[«Наші Інші» — цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття. Вірмени, німці, болгари, шведи, поляки, чехи, гагаузи, євреї, албанці, румуни, греки — лише маленька частина великої картини багатоманітної України.
Навідуючись у старенькі хатинки в найвіддаленіших селах, чи заглядаючи у типово однакові вікна великих міст — ми розповімо вам про інших українців. Тих, хто поруч. Тих, хто з нами вже не одне століття.]
До завершення будівництва львівського вокзалу за проектом інженера Зеленевського залишається дев’ять років. Цього пообіддя на закарпатській станції «Великий Березний» підмітають рівненько викладену плитку — готуються до відкриття. Поволі збираються люди, їхні погляди спрямовані додолу. На землі прокладено новеньку вузькоколійку. Здалеку наближається потяг — громіздкий, неповороткий, красивий. Від його тепла парує повітря.
— Шшшшшшш, — локомотив гальмує.
Вражені люди метушаться: хто пошепки переговорюється поміж собою, хто гучно й емоційно щось вигукує. Березнянці мають привід радіти: тепер їхнє поселення стало важливим для всієї Австро-Угорщини. І мають кому дякувати — невеликій групі кремезних чоловіків, які пильно дивляться на залізничне полотно. Чи достатньо воно міцне? Чи добре підігнані рейки? Чи довго прослужать залізо та дерево? Чоловіки живуть тут, у Великому Березному, однак місцевими стали зовсім недавно. Потреба будувати залізницю привела їх сюди зі словацького села за триста кілометрів. Тепер справу зроблено. Потяг рушив, але словацькі сім’ї залишилися тут назавжди.
230 на схід: рейс Татри — Карпати
Десь так, певно, й виглядав день, коли 1893-го року у Великому Березному відкрили залізничну станцію. У центрі фото, зробленого ще за Австро-Угорщини та підписаного угорським «Nagyberezna», — велика двоповерхова будівля з підфарбованою багряним черепицею. Поруч із нею парує потяг, а біля входу та за низьким зеленим парканом збираються люди. Всі святково вдягнені, чоловіки — в елегантних краватках та капелюхах. Але який з них нам потрібен?
Потреба будувати залізницю привела їх сюди зі словацького села за триста кілометрів. Тепер справу зроблено. Потяг рушив, але словацькі сім’ї залишилися тут назавжди
— То мій дід залізницю будував, — розповідає Василь Добей, активно жестикулюючи руками і ніби показуючи в її напрямку. Цей енергійний чоловік — 73-річний ліптак із Великого Березного, до якого ми напросились на розмову. Знавець історії, збирач карт і документів — онук чоловіка, який будував залізницю. Таких було тридцять чи сорок. — Це ще за Марії-Терезії прийшли, — каже. — Австро-Угорщина розбудовувалась, потребувала сировини та робочих рук.
Ліптаки — перші словаки, які примандрували на Закарпаття через потребу у роботі. Великий Березний розташований в низині, уздовж річки Уж. Довкола ж з усіх боків — вкриті густим лісом пагорби. Наприкінці 1700-х місцевим лісом зацікавились підприємці. Наймали лісорубів активно, платили їм добре, тож чутка про можливість заробітку швидко розійшлась. І далеко: від Ліптовської Теплічки, що у Словаччині, сюди більш як 230 кілометрів. Однак десятки місцевих сімей, почувши про Березний, вирушили у довгу дорогу. Саме через назву селища тутешні словаки називають себе ліптаками.
На південь: від Гагаріна через Шевченка до Штефаника
— Вони робили укріплення берега від нижнього кінця селища до верху, — розповідає пан Василь про своїх предків. — Я пам’ятаю ще малим, які тут були дамби. І річка Уж була втричі більша, ніж зараз. Навіть коли я ходив вчитися, то ми з мосту в воду скакали! А тепер вода по коліна.
Австро-Угорщина активно користувалась березнянськими природними багатствами, але й вкладала сюди чимало.
— За час австро-угорського правління в багатьох селах з’явилися греко-католицькі церкви: у Волосянці, Стальному, Жорнаві, Лютій, — наголошує пан Василь. — Підіть подивіться на архітектуру, вона всюди однакова!
