Наскільки якість вищої освіти залежить від постійного професійного самовдосконалення викладачів? Яких підходів і методик вимагає від вчителів вищої школи сучасний світ і де їх шукати? Чому електронна освіта має стати обов’язковим елементом існування університетів і як її не боятися?
Про це, а також про те, чи можуть поодинокі проактивні викладачі змінити систему та зробити високий рівень якості викладання загальним трендом, ми разом із командою спільноти для професійного розвитку викладачів «Вище» поговорили з викладачами-практиками: Наталею Старинською, Андрієм Глибовцем, Наталією Івановою та Людмилою Криворучкою.
Практичність
Сучасний світ потребує від викладачів постійного розвитку. Навіть коли я була студенткою, а тим більше раніше, студентам можна було казати так: «Вчіться, а потім зрозумієте, навіщо воно вам». Особливо це працювало в ті часи, коли університет був єдиним джерелом доступу до знань.
Тепер все інакше і студент оточений інформацією з усіх боків. Він приходить до університету, і у нього написано просто на лобі запитання: «Навіщо?» Коли він не отримує на нього відповіді відразу, то викреслює предмет із переліку цікавих та необхідних і з того моменту скролить новинну стрічку в Фейсбуці чи взагалі не приходить на заняття. Це стресова ситуація для обох сторін: і для викладачів, і для студентів.
Викладачі бачать цю зміну, але як із цим працювати, розуміють не всі. Можна сказати: «Студент тепер не той!» Можна відрахувати половину курсу, але це не вирішує проблеми. Тому деякі з викладачі намагаються давати цікавіші завдання; деякі — відкриваються і будують зі студентами партнерські стосунки, запитуючи їх, що їх цікавить; інші — запрошують на лекції представників бізнесу, щоби показати наочно, де є цінність теорії. Але, на жаль, багато викладачів досі вважають, що їхнє головне завдання — дати студентам знання без пояснення, чому вони мають це знати.
Студент приходить до університету, і у нього написано просто на лобі запитання: «Навіщо?» Коли він не отримує на нього відповіді відразу, то викреслює предмет із переліку цікавих та необхідних
Офіційно кожних п’ять років викладачі мають підвищувати свою кваліфікацію. Затвердженого профільним міністерством джерела отримання цих нових знань немає, і кожен університет вирішує це завдання по-своєму. В Києво-Могилянській академії так склалося, що викладачі відвідують певні установи. Вони ходять туди, бо «так треба», але водночас скаржаться на якість цих курсів. Їм, наприклад, розповідають що Сталін був видатним педагогом, у якого нам ще вчитись і вчитись. Тому в Києво-Могилянській академії ми вирішили створити власну сертифіковану Школу професійного розвитку викладачів.
З 2013 року я проводжу тренінги з управління проектами в бізнес-середовищі. Десь рік тому прочитала книжку «Creative School» Кена Робінсона і Лу Ароніка і вирішила прийти до свого університету та поцікавитись, чим можу допомогти. Звернулася до Центру забезпечення якості освіти з кількома ідеями і отримала зелене світло на розробку програми школи розвитку викладачів. Для цього я вивчала досвід інших університетів у США та Європі.
Найбільше мені сподобався приклад одного університету в Данії. Вони сприймають університет як повноцінну екосистему, яка складається з чотирьох важливих складових, що повинні співіснувати у гармонії: менеджменту університету, адміністративного персоналу, викладачів та студентів. Їхня програма розвитку викладачів поділена за рівнями: базовий для всіх і просунутіші курси для досвідченіших викладачів. Базова програма — один із інструментів, який допомагає налаштувати систему підтримки якості освіти: це встановлення рівня «викладання не гірше ніж» з точки зору університету.
Я порівняла міжнародний досвід, вимоги МОНу і запити від самих викладачів та студентів. Виявилося, що вони зіставні. Скажімо, міністерство зараз впроваджує компетентнісний підхід — кожен курс має завершуватися не лише тим, що студент отримав знання, а й тим, що він уміє щось робити: презентувати і обстоювати власну думку, працювати у команді, робити наукові розробки у своєму полі. Це суттєва зміна.
Крім того, я поговорила з самими викладачами і запитала, чого їм не вистачає у роботі. І побачила професіоналів, у яких часом опускаються руки, бо ті методи, якими вони завжди користувалися, тепер не завжди працюють. Побачила студентів, яким нецікаво отримувати нові знання. Побачила роботодавців, які бідкаються, що випускники університетів, не вміють працювати в команді; не знають, як презентувати й захищати свою ідею.
