Театр забрав у них страх і поглибив любов до пісні. Вони імпровізують і не бояться поєднати те, що навіть в екстравагантному мистецькому середовищі часто вважають несумісним.
Курбáси, з наголосом на середній склад, відшукують давні народні пісні, знаходять у них підтексти, додають асоціації, забарвлюють грою на неочікуваних інструментах і так віддають слухачам.
Гурт Курбáси розповів про те, чому не мають жодного нотного запису своїх творів, за які гріхи їх критикують етнографи, а також про те, на що витратили гонорар за найбажаніший свій вихід на сцену.
До мрії в короні
«Для нас усіх він був давно омріяний. Господи, це ж ось воно, той момент, якого ти чекав…», — Наталя Рибка-Пархоменко смакує останній виступ Курбáсів, Різдвяний концерт в оперному. На сцені найбільшого львівського театру — три солістки, в оточенні казкарів і музикантів. Співають і сиплють приповідками. Над головами артистів — ніби справжній снігопад, а попереду — виростають ялинки, стрибають баранці й літають птахи. Це ефект голографічної сітки.
«Всі співаки, які хочуть чогось досягти, мріють про великий простір, великі сцени. Коли нам запропонували оперний театр, наш друг сказав: «Старі костюми не підходять. Бо це оперний. І так не можна виходити на сцену оперного. Ні, можна, але не треба». Тоді Олександр Білозуб намалював нам ескізи вбрання з гігантським намистом для дівчат. Остап Лозинський розписав сукні й сорочки гуцульськими іконами, а Дарія Альошкіна зробила корони-витинанки.
Щодо нашого вигляду, найбільше зауважень було від етнографів, знаних митців у галузі прикрас і в галузі старовинної ікони. Вони писали: «Та як таке може бути? Та хто їм дозволив Божу Матір зображати на тканинах?! Та вони зовсім подуріли!» Але в нас нема такого страху, ми з території театру, де багато імпровізації, свободи й виходу за рамки».
Все починається з пісні
Ще змалку Наталя хотіла бути співачкою. І хоча стала акторкою, співу не розлюбила. Уже потім зустріла таких самих залюблених у пісню дівчат і хлопців.
«Пісня у нас є основою. Деякі пісні ми беремо просто зі збірників. Їх можна купити у звичайній книгарні. Багато пісень від бабусь, із якихось записів. Їх є мільйон. Головне — що і як ти з ними робиш».
Марія Онещак, яку на концертах Курбáсів ми бачимо праворуч від Наталі, розкриває карти. «Яким чином ми роздмухуємо історію пісні, розкриваємо її різношаровість? Ми, дівчата з Курбáсів, беремо текст і ставимо собі питання: хто цю пісню співає, за яких обставин, а хто її написав, а що ця людина тоді переживала, бо ж пісня не пишеться просто так, особливо народна.
Народна пісня є концентратом переживань великої кількості люде — узагальненням певної щасливої чи болючої спільної теми». Своїми ідеями про всі можливі підтексти і мотиви виконавиці діляться з музикантами.
«От є ідея — вона може бути заспівана нам Марічкою на телефон або приносять у старій книжці в нотах. Треба подумати, на чому ця мелодія хотіла б зазвучати», — розповідає Всеволод Садовий.
Хлопець у Курбáсах здебільшого грає на цимбалах. «Переважно в самій мелодії вже закодовано, на якому інструменті вона буде добре звучати, на якому діапазоні, відштовхуючись від жіночих голосів, ми могли б їх підтримати. Вирішуємо, чи наша мелодія м’ясисто-земельна, чи навпаки — повітряно-легка. Не обов’язково в кожній пісні застосовувати всі барви. Наприклад, моя перкусія у зимовій програмі лунає двічі чи тричі. Навантаження ми даємо на легенькі струнні. Пісня має зміст, і цим змістом можна гратися».
Так зробили з колядкою, що її якось на репетицію принесла Марія. «“Коло кринички зелена трава”— я співала її з дітьми вдома у ритмі, записаному в збірнику коляд. А коли принесла її хлопцям, вони зробили з нею таке… Додали мексиканські мотиви. Вийшло дуже стильно. Там дуже тонка грань, нібито музика наближається до мексиканської мелодії, але водночас вона залишається нашою українською».