Будинок Василя Добея розташований на головній вулиці Великого Березного. Звиваючись та змінюючи назви — з Юрія Гагаріна на півночі на Тараса Шевченка у центрі, тоді на Мілана Штефаника, знаного словацького дипломата, — вона ілюструє собою повну поворотів історію краю.
— Зараз південний район міста в народі називають «Ліптаками», — ділиться наш співрозмовник. — Так і кажуть: «Йду на Ліптаки».
Ми теж пішли. Далі та вглиб, майже не звертаючи, вулиця веде до самого кінця, заплутує у прибраних дворах і гірських краєвидах. Увагу відволікає ледь чутний звук. Із кожним кроком музика ближчає і стає ще гучнішою, коли ми відчиняємо двері місцевої музичної школи.
Колись ми мали своє хазяйство, служницю. Вона мене виховувала. Але коли 1948-го почали організовувати колгосп, то забрали в нас два гектари землі, віялку, косарку — все забрали
Тут збирається на репетиції ансамбль «Ліптаки», який створили більш ніж двадцять років тому. На стінах коридорів та кімнат — партитури, ноти, розв’язання септакордів та інші музичні загадки. В одному з кабінетів нас чекає Габріела Кисель, ліптачка, колись наймолодша, а тепер — найстарша учасниця хору. Вона теж пам’ятає історію своїх бабусь і дідусів.
— Місце, з якого прийшли наші предки, дуже далеко, — Габріела Кисель підводить очі, ніби шукаючи його на карті. Червоний одяг, світле волосся — попри поважний вік, музикантка тендітна та граційна. — Мій дідо, як і багато хто, працював на залізниці. Тут проходили ешелони і з танками, і з купою вибухівки. То була величезна відповідальність! А тоді прийшли совєти… В них свої закони, й вони вирішили організовувати «границі». Тоді почались кордони.
0 кілометрів навсібіч: евакуація корів
З вікна музичної школи видно пагорб, до його вершини — з годину пішки. Ще півгодини — і ви в словацькому містечку Убля. Так ходили цілі покоління березнянців. Доки містечко не стало на «славну ленінську стезю».
— Колись ми мали своє хазяйство, служницю, — згадує Василь Добей про життя ліптаків іще до колективізації. — Вона мене виховувала. Але коли 1948-го почали організовувати колгосп, то забрали в нас два гектари землі, віялку, косарку — все. І сказали, що треба здати корови. Мій батько того не хотів, завів тих корів за пагорб — і відпустив униз, у Словаччину. Казав, хай краще іншим будуть.
Батьки працювали в колгоспі цілий рік, а плати отримали три рублі. Радянський Союз обмежував і в грошах, і в русі.
— Я маю родичів у Словаччині, — ділиться Габріела Кисель, музикантка. —Але до часів незалежної України не могла туди їздити. Зараз же багато хто має і словацький паспорт.
Тепер у Великому Березному будь-які кордони мало відчуваються — і мовні, і культурні.
— Раніше тут була… Як то?
— Чехословаччина?
— Точно. І тут у школах були уроки чеської мови. Тож мама моя знала чеську, словацьку, українську… Вона добре вчилася, але не довчилася, бо мадяри заходили, — каже пані Габріела.
Колоритна суміш мов і культур помітна й у сім’ях: родини тут часто інтернаціональні.
— Маму мою звали Гафі Катерина Михайлівна, наприклад, — розповідає наша співрозмовниця. — А прізвище її мами — Ап’яві. Словацькі, і вдома ми розмовляли словацькою. Але взагалі родини змішані. Одна бабка в мене словачка, друга — німкеня, дідо — українець. То хто я? — запитує.
332 на схід: світ уже не чорно-білий
Коли впали кордони між Європою та Радянським Союзом, на Закарпатті з’явилась можливість для поширення народної культури. І 1990-го активісти Великого Березного створили ансамбль «Ліптаки». Співають не джаз і не рок, а старий добрий фольк.
— В 90-х ми вперше поїхали на світовий фестиваль словаків, — згадує пані Габріела роки, коли все починалося. Це було у місті Банська Бистриця, що за 332 кілометри від Великого Березного. — Там були люди з Італії, Америки, Канади, Греції, не кажучи вже про Німеччину чи Угорщину. Більшість були в національних костюмах — таких красивих! А ми поїхали, в чому могли: білі блузки, чорні спідниці. Лиш потім костюми собі пошили, в яких їздили і в Мартін, і в Кошице, і в Нітру, і в Ублю — всюди.
