Картки, Культура: Перезавантаження

Освіта для талановитих

Як креативні індустрії в Україні можуть стати потужною економічною силою

Ілона Громлюк , Струк Анастасія
10 Травня

У світі, що змінюється, креативні індустрії набувають нового, перспективного значення для розвитку економіки України. Культурне підприємництво стає шансом для митців та мисткинь незалежно від місця їхнього проживання. Україна, дбаючи про піднесення у сфері, в цьому сенсі крокує у ритмі світу: 2021-й оголошений Генеральною Асамблеєю ООН міжнародним роком креативної економіки для сталого розвитку. 

Які шанси креативна економіка пропонує для загального добробуту країни та яким буде найближче майбутнє креативних індустрій, з’ясовуємо у спецпроєкті Культура: Перезавантаження — спільному проєкті The Ukrainians та British Council Ukraine в рамках програми Creative Enterprise Ukraine, що підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe. Для глибшого занурення в тему та додаткового читання ми підготували міні-бібліотеку. 

 

 

Надмір теорії та брак викладачів-практиків залишаються головними проблемами вищої освіти. Та поки університети їх вирішують, перед тими з них, що готують фахівців для креативних індустрій, постають нові виклики: надто швидкі темпи розвитку ринку, технологій.

Так само швидко розвивається неформальна освіта — онлайн-навчання, що стало особливо популярним у часи пандемії. Навесні 2020 року престижні університети, музеї та мультимедійні платформи навіть тимчасово зробили свої курси та майстер-класи безкоштовними. Але небагатьом українцям це полегшило доступ до якісної освіти — більшість із тих, хто здобуває креативний фах, не володіє англійською мовою на належному рівні. З цієї ж причини мало хто намагається вступати до закордонних вишів, які дедалі більше відрізняються від українських: студенти там втілюють стартапи, генерують проєкти, зокрема через інкубаційні програми та співпрацю з бізнесом у інноваційних парках.

Україна визнає відставання та вже відмовляється від старих, негнучких стандартів. У 2020 році з’явилось Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти, університети йдуть на зближення з компаніями. Ми попросили експертів Альону Каравай, Ольгу Сагайдак і Анатолія Попеля оцінити ситуацію з освітою у сфері креативних індустрій: де навчались українські творці раніше, що змінюється зараз, чи знають про сучасні можливості мешканці містечок і сіл та чому для початківців важлива мобільність — як усередині країни, та і за кордоном.

 

 

Альона Каравай

співзасновниця ГО «Інша Освіта» та агенції освітніх та культурних подій ІНШІ

Якою була освіта для представників креативних індустрій вчора та як змінилась сьогодні?

У відповіді на це запитання важливо відрізняти культурні індустрії від креативних. Культурні — це всі форми мистецтва, які можуть спасти на думку: кіно, театр, музика, живопис. А креативні об’єднують як ці очевидні види мистецтва, так і більший перелік, ось як реклама, піар, архітектура, урбаністика та навіть ІТ, бо люди, які працюють у цій сфері, теж створюють креативний продукт на кшталт ігор. Митцям необхідна одна освіта, ІТ-спеціалістам — інша.

В освіті для людей із культурних індустрій, які часто називають серцем креативних, тривалий час значну роль відігравала техніка гри . Щоб стати музикантом, актором, а тим паче художником, треба було довго й ретельно працювати над технікою. Це погляд на мистецтво як на ремесло, де треба освоїти багато технічних навичок, спожити багато творів інших митців, зрозуміти історію мистецтва. Якщо після цього почуватимешся достатньо вправним, тобі дозволять творити щось нове.

Натомість у сучасному світі цей дозвіл створювати нове, висувати власні концепції є від початку. Тепер ми можемо навчитися гри на клавішах і, опанувавши кілька акордів, починати власний продакшн, водночас розвиваючи навички. Мистецька освіта пережила переворот, чи принаймні набула нових форм, що розвиваються паралельно. Є інший підхід до навчання, за якого взагалі відкидають володіння технікою. Прихильники такого підходу вважають, що митець — це той, хто створює нові концепції, а технікою володіти може, проте не мусить.

