Картки, Культура: Перезавантаження

Місця, де народжуються ідеї

Що таке креативні хаби та чому вони виникають у колишніх заводах і замках

Ілона Громлюк , Струк Анастасія
19 Квітня

У світі, що змінюється, креативні індустрії набувають нового, перспективного значення для розвитку економіки України. Культурне підприємництво стає шансом для митців та мисткинь незалежно від місця їхнього проживання. Україна, дбаючи про піднесення у сфері, в цьому сенсі крокує у ритмі світу: 2021-й оголошений Генеральною Асамблеєю ООН міжнародним роком креативної економіки для сталого розвитку. 

Які шанси креативна економіка пропонує