Жені, і саме він призначив мені «співбесіду». Це було 20 грудня 2009 року.
Той день був незвичайним. Я ніби відчувала — щось має статися. Ми зустрілися у кафе біля кінотеатру «Київ». Як я потім дізналася, Вадим помітив мене раніше, на якомусь заході, і я його зацікавила… Ну, як потенційний керівник (Сміється). На зустріч я прийшла, як на оглядини — він пильно оцінював, що я за фрукт, і був дуже серйозним.
Коли я очолила організацію — всьому вчилася у нього. Поступово ми стали дуже близькими, він вирішував будь-які робочі проблеми. У якийсь момент відчула, що постійно шукаю привід побачитися, — і він теж. Ось так «у справах» ми ходили одне до одного дев’ять місяців.
Під час робочої поїздки у Париж на Ейфелевій вежі він сказав, що я дуже йому подобаюся, і запропонував бути разом. Я взяла час «на подумати». Досі не розумію чому. Чи настрій був своєрідний, чи що. Я дуже чекала цього моменту, але тоді злякалася. А вже у Києві погодилася — це був 2010 рік.
Пропозицію Вадим зробив на Тенеріфе. Ми летіли з парашутом за катером і поки були у небі він сказав: «Якщо ти зараз мені відмовиш, то я відріжу парашут і ми полетимо в океан». Цього разу я не мучила його і погодилася. Хоча обручку він вдягнув вже на березі — нервував і боявся впустити її у воду. У 2014 році ми одружилися. Ось така історія.
Моя родзинка
Страх залишитися самотнім, якщо ти на візку, як і безліч інших страхів, виникає через комплекси. Нещодавно у знайомої був день народження і ми поїхали у клуб. Вона соромилася через фігуру і не хотіла танцювати, а я відривалася сповна. Кажу їй: «Люди не бачать тих комплексів, які ти собі намалювала в голові. Але вони відчувають твою енергетику — забий на усе!». І що ви думаєте? У результаті вона теж затанцювала! Та що там, затанцювала уся зала! Люди бачили, як танцюю я, і їм вже просто було соромно цього не робити.
Звичайно, у мене теж був період комплексів, коли було соромно виїхати на вулицю у візку, — мене голосно жаліли за спиною, а в транспорті могли просто покласти гроші на коліна. Пам’ятаю, дівчина кинула 50 копійок, а я жбурнула їх назад. Вона злякалася і втекла (Сміється). Це тепер я розумію, що проблема була всередині мене. І я перестала злитися на людей, навпаки — віджартовувалася, мовляв, дякую, але я й сама вам можу дати гроші — маю більші купюри.
Також соромилася просити про допомогу. Пам’ятаю, як вперше звернулася після аварії до хлопця із сусіднього під’їзду, з яким колись фліртувала. А тут я на візку і прошу підняти мене. Тепер я розумію, що даю можливість людині допомогти. Люди у нас насправді відкриті і чуйні. До того ж тепер у мене просто немає часу сидіти-комплексувати — потрібно летіти на роботу!
Коли ж реєструвалася у Фейсбуці — викладала фото без візка. Це ніби був мій недолік. А потім усвідомила — це моя фішка! Моя родзинка! Дуже багато у світі прекрасних жінок. А от прекрасних і активних жінок на візках — мало.
Люди у нас насправді відкриті і чуйні. До того ж тепер у мене просто немає часу сидіти-комплексувати — потрібно летіти на роботу!
Вадик навіть підштовхнув зробити фотосесію для чоловічого журналу. Це був крик душі — мені хотілося довести усьому світу, що жінки з інвалідністю — прекрасні. Після публікації журналу телефон не замовкав, інтернет гудів. Звичайно, з’явилися негативні відгуки. У перший вечір я таки багато ридала. Злилася на Вадика навіть, бо він заохотив. Але мені запам’яталися його слова: «Юлю, ти — лідер. Сміливі вчинки завжди провокують подібну реакцію суспільства. Це ознака того, що ти робиш щось масштабне. Ти просто повинна бачити свою ціль, а ціль у тебе правильна. Тож йди вперед!»
Тепер я анітрохи не жалкую. Більше того, якби я могла повернути час, то фотосесія була б ще яскравішою! Я усвідомлюю, навіщо її зробила. І найважливіше — мені почали дякувати дівчата як з інвалідністю, так і без. Ніколи не забуду подяки однієї дівчини: «Я у візку 10 років. Думала, що моє життя — закінчилося. Завдяки тобі я усвідомила, що здатна наповнити його новими фарбами і знайти кохання».
