[Цей репортаж продовжує серію публікацій, присвячених не завжди легким, але надзвичайно потрібним процесам зміцнення та розбудови громадянського суспільства на Донбасі.
Разом із нашим партнером — Форумом НДО в Україні — розповідатимемо про тих, хто не нарікає на владу й обставини, а власними силами змінює простір довкола себе]
Якщо перед знайомством із сімнадцятитисячним Старобільськом придбати районну газету, то вже за кілька хвилин почнеш упізнавати героїв публікацій на вулицях міста. Наприклад, продавчиню Світлану Володимирівну, або ж просто тьотю Свєту з продуктового магазинчика в центрі. У тьоті Свєти ошатна зачіска й усмішка не сходить із обличчя, здається, ніколи. Ювілей, пише в рубриці привітань. Жінка сидить поміж букетів айстр у пляшках з-під «Фанти». Її урочистий настрій трохи пригасає, якщо спитати про життя в Старобільську.
— Колись у місті були заводи: хлібний, рибний, консервний. А тепер ні заводів, ні роботи — нічого нема. Зате хлопці в нас хороші. Стьопо, візьми-но торт, щось ти схуднув! — за прилавком тьотя Свєта наготувала солодощів для тих, хто її нині вітатиме.
Або молоду офіціантку з кольорового газетного розвороту «Міс бікіні — 2017», яка поміж носінням тарілок у ресторані встигає пригадати історію з дитинства про те, як кам’яному Леніну в парку хтось розмалював вуха синім — і всі тоді біля нього фотографувалися.
Колись у місті були заводи: хлібний, рибний, консервний. А тепер ні заводів, ні роботи — нічого нема. Зате хлопці в нас хороші
Ленін здавався непозбувним, та і його більше нема — замість монумента тепер пам’ятний знак бійцям АТО. Зате є ностальгія.
Спогади про часи, коли працювали заводи, підхоплює жінка, яка відрекомендовується викладачкою місцевого коледжу.
— Останні 26 років Старобільськ забутий. Навіть хліб нам із Харкова возять, бо свого нема. Малий бізнес? Хіба генделики. Індивідуалізм, який нам із Європи насаджують, — погана риса. Має бути господар, який наведе порядок.
Назватися жінка відмовляється — «Щоб мене завтра розстріляли?»
Двоє чоловіків передпенсійного віку на лавці під тутешнім готелем гадають, чи рясно вродило грибів цієї осені. Ця тема приносить їм більше радості, аніж політика, проте й про неї побесідувати не проти.
— Була вулиця Леніна, а стала Слобожанською. Але ями то залишилися, як не називай! — нарікає один.
Ці чоловіки мало кому ймуть віру. Місцевим солдатам — ні, бо…
— Їх тут не треба. Війни в нас нема. Ми з ними в різних вимірах.
Газетам теж.
— Якою б поганою людина не була, в некролозі їй гарні слова напишуть.
Так само і з громадськими активістами.
— Розвелося волонтерів і діячів, а насправді всі вони — нероби.
Від лінії фронту звідси — 70 кілометрів. Далеко, запевняють місцеві. Але війну видно бодай із оголошень на вулицях міста: «Переселенка, вдова учасника АТО із двома дітьми винайме житло. Недорого».
У 2014-му Старобільськ одним із перших прийняв кілька тисяч вимушених переселенців. Із-поміж них знайшовся десяток найактивніших людей, які об’єдналися в громадську організацію «Центр спільного розвитку «Дієва громада». Власними силами вони створюють нову якість життя не лише для себе, а й для всієї старобільської спільноти. Замість тужити за заводами й чекати господаря вони пропонують своїми руками розбудовувати місто.
Серце Луганщини
Оксана Очкурова зі Стаханова — мама трьох дітей. У 2014 році вона з сім’єю покинула рідний дім після того, як сина відмовилися прийняти в лікарню, пояснивши це тим, що «всі місця зайняті ополченцями». Очкурови спакували речі, прилаштували до машини напис «Діти», причепили білий прапорець на антену й рушили до Оксаниної мами в Старобільськ. Дорогою жінка читала молитви. Коли на першому українському блокпості військовий простягнув Оксані жменю цукерок для дітей, вона нарешті полегшено зітхнула.
Фото — «Дієва громада»Оксана, культпрацівник за фахом, не звикла сидіти склавши руки. У Старобільську вона взялася за волонтерство: чергувала в центрі видачі гуманітарної допомоги, допомагала іншим вимушено переміщеним залагоджувати питання з документами та житлом. За цією роботою познайомилася з іншими активними переселенками, які робили те саме. Яна Любимова, Марина Бражнікова, Наталія Ломоносова, Оксана Донченко, Юлія Ежак, Олена Пасічник — ці дівчата разом з Оксаною згодом стануть однією з дієвих організацій Луганської області.