Усі маніпуляції та експерименти з музикою Курбáси консервують, коли отримане звучання подобається кожному в гурті. Але кінцеву версію ніколи не фіксують на папері. Тому поділитися нотами своїх пісень не можуть. Їх не існує.
На догоду вуху й оку
Кожна програма Курбáсів добре продумана. Порядок пісень — це не хаотичний набір, а спланована драматургія. Коли вокалісти одночасно співають різний текст або ж співають надто швидко, так, що слухачеві просто не встигнути за ними, це також — задум.
«Це нам подарував театр. Він дав нам багато сміливості імпровізувати, бавитися з музикою. Ми не є академічні виконавці. Якщо глядач чогось не зрозуміє, то спинний мозок підкаже йому стан або емоцію. Це теж дуже цінно для нас», — каже Наталя.
Більше наблизитися до театру і менше бути просто співаками й музикантами — концепцію гурту пояснює Всеволод. «Оскільки ми тісно взаємодіємо з моментом драми, то це дуже вплинуло на саму побудову і внутрішню структуру музики. Навіть якщо це колядки з простою куплетною формою, в музиці може з’явитися все, притаманне театрові, — персонажі, теми, лейтмотиви. Це такі маленькі мелодійки.
Наприклад, лейтмотив бігу коня, лейтмотив вершника, лейтмотив любові чоловіка до жінки. Так музикою ми розповідаємо історію. Інструменти беруть на себе роль персонажів, діалогів, монологів. Навіть тиша грає. Хоча основне навантаження йде через звук, у наших виступах велика роль мультимедії та мікросценографії, дрібної пластики — вона у міміці, в жестах рук».
Зоровий ефект підсилює Володя Стецькович. Він створює курбасівський мультимедійний супровід. І якщо над текстами чи музикою працюють усі разом, то в роботу Стецьковича не втручається ніхто,— каже Наталя. «Наприклад, у «Чар-Творенні» він запропонував дзеркальний екран. Це декорація з легкого скла, нахиленого під кутом, і Володя там чаклує зі своїми проекціями. Світить на половик, воно відбивається в дзеркалі, і ми отримуємо тривимірність».
Курбасівське «Чар-Творення» складене з пісень літньовесільного циклу. Вони про буяння різних енергій і почуттів, про любов. «Починається весіллям, але не радісно, а сумно, бо це перехід дівчини до заміжнього життя. Мама знає, що, можливо, більше взагалі не побачить свою дитину, бо вона, наприклад, їде в інше село. У нас є пісня «Трояндочка»: донька садить трояндочку і каже мамі, що ця квітка — символ доньки. Якщо буде цвісти, значить, із нею все добре. Символів в українській пісні дуже багато».
Драма Гриця
«Між першою і другою дією «Чар-творення» у нас є балада «Ой не ходи, Грицю» — народна пісня, яку ми зробили маленькою виставою. Це — серцевина цілої програми. Народні пісні переважно про красу природи, про стани, це описи. А «Ой не ходи, Грицю» — це сюжетна пісня: зілля копала, випив, помер, поховали. Вона дозволила нам користуватися написаною народом драматургією».
Марія пригадує, як співала цю пісню ще до того, як Наталя принесла її на репетицію і запропонувала співати разом. «Я завжди думала, що Маруся Чурай навмисне хоче отруїти Гриця. Але Мирослава Рачинська (третя вокалістка Курбáсів — TU) прочитала монолог Марусі, бо грала цю роль. Це була Марусина сповідь. Це момент концентрації всього її життя. І виявилося, що насправді вона готувала отруту для себе, щоби вкоротити собі віку, бо Гриць полюбив іншу. А він випадково прийшов і випив.
Це розвертає історію в іншу сторону. Ми дійшли до того, що те зілля варилося з великою любов’ю. Щоб цю любов показати, ми поєднали пісню «Ой не ходи, Грицю» з піснею «Ой мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться» гурту «Древо». Вона жартівлива, весела, і вона дала нам ту нотку любові й показала, як почуття та всі мрії можуть обірватися в один момент. Оті два різні полюси дають драматизм».
Те саме хлопці хотіли зробити з музикою, щоб знана усім мелодія зазвучала по-новому, помітно серед інших інтерпретацій. Для цього Всеволод обрав концертину — невеличкий моряцький акордеончик, подібний до губної гармошки.