Ліки для душі
Неймовірна кількість людей з інвалідністю в Україні повністю закривається від соціуму. До нас звертається усе більше роботодавців, але самі кандидати відмовляються, уявляєте? Є дві сторони проблеми — почнімо з тієї, що в головах.
По-перше, от у фільмах як? Часто демонструють, як після аварії героя кидають усі: кохані, друзі, рідні. Але це двосторонній процес: багато людей на візках свідомо віддаляються від оточення.
Зі мною було дуже важко. Мій біль відчувався. А людям складно приходити до хворого роками — це ж не тижнева застуда. Якщо ти законсервував у собі сум, оточуючі рано чи пізно втікають — їм морально складно.
Мене подруги теж усе рідше провідували після аварії. Якось я сказала усім: «Досить носити мені соки, фрукти і ліки. Я не хвора! Прийміть мене такою. Ми більше не зустрічаємося у квартирі і йдемо в кафе, клуб, концерт — все одно!» Спершу ми воювали. Дівчата запевняли — мені буде важко, тому найкраще сидіти вдома. Хтось просто соромився бути поруч на людях, уявіть, вони такі усі на підборах, а я у візку — псую картину. Головне — говорити в очі те, що хвилює. Нерозумно чекати, що тебе усе життя будуть підтримувати, якщо ти будеш просто лежати й нічого не робити.
По-друге, дуже багато залежить від батьків. Найгірше, коли вони кажуть: «Лежи, я сам(а) усе зроблю!» Моя мама не була винятком. Всім батькам я хочу сказати: дітей треба готувати до самостійного життя. Боїтеся, що впаде з візка? Впаде раз, впаде другий, а на третій буде обережнішим. Це життя! Ось у мого чоловіка теж інвалідність — він має проблему з суглобами і, якщо впаде, то без допомоги не встане. Коли мама вперше відправила його у магазин самого, то всю дорогу таємно стежила. Вона не сказала: «Ти хворий, сиди вдома!», а дала йому шанс. Як результат, він професійно реалізувався і став справжнім чоловіком. Тому що його правильно виховали.
Пам’ятайте, якщо ви бачите людину з інвалідністю, якій щось не вдається, то не поспішайте летіти до неї зі словами «зараз я зроблю». Подивіться спочатку, можливо, вона сама впорається — нехай не так швидко і легко, але сама. Дайте їй цю можливість.
Твій хід, державо!
Вирішити лише проблему в головах — недостатньо. Серйозні зрушення почнуться тільки тоді, коли там, зверху, дещо зрозуміють. Держава повинна перестати давати людям з інвалідністю пільги чи пенсії і створити умови для незалежного життя. У США є центри незалежного життя (SCIL) — оазис для людей з інвалідністю, а в Канаді практикують ерготерапію, коли соціальні служби за державний кошт створюють навколо людини на візку комфортну екосистему. Скажімо, додому приходять спеціалісти і облаштовують житло: можуть встановити пандус, розширити туалет і т.д. Те саме з робочим місцем. Якби на законодавчому рівні у нас було щось подібне — це був би прорив.
На жаль, у нас усе по-іншому. Щоби отримати адаптоване соціальне житло, ми завалювали листами усі органи. Фактично залишили їх без вибору — і тоді нам дали квартиру. Але таких будинків у Києві усього кілька, та й ті переважно для літніх людей. Так, столичні новобудови набагато краще адаптовані, але все одно часто забудовники нехтують банальним нахилом пандуса.
Ще одна річ, яку треба перейняти зі Штатів, — освітня складова. Там ще у школі дітям розповідають про людей з інвалідністю, вчать толерантності, навіть викладають ази мови жестів. Натомість у пострадянських країнах навпаки — сприймають як хворих, намагаються «лікувати». Коли ти приходиш у поліклініку з родичем, лікар може свідомо ігнорувати тебе і говорити з ним. Це тягнеться ще з часів СРСР, коли «інвалідів» не було і їх ховали від суспільства. Але ж у нас приблизно три мільйони людей з інвалідністю! Щоби вони стали видимими, потрібно про них говорити. Якщо люди на візках не почнуть виїжджати на вулиці, то ми й надалі будемо вважати, що їх не існує. А вони і далі будуть ховатися.