Будівля, яку орендували, понад 20 років стояла занедбана. Те, що активісти вдихнули в неї життя, стало ще одним дивом для місцевих: невже це можливо без жодної копійки з бюджету, без сприяння влади?
Одного дня Оксані потрапило на очі оголошення, в якому йшлося про підтримку волонтерських ініціатив гуманітарною організацією.
— Усі тоді ходили понурі: через невпинний пошук житла і роботи важко було відволіктися. Ми з дівчатами порадилися й вирішили провести таку собі «Естафету щастя»: щоб переселенці розповіли про радісні миті, які пережили вже тут, у Старобільську. Запросили близько сотні людей, які ділилися, можливо, дрібним, але хорошим: дитина отримала відмінну оцінку в школі, чоловік квіти подарував. Люди відкрилися. Опісля ділилися враженнями: раніше, мовляв, не думали про сьогодні, жили або спогадами, або надіями на майбутнє. Забували цінувати теперішнє, — пригадує Оксана.
Після цього активістки вирішили привітати дітей, які на Новий рік залишилися в лікарні. Купили костюм Діда Мороза, склали програму, організували майстер-класи. Сформувався кістяк із сімох найдіяльніших людей. Громадську організацію вони заснували торік у березні. Новостворену «Дієву громаду» очолила Оксана.
На початках активісти не мали приміщення, тож збори відбувалися просто неба, у парку на лавочці. А затим написали грантовий проект на облаштування креативного простору «STB City Hub» у приміщенні колишнього кінотеатру. Будівля, яку орендували, понад 20 років стояла занедбана, сюди зносили сміття і будівельні матеріали. Те, що активісти вдихнули в неї життя, стало ще одним дивом для місцевих: невже це можливо без жодної копійки з бюджету, без сприяння влади?
— Було прикро, що приміщення руйнується, не живе для громади. Розробили дизайн, найняли майстрів, — розповідає Оксана. — Волонтери табору «Будуємо Україну разом» допомогли оформити фасад, наші чоловіки змайстрували лавочки біля хабу. Тепер у нас такий графік, що ніколи вгору глянути.
Зараз у просторі — світло й затишно. Хаб складається з офісу, вітальні з помаранчевими меблями та виставкового холу, де зараз діють дві виставки: фотографій старих і нових домів переселенців та малюнків дітей зі сходу. Усі охочі можуть приходити на уроки танців або на заняття сімейного клубу. Крім того, в просторі є дев’ять видів курсів: від SMM-менеджменту до аніматорства.
Оксана наголошує: це не просто приміщення, а майданчик для спілкування різних людей.
— Сюди приходять місцеві патріоти, представники НДО, влади, бізнесу. Якось після заходу до мене підійшла одна жінка: «Дякую, що зруйнували мої стереотипи. Раніше вважала переселенців нахлібниками, але глянула на вас: це ж такий ресурс для громади. І у владі побачила людей, а не чиновників-крадіїв. Завдяки вам зрозуміла, що люди різні». Навіть заради цих слів варто працювати, — каже Оксана.
Утім, вона визнає: зруйнувати стереотипи, згуртувати людей навколо доброї ініціативи — справа не одного дня. Коли торік активісти «Дієвої громади» взялися приймати в себе мандрівний фестиваль «З країни в Україну», більшість місцевих лише знизала плечима. Дехто просто не міг збагнути, навіщо це, а хтось підозрював активістів у відмиванні коштів. Але коли на фестиваль прийшло 5 тисяч старобільчан, виявилося, що недарма трудилися впродовж місяця.
Оксана багато їздить по Україні. Якось зауважила, що не має чим представити Старобільськ — тут навіть сувенірного магнітика купити ніде. Тоді власноруч зробила брошурки про місто. Вони добре розійшлися, а значить, каже вона, попит є. Так у активістів народилась ідея працювати над створенням айдентики міста. І першим кроком до цього стала участь у проекті з картування громад. Шукали ресурси міста та громади, визначали проблеми та можливості.
На великому банері, який активісти називають картою емоцій, старобільчани можуть означити проблеми міста: від розбитої дороги до ліхтаря, який не працює. Таким чином рішення влади щодо ремонту ґрунтуватимуться на побажаннях жителів. Картування має й глибшу ціль: виявити туристичний потенціал Старобільська. Активісти цікавляться в місцевих, з якими героями вони асоціюють місто, якими бачать його родзинки. За допомогою соціологів з’ясовуватимуть, як заманити в місто мандрівників.
— Наш край має багато легенд — тільки встигай використовувати. Тут і історія: шляхи Нестора Махна, і сучасність: мала батьківщина Сергія Жадана. Робимо все, щоб розказати: Старобільськ — серце Луганщини.
