Василь Фоменко відкрив для себе неформальну освіту у студентські роки і зараз у громадській організації ITTA активно працює над тим, щоби молоді люди не розминалися із чудовими можливостями саморозвитку та вдосконалення.
Аби підтримати свого сусіда і довести, що вдома може бути не гірше ніж, наприклад, у Іспанії, взявся розбудовувати дитячий майданчик біля свого дому.
Василь розповів нам про навчання, взаємодію з державними структурами та про те, чому важливо об’єднувати місцеві громади навколо громадських просторів.
[Текст створений у партнерстві з Інститутом лідерства та управління УКУ — лідером у сфері освіти для представників неприбуткового сектору в Україні. Разом ми розповідаємо історії випускників ІЛУ УКУ, які підтверджують важливість професіоналізації громадського сектору.]
Розкажіть, будь ласка, трішки про себе. Де ви навчалися?
Навчання для мене — улюблений процес. Маю на увазі, перш за все, пізнання, можливість досліджувати щось нове. Ми вчимося впродовж усього життя і, як стверджують науковці, ще й до його початку — ще в утробі матері.
Якщо говорити про академічне навчання, то ще в університеті я почав шукати різноманітні альтернативи: семінари, тренінги, інтенсиви. Моя сестра здобувала освіту в Буковинському державному медичному університеті і на другому курсі запропонувала поїхати з нею влітку на практику. Саме тоді я активно поринув у середовище чернівецьких психологів та гештальтистів. У майбутньому це дуже вплинуло на моє бачення виховного та освітнього процесів. І коли натрапив на методики неформальної освіти, одразу зрозумів, — що це саме те, що я шукав.
Офіційно я закінчив географічний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, де отримав диплом за спеціальністю «менеджер організації».
Чому вирішили податися в громадський сектор?
У 2012-му я потрапив на молодіжний обмін до Румунії. Мене тоді дуже вразили всі ті можливості, про які я не знав у студентський період. Тому мені дуже хотілося якомога більше ділитися ними з іншими. Особливо зі школярами, які зазвичай навіть не здогадуються про силу-силенну можливості, які поруч.
Вже у 2015-му для мене настав певний переломний момент: я зрозумів, що не можу сидіти і просто спостерігати за тим, що відбувається в країні. Тоді зрозумів, що ніхто крім мене не втілить у життя ті ідеї, які, на мою думку, є необхідними для комфортного проживання у моєму місті.
Саме тоді натрапили на Літню Школу Лідерства?
Якщо оцінювати загалом, то тренінги типу «Лідерська програма», «Стань Лідером» і будь-які інші зі словом «лідер» у назві мене насторожують. (Усміхається) Чомусь скептично ставлюсь до того, що незнайомці за кілька днів обіцяють кардинально змінити моє життя.
Але саме у той час я активно моніторив різні програми, які лише з’являлися в Україні. І випадково натрапив на заявку до Літньої Школи Лідерства, яку організовував Інститут лідерства та управління УКУ. Тоді ми вже майже рік займалися розбудовою дитячого майданчика біля дому.
Не вистачало певного досвіду, порад, натхнення, тому вирішив податися. Хотілося чогось нового. І саме ЛШЛ стала для мене тим ковтком свіжого повітря, якого тоді дуже не вистачало.
Найбільшою цінністю для мене стали люди, яких тоді пощастило зустріти. Важливо, що учасники програми неймовірно підтримували один одного. Щодня це були знайомства з особистостями, у яких були значні досягнення в житті, і які вкладали багато сил у розвиток суспільства. Учасниками школи були неймовірні люди, які за час навчання стали однією сім’єю. Ну і, звичайно, там були чудові організатори, які своєю енергією, світлом та натхненням зробили з нас справжню команду.
Спочатку це робили декілька людей, потім сусіди побачили, що ми з ентузіазмом прибираємо, і їх ставало все більше й більше. Ми аж самі не вірили, що змогли зібрати таку ватагу
Досвід, яким із нами ділилися під час ЛШЛ, додав такої наснаги та віри у справу, що у мене не залишалося жодного іншого виходу, аніж приїхати додому і одразу на практиці використовувати отримані знання. Грант для випускників, який ми виграли на конкурсі від ІЛУ УКУ на реалізацію нашого майданчику, мав величезну цінність і зробив свою справу.