Останнє, але не менш важливе, — держава повинна забезпечити мінімальну психологічну допомогу. Поясню. Багато років в «АІК» давали людям тверді навички, вчили програмуванню і дизайну. І що? Кількість працевлаштованих мала. Ми задумалися — не можуть люди бути настільки нікчемні чи ліниві. Проблема глибша — в країні фактично немає якісної психологічної реабілітації для людей з інвалідністю. З моменту аварії і до сьогодні зі мною жодного разу не поговорив психолог. Реабілітолог — це ясно, але душу теж треба лікувати. Людині після травми доводиться змінити усе життя, саме тому багато хто опускає руки, спивається, вчиняє самогубство.
Я у цій сфері з 2008 року і працювала з різною владою. Так ось, те, що зараз відбувається, і те, що було три роки тому, — небо і земля. Після Майдану дуже активізувалися усі ініціативи і роботодавці. Нам телефонують і просять дати людей! Раніше тільки люди з інвалідністю займалися своїми проблемами, а тепер слово «інклюзія» приходить в компанії та школи. Тому це лише початок!
Тернистий шлях до мудрості
Якщо озирнутися назад, то розумію, що все, що сталося зі мною, не відбулося за змахом магічної палички. Ось сидиш ти вдома — депресивний, злий, стомлений. Виходиш на вулицю, а там ще гірше — і ти втікаєш назад у нірку, закриваєшся у ній, консервуєшся. Або інший варіант — виходиш частіше, відчуваєш не тільки негативні емоції, а й переживаєш нові прекрасні з друзями і рідними. І життя стає схожим на хвилю — воно не ідеальне, деколи ти зверху, деколи накриває, але ти сприймаєш це мирно.
Що активнішим ставало моє життя, то більше я трансформувалася в нову гармонійну себе. Наприклад, коли почала професійно займатися кінним спортом у клубі «Кеніг», де людей з інвалідністю вчать безкоштовно. Двічі на тиждень їду 50 км за місто і назад, але це того варте. Взагалі стараюся підтримувати форму, щоб виглядати привабливо, — займаюся йогою, виконую вправи на прес і робочі м’язи.
В Іспанії ми з чоловіком натрапили на організацію, яка влаштовує дозвілля людей з інвалідністю: ми каталися на водних лижах і їздили у гори на квадроциклах — усе адаптоване для комфортного пересування. Ще грали у гольф — сідаєш у спеціальний візок, у якому тіло повністю фіксують. І коли під’їжджаєш до лунки, то візок піднімає тебе і ставить на ноги. На Тенеріфе пірнали з аквалангом. Дайвери нами дуже перейнялися, і п’ятеро людей півгодини одягало нас у костюми (Сміється).
Стрибнути з парашутом мене заохотив близький друг-азербайджанець, хоча я боюся висоти. Але саме те, чого ти боїшся, і треба реалізовувати. Це потім дає тобі безмежну силу, тобі більше нічого не страшно. А ще загартовує, тому я намагаюся щось таке постійно робити.
Нещодавно, до прикладу, на «Кураж базарі» провела лекцію: «Чи займаються люди на візках сексом?» Я завжди червоніла від таких розмов, але розуміла, що потрібно подолати власні страхи і заговорити про це. Коли я вийшла на сцену, на мене усі дивилися ось так (Юля насупилася і стиснула губи, — TU). Мовляв, яка молодець, на візочку, але щось там бореться, старається, розповісти нам хоче. Укінці ж вони дивилися на мене з подивом і взагалі слухали дуже уважно, ставили багато запитань. Якщо чесно, я сама дивувалася.
Думаю, мій шлях був визначений від початку. Це ніби чийсь план. Ще в дитинстві, коли мама працювала у благодійному фонді, я допомагала їй збирати пакунки. Потім той університет… Це був нібито пазл із великої кількості маленьких «виборів». Люди часто живуть з жалем: «От якби я не сіла тоді в ту машину». У мене теж це було. Але коли ти просто приймаєш свій шлях із вдячністю — ти не пропустиш того, до чого він має тебе привести. А привести він повинен до мудрості. Щоб з кожного життєвого уроку ти зробив висновок.
Коли ти просто приймаєш свій шлях із вдячністю — ти не пропустиш того, до чого він має тебе привести
У голові у мене така картинка: я старенька вже жіночка, а навколо багато-багато моїх внуків-правнуків, які слухають мої життєві поради з відкритим ротом. Оце моє щастя і мета. Зараз ми з чоловіком плануємо дитину, лише хочемо облаштувати нове житло, зробити ремонт і розпочати новий етап спільного життя.
Окрема подяка за допомогу — магазину Black Horse Shop.