Єврогромада
До війни Яна Любимова жила у Стаханові. З землячкою Оксаною хоч і були знайомі, але працювати разом почали вже в Старобільську. Об’єднало не тільки рідне місто, а й цілі. Від допомоги переселенцям їхня спільна діяльність розрослася до гуртування людей навколо справ і розуміння, що своїми зусиллями можна впливати на життя міста.
— У 2014-му, щойно ми переселилися, по допомогу зверталися сотні людей, — пригадує Яна. — Усі потребували роботи й житла, бо без них годі адаптуватися у новій громаді. У Старобільську скрутно і з тим, і з іншим. Але стіни, в яких зяють дірки, та дахи, що протікають, виявилися не найбільшою проблемою. Багато хто втратив життєві орієнтири й не міг віднайти себе на новому місці. А ті, хто, попри всі труднощі, взялися заново будувати життя, наштовхнулися на бюрократію: безкінечні постанови, перевірки, списки. У держави ж немає жодної стратегії щодо допомоги вимушеним переселенцям. Тому ми взялися розробляти її самі — бодай для свого Старобільська.
Учасники новоствореної громадської організації «Дієва громада» не акцентували на тому, що вони — переселенці. Натомість заявляють про себе як про частину громади Старобільська.
— Люди, які через війну змушені були залишити домівки, є великим ресурсом для розвитку громади в нових місцях, — вважає Яна. — Європейської громади, яка спільними зусиллями будує місто. Ми не ділимо людей на старобільчан і переселенців: лише у взаємодії зможемо творити нову якість життя.
Cвоїми руками
До війни Марина Бражнікова продавала квіти в рідному Луганську, але…
— Кому вони потрібні, якщо над головою бомблять?
Жінка зібрала речі, викинула рослини, які не встигла продати, і з чоловіком та трьома дітьми рушила до Старобільська. Залишили новопридбаний будинок, у якому встигли пожити два місяці. Тепер, каже Марина, у домі дах дірявий, мов решето, нема половини вікон, електропроводи видерті, навіть лампочки викручені. У дворі Бражнікових їздили танки.
Щоб повернутися до звичного ритму життя, у новому місті Марина теж взялася волонтерити.
— Дах зносило. Я звикла до луганського ритму і розваг: можна піти в кіно, покататися на атракціонах. А після Старобільська навіть «Сільпо» в сусідньому Сєверодонецьку здалося райською насолодою, — каже жінка.
На думку Марини, у Старобільську складно об’єднати людей навколо справи або ідеї.
— Люди важкі на підйом: «Не чіпайте нас, а ми вас не будемо». У нашому будинку після зливи позабивалися дренажні канали. Ми закликали всіх прийти гуртом розчистити, щоб наc не затоплювало. Троє людей із вулиці відгукнулося, — нарікає Марина. — Не відчувають відповідальності за майбутнє.
[do action=”linked-post” attachment=”2″/]
Явка на останніх виборах мера в Старобільську підтверджує її слова: із 15 тисяч виборців на дільниці прийшло три з половиною тисячі. У місцевих є особливий термін — «секта ковбаси по 2,20». Ним означують людей, які ностальгують за минулим і звикли, що хтось вирішує все за них.
— Розвалився завод? Але ж можна робити щось своїми руками, відкрити невеликий бізнес, — знизує плечима Марина.
На її думку, у Старобільську сприятливі умови для розвитку туризму: сплави на байдарках по річці Айдар, оздоровлення лікувальною водою, легенди навколо постаті Махна, екскурсії історичними будівлями, яких тут чимало.
Нещодавно у місцевій бібліотеці розібрали всі книжки Сергія Жадана — коли дізналися про зйомки фільму «Ворошиловград» за його романом
І, звісно ж, Сергій Жадан. Нещодавно у місцевій бібліотеці розібрали всі його книжки, коли дізналися про зйомки фільму «Ворошиловград» за романом автора. А оскільки кіно знімали в Старобільську, багато місцевих стали героями-статистами в стрічці. Марина як активістка «Дієвої громади» курувала кастинги.
Фото — «Дієва громада»— Багато хто досі й не знав про Жадана, у кращому разі, чув, що він із матюками пише. А тут — такий ажіотаж. Люди наче прокинулися: виявляється, їхнє місто, їхнє життя варте того, щоб про нього зняли кіно! До мене приходили поважні місцеві бізнесмени, хотіли в кадр. Коли люди бачать результат, починають щось робити, — говорить Марина.