Наша школа складалася з двох модулів. Перший тривав п’ять днів і був присвячений дизайну курсу. Ідея полягала у тому, аби дати викладачам інструменти, за допомогою яких вони зможуть внести зміни у свої поточні курси із урахуванням впровадження компетентнісного підходу та інтерактивних методик викладання. Ми хотіли навчити викладачів, як розвивати у своїх студентів, скажімо, presentation skills або навички роботи в команді. Часом викладачі дають командне завдання, а студенти не знають, що робити. У результаті працює хтось один, інші — дивляться. Ми давали інструменти: як ділити на команди, як стимулювати командну динаміку.
Потім ми мали перерву в декілька місяців, протягом яких викладачі розробляли новий курс або вносили зміни в один зі своїх поточних курсів з урахуванням отриманих методик. Починали модуль із презентацій результатів цієї роботі: у малих групах і на загал. Викладачам цікаво було отримати фідбек від колег: дізнатися, що ти не один такий, який хоче щось змінити, — це теж дуже важливо.
Зрозуміло, що активні викладачі — ті, які намагаються щось змінювати, — у меншості. Але якщо всі викладачі відчуватимуть підтримку менеджменту університетів, то більша кількість почне змінюватись. А за ними підтягнуться і менш активні
У другому модулі ми, серед іншого, давали інформацію про те, як використовувати проектний підхід у навчанні. Це корисно для студентів, але водночас вимагає великого навантаження на викладача. Проводили майстер-класи щодо студентоцентричного навчання, щодо різних підходів до навчання бакалаврів, магістрів та аспірантів. Презентували проект «цифрового університету». А ще — тренінги з роботи із власним ресурсом та щодо профілактики професійного вигорання.
Під час організації школи ми побачили, що викладачі вкрай мало спілкуються між собою — навіть в межах одного університету. Разом із Анастасією Нуржинською ми організували проект «Вище», який є своєрідною платформою для комунікації — де викладачі можуть обмінюватися інструментами, методами й підходами.
Зрозуміло, що активні викладачі — ті, які намагаються щось змінювати, — у меншості. Але якщо всі викладачі відчуватимуть підтримку менеджменту університетів, то більша кількість викладачів почне щось змінювати. А за ними підтягнуться і менш активні.
Бо зараз часто буває так, що викладач отримав якісь нові знання і хоче впроваджувати нові практики у своїй роботі, а йому на кафедрі кажуть: «У нас так не робиться».
Або, скажімо, хоче викладач будувати зі студентами проектну роботу: йому потрібно знайти і запросити реальний бізнес, який би представив студентам наявні проблеми. Далі студенти працюють у командах, мають знати чіткий дедлайн і отримувати підтримку й проміжний контроль під час роботи над своїми проектами. Результати такої роботи мають бути презентовані перед комісією. Уявіть, що ви викладач і маєте один курс, в якому ви все це робите, а крім того у вас є ще п’ять курсів. Це вдвічі збільшує навантаження. Тож без системної підтримки і заохочення від адміністрації нічого не вдасться.
Але я вірю, що зробити практику якісного викладання нормою можна. Хоч це і непростий шлях.
Технологічність
доцент кафедри мережних технологій НаУКМА, спікер Школи професійного розвитку викладачів
Я викладаю на факультеті інформатики, де впродовж багатьох років ми впроваджуємо електронне навчання. У сучасному світі це є важливим елементом підтримання рівня якості вищої освіти, і мені здається, що за кілька років абітурієнти будуть обирати університети, дивлячись, є там електронна освіта або немає. Тож і адміністраціям, і викладачам варто бути готовими до цього і не боятися.
На факультеті ми користуємося безкоштовною платформою Moodle. Майже всі курси, які викладають, — а їх більш як 250, — доступні в електронній формі.
Це впливає на весь навчальний процес: студенти приходять на лекції і слухають нас, а не конспектують; презентації доступні в електронному вигляді, так само як додаткові матеріали і завдання. Результати своєї роботи студенти також завантажують на платформу, що покращує якість перевірки — є чіткий дедлайн і можна легко перевірити роботу на наявність плагіату.