Досі в Україні є небагато прикладів державних університетів, які застосовують такі сучасні підходи. Вони радше працюють у звичний спосіб, по-старому, даючи студентам базові теоретичні знання про мистецтво, структуру, на яку можна нанизувати все інше. Небагато українських формальних закладів вивели на такий же рівень концептуалізацію, не кажучи вже про те, щоб поставити її у пріоритет.

Однак в Україні з’являється дедалі більше приватних університетів, ось як КАМА, де розвивають техніку та концептуалізацію на рівних, до того ж, знижуючи бар’єр для входу в мистецтво. На відміну від державних закладів, для вступу в які необхідно роками відвідувати художню чи музичну школу, у приватні вступити значно легше. Ти можеш прийти й надолужувати прогалини в ході навчання. 

Крім приватних закладів, такі ж сучасні підходи переймає велика кількість проєктів із неформальної освіти. В урбаністиці це CANactions, де щороку оголошують набір людей з досвідом чи без. У музичному мистецтві — дніпровська школа Module чи львівський проєкт Vedel School, де починаєш створювати електронну музику відразу, ще не маючи інструментів чи навичок.

Тобто ти робитимеш щось банальне, не таке, що конче ввійде в історію музики, але протягом кількох місяців навчання принаймні зрозумієш, твоє це чи ні. Сьогодні технології дозволяють це зробити будь-кому — навіть моя 9-річна дочка тицяє клавіші у програмах чи додатках для створення музики, продукуючи простенькі мелодії. Так формується почуття ритму.

За кордоном, у Західній Європі, концепцію ставлять вище за техніку. Там студентів вчать осмислювати навколишній світ, формують із них антени суспільства, що мають вловлювати досі непомічене, художніми методами виражати пережите. Про це добре говорить художниця Алевтина Кахідзе. Техніку й навички малювання вона добре опанувала в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, проте, повторює вона, саме подальше навчання у Нідерландах зробило її мисткинею, допомогло зрозуміти свою роль, право та здатність створювати нові сенси.

Чи рівний доступ до цих можливостей у різних верств населення?

Коли перенестись думками у 1921 рік, можна помітити, що доступ до мистецтва та освіти справді розширився. Цьому в світі сприяло багато факторів — насамперед розвиток технологій, а в деяких країнах і зміна режимів, а відтак суспільних пріоритетів. Утім, доступ усе ще нерівний, в Україні вивчення мистецтва досі є привілейованою історією: не всі мають можливість розвивати свої навички.

Як на мене, справа не лише у проблемах з інтернетом у містечках та сільській місцевості. Доступ до технологій у селі часто не гірший ніж у місті, проте брак доступу до інфраструктури дається взнаки. Культурно Україна дуже централізована. Я обрала для життя Івано-Франківськ, і навіть тут бачу, що коли ти не в Києві чи Львові, то, попри наявність ресурсів, контактів і техніки, ти відрізаний від багатьох подій, тусівок, зустрічей.

Коли не буваєш там регулярно, твої можливості обмежені. Гранти, що підтримують ініціативи на місцях, зазвичай короткострокові. Немає інституційної підтримки мистецької освіти, що могла б забезпечити, приміром, функціонування сільської школи електронної музики на два роки.

Натомість неформальна мистецька освіта має бути самоокупною, а тому коштує грошей. Коли я починаю реально оцінювати всі ті проєкти, які створює моя команда, чесно і справедливо підраховувати, скільки годин роботи на них витратили методисти та інші люди, скільки коштували необхідні книжки, програмне забезпечення та інші матеріали, це навчання стає просто неможливо оплатити.

Щоб зменшити ціни, намагаємось укладати партнерські угоди, користуватися вживаними матеріалами. Та навіть закриваючи одне око на реальний бюджет усієї роботи, освіта однаково залишається дорогою, недоступною. Особливо складно сьогодні, в часи річного плавкого карантину, коли грошей меншає у всіх і більшість людей розставляє пріоритети, відсовуючи культуру й мистецтво на задній план.

Так, завдяки онлайн освітні послуги здешевились — цінник упав утричі. Та водночас людям складно платити за онлайн. Тим паче тоді, коли існують безкоштовні можливості в інтернеті. Це добре, проте освіта — не лише лекції. Багато наших лекцій ми теж викладаємо онлайн: звідти не дізнатись того, чого не знайти у мережі чи бібліотеках. Доступ до знань відкритий, проте цінність освіти тепер полягає не в контенті, а у спілкуванні з живою людиною, яка працює з тобою онлайн, відшліфовуючи набуті знання.

