[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
Цього чоловіка, що ніби загубився у часі, вже добре знають і львів’яни, і туристи. Він — немов актор на сцені, на якій декораціями є сам Львів. Без звичного метелика та капелюха-диньки його навряд чи вдасться легко упізнати. Але сам він найважливішою деталлю свого образу завше називає годинник-цибульку. Адже, мовляв, саме через нього йому вдається подорожувати у часі.
Цей незвичайний чоловік — екскурсовод, без якого важко уявити сучасний туристичний Львів, — Петро Радковець — розповів, як створити екскурсію, яку неможливо забути.
Місто на дотик
Я виріс в історичній частині Львова: на вулиці Лисенка біля Порохової вежі. Там із братами ми «проінспектували», певно, усі горища та підвали: могли залізти у якийсь біля Порохової вежі, а вилізти — аж на вулиці Кривоноса.
То бувало значною мірою ще й небезпечно. Одного разу ми спустилися у підвал і побачили, що там за металевими дверима лежить… людина. Звичайно, ми перелякалися і вискочили на сонце. Але трішки постояли і пішли ще раз подивитися. Виявилося, що це був усього-на всього дерев’яний ангел, який мирно собі лежав на боці. (Усміхається) Тому історію свого міста я, можна казати, усю обмацав руками ще з дитинства.
Я є частиною Львова, а Львів — невід’ємною частиною мене. Адже, якщо людина себе асоціює з тою місцевістю, де вона виросла, — то вона гармонійна. Неможливо любити те, чого не знаєш. Тому історію своєї родини, міста, вулиці треба вчити.
Початок «роману» з історією Львова
Чесно кажучи, почав глибоко цікавитися історією Львова від великого сорому. Мені тоді було 17 років, я саме закінчував училище, коли одного дня на трамвайній зупинці неподалік рідної школи №8 до мене підійшла дівчинка і запитала, як пройти до Домініканського костелу.
Тоді я ще не знав, Домінікани — це Музей історії релігії. Я їй так нічого і не сказав, але у нас зав’язалася балачка і виявилося, що вона студентка МГУ, яка приїхала до Львова на стажування. І ось вона почала мені розповідати історію мого рідного міста. Мені не все подобалося у її словах, але я нічого не міг заперечити. Мені стало соромно, що людина, яка звідкись приїхала, має вчити мене історії мого міста.
Від того сорому я зарився у книжки та багато читав. Але що тоді було у книжках про Львів? Дата, архітектор, стиль. А мені було цікаво, як люди жили, розмовляли, що їли, як одягалися. І я шукав цю інформацію. Пам’ятаю, коли мені розказали, що існує книжка Івана Крип’якевича «Історичні проходи по Львові», то відразу знайшов і зробив її копію, а потім безліч разів перечитував.
Ми подаємо наукову інформацію в легшому та цікавішому форматі, розвінчуємо львівські міфи
На жаль, навіть сьогодні є такі книжки про Львів, у яких пишуть суцільну нісенітницю, наприклад, про річку Полтву під Оперою. Причому переписують ті помилки один в одного. Тому я люблю наукові книжки. Але товстезну дисертацію не завжди можна читати і розуміти. Тому і є такі люди, як я, і називаються вони краєзнавцями-популяризаторами. Ми подаємо наукову інформацію в легшому та цікавішому форматі, розвінчуємо львівські міфи.
Чотири освіти Петра Радковця
Дитиною я мало думав про те, ким хочу стати. Космонавтом мені не дуже хотілося бути, а хотілося щось робити руками. Причому щось таке, що має інтелектуальну складову, тобто щось вигадувати. Мушу сказати по секрету, що у школі я вчився далеко не найкращим чином. (Усміхається) Мені не подобалася система, яка зовсім не мотивувала. Тому в 15 років я пішов зі школи здобувати свою першу професію індивідуального пошивника взуття. Там у мене вже були кращі успіхи, я навіть продовжив відвідувати вечірню школу.
