Графік чотирирічної Софії Луцик починається із 7-ї ранку: плавання в басейні, лікувальна фізкультура, заняття у спеціальному садочку, логопед, дефектолог, офтальмолог. Дівчинка наполегливо працює, щоб навчитися для початку хоча б сидіти. Затим — повзати й ходити.
Її мама Оксана, хореограф за фахом, мріє, що одного дня дочка навіть зможе затанцювати.
— Софійко, слухай свої ніжки, щоб вони навчилися ходити, — тримає дочку за пальчики.
— Поговорімо про життя, — притискає до себе. Удвох виконують лікувальні вправи.
Кожен їхній день розписаний по хвилинах.
— Ми з десяти місяців на колесах, — усміхається Оксана. Про те, що в її дитини ДЦП, мама дізналася лише коли дочці виповнилося 8 місяців — доти лікарі нічого не згадували про діагноз. Молоді батьки спочатку не знали, що робити й куди бігти. Почали шукати інформацію на тематичних форумах в інтернеті, переймати досвід мам і татів, чиї діти мають аналогічний діагноз. Відтоді, каже Оксана, їхнє життя — як суцільний курс реабілітації з тривалими переїздами.
Одного дня батьки дізналися про особливе лікування, яке не викликало у Софійки сліз протесту і не асоціювалося з білими стінами та шприцами
Один місяць Луцики залишалися вдома, а на наступний вирушали на лікування до Києва, Одеси чи Трускавця. Вони перепробували різні процедури: від голкотерапії до кінезіотайпування — клеєння спеціальних пластирів для стимулювання або розслаблення м’язів.
Одного дня батьки дізналися про особливе лікування, яке не викликало у Софійки сліз протесту і не асоціювалося з білими стінами та шприцами.
Іпотерапія стала для них справжнім спасінням.
Перші кроки
Інструктора із верхової їзди Володимира Маруняка батьки Софійки називають Божим посланцем. Про манеж у селі Вишнів Ківерцівського району, що за 20 кілометрів від Луцька, їм розповіли батьки дітей із ДЦП, які переконалися в користі верхової їзди для здоров’я їхньої малечі. Володимир займався із ними, аж доки його не призвали в АТО, а щойно демобілізувався — відновив заняття.
Катання верхи додавало Софійці сил: дівчинка сама сиділа в сідлі, поки мама вела коника, а тренер слідкував за виконанням вправ: дотягнутися до вух чи до хвоста тваринки, нахилитися вбік тощо. Результати не забарилися: у дівчинки поліпшилася координація рухів, спину й голову почала тримати рівніше, загалом почувалася краще.
— Коли вже після кількох занять рухи Софійки почали урізноманітнюватися, я не могла натішитися, — пригадує Оксана. — Адже навіть елементарний нахил спини чи мінімальний рух пальчика для нас означає те саме, що для батьків здорових дітей — їхні перші кроки.
Софійку не треба було впрошувати до занять: комплекс вправ більше скидався на веселу гру. Але невдовзі Володимир звільнився із сільської конюшні — і займатися стало ніде. Батькам почало настільки не вистачати їзди на коні, що вони вирішили будь-що відновити заняття. Луцики стали однією з понад десятка пар, які взялися створювати перший на Волині центр іпотерапії — спільними зусиллями придбали коня і почали збирати кошти на зведення центру.
Аля і Сніжана. Бійці
— Утомиться, але просить: «Ще», — говорить терапевт про свою пацієнтку — шестрічну Алевтину із діагнозом ДЦП. Днями вона почала робити перші кроки: ходить, коли хтось тримає її за руку.
Мама Сніжана Аврамук усміхається: у дочки її вдача — вона теж боєць. Сніжана привчає дочку не сидіти дарма — навіть під час перегляду мультиків можна вправлятися з гімнастичним м’ячем або займатися біля шведської стінки. Без постійного руху їм не досягти головної мети — поставити Алю на ноги.
І ще щонайменше 25 майбутніх клієнтів лікувального іпоцентру віком від 2 до 18 років.
— Ми багато чого перепробували, але саме за коників вхопилися як за рятівну соломинку. Алі було півтора року, коли вона вперше сіла в сідло. Спершу їздила, лежачи на спині чи животі, але вже скоро привчилася сидіти. Побачили перші результати: дитина почала тримати спину, стала розслабленішою, спокійнішою, — згадує Сніжана. — Коли катаєшся, все тіло налаштовується на потрібну хвилю. А енергетика тварини, тепло, що йде від неї, заспокоює дитину. Володя призначав різні вправи, а на кінець було найцікавіше — кобилку Ромашку можна було погодувати бубликами. Дитині і радість, і користь — бо ж тварина масажувала нервові закінчення на долонях.
Один чоловік зголосився допомогти й придбав ділянку землі з двома напіврозваленими корівниками. Хто ця людина, батьки до сьогодні не знають
Після звільнення з приватної конюшні Володимир Маруняк взявся шукати місце, яке б можна було орендувати для занять із малечею. У цей час познайомився з чоловіком, який зголосився допомогти й придбав ділянку землі з двома напіврозваленими корівниками у тому ж таки Вишневі. Хто ця людина, батьки до сьогодні не знають — прізвища благодійник не розголошує. Поміж собою звуть його «меценатом».
Завдяки «меценату» справа зрушила з місця. Склали проект будівництва, батьки скинулися на коня — і тут почалося найцікавіше.