Та й не все можна перевести в інтернет, існують методологічні обмеження. Мережеве навчання зручне своїми асинхронними форматами, тобто у Zoom переважно збираються на практичні заняття, а теорію доти переглядають у записі в будь-який зручний для себе момент. Хтось у метро, хтось із паузами вдома, а комусь важливо прослухати двічі. Іншими словами, онлайн має свої обмеження, проте і розширення також. Але через складну економічну ситуацію люди заощаджують, а цінність онлайн-навчання сформована не до кінця.

Враховуючи ці фактори, на перший план виходить формальна чи все ж неформальна освіта?

У культурних індустріях це 50 на 50. Класична освіта важлива для розуміння системи координат, а неформальна розкриває можливості, допомагає будувати мережу контактів і підштовхує творити. В інших сферах, на кшталт дизайну та реклами, має сенс неформальна освіта. Люди, які хочуть зайти у ту сферу, схильні взяти курс радше у школі Projector, отримати практичні знання та швидкими темпами просуватись у професії. Малоймовірно, що вони підуть на 5 років до університету, та й навряд чи це потребує стільки часу.

Натомість в урбаністиці та архітектурі освіта грає велику роль. Навчатись в архітектурних університетах досі важливо. Втім, за технологіями формальна освіта відстає від реального контексту років на 20, і досі залишається автомобілецентричною — студентів навчають проектуванню міста, в центрі та пріоритеті якого стоять автомобілі, а не добробут пішоходів, як здебільшого у Європі.

Разом з тим, контекст сьогодні формують багато архітектурних та урбаністичних неформальних студій, засновники яких навчалися за кордоном. І то дехто навіть в одному університеті у Відні, майже в один і той самий час. Повернувшись, вони почали формувати в Україні ширшу картину архітектури та урбаністики. Ця історія доводить, що митцям конче необхідні вільні кордони, інакше велика кількість речей в Україні не відбулась би.

Сьогодні, в час пандемії, така мобільність стала на паузу. Програм та курсів із можливістю навчатися за кордоном не більшає. Втім, це може піти на користь укоріненню та місцевим спільнотам. Кожен з нас отримав можливість зайнятися собою, обдумати власний досвід, і так усе, що доти наїздилось, має можливість засіятись та дати паростки на місці. Поки що я бачу лише позитив від того, що кордони штучно закрились, проте якщо це затягнеться на більш ніж два роки, для креативних індустрій настане драматична ситуація.

Яким шляхом ви радите йти початківцям?

Останнього місяця двічі спостерігала у фейсбуці дискусію. Спочатку одна жінка, а потім інша, її колега, опублікували подібні дописи. Обидві працюють у сфері арт-критики, проте не вивчали мистецтва в університеті, а пішли шляхом самоосвіти. Ті жінки запитували: а чи можуть вони називатися критикинями без формальної освіти? У коментарях були різні думки, проте моя полягає у тому, що в кожного з нас свій рецепт. Стати «кимось» без диплома можливо, і хоча слово «самоук» має трохи негативний відтінок, він є оманливим, бо зазвичай самокероване навчання вимагає більше дисципліни, сили волі й відповідальності.

Головним завданням є зрозуміти свої зовнішні та внутрішні ресурси: який спосіб навчання вам підходить і до якої освіти, формальної чи неформальної, ви маєте доступ. Комусь треба відразу йти в мистецьку практику і без навичок, а хтось розуміє, що спочатку має начитатись, відчути землю під ногами. Комусь обов’язково треба навчальної спільноти — потрапити у мінігрупи, де можна спілкуватись і творити разом з іншими. А тому, хто любить індивідуальне навчання, — шлях в онлайн.

Можливостей багато, і жодна з них не є оптимальною та для всіх. Яким би скептичним не було моє ставлення до формальної освіти, я б її теж не відкидала. Якщо поєднати її з практиками, участю в резиденціях та курсами на Coursera, це може стати хорошою інвестицією у наступні п’ять років життя.

 

 

Ольга Сагайдак

співзасновниця Dofa Fund, викладачка Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури

Що найбільше впливає на розвиток творців — виховання, освіта, оточення?

