Хата, як у Шеви

Вода з криниці, дві ложки цукру, одна — солі, трохи оцту, пухке борошно, жарко натоплена піч і три години в очікуванні.

— От і вся музика, — каже баба Рая й по цих словах витягає чотири рум’яні цеглини хліба. Долоні в жінки великі й цупкі, їй сімдесят сім, понад пів століття вона пече хліб. Пальці все пам’ятають і вправляються швидко. Ще кілька секунд — і хлібини сповиті білим рушником. Запах здоби наповнює хату до країв: залазить на піл печі, накритий картатим ліжником, просочується у блакитний дерев’яний мисник, піднімається під стелю до дідуха та осідає парою на підлогу, застелену свіжою соломою. І ось баба Рая розквітає усмішкою.

— Раніше щодня пекла хліб. Тепер, коли всі роз’їхалися й мені вже важко, печу на свята і згадую, як були разом.

Здоба вабить у хату двох плямистих котів. Бабуся бурчить без злоби, тепло хліба розтопило все довкола в цей сонячний ранок у мазаній хаті в селі Ліплявому на Черкащині. Усе ніби застигло в часі.

Наче й немає війни, не існує шахедів, а москалі — лише антагоністи зі щойно прочитаних творів Шевченка. 

Прийде час — ти зрозумієш

На Канівщині от-от літо. У п’ятнадцятирічної Ані — останні уроки. Її тато — місцевий підприємець і її найліпший друг, тож із гарними нов