— Спершу ми думали залатати дірки на даху та й займатися. Але стіни розвалювалися, без води теж не обійтися. Для дітей якнайліпше хотілося зробити. То й фундамент почали укріплювати, міняти стіни і перегородки, утеплювати приміщення, перекривати дах, вставляти двері й вікна, — розказує Сніжана.
Вона стала головою громадської організації «Сильні діти». На плечі жінки лягло ведення документації та пошук коштів для ремонту. Сніжані, психологу за фахом, за короткий час довелося опанувати навички бухгалтера й діловода.
— Важко було в усіх папірчиках розібратися, але без цього нікуди, — усміхається жінка.
У перервах між роботою та реабілітацією доньки Сніжана розвозила по підприємствах офіційні листи з проханням допомогти. Кожен із батьків в організації шукав можливостей залучити до справи знайомих, надати їхній ідеї розголосу, знайти ресурси. Хтось продавав свої хенд-мейдівські вироби або навіть власний одяг, взуття та книжки з домашніх бібліотек, комусь вдалося переконати роботодавців підсобити будівельними матеріалами. Заклики з проханнями допомогти публікували на сторінці проекту у Facebook. Із літа минулого року на території майбутнього іпоцентру запрацювала бригада будівельників.
Майстри вже відремонтували більший корівник, який тепер переобладнаний під конюшню. У меншому зберігатимуть корми для тварин. Обгороджують леваду, на якій випасатимуться коні. Найбільше клопотів залишилося з манежем — під нього тільки залили фундамент. Діти їздять просто неба, а на зиму переберуться в конюшню, де теж досить простору для катання. Для манежу треба 732 тисячі гривень і ще щонайменше два роки роботи. Стільки часу батьки чекати не можуть.
Територія центру займає понад один гектар землі, поруч — мальовничі пейзажі. Тож батьки вже думають про те, що в перспективі тут можна буде збудувати міні-готель: щоб сім’ї, які приїжджатимуть на курс із інших областей, могли повноцінно відпочити. Завдяки цьому матимуть кошти на зарплату інструктору та догляд за кіньми.
І хоч ремонти ще не скінчилися, кобилка Ромашка уже катає дітей. Це перша маленька перемога команди.
— Ми — бійці, як і наші діти: не заспокоїмося, поки не досягнемо свого, — каже Сніжана.
Без права зупинитися
П’ятирічний лучанин Максим Косинець теж узявся допомагати. Кілька картин його авторства продали на благодійному аукціоні, а отримані кошти знадобилися для будівництва центру. Відкрити талант художника хлопчику допоміг саме його діагноз — ДЦП. Мамі Світлані лікарі радили знайти заняття, у якому були б задіяні пальці рук: від імпульсів на кінчиках пальців стимулюється мозок. Однак Максим не хотів ані перебирати крупи, ані ліпити з солоного тіста. Затискав кулаки або скручував дулі. Одного дня мама вирішила помалювати з сином.
— Я змогла затиснути йому в руки кухонну губку — і так удвох водили по аркуші. Змінювали «знаряддя праці», коли треба було намалювати менші деталі — тоді брали ватну паличку, — говорить Світлана.
Так вони малюють уже три роки. Картини Максима й Світлани продавали на благодійних аукціонах на підтримку бійців АТО і відправляли з посилками на фронт. З перших років життя хлопчик допомагає іншим, а коли дійшло до будівництва центру, Максим став наймолодшим помічником у справі. Луцькі волонтери влаштували «День добра»: в одному з креативних просторів міста відкрили виставку-продаж робіт Максима. Тоді хлопчик заробив сім із половиною тисяч гривень, які передали для центру.
Мама Світлана зголосилася бути секретарем у батьківській організації. Її обов’язки — вести протоколи, наповнювати фейсбук-сторінку, звітувати про витрачене, влаштовувати благодійні ярмарки та фотосесії, шукати людей, які можуть допомогти якщо не грішми, то своєю творчістю.
Особливих діток прийнято не помічати — нас змусили соромитися і закриватися. Але в нас нема права зупинитися
— Якби хтось до народження Максима сказав мені, що зможу все це робити, нізащо не повірила б, — усміхається Світлана. — Одного разу Сніжана дзвонить: «Треба три тисячі гривень терміново». І думай, де взяти. Але завжди знаходиться хтось, хто допоможе. Того ж дня зателефонувала жінка, із якою познайомилася на родинному інтернет-форумі, запропонувала продати листівки-фоторамки, які сама виготовила.
Світлана каже, що понад усе не любить просити. Але заради справи «вимикаєш совість і пишеш, куди тільки можна». Їй доводилося спілкуватися з політиками й депутатами, волонтерами й зірками шоу-бізнесу.
Жінка каже, що весь час, поки триває будівництво, вона щоранку прокидається з думкою про центр: «У що ми втягнулися? Чим усе закінчиться?». У якийсь момент Світлана почала вагатися: адже спершу йшлося лише про перекриття даху, а тоді — робота за роботою — і кошторис виріс до кількох мільйонів гривень.
— А тепер батьки щодня дзвонять і запитують, коли почнеться робота. Спершу в організації було 25 мам і татів, але щойно центр відкриється, їх стане значно більше. Особливих діток прийнято не помічати — нас змусили соромитися і закриватися. Але в нас нема права зупинитися.