На творчу людину впливає багато що, зокрема й звичка взаємодіяти з мистецтвом, органічно там почуватись. Проте важливо розрізняти мистецтво як професію і творчість як потяг будь-якої людини. Ми всі за замовчуванням творчі: хтось малює, хтось вишиває, хтось пече пироги, а хтось добре співає, нехай і в душі. Коли ж ідеться про професійну мистецьку діяльність, тут вкрай важливу роль відіграє освіта, формальна та неформальна. А для багатьох видів мистецтва й така, що не припиняється протягом життя, особливо зважаючи на стрімкий розвиток технологій.

Мистецьке навчання має суттєву відмінність — тут немає вікових обмежень. В Академії мистецтв розуміли це ще в радянські часи — людина приходила туди вчитись тоді, коли усвідомлювала, що готова. Та як доти, так і в процесі важливим фактором була можливість спілкуватися з мистецькою спільнотою, постійно спостерігати за іншими. Митець не може перебувати у вакуумі. З одного боку, він спостерігач і фіксує речі, що відбуваються навколо. З іншого — потребує зворотного зв’язку. Це екосистема, де все є важливим.

Куди сьогодні приходять навчатись митці? Які нові можливості для них з’явились?

З одного боку, останній рік показав нам новий фокус на освіту та самовдосконалення. Завдяки пандемії з’явилось багато онлайн-проєктів: майстер-класи, лекції, курси. Навчатися стало можливо будь-де: нещодавно моя студентка закінчила курс з історії мистецтва від Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Втім, новий фокус з’явився не скрізь.

Державні університети на кшталт Університету імені Карпенка-Карого в Києві чи Академії культури в Харкові все ще виходять із парадигми радянської системи освіти. Вони декларують, чи навіть пропагують, що дають класичну базову освіту, яка, безумовно, важлива. Та на виході студенти лише мають уявлення про те, що таке ця класична освіта, і не мають картинки, як виглядають мистецтво й культура сьогодні. Вони не орієнтуються в сучасних інструментах. Так формується прірва: людина має класичну академічну освіту, диплом, проте, потрапивши у реальний світ, розуміє, що її знання про мистецтво не порівняти з тим, що мають закордонні колеги.

З’являються й приватні заклади освіти. Але тут варто зважати на кілька моментів. По-перше, їх створюють лише у великих містах, які можна перелічити на пальцях: Київ, Львів, Харків, Одеса. По-друге, навчатись у приватних школах дорого, вступити туди можуть далеко не всі. Останніми роками можливостей побільшало: УКФ другий рік поспіль видає стипендії на навчання в Україні та за кордоном.

Проте поки що це невелика кількість грантів, що не може заповнити реальної потреби. Тому, коли сьогодні людина обирає неформальну освіту, їй треба або знайти того, хто за неї платитиме, або на той час уже працювати, тобто продавати власні продукти, щоб самій бути платоспроможною.

Отже, доступ до освіти поза великими містами залишається нерівним?

У містечках і селах існує зворотна тенденція: там закриваються гуртки, базові художні школи. Так, це місця творчості, не освіти, але рішення пов’язати своє життя з мистецтвом часом приймають іще у шкільному віці, коли дитина через подібні заклади має змогу ознайомитися з різними видами мистецтва. Такі географічні обмеження нікуди не ділись, і я не знаю, як це може змінитись найближчим часом без державної підтримки, політичної волі.

Крім того, навчання в художніх школах часто є необхідним для того, щоби вступити до академій, консерваторій. Це нормальна практика: загальноосвітні школи не дають дітям базових мистецьких навичок. Через це талановитій дитині з села важко конкурувати з містянами.

Хтось має опікуватись її розвитком, возити навчатись у місто. Так, історія людства повна прикладів, коли талановиті діти, відчуваючи своє покликання, пішки йшли кілометри, долали неабиякі труднощі. Але як порахувати той відсоток дітей, які не дійшли, кому забракло волі та можливостей? Таланти справді пробиваються крізь асфальт, але необхідно створювати умови, що дозволяли б їм це робити з меншими втратами.

Як відкриті кордони вплинули на розвиток креативних індустрій?