Чи пригадуєте, із чого розпочалася ідея створити «Буковинську Хортицю»?
Ідея виникла у мого сусіда та близького товариша Богдана, вікна якого виходять саме на майданчик, який поруч із будинком. Тоді він саме повернувся з Іспанії і був вражений, як там використовують громадський простір, зокрема дитячі майданчики. Він ходив і всім розповідав про те, який там рівень громадського життя. Потім натрапив на мене і «понеслось». (Усміхається)
Чи швидко сусіди відгукнулися та як сприйняли таку ідею?
«Зірки зійшлися», бо у мене теж давно була мрія зробити біля будинку живий спільний простір, де можна було б відпочити, обмінятися досвідом, поспівати українських пісень чи просто організувати якийсь майстер-клас.
У нас доволі великий будинок: 174 квартири і 17 під’їздів. На перший наш збір у 2015 році зійшлося неочікувано багато людей. То було якраз перед виборами, тому нам активно допомагали і кандидати, що балотувались у депутати від нашого округу. Вони привезли частину інвентарю, а ще частину — поприносили мешканці. За півдня захаращену територію змінилася до невпізнання.
Спрацював, до певної міри, «ефект розбитих вікон»: спочатку це робили декілька людей, потім сусіди побачили, що ми з ентузіазмом прибираємо, і їх ставало все більше й більше. Ми аж самі не вірили, що змогли зібрати таку ватагу.
Як відбувався процес будівництва?
Тоді ж на зборах ми розповіли, що плануємо на цій ділянці зайнятись зведенням дитячого майданчика. Багато людей нас підтримали. І деякі погодилися допомогти. Далі — почали з’ясовувати, за ким закріплена ця ділянка. Тоді ми взагалі не розуміли, що такі речі відбуваються лише у офіційній письмовій формі і що одного колективного звернення на ім’я мера недостатньо, але із тим завданням справилися.
Спочатку ми виграли 15 тисяч гривень у рамках програми «Активні громадяни» від Британської Ради. Лише після того як написали петицію, зібрали необхідну кількість голосів і заручилися підтримкою депутатів та навіть мера міста, — нашу петицію ухвалили та затвердили на сесії Чернівецької міської ради.
Тоді ми отримали зелене світло на встановлення workout-майданчика, який був першим етапом створення повноцінного дитячого майданчика. Майже через рік ми виграли другий грант — саме від Інститут лідерства та управління УКУ і за три місяці разом із сусідами побудували майданчик.
Останнім етапом нашого плану була участь у «Бюджеті ініціатив», за рахунок якого планували завершити зведення майданчика та замінити покриття. Але ми двічі отримали відмову, тому зараз шукаємо альтернативні варіанти.
Чому вирішили обіграти ідею Хортиці?
Я виріс на оповіданнях про козаків та Січ і у студентський час навіть побував на одній із таких — у Червоній Діброві. До речі, сусід Богдан взагалі мав звання сотника і козацьке псевдо «Сірко». (Усміхається)
Але щодо вибору стилізації майданчика у нас все одно було багато дискусій. Ми вирішили основним матеріалом обрати дерево і, з огляду на розташування та розміри ділянки, стилізувати майданчик під Запорізьку Хортицю.
З якими перепонами зіштовхнулися впродовж реалізації проекту?
Найбільша перепона — відсутність налагодженого механізму комунікації апарату міської ради з громадянами, які хочуть втілити у життя свої ініціативи. Не можу сказати, що це було «десять кіл пекла». Але на якесь замкнене коло, вихід із якого знають лише «обрані», наші безперервні звернення до апарату міської ради таки були схожі.
Мене вразило і дотепер дивує ставлення державного апарату до своїх громадян. Основним елементом системи є «громадянин», а не людина… Можливо тому у ситуації відсутності знань про свої права як громадянина, тебе, у нашій системі, за «людину» не вважають. І це стосується будь-якої нормативно правової бази, починаючи від права громадянина і закінчуючи державними будівельними нормами містобудування. Хоча, мушу визнати, що за останні три роки у нашій міській раді це ставлення суттєво покращилося.