Студенти і викладачі можуть вільно спілкуватися на форумах. І буває цікаво, коли один студент ставить запитання, а інші починають відповідати і пояснювати раніше за викладача. Ти просто не встигаєш втрутитися, а вони вже спілкуються. Це добре, бо ж буває, що на лекції студент соромиться щось запитати, а приходить додому і не може впоратись із завданням, — у спільному ж обговоренні усі починають ще краще орієнтуватися у темі. В середині системи можна у будь-який момент написати викладачу напряму і отримати відповідь.
Студенти і викладачі можуть вільно спілкуватися на форумах. І буває цікаво, коли один студент ставить запитання, а інші починають відповідати і пояснювати раніше за викладача
Це єдине місце, в якому є усі матеріали курсу, — не потрібно шукати, блукати різними сайтами. Поліпшує така система і процес оцінювання: бали виставляють за кожне завдання і студент завжди бачить, якими є його поточні результати.
Для викладачів робота на платформі теж має переваги. В будь-який час і з будь-якого місця ти можеш отримати доступ до своїх матеріалів і почати лекцію. Студенти більше не бігають за тобою коридорами, не просять перевірити те чи інше завдання, бо все завантажено в систему. Виводити підсумкові оцінки теж набагато простіше — все сумується в системі відповідно до вимог курсу.
Є, щоправда, і недоліки. (Усміхається) Найбільший полягає у тому, що це — купа роботи. На відміну від традиційного курсу, де можна прийти на лекцію і проводити її як захочеться, тут треба витратити багато часу на підготовку електронних матеріалів. Крім того, коли ти приходиш на лекцію і спілкуєшся з аудиторією, яку ти знаєш і яка знає тебе, це одна справа.
Коли ж ти розумієш, що ці матеріали можуть бути доступні по всьому світу (а я знаю, що мої курси дивляться викладачі з інших університетів), починаєш інакше готуватися — важливо підтримувати певний рівень якості, аби тобі не сказали, що ти не фахівець. Тож часу потрібно дійсно багато. Розробка одного хорошого електронного курсу може коштувати 6-7 тисяч доларів. Наші викладачі роблять все це на добровільних засадах, але ми думаємо про те, як їх заохочувати.
Адміністрації університетів поки що побоюються такої системи. У Могилянці ми довго не могли донести до менеджменту розуміння, що це змішане, а не дистанційне навчання. Університет, зрозуміло, переживає за якість освіти і боїться, аби навчання не перетворилося на продаж дипломів. Нам наразі вдалося переконати адміністрацію, що це різні речі.
Масові онлайн-курси — це зовсім інша історія. Слухач таких курсів зазвичай не прив’язаний до дедлайнів та сусідніх курсів. Тоді як в університеті багато курсів є взаємопов’язаними. Крім того, хоча онлайн-курси і декларують, що кожен слухач отримує свого тьютора, на практиці можеш ставити питання на форумі, а тобі немає кому відповісти. Ми ж зберігаємо традиційні лекції та семінари, покращуючи традиційну форму навчання. Студенти приходять на практичне заняття підготувавшись, і ознайомившись із необхідними матеріалами — готові до живого спілкування з викладачем.
Впровадження електронної освіти в Києво-Могилянській академії наразі є пріоритетним напрямком, і більшість викладачів сприймає цю ідею добре. Так чи інакше, вони вже готують презентації, збирають додаткові матеріали, спілкуються зі студентами через пошту чи месенджери. Тож вони готові.
Єдиний момент — це справді вимагає багато часу на підготовку. І ще одна проблема полягає у тому, що зараз вони роблять це так, як їм хочеться, а після запровадження єдиної системи має бути єдиний стандарт. Отут з’являється спротив.
Але його необхідно подолати, бо є великий запит від студентів — їм так простіше вчитися.
У ІТ-галузі в принципі неможливо залишатися на місці. Студентам часто кажу, і викладачів це теж стосується: щоби в нашій професії залишатися на місці, треба дуже швидко бігти. У нас мови програмування змінюються щороку. Спеціалізовані курси, — хочеш-не-хочеш, — доводиться точково змінювати щонайменше раз на рік, а раз в два-три роки — майже повністю переробляти. За 3-4 роки деякі дисципліни стають неактуальними, а також виникають нові, які треба з нуля вводити у навчальні плани. Без постійного розвитку викладачів нічого не вдасться.
Щоби встигати і мати змогу адекватно викладати для студентів, треба мати постійний досвід реальної роботи над реальними завданнями в індустрії, інакше будеш відірваним. Наші студенти високо цінуються на ринку саме тому, що більшість викладачів або мали багаторічну практику роботи у реальних фірмах зі світовими іменами, або і зараз поєднують викладання з роботою.