Під час першої поїздки не обійшлось і без радянських стереотипів. Поляки ідентифікували ліптаків як росіян.
— Вони написали на своїх майках щось образливе про Росію і ходили в них перед нами. Сплутали нас із росіянами! Хоч то нас не стосувалося, але ми так то сприйняли. Я не думала, що то можна так підготуватися. Молодці, нічого не скажеш!
237 на захід: забута рідна колія
— Ось давня, ще австрійська карта Великого Березного з переліком власників будинків та земельних ділянок. І тут ви бачите прізвища сімей, які сюди прибули, — селищний голова Богдан Кирлик повертає до нас екран свого ноутбука з відкритою фотографією карти. — 2013-го сюди приїжджав голова Ліптовської Теплічки, й перше, що він зробив, — це пішов зі мною на римо-католицьке кладовище подивитись прізвища. Побачив там те ж, що й ми зараз на карті: Кубічко, Ревай, Габіняк, Булапчак. І теперка вони тут і далі проживають — і Реваї, й Булапчаки. За бажання можуть знайти своїх далеких родичів там, у Словаччині.
Пан Кирлик вертає книжку на полицю й дістає іншу — «Історії з Ліптовської Теплічки», багату на мальовані ілюстрації словацьку збірку оповідок із близького далекого села. Звертаємо увагу, що на малюнках часто трапляються змії.
Колись складні умови життя в Теплічці спонукали людей виїжджати. А зараз село потрапляє в рейтинги найкращих у Словаччині
— Там болота, поряд великий ліс. Ясно, що змій не бракує, — відповідає голова. — Колись складні умови життя в Теплічці спонукали людей виїжджати. А зараз село потрапляє в рейтинги найкращих у Словаччині. Заробляють вони на туристах: організовують фестивалі, є кілька готелів.
А чим живе Березний? У кабінеті Кирлика першим в очі впадає великий аркуш паперу з написами в стовпчик: «Капремонт другого дитсадка — 2,5 мільйона гривень. Огорожа довкола парку — 500 тисяч. Тротуар до СБУ — 650 тисяч…» Це проекти, втілені протягом року.
— У країні децентралізація, більше грошей лишається в місцевому бюджеті, — каже він. — Але зростають і витрати, й відповідальність.
Тепер Великий Березний відповідає і за дороги, і за комунікації. Щоб розвиватись, треба шукати способи заробітку. Й тут дається взнаки чи не головна проблема маленьких українських поселень: працелюбні та амбітні звідси виїжджають. Ті, хто міг би відкрити у Березному новий бізнес, талановито керувати школою чи лікарнею, знаходити інвестиції, в результаті роблять це в інших містах чи країнах.
Міркуючи, як Великий Березний може заробляти, згадуємо про туризм. Одна з принад уже є — колоритна національна меншина. Кирлик на це всміхається: щоб до Великого Березного їздили туристи, треба ще якісні дороги та сервіс. А тоді зізнається, що дійсно, спільно з Ліптовською Теплічкою селище подалось на грант: розвиватимуть культурні проекти, проводитимуть фестивалі, а також оновлять парк рідкісних дерев у центрі Березного.
— Промисловість тут навряд чи розвиватиметься: кордон близько, а там зарплати вищі в рази. Хоча для дрібного бізнесу тут можливості під ногами, — каже Кирлик, дістаючи із полички з сувенірами невелику поліетиленову торбинку. — Погляньте, що словаки роблять. Хіба ж ми так не можемо?
У торбинці — шматочки сушеної груші. Місце виробництва — Ліптовська Теплічка. І примітка на етикетці: екологічно чистий продукт.
907 на захід: штани до Берліна доведуть
З третього поверху фабрики «Березнянка» видно старі заводські корпуси. Цеглу там у багатьох місцях пощерблено, в стінах трапляються діри, на даху ростуть дерева.
— Цього вже не поремонтуєш, дешевше знести й тоді будувати нове. Можливо, колись розширимось так, що й ті корпуси потрібні будуть, — каже Андрій Цибик, директор фабрики. Він — із тих, хто побачив у Великому Березному можливості й узявся за справу. А ще він — наполовину ліптак.