Відкриті кордони мають колосальне значення. Йдеться не лише про закордон, а й мобільність усередині країни. У 2014 році, отримавши європейські гранти, наш фонд зміг профінансувати резиденцію з восьми різних напрямів у Харкові. Митці зі Львова та Івано-Франківська могли два тижні працювати з харківськими колегами.

Ми розглядали заявки та мотиваційні листи, і люди часто писали, що вони придумали таке ноу-хау, якого немає ні в кого. Проте часто виявлялося, що колега з іншого міста має приблизно таку ж ідею. Це не плагіат, просто екосистема формує актуальні питання, що відгукуються митцям із різних міст. Перетинаючись, вони можуть знаходити однодумців і втілювати свої ідеї в життя.

Мобільність за кордон суттєво підвищує додану вартість митців. Художники, яким пощастило побувати в інших країнах, розуміють не лише світові тренди, а й сучасні інструменти. Умовно кажучи, перестають орати нивку плугом, а знайомляться з комбайнами. Це працює на користь гармонійного розвитку креативної індустрії. За кордоном можна збагнути і маркетингові інструменти, познайомитися з системою галерей чи театральних об’єднань, навчитись рекомендувати себе так, щоб про вас почули у ширшому світі. Це стосується навіть таких базових речей, як формування портфоліо. Нещодавно ми записували цілий відеокурс на цю тему, де митці ділилися досвідом.

Завдяки співпраці з колегами з різних країн легше виходити на ринок. Якщо це проєкт українського та закордонного митця, то він паровозиком витягне першого на світло швидше. Митці, які з’їздили на резиденції, мали досвід співпраці та стажування, як правило, легше знаходять можливості реалізувати себе та свої продукти за кордоном. Водночас їхні закордонні колеги починають краще розуміти, що таке Україна, бачити українські можливості та з більшим ентузіазмом приїжджати сюди вже зі своїми продуктами й пропозиціями.

Так поступово ми виходимо з ізоляції, переходячи до монетизації. Кілька днів тому розмовляла з українськими митцями, які почали пробувати свої сили, виходячи на онлайн-маркетплейси. Там торгують цифровим мистецтвом або перетворюють реальні твори на віртуальні: продають гіфки, твіти, а минулого тижня купили електронний колаж художника. Той щодня викладав свої роботи в соціальних мережах, а потім зробив із них колаж у форматі JPG-файлу, який придбали за 69 мільйонів. Тепер цей твір можуть використовувати як NFT (non-fungible-token). Це така ж цифрова валюта, як біткоїн, тільки прив’язана до конкретного предмета мистецтва.

Цей гучний тренд останніх місяців потягне за собою велику історію, що, зокрема, дозволить нам інакше підійти до проблеми формування й захисту авторських прав. У такому віртуальному світі вже ніякі кордони не працюватимуть — необхідно лише орієнтуватись у ньому. Колосальним бар’єром тут може стати брак знання іноземних мов.

Більшість українських митців володіє англійською на низькому рівні. Це питання освіти: іноземні мови на низькому рівні викладають формальні навчальні заклади. Натомість неформальні на мові не фокусуються. Хочеш навчатись — іди на курси. Не знаючи англійської, українські художники позбавляють себе голосу. Вони стають неконкурентними вже на рівні подання заявки на участь у резиденції, конкурсі чи будь-якій іншій програмі. Маючи фантастичні ідеї, вони не можуть як слід їх описати, й Google-перекладач тут не допоможе.

Які мають бути перші кроки людини, котра бажає розвиватись у креативних індустріях?

Для початку треба зрозуміти: ви хочете творити, але заробляти собі на життя чимось іншим, чи все ж хочете заробляти мистецтвом? Щоб було легше визначитись, подайтесь на якийсь конкурс, послухайте експертну думку, познайомтеся з професією. Ви можете пошити собі класну торбинку й навіть ходити з нею по вулицях, однак, щоб її продавати, ви маєте знатися не лише на тканинах, а й на маркетингу, щоб перетворити пошив торбинок на індустрію. Так, окрім творчості, є й традиційні ремесла, проте вони розвиваються за власною логікою. Натомість професійного мистецтва треба справді навчатись.