Треба молодих
Микола Моложон усі свої 30 років мешкає в рідному Старобільську. Викладає фізику й теорію зварювання у тутешньому професійно-технічному ліцеї, фотографує, їздить на велосипеді і вболіває за футбольний клуб «Шахтар». Окрім того, Коля депутат міської ради й громадський активіст. Саме через останні амплуа нерідко чує від менш сповнених ентузіазму містян запитання на зразок: «І коли ти вже подорослішаєш?», «Довго ще будеш нісенітницями займатися?». Подорослішати — означає звузити маршрут до звичного «дім — робота», не вирізнятися, бути як усі.
Але Микола дорослішає по-іншому. Торік він познайомився з активістами «Дієвої громади», коли ті готувалися приймати в Старобільську фестиваль «З країни в Україну». Оксана Очкурова попросила в міського голови, 30-річної Яни Литвинової, залучити до підготовки активного депутата з мерії. Не знайшлося більш годящої людини, як Микола. У рамках фестивалю він провів фотоквест містом: поділені на команди учасники отримали завдання зробити світлини на задані теми впродовж визначеного часу.
— Завжди сам хотів взяти участь у такому змаганні, але ніхто не проводив, то я зробив для інших, — каже Микола.
Відтоді зав’язалася їхня дружба з активістами «Дієвої громади».
— Я знайшов однодумців: людей, які не чекають, що прийде президент і все зробить, а які вірять, що країну можна потихеньку змінювати знизу. 80 відсотків старобільчан ждуть «господаря», але є десяток людей, до яких можна підійти і сказати: «Давай щось замутимо в місті».
Тепер Микола — частий гість на помаранчевому дивані в креативному просторі «STB City Hub». Після знайомства з Оксаною він почав їздити на тренінги, використовувати можливості інтернету у своїй діяльності, створив онлайн-приймальню депутата. Разом із активістами придумують, як зробити місто комфортнішим. Наприклад, зняли відео, в якому місцевий житель, ще один друг «Дієвої громади» Сергій Летучий, який пересувається на візку, їздить й коментує доступність міста для людей із інвалідністю, мам із візочками. У Старобільську до таких активностей поки що не звикли. Коли на презентацію ролика у хабі запросили чиновників із адміністрації, вони дивувалися: «А чого ж ви просто нам не сказали? Ми би прибрали бордюри». Потім це й зробили.
Коля організовує міські толоки і думає, куди прилаштувати безпритульних старобільських псів, складає моніторинги найважливіших тутешніх проблем. Але крім поточних проблем, є ще стратегічні цілі.
У нас є ресторан із заржавілими похиленими буквами «Україна» у вивісці. Старобільчани люблять казати, що це метафора всієї держави. Я хочу зробити щось для міста. Хоча б для того, аби не було приводу так говорити
— Важко впроваджувати зміни у місті, де один із найпопулярніших новинних сайтів працює на домені ru і закликає захищати батьківщину в армії «Новоросії». Коли одягаю жовто-блакитну кофту, на вулицях на мене озираються як на дивака. Тут на людей впливає російська пропаганда і блоги Шарія, — говорить активіст.
На різних освітніх проектах Коля навчився знімати й монтувати відео, створювати інфографіку. Здобуті знання вирішив застосовувати, щоб старобільчани отримали доступ до альтернативної інформації. Створив сторінку «Місто Старобільськ», для 950 підписників спільноти викладає новини, ролики, ділиться можливостями й пропонує обговорювати ідеї розвитку міста. Хлопець мріє про повноцінне медіа, тож разом із Оксаною подали заявку на грант, який дасть можливість створити сайт.
[do action=”linked-post” attachment=”1″/]
— Просто мене це пре, — пояснює Коля свою активність. І додає, що у владу треба молодих.
Коли Коля береться провести екскурсію містом, стає зрозуміло: його багато що непокоїть у Старобільську. Те, що в парку звучать пісні Олега Газманова, а не, скажімо, його друзів із місцевого гурту Flying Swan. Що на міських атракціонах полущилася фарба. Що під пам’ятником Несторові Махну на балконі другого поверху будинку красується вивіска «М’ясний магазин».
Чи не думав Коля про те, щоб податися звідси, як робить багато хто з молодих?
— Рік тому я й не уявляв, що можна кудись узагалі поїхати. Не мандрував далі Бердянська та Харкова. Лише торік у грудні вперше побував у Києві на школі соціальних медіа. Почав відкривати для себе Україну: брав участь у тренінгу в Дніпрі для молодих депутатів, представляв свої напрацювання у Вінниці. Мрію побачити Львів.
Нині Коля виготовляє біометричний паспорт, хоче побувати в Європі. Але Старобільськ — one love.
— У нас є ресторан із заржавілими похиленими буквами «Україна» у вивісці. Старобільчани люблять казати, що це метафора всієї держави. Я хочу зробити щось для міста. Хоча б для того, аби не було приводу так говорити.