«Концертина дуже обмежена у своїх можливостях, і це дає шарм. Наприклад, гармонічний варіант акорду з високим сьомим ми не можемо брати, адже в нас є тільки низький сьомий. Я беру тільки чисті квінти, а там, де не можу грати, щоб заповнити гармонію, працюють Артем (контрабас) і Маркіян (скрипка). Ми теж хотіли зробити таке соло — перегру — лише інструментальну частину, яка би час від часу повторювалась. Якби Маркіян заграв цю мелодію на скрипці, ми би нічого не досягли. А нам у голові був образ — жінка отруює чоловіка. Отрута. Тут з’явились алюзії з фільмом «Реквієм за мрією».
Там у сюжеті — історія кохання, але також летальний кінець і героїн, як сильна отрута, яка різко змінює життя людей. Тож ми спочатку вплітали у Гриця тему з Кронос-квартету (ансамбль Kronos Quartet виконав музику до фільму «Реквієм за мрією» — TU) , аби натякнути людям на щось, що вони знають.
Щойно слухачі почують оці дві нотки з «Реквієму» в історії Марусі Чурай, то зрозуміють, що чули це у фільмі про отруту з трагічним фіналом, де всі померли. Але в кінцеву версію пісні саме ті ноти не потрапили, бо в перегрі Маркіяна вони нагадали нам сирени поліції. Тож ці нотки ми трансформували, і вони лягли в основу Маркіянової перегри. Він не грає мелодію, він грає двома або трьома голосами — сам повторює різні сирени. Одна наближається, одна віддаляється, одна стоїть, одна по тону сходить вниз, інша набирає, одна повільніша, друга швидка, але наче віддаляється.
Так вдалося використати те, що є в пам’яті. Адже багато хто бачив цей фільм і кожен, хто почує цю мелодію, одразу мимоволі згадує сюжет. Імовірно, навіть в іноземця, який ніколи не чув «Гриця», який не може відчитати тексту, з’являються асоціації, коли він чує ці ноти».
У пошуках автентичного
Завдяки такому підходові «Гриць» зовсім інший, ніж решта пісень Курбáсів. Зрештою, це романс другої половини 19 століття, а гурт переважно співає давній фольклор, — розповідає Всеволод Садовий.
«Сама мелодія може бути записана музикологами або композитором в далекому 13 столітті. Але як його відтворити? Поки немає якихось явних впливів, традиція береже сама себе. Тобто є якісь елементи, які не змінюються, попри технології, попри геополітичні зміни. І ми точно можемо сказати, що бабусі на Поліссі сьогодні співають так само, як багато-багато поколінь до них.
Так само гори Карпати — у культурному сенсі вони зазнали дуже мало впливів. Приходить Австрія, угорці, совєти, незалежна Україна — все міняється, але їхня співанка сьогодні звучить так само, як 600 років тому. Якщо гуцул грає на скрипці, ми відчитуємо в цій манері гри середньовічний фідл (прародич скрипки), тому що він грає по-середньовічному, він торкається двох струн.
В Україні є багато талановитих і глибоких дослідників, які, проте, занадто різкі і суворі в своєму автентичному підході. Наприклад, вони не хочуть слухати залізні, а не жильні, струни. Хоча в гуцулів сучасні скрипки та залізні струни, але співають і грають вони по-середньовічному. І музика їхня наскрізь середньовічна. Тобто внутрішній зміст і зовнішній прояв не завжди збігаються. І часом люди у своїй увазі до деталей — до крою одягу, до ґудзика — можуть випустити загальну суть явища. І дуже шкода, що освіта закриває сприйняття людини».
Для самих Курбáсів найважливіше, щоб пісня гарно звучала і подобалася самим музикантам. Вони не зосереджуються на конкретному регіоні. У репертуарі поєднують наддніпрянські, поліські, гуцульські, полтавські, чернігівські, таврійські пісні. Цим хочуть показати певну єдність українського фольклору.
Триголовий дракон
Своє літочислення, як самі кажуть, Курбáси ведуть із 2009-ого року. «Це був випуск вистави за творами Богдана-Ігоря Антонича «Формули екстази». Фактично, той склад, який грав на початках Курбáсів, — це артисти, що грали в тій виставі», — Наталя згадує, як 10 років тому зіспівалася жменя акторів.