Самовизначення — це головне. Часто воно приходить не після школи, а з часом, тому початківцями стають не лише у 18, і навіть не у 25. Раджу розглядати не лише українські можливості, а й те, що пропонує світ. Таланти отримують гранти в закордонних закладах. Та що б ви не обрали, паралельно та негайно вивчайте мову. Сьогодні це обов’язковий додаток до мистецьких професій.

British Council рекомендує: Матеріали програми Creative Spark

 

 

Анатолій Попель

засновник освітньої платформи Креативна Практика

Державні університети змінюються чи радше змінюється їхня роль у навчанні фахівців для креативних індустрій?

Донедавна для людей, які хотіли працювати у графічному дизайні, маркетингу та рекламі, існувала величезна проблема — набути необхідної освіти було складно. Формально в університетах існували однойменні кафедри, проте не було усталеної культури, зокрема культури графічного дизайну.

Можна сказати, що останні 30 років цю індустрію лише винаходили, а довіри до нібито фахової освіти в університетах чи державних інституцій було небагато. Можу це стверджувати, бо наша команда проводила опитування арт-директорів і провідних дизайнерів: вони не довіряють вищій фаховій освіті. А нещодавно ми проаналізували понад 300 вакансій на ринку. У жодній не було вимог до наявності університетського диплому за фахом. Це теж красномовно.

У вишах не було змоги навчитись дизайну, оскільки там часто викладали люди, не дотичні до практики. Це велика й поширена проблема освіти загалом: там живуть або застарілими концепціями, або не розуміють реальних потреб ринку. Вища освіта й сьогодні погано інтегрована в цей ринок. Вкрай рідко вона спілкується з працедавцями про те, чого необхідно навчати майбутніх працівників, із чим вони матимуть справу на роботі.

Інша проблема полягає в тому, що креативні напрями швидко розвиваються. Лише за 5 років інтерфейс веб-дизайну змінився докорінно: раніше стандартною програмою був Photoshop, а сьогодні всі користуються Figma. Те, як створюють освітні програми для вишів, не відповідає цьому темпу. Вони просто не встигнуть пройти всі ланки затвердження нової навчальної програми, а якщо встигнуть, то випускатимуть людей уже із застарілим світоглядом. Університети негнучкі за своєю природою, і це ставить під питання їхню спроможність навчати сучасних спеціальностей.

Де навчались ті дизайнери та маркетологи, на яких сьогодні рівняється молодь?

У багатьох маркетологів, із ким я знайомий особисто, вища освіта здається радше випадковістю. Хтось вчився на інженера, хтось на економіста, хтось на журналіста. Більшість людей опановували фах через практику, вирішуючи завдання, набиваючи ґулі. З дизайном ситуація схожа, хоч слід одразу зробити обмовку, що це не одна галузь, а низка.

Наприклад, в дизайнерів одягу чи архітектурних дизайнерів часто є фахова освіта, у веб-дизайнерів та дизайнерів інтерфейсів — інженерна. У графічних дизайнерів та арт-директорів нерідко трапляються дипломи художньої академії. Сучасні арт-директори навчалися через практику, передавали галузеві знання одне одному й часто мали над собою менторів, старших колег, які розумілися на сучасному контексті.

Інший спосіб — орієнтуватись на зіркових для себе фахівців. У 2000-х значна частина графічних дизайнерів орієнтувалась на російську Студію Артемія Лебедєва. Головний рух у дизайнерській галузі відбувався саме в Росії, і більшість тамтешніх проблем були тотожними для України. Наші дизайнери сиділи на російських форумах, там надсилали свої роботи, і така співпраця справді сприяла розвитку галузі. Ближче до 2010-х почали виникати дизайнерські спільноти і в Україні, почався внутрішній обмін інформацією. Люди самостійно навчалися через чиїсь статті, літературу.

Як ринок влаштований сьогодні? Є багато маленьких студій, які сьогодні називають агенціями, де працює від 5 до 15 людей, а часом навіть троє. Вони виникали просто: з’являлась ідея, хотілось працювати самостійно. Як правило, така група початківців не мала бізнес-освіти, лише амбіції та віру в себе. Так з’явились сотні агенцій.