За 3-4 роки деякі дисципліни стають неактуальними, а також виникають нові, які треба з нуля вводити у навчальні плани. Без постійного розвитку викладачів нічого не вдасться
Сам я регулярно проходжу різні курси на Coursera, читаю спеціалізовану галузеву літературу, спілкуюся на професійних форумах.
Є, звісно, ще питання емоційного вигорання. Я розумію викладачів, які пропрацювали більш як 20-30 років. Подумайте, як вони вже втомилися. Від вигорання ніхто не застрахований. Мій однокласник викладає в Мексиці і розповів про цікаву практику — через кожні три роки викладацької роботи викладач має рік умовної відпустки: він отримує ту саму зарплату, але зі студентами не працює. Натомість займається науковою роботою, саморозвитком. Думаю, це був би непоганий варіант і для нас — якою б запальничкою ти не був, з часом запал все одно згасає.
Ну і, звичайно ж, мотивації грошима ніхто не скасовував. Наразі професори можуть отримувати менше, аніж учителі в школі. То як можна, скажімо, запросити викладати молодого випускника із зарплатнею у 300 доларів, якщо він на третьому курсі, підпрацьовуючи, отримував 800?! Є ентузіасти, які просто люблять викладати і працювати зі студентами, бо це їхнє захоплення. Але вони мають отримувати гідну оплату своєї роботи.
Людяність
кандидатка економічних наук, доцентка кафедри економічної теорії Національного університету «Києво-Могилянська академія»
На сучасному етапі спроможність до конкуренції країни суттєво залежить від наявності креативних індустрій, які формують креативну економіку. Своєю чергою, одним із найважливіших факторів креативної економіки є креативний клас, тобто люди, які генерують нові ідеї та створюють нові технології. А це означає, що сучасна освіта має базуватися на методиках, які формують і розвивають творче мислення. Тобто студент стає активним учасником навчального процесу і сам створює нові знання. Для вищої школи це означає кардинальну зміну парадигми навчання.
В таких умовах викладач може залишитись професіоналом, лише якщо він постійно самовдосконалюється і підвищує кваліфікацію.
Я завжди любила вчитись і допомагати вчитись іншим, тому і обрала професію викладача. Спілкування зі студентами і випускниками, розуміння їхніх прагнень постійно підштовхує до самовдосконалення і розуміння потреб сучасного ринку праці. Ти розумієш, що треба постійно вчитись, якщо хочеш, щоб предмети, які ти викладаєш, були цікавими і корисними для студентів.
Ти розумієш, що для того, щоб студенти поважали тебе, ти маєш бути сучасною людиною в широкому розумінні цього слова. Говорячи про сучасність, я маю на увазі не лише знання, не лише інтелект, а й винятково людські якості. Ти маєш поважати студентів і ставитися до них як до своїх майбутніх колег. Ти маєш бути толерантним до їхніх думок і вподобань, маєш підтримувати та допомагати їм. Отже, ти маєш постійно зростати та працювати над собою. Тут годиться і самонавчання, і навчання на різних курсах, і в школах підвищення кваліфікації.
Мені пощастило навчатися в Школі професійного розвитку викладачів при НаУКМА. Крім мене, в школі навчалися викладачі з усіх факультетів Могилянки і, що особливо приємно, всіх вікових категорій. Кожен учасник зробив презентацію, в якій продемонстрував методи, які він використовує, які результати вони спричиняють і як ставляться студенти до застосування інтерактивних методик.
Аби студенти поважали тебе, ти маєш бути сучасною людиною в широкому розумінні цього слова. Говорячи про сучасність, я маю на увазі не лише знання, не лише інтелект, а й винятково людські якості
Всі викладачі зазначили, що цікавість студентів до навчання суттєво підвищилась. Вони брали активну участь в усіх заняттях і демонстрували якісні знання. Такий обмін досвідом є надзвичайно корисним, оскільки кожен використовує щось своє і надає індивідуальних рис популярним інтерактивним методикам. Крім того, розуміння того, що ти не сам у своєму бажанні самовдосконалюватись і зростати професійно, дуже надихає.
Щодо готовності викладачів українських вишів до самовдосконалення, то коли я розповідала своїм колегам з інших вишів про школу, вони виявляли велике бажання навчатися в ній. Тобто в кожному університеті є викладачі-новатори.
Однак, заради справедливості, мушу зазначити, що в багатьох університетах (і НаУКМА не виняток) є викладачі, які готові змінюватися і їх хтось має надихнути на це. Але також є і викладачі, які не хочуть самовдосконалюватись взагалі. Це пояснюється багатьма факторами, і, можливо, одним з найважливіших є те, що професія викладача не престижна. Щодо другої групи (це здебільного нерішучі викладачі), то зробити їх більш рішучими може спілкування з проактивними викладачами і підтримка адміністрації університету. Складнішою проблемо є третя група. Тут потрібні серйозні системні зміни на державному рівні.
Студентоцентризм
Взаємодія викладачів і студентів — найважливіше, що відбувається в університеті. А зміна культури викладання — складне і багатовимірне завдання, що вимагає зусиль як з боку викладачів (пошук нових форм проведення занять, навчальних матеріалів, комунікації, системи оцінювання), так і з боку університету (забезпечення інформаційної системи, навчальних матеріалів, організація і підтримка навчання), а також — з боку студентів. Яким би ентузіастом не був окремий викладач, зміна якості освіти — справа колегіальна.
Технологічні й соціальні зміни сьогодні ставлять під сумнів систему та зміст університетської освіти, тож єдиний вихід — пошук нових форм взаємодії під час зустрічей в аудиторії. Попри те, що я активно пропагую так звані інноваційні методи викладання, я не є адептом жодного з них, і вважаю, що кожен викладач має виробити власну практику викладання. Не слід запроваджувати щось лише з міркувань «моди» на ті чи інші освітні практики. Продуктивне та дієве навчання може відбутися і в курсі, який організований за найтрадиційнішими підходами. Академічна автономія — найважливіший принцип існування університету.
Головна мета підвищення кваліфікації — надати викладачам найширший спектр можливих форм проведення лекцій, семінарів, проведення іспитів, навчальних завдань, підходів до структурування змісту навчальних дисциплін, показати тенденції та найкращі практики європейського і глобального освітнього простору. Важливо також зважати на наукові дослідження ефективних форм навчання. Переконана, що таке знання дає викладачам більше свободи.
Під час занять у Школі професійного розвитку викладачів НаУКМА говорили про студентоцентроване навчання, оскільки цей «модний» сьогодні термін часто вживають, розуміючи його хибно. Не йдеться про «клієнто-орієнований підхід» або про просте врахування відгуку студентів на роботу викладачів.
Університет має стати навчальним середовищем як для викладачів, так і для студентів, для обміну досвідом і спільного розвитку
Для університетів запровадження такого підходу означає відповідальність за чітке визначення навчальних результатів програм, підвищення кваліфікації викладачів, створення спільної інформаційної інфраструктури, створення для викладачів можливостей працювати в невеликих навчальних групах.
Відповідальність же викладача полягає у залученні студентів до рефлексії над змістом курсу, забезпеченні вибору між формами занять і завдань, у врахуванні попередньої підготовки і рівня знань, наданні можливості студентам оцінювати результати одне одного.
Цей підхід також вимагає зміни в підході студентів: виховання у собі відповідальності за власні навчальні результати і власний освітній прогрес, свідомо підходити до виконання кожного завдання і розуміти його призначення і сенс.
Університет має стати навчальним середовищем як для викладачів, так і для студентів, для обміну досвідом і спільного розвитку.
Після цієї нашої розмови я запропонувала викладачам обговорити зі студентами зміст курсу і дати їм можливість обрати тему чи формат хоча би одного заняття чи навчального завдання, пояснити функції і призначення завдань, які виконують для оцінювання, дати можливість колегіального спів-викладання якоїсь із тем — тобто спробувати дійсний студентоцентрований підхід на практиці. Але я ніколи нічого не нав’язую.
Університети сьогодні мають повну свободу визначення змісту, форм і порядку навчання. І зараз, коли будуть прийняті нові стандарти для всіх спеціальностей (ця робота триває вже понад два роки), всі викладачі будуть змушені переглянути навчальні програми своїх дисциплін, навіть якщо вони до цього не готові чи не мають бажання.
Викладачі працюють над собою — це вимога професії, адже не зупиняється розвиток наукових знань, які відображаються у викладанні. Але покладати всю відповідальність за освіту на окремого викладача — несправедливо, адже елементом навчання є також інституційна структура, і програма навчання, і місія університету. Здобутий фах — результат спільних зусиль багатьох викладачів впродовж 4-6 років.
Фото надані героями публікації та проектом «Вище».
Головне фото — Unsplash.