Чи продовжує об’єднана однією справою спільнота існувати і спілкуватися надалі?
Так! І для мене це найбільше досягнення. Зараз на прибирання майданчика регулярно продовжують виділяти кошти 18 квартир. У нас є своя група у Viber. Нещодавно на майданчику дитина забула телефон, про це одразу написали, а на наступний день його вже повернули. Були схожі випадки із загубленими документами, ключами, іншим.
Те, як люди сьогодні ставляться до свого майданчика, впливатиме на те, як завтра вони ставитимуться до громадського простору, міського транспорту і міста загалом
Дитячий майданчик — це місце, де наші діти вчаться комунікувати один із одним. Там вони формують ставлення до громадського простору. Те, як вони сьогодні ставляться до свого майданчика, впливатиме на те, як завтра вони ставитимуться до громадського простору, міського транспорту і міста загалом.Мешканці відгукуються, допомагають один одному. Це дуже важливе досягнення. І найбільша гордість, — це наші діти, які навіть власноруч прибирають майданчик.
А країна починається з того, де і як ми живемо: нашого під’їзд, будинку, майданчика…
Сьогодні все частіше молодь переїздить у столиці. Чому ви все-таки залишаєтеся у Чернівцях?
Я мігрував до Києва наприкінці літа 2013-го. (Усміхається) Якраз потрапив на події, які розвивались тоді на Майдані. Пам’ятаю, як усе розпочиналось у п’ятницю мирним зібранням, як Найєм опублікував свій легендарний допис у Facebook і т.д. Безпосереднє перебування у епіцентрі подій та постійне відвідування Майдану дало своє розуміння того, що там відбувалось. Я відчув силу і бажання змінити щось у рідному місті. Тому й повернувся.
Зараз відчуваю величезне бажання виїхати за кордон: хочеться на собі відчути нову атмосферу, побачити різницю між країнами і прослідкувати відмінності, про які стільки наслухався від своїх друзів, знайомих та інших активістів.
Варто переконатися, що твої наміри щирі та точно нестимуть певне благо суспільству
Саме для цього ми в організації «ITTA» і реалізовували проект «Відкривай Україну». Метою проекту було створення середовища для розвитку молоді у малих містах. Основною проблемою, яку ми намагалися вирішити, був виїзд молоді у великі міста, а потім і в інші країни.
Дещо парадоксально, але основною винагородою у проекті для школярів була саме поїздка за кордон. Таким чином, ми намагалися показати, що подорожувати за кордон і навчатися чогось нового можливо і тут. Показати, що важливо навчатись новому і повертатись, щоб використати у своєму маленькому містечку чи селі новий досвід і знання.
Як на мене, у нашому суспільстві зі старту не зовсім коректне бачення виїзду за кордон. Через це молодь часто не може себе реалізувати. Якби з дитинства усі мали змогу спокійно подорожувати, навчатися і переймати досвід інших країн та організацій, то точно імплементували б найкращі світові практики в Україні. Але зараз, на жаль, організацією навчальних поїздок чи молодіжних обмінів займаються лише поодинокі організації та активісти.
Дайте, будь ласка, п’ять порад людям, які хочуть зробити своє місто кращим, але не знають, із чого стартувати.
1. Насамперед варто переконатися, що твої наміри щирі та точно нестимуть певне благо суспільству.
2. Потрібно чітко і зрозуміло описати на папері те, чого ти прагнеш. Таким чином, було легше доносити свою ідею до інших.
3. Завжди важливо знайди людей, які уже робили схожі проекти і можуть поділитися досвідом. Це банальна порада, але так можна оминути багато «грабель».
4. Далі варто шукати однодумців, які поділяють твою ідею, цінності та готові працювати разом.
5. Після цього можна сміливо починати діяти. При цьому, не забувати консультуватися з експертами та професіоналами у профільній сфері.
Усі фото — Максим Козменко.