Одразу після училища пішов в армію. Я не чекав призову: як тільки виповнилося 18 років, то менше ніж за тиждень вже був у частині. Тоді я був худим, лисим, але вже з вусами (Усміхається) До сьогодні пам’ятаю фразу мами мого товариша по службі, коли вона вперше мене побачила: «Невже таке нещастя беруть в армію?». Попри те, в армії я був воїном-спортсменом, добре грав у футбол, активно займався бігом. Здобув там спеціальність хіміка-розвідника.
Коли повернувся додому — пішов ремонтувати взуття. І, якби не ця професія, я би ніколи не закінчив інституту. Адже удень я міг сидіти на парах, а увечері у майстерні за три-чотири години заробляв до 20-ти рублів, у той час як інженери отримували 120 рублів за місяць. Тому після армії я пішов вчитися до Українського поліграфічного інституту, нині — Українська академія друкарства. Тут я вже був відмінником і до сьогодні зберігаю документ, який мені віддала мама, — це подяка за виховання сина, яку прислали батькам з інституту.
Після закінчення вишу за розподілом почав працювати інженером, але потім у Москві домігся іншого перерозподілу, і мене скерували працювати на Волинь — директором районної Горохівської друкарні. Я чесно відпрацював там усі два роки, але зрозумів, що на цьому місці у мене немає майбутнього. Та й я просто не міг без Львова, тому звільнився і повернувся в улюблене місто. Але дружину з дітьми не міг перевезти ще цілих два роки, бо добивався житла. Згодом мені дали підвальне приміщення, у якому ми мешкали 15 років, допоки я довів, що воно непридатне для проживання.
Вже у Львові я влаштувався в Наукову бібліотеку імені Стефаника. Саме там отримав другу вищу освіту — бібліотекаря. Спочатку вводив дані про книжки в електронні системи, адже комп’ютери тільки починали з’являтися. Але найцікавішими були останні чотири роки роботи у бібліотеці, коли я займався ідентифікацією стародрукованих книжок. Я мав доступ до унікальних джерел. Тоді за день я міг потримати у руках стільки старовинного священного письма, скільки не кожен священик побачить за життя.
У 1988 році я вже прийшов у Товариство Лева, в історичну секцію, і потрапив у середовище однодумців. Тоді вже почав читати лекції та екскурсії про Львів. Я на це діло підсадив молодшого брата Івана — і ми почали напрацьовувати історії та сценарії разом.
За день я міг потримати у руках стільки старовинного священного письма, скільки не кожен священик побачить за життя
Ми зробили понад 600 публікацій про Львів. Це були і телевізійні інтерв’ю, і програми, і публікації в газетах. Таким чином ми популяризували історію міста, і навколо нас почала формуватися когорта фанатів Львова. Із тих матеріалів ми поступово почали укладати і книжки, такі як «Таємниці львівських левів».
Коли я остаточно зрозумів, що хочу займатися екскурсійною діяльністю, то пішов із бібліотеки. Оскільки самостійно ще було трохи страшнувато, то почав працювати керівником туристично-інформаційного відділу у видавництві «Центр Європи». Пропрацювавши ще там чотири роки, таки вирішив іти на власний хліб. Я завжди хотів потрапити на екскурсію Львовом, яка мене зацікавила б. Але не зміг. Тому вирішив зробити таку екскурсію сам. Тоді оформився приватним підприємцем — і от з 2006 року я вже офіційно ФОП і сплачую податки.
Сімейне і творче тріо
Із братом Іваном ми працюємо ще з кінця 80-х років. Ще навіть коли він служив на флоті, я йому листом надіслав список пам’яток Львова, щоб не забував, звідки він родом. Іван казав, що то був найтовстіший лист у його житті (Уcміхається) Потім ми обоє працювати в бібліотеці Стефаника і, маючи доступ до таких джерел, то було гріх — не писали. Коли працюємо, то, буває, сваримося так гучно, що чути на вулиці. Але ми обговорюємо і допрацьовуємо кожну дрібничку.
Наш старший брат Василь закінчив «Львівську політехніку» і є інженером. Коли виробництво, на якому він працював, розвалилося — нам вдалося його перетягти до себе, хоча раніше він дещо скептично ставився до того, що ми робимо. Ну от він вже третій рік із нами.