— Батько й дід ліптаки, мама русинка, — каже. Чоловіку вже 65, і все його життя пов’язане з Великим Березним. Колись і він працював на цьому заводі, який зараз в руїнах: підприємство «Ерстед», ще раніше — «Світло Жовтня», виробляло світильники, електродвигуни, деталі для автомобілів і було найбільшим працедавцем району. 1995-го завод зупинився, до 2001-го — перетворився на руїни. Тоді ж знайшовся західний партнер, який погодився розмістити тут швейне виробництво. Зараз майже всі чоловічі штани німецького бренду «Club of Comfort» шиють тут і відправляють до Німеччини.
Андрій Йосипович приносить альбом зі зробленими на ще плівковий фотоапарат знімками. На одному фото початку двотисячних зварники підводять комунікації, на іншому — робітники прибивають до стін скловату.
— Частково нам допоміг випадок. Але ми шукали, старались, працювали. Запросили спеціалістів із Ужгорода, ті навчили місцевих жінок шити. До того роботи для жінок у районі практично не було, — каже.
Зараз 90 відсотків працівників фабрики — жінки. Це помітно навіть у дрібницях: в новому корпусі чотири жіночих і дві чоловічих вбиральні. За ними — невелика кімната, в якій працівниця компанії, колишня місцева вчителька Тетяна Гопко, облаштувала музей селища. На полицях стоять дерев’яні глеки й миски, на підлозі — ночви. Такі речі були в побуті ліптаків, коли ті лиш приїхали до Березного. Чи відрізняється побут ліптаків від українського тепер?
На вихідних у кожній ліптацькій сім’ї був однаковий набір страв: курячий бульйон, кнедлики та голубці
— Іще за мого дитинства та молодості ліптаки мали більше своїх традицій, — каже директор фабрики Цибик. — Приміром, щосуботи кожна сім’я підмітала подвір’я і ділянку тротуару перед своїм двором та домом. Ввечері в суботу і в неділю вранці всі ходили до костелу. А ще на вихідних у кожній ліптацькій сім’ї був однаковий набір страв: курячий бульйон, кнедлики та голубці.
— І обов’язково були закручування, випічка з горіхами, з маком, — всміхається чоловік. — До будь-якої хати на Ліптаках могли зайти, вас би там однаково нагодували.
Без кордонів
— Зараз усе перемішалось і невідомо, що й де, — усміхається Василь Добей. Той, чий дідо будував залізницю. — Я, ліптак, узяв греко-католичку, русначку. Моя сестра вийшла за українця із Чернігівської області, а дочка — за чоловіка із Хмельницької області. Ми ніколи не дивилися, чи ти українець, чи мадяр, чи німець. Зараз усі їздять туди-сюди й кордони не так відчуваються.
Пан Василь отримав статус словака іще 1995-го року.
— Навіть мій найменший онук уже тричі в Братиславі бував! А середній учиться в Кошице, у технічному університеті.
Знавець березнянської історії згадує про 1957 рік, коли побував у Словаччині.
— То було за часів хрущовської відлиги. Пунктів пропуску тоді ще не було ні в Ублі, ні в Ужгороді, то всі йшли через Чоп. Ми їхали поїздом із Великого Березного до Ужгорода, — вертається в той час чоловік. — Звідти до Міхаловце, потім до Сніни. Всюди там є наша рідня.
Зв’язок вдалося відновити. Але для цього довелось пройти кілька кіл радянської бюрократії.
— Нам тітка прислала виклик, усі ті документи відправили до Москви, ми три місяці чекали й потім поїхали. У Словаччині нам дали 7 тисяч крон, тоді як туфлі коштували 90 крон. Тож ми купили 15 пар взуття, спортивні костюми, плащі, куртки! Я привіз дві пляшки пива, тут дивилися на це, як на чудо. А ті всі шампуні в пластмасових пляшках… Уже в 1957-му там було цілком інакше життя. Чистота, тишина, зайдеш до магазину — вся увага тобі. Нам приносили 15 пар, поки ми не підібрали найкращі. То не як сільодку в газету закрутити.
Нині ж можливість подорожувати відкрита: аби перетнути українсько-словацький кордон, вистачить півгодини, дістатись до Ублі — 11 хвилин автом. На станції «Великий Березний» зупиняються навіть міжнародні рейси, які завезуть до Кошице чи інших міст. Залізниця, завдяки якій колись ліптаки приїхали в Березний, може легко відвезти їх до близьких.
Фото — авторів.