Поруч із ними виникали серйозніші організації на кшталт регіональних представництв міжнародних компаній: TBWA, BBDO. У країні були представництва Mercedes чи інших великих замовників, і вони мали з ними мережеві контракти для виконання певного рівня робіт. Відносно недавно виникли і українські компанії, ось як Fedoriv, де сьогодні працюють десятки людей. Вони навчили багатьох фахівців і знають, як зростати у цьому бізнесі.

Значну роль у тому, що в Україні сформувалася власна спільнота дизайнерів, відіграв конфлікт із Росією. Поруч з іноземними в Києві відкривали представництва російських агенцій. Там укладали дорогі контракти, реалізувати себе було легше. Давалася взнаки й географічна близькість: кілька годин перельоту — і ти вже у Москві. Українцям було легко продавати туди свої послуги, ринок збуту зростав. У 2015 році ситуація різко змінилась — часто з ідеологічних причин українські компанії вже не хотіли працювати з росіянами. 

На мою думку, самобутності українські дизайнери та маркетологи почали набувати останні 6 років. У 2015 році вперше відбувся профільний захід Visual Communication Gathering, далі з’явився Design Village, виникли місцеві дизайн-школи: КАМА, Projector та інші формати, зокрема наш. Одним із перших системних закладів стала школа візуальних комунікацій, заснована Наталією Синепуповою. Це були неформальні тримісячні курси, куди здебільшого і звертались люди, які хотіли почати свій шлях у маркетингу, рекламі та суміжних сферах.

Як усе працює у Креативній Практиці?

Наша платформа перекладається як «креативна практика» не випадково. Велика проблема сучасної освіти, в тому числі альтернативної, полягає в тому, що вона все ще контентна. Ми опитали людей, які відвідують різні курси, і понад 90% заявили, що їхньою першою мотивацією є працевлаштування. Втім, неформальні майданчики, які сьогодні виникають, — це лише майстер-класи, лекції та інший інформаційний продукт, все ще не інтегрований у середовище. Викладати стали практики — це крок уперед, проте лише двоє-троє з десятка їхніх випускників отримують роботу. Освітній майданчик має бути трампліном до кар’єри, проте це складно реалізувати, доки він існує окремо від ринку праці.

Альтернативна освіта має кілька проблем, і одна з них у тому, що курс, створений конкретною людиною, часто є її власною інтерпретацією предмету. Тобто класична освіта надто загальна й часто навчає непотрібного, проте фундаментальна, натомість альтернативна індуктивна — там ви дізнаєтесь лише про досвід конкретних людей. Сьогодні, навчаючись в одній школі дизайну, а потім в іншій, на виході ви матимете геть різні знання. Так не повинно бути. Чорний має називатись чорним, квадрат квадратом, а освіта — бути систематизованою. Саме це ми намагаємося зробити у Creative Practice.

Перш ніж узятися до роботи, ми інтерв’ювали 30 наших партнерів. Вони допомагають нам орієнтуватися, чого справді потрібно навчати, і це сприяє систематизації освіти. Ми також намагаємося зробити освіту доступною — ще до карантину розвивали онлайн. Не думали, що залишимось у ньому так надовго, але такий формат навчання важливий: у містах на кшталт Каховки чи Херсона складно знайти курси з дизайну, хоч там і живе багато людей.

Ми створюємо галузеву програму — хочемо, щоб інші могли викладати її так само, як ми. Вже маємо партнера з невеликого міста, що долучиться до цієї справи. Завдяки автоматизації ми також зробили курси дешевшими. Зазвичай вони коштують близько 5 тисяч гривень на місяць, що в умовах карантину дуже багато, особливо коли шанси працевлаштуватись невеликі. Тобто ви робите інвестицію, яка не завжди окуповується. Натомість у нас можна навчатися за 550 гривень у місяць. У цю суму входить практика, робота над творчим завданням та зворотний зв’язок від експертів.

За результатами навчання студенти отримують не просто сертифікати, а конкретні бали. Це сприяє працевлаштуванню. Представники компаній мають доступ до нашої бази випускників, і в найкращих студентів більші шанси звернути на себе увагу. Люди, які отримають роботу, з бази зникатимуть, і так шанси матимуть інші. Таким був наш задум, проте реальність виявилась песимістичною — щойно ми розпочали цей процес, настав карантин і компанії перестали розширюватись. Та й часто беруть на роботу досвідченіших фахівців.