На той час вона сама лише нещодавно переїхала до Львова з Харкова. У новому для себе місті знала всього кількох людей. Найближче приятелювала з Марією Онещак, навіть мешкали разом.
«І ми почали співати разом. У темряві на сцені вистояли величезну кількість годин. Ми просто співали і співали. І не знали, що робити з цією піснею. Актори часто казали: та не співайте вже, та у вас нічого не вийде.
Якось приїхав театр із Відня і вибрали мене, Марічку й Олега Онещака. Ми поїхали на два тижні на майстер-класи до Відня. То був такий перший дзвіночок: ух ти, от я співала і простір мені показав, що, можливо, це не божевілля, не просто самодіяльність. А згодом до нас долучилася Мирослава. Це вже зараз ми усвідомлюємо, що навіть по палітрі голосів тоді так цікаво склалося. Маруся, її гармонія, — це переважно верх, моя гармонія — це трошки верх і трошки низ, серединка. А Мирка — це найчастіше низи.
Народна пісня і є на три голоси. І ці три голоси Бог ніби сам склав у триголового дракона. Зараз ми зростаємо, і кожна хоче максимально реалізовуватися і співати. У нас є проекти, де кожна співає окремо. Це гарні проекти, десь успішніші, десь менш, але жодна з нас не має у своїх сольних проектах такої гармонії і сили, як маємо ми втрьох разом.
Є філософія: немає незамінних людей. Я вважаю, що це пекельна філософія. От якщо серед нас трьох забрати одну, а натомість узяти навіть кращу, крутішу співачку, — хімія не відбудеться.
Коли назріло питання, як ми будемо називатися, наш друг Андрій Водичев сказав: може, будете Курбáси? А чого Курбáси? — бо театр їздив до Польщі і поляки казали: о, Курбáси приїхали (в польській мові наголос на передостанній склад — TU). Так ми Курбáсами й лишилися.
У нас немає продюсера. Нема людини, яка поставила б нашу творчість на бізнесові рейки. Ми все починали інтуїтивно. Жодних бізнес-планів. Ми працюємо в театрі, де отримуємо зарплату. А Курбáси — це некомерційний проект. Звісно, він приносить якісь кошти, але сказати, що ти на цьому живеш і не бідуєш, розкошуєш, — не можна.
До концерту в опері ми зробили розкішні костюми — практично весь наш гонорар витратили на них. Ми не купили ковбаси, картоплі, але зробили костюми.
До речі, зробити концерт в оперному — це перша пропозиція такого характеру Курбáсам. Зазвичай ми самі все організовуємо. От «Розколяду» 5 лютого влаштовуємо самостійно у філармонії. Загалом, концертів у нас небагато, бо їх треба продати. І це дається непростими зусиллями. Це не жарти — продати два концерти в опері. Ми ж не Мадонна». (Сміється)
Соловей на ескалаторі
У Львові Курбáси виступають нечасто. Натомість мають тури за кордон. Німеччина, Франція, Бельгія, Польща радо слухають автентичні українські пісні. А минулоріч музиканти виграли грант від Держдепартаменту США і цілий місяць гастролювали Америкою. Попри розкішні не раз зали, вони особливо цінують виступи в невеликих приміщеннях без звукопідсилювальної апаратури.
«Коли ми презентували в Києві нашу програму «Чар-творення» на останньому етапі конкурсу від Держдепу США, то, піднімаючись на ескалаторі в метро, вирішили: а давайте тут щось заспіваємо. Це був «Соловей» — одна з наших нових пісень. Ми спробували її співати, а музиканти робили нам перкусію долонями. Ми це зняли і за добу назбирали 8 тисяч переглядів», — розповідає Наталя.
Незалежно від того, де співають, — в омріяному львівському оперному, у старій церкві в Баварії чи серед друзів на святкуванні дня народження, — Курбáси керуються пересторогою свого колеги — режисера Володимира Кучинського. «Володимир сказав: будьте обережні, бо дуже легко взяти барабанчик, народну пісню — і ніби це вже якийсь продукт. Казав: остерігайтеся йти тією дорогою. Стійте на своєму, не відходьте від цієї образної системи, яка буде давати вам великий ресурс і великі сили». Так вони й тримаються — за пісню та образи.