Екскурсія як діалог
Мені часто доводиться працювати з людьми, які саме намагаються вибрати професію, і я усім і завжди кажу: основне завдання екскурсовода — не зіпсувати людям настрою. А якщо ти настрій покращив — то вже фахівець (Усміхається) Це велика відповідальність — розповідати людям про місто, адже саме через вас вони надалі будуть його асоціювати. Для того, щоб працювати екскурсоводом, просто необхідно любити людей. Мені колись сказали мої клієнти, що я є, певно, енергетичний донор. Бо мені страшенно подобається ділитися енергією з людьми.
Мої екскурсії — це завжди діалог. Їх легко порівняти з виставою, у якій декорації — то сам Львів. Якось приїжджали методисти з Трускавця, щоб проаналізувати мою роботу. Саме вони розповіли, що мої екскурсії є іміджево-рольовими — саме такий вид зараз найбільше цінують у світі.
Основне завдання екскурсовода — не зіпсувати людям настрою
Коли людина щось вміє і знає, як це робити, то найважче — привести клієнтів. Ми працюємо за системою «баба бабі сказала». Але для того, аби напрацювати коло клієнтури, знадобилося трохи часу. Адже якщо у театр ходять не на виставу, а на певного актора, то у нашій справі теж часто вибирають не екскурсію, а саме екскурсовода.
Люди дуже рідко запам’ятовують абстрактну інформацію, а чого люди ніколи не забувають — це атмосферу, у якій побували. Тому створити потрібну атмосферу — дуже важливе завдання. Є різні слова, які мені говорили туристи, але ніколи не забуду, як ще до війни один мій турист із Москви сказав: «Общение с вами меняет мировозрение».
Кожна людина, так чи інакше, приїжджає до Львова зі своїми стереотипами. А коли починаєш їй розповідати про реальність того міста, шаблони починають сипатися, як розбита шкарлупа.
Львів — обернутий Вавилон
Львів часто порівнюють із Віднем, Нью-Йорком, Парижем… А я завжди кажу, що Львів — це Вавилон, тільки навпаки. Адже це місто, у якому понад 760 років люди знаходять спільну мову. Кажуть, що наймудріші діти народжуються від змішаних шлюбів. От Львів — це теж деякою мірою таке дитя.
Адже спочатку це було українське місто Галицько-Волинської держави, потім його захопив Казимир ІІІ, за тим були і французи, і шведи… Словом, хто тут тільки не був. І кожен залишав щось своє. Найкраще з-поміж того приживалося і залишалося, а гірше — відсіювалося: чи то в архітектурі, чи в кулінарії. І так відбувається завжди, головне, щоб було з чого вибирати. А у Львові є з чого вибрати!
Словом, хто тут тільки не був. І кожен залишав щось своє. Найкраще з-поміж того приживалося і залишалося, а гірше — відсіювалося: чи то в архітектурі, чи в кулінарії
Цю суміш дуже гарно ілюструє власне львівська говірка. Маю з неї одну улюблену фразу: «Шпацерує фацет до кнайпи, одну руку заклав до маринарки, іншою тримається за камізельку, дивиться на шпіци своїх мештів, щоб там в кнайпі, при шинквасі, здибати коліжанку, спожити свою гальбу, а для коліжанки замовити кецик цвібака».
Німецька, польська, українська, — тут усе докупи. А от слово «філіжанка», наприклад, прийшло до нас зі Сходу із караванами, що принесли каву. От, як би до мене звернувся чоловік із того регіону? Він би сказав: «Петро-джан». «Філі-джан» — маленька посудина для пиття священного на Сході напою — кави. От і маємо філіжанку.
Інтеліґент і трішки батяр
Серед туристів та навіть львів’ян Петро Радковець відомий і своїм автентичним образом, який він, до речі, вже запатентував.
Коли я ще працював у бібліотеці Стефаника, то десь прочитав, що вуса можна фіксувати за допомогою мила. Я помітив, що людям це сподобалося, і почав додавати деталей до свого образу: замовив у майстрині мельоник (головний убір — TU), потім додався метелик, ляска (тростина), камізелька (жилетка).
Я зрозумів, що мені конче потрібно знайти цибульку (годинник на ланцюжку — TU). Тоді у Львові я не знайшов такого годинника і поїхав у Польщу, де побачив електронну цибульку і відразу купив. Через рік я зайшов у майстерню на вулиці Дорошенка, щоби змінити батарейку. Там майстер подивився на годинник, потім на мене і видав, що мені не пасує носити електронну цибульку, треба механічну. Згодом він із дому приніс мені механічний годинник і подарував за умови, що я завше буду у нього лагодити свої годинники. Отак ми і досі товаришуємо із паном Романом.
Частенько Петра порівнюють із батярами, але його це аніскілечки не бентежить.
Батяри — це дуже добрі люди, поки їх ніхто не нервує. Це поняття з’явилося у той час, коли до Львова водили каравани. Бехтіарами називали власне тих, хто їх приводив.
А доки каравани займалися своїми справами, батяри вели доволі фривольний спосіб життя. Могло бути таке, що один із них заходив до шинку і гучно вигукував: «Усім пива!» І поки всі ласували начебто подарованим напоєм — тихо зникав. До батярів ставилися погано лише ті, з кого вони кепкували. А для них висміяти невихованого чи скупого — це ж святе. (Усміхається)
Діти — найщиріші клієнти
Я водив по Львову дуже багато відомих людей, і мушу зазначити, що у побуті з ними дуже легко спілкуватися. І загалом, що вищий статус має людина — то легше з нею спілкуватися. У мене є рекорд, якого я не хочу побити: екскурсія тривалістю 20 годин. Але це важко і добряче б’є по здоров’ю.
Найцікавіше працювати з дітьми, але це далеко не найлегше. Вони щирі, і їх важко обдурити. А втримати увагу дітей понад 15 хвилин — це вже ціле мистецтво. Для того я провожу конкурс «Загадки міста Лева», продумую забавки із фішками та навіть показую фокуси.
Не бракує в екскурсіях Петра Радковця і віршів, які він пише сам:
Борщі і кишки, пляцки з тіста —
Це теж історія про місто.
Якби буденні речі вміли малечі казку розказати,
То раптом кухня звична могла б лаштунками театру стати.
Формула успіху
Свій професійний успіх Петро Радковець нерозривно пов’язує із особистим.
Уже давно я вивів для себе формулу: щастя — це те, як ми оцінюємо усе, що з нами відбувається. Є різні ситуації, і часто одне і те ж трапляється з різними людьми. Якщо оцінювати усе позитивно, то ми будемо щасливішими. У мене лише одне життя — і воно цілком залежить від мого ставлення до того, що відбувається навколо.
Я завжди дбаю про гігієну свого інформаційного простору. Адже якщо спілкуватися із людьми, які випромінюють негатив, то хочеться вам того чи ні — ви самі почнете мислити негативно
Я завжди дбаю про гігієну свого інформаційного простору. Адже якщо спілкуватися із людьми, які випромінюють негатив, то хочеться вам того чи ні — ви самі почнете мислити негативно. Я намагаюся і в соціальних мережах, і в реальному житті обмежити спілкування із такими людьми.
Найкраще разом
Я ніколи нічого не досяг би, якби не моя дружина. Ми познайомилися ще на підготовчому відділенні інституту, а на першому курсі — вже одружилися. Разом займалися пішохідним туризмом. Після весілля мали шлюбну подорож — 160 кілометрів Карпатами.
Ми вчилися вже разом, і мушу сказати — це було прекрасне навчання: наша доня народилася між третім і четвертим курсом, а син — між четвертим і п’ятим. (Усміхається) Тому диплом ми захищали учотирьох. Коли була моя черга — то дружина була із двома візочками на коридорі, а коли вона виголошувала доповідь — то навпаки.
Завжди кажу, що моя Галя — затята кар’єристка. Адже зробила дві дуже успішні кар’єри — дружини та матері. Ми з нею за перших вісім років спільного життя 16 разів змінили у Львові житло. Але все подолали, і до сьогоднішнього дня, коли ми разом, — усе чудово. Є подружні пари, які сваряться, коли разом, а у нас навпаки. Тому хочу вас запевнити, що туристичні шлюби — найміцніші.