Сьогодні ми працюємо над вирішенням цієї проблеми та хочемо запустити два ринки: біржу вакансій та біржу замовлень. Тобто компанії зможуть наймати фахівців не лише на роботу, а й на дрібні контракти. Тим часом ми вчитимемо студентів, як оформлювати ФОП та шукати додаткові замовлення. Також ми працюємо над іншими мовними версіями системи, аби українські фахівці через нашу платформу знаходили роботу та пропозиції глобально, змогли максимально себе реалізувати.

Як відхід від Росії та рух до Європи змінив креативні індустрії? Під впливом яких тенденцій освіта розвивається сьогодні?

Для багатьох креативних компаній 2014 рік в Україні був складним — економіка фактично зламалась. Необхідно було зосередитись на внутрішньому ринку чи орієнтуватись на Захід. Росіянам продавати було легше, вимоги були нижчими. Отримати ті ж великі контракти в Іспанії, Лондоні чи Нью-Йорку дуже складно: конкуренція висока.

Втім, експорт росте, компанії виходять на різний рівень доступу. Сьогодні ми вже маємо прецеденти, коли українці стають підрядниками компаній-гігантів. Наприклад, Radioactive Films працювали з Apple та з HBO. Зміна фокусу на іноземні ринки привела до того, почала рости якість, власні внутрішні ринки. Швидкої трансформації не сталось, ми рухаємось неспішно. Та наші імена вже чути, ми отримуємо престижні нагороди — зрештою, альтернативи глобальній експансії в нас немає.

У навчанні ми все ще тяжіємо до внутрішнього ринку. Людей, які реально їдуть навчатись дизайну за кордон, небагато. Якщо їдуть, то здебільшого в Польщу, але й це поодинокі історії. Західна освіта залишається дорогою для нас: часто за неї треба платити десятки тисяч євро в семестр чи за рік. Інша причина — мовний бар’єр. Наразі людей, які вільно спілкуються англійською мовою на рівні сприйняття контенту, не так багато. Через це уповільнюється розвиток галузі загалом.

Але позитивні тенденції є. В університети на кафедри приходять викладати молоді практики, формальна освіта намагається адаптуватись до реалій. У цьому напрямі серйозні зсуви відбуваються в ІТ-сфері: випускники Київського політехнічного університету і справді працюють в індустрії. Багато ІТ-компаній також мають власні курси.

Це рекрутинговий момент: людей навчають майже безкоштовно, а потім працевлаштовують. Та в компаніях, де впроваджують такі внутрішні академії, все ж головним залишається бізнес, а тому вони адаптують програму до своїх потреб. Що ж робити з тими людьми, які не потрапили на вакансію за програмою? На мою думку, ринок освіти все ж має бути загальним.

Головним глобальним трендом залишається цифровізація. Вона сприятиме розвитку класичної освіти, тому що впровадження цифрових інструментів сьогодні є державною політикою. Швидше зростатимуть альтернативні майданчики. Цифровізація спрощує доступ і до освіти «за кордоном»: за бажанням, навчатися дистанційно у британському виші дистанційно можна хоч завтра.

Нашій освіті, класичній та альтернативній, неминуче доведеться підвищувати власний рівень, бо конкурувати доведеться не поміж локальними гравцями, а з глобальними. Сьогодні в Україну активно заходить іспанський проєкт Domestika, Udemy, Udacity. Там викладають сучасно й навчання не коштує дорого — від 10 до 100 доларів за курс. Це той випадок, коли коронакриза не сповільнює, а пришвидшує трансформацію. Тож гадаю, стрімкий розвиток креативної освіти, а разом із нею і індустрій, не за горами.

Читайте також попередні матеріали спецпроєкту:

Коли мистецтво заробляє. Як креативні індустрії в Україні можуть стати потужною економічною силою.

Місце, де народжуються ідеї. Що таке креативні хаби та чому вони виникають у колишніх заводах і замках.

Проєкт підготовлений у співпраці з Катериною Кравчук. Фото експертів — особисті Фейсбук-сторінки героїв.

 

 

[Культура: Перезавантаження — спільний проєкт The Ukrainians та British Council Ukraine в рамках Creative Enterprise, що є частиною програм House of Europe.]

[insert_coauthors_for_search]

Ілюстрації
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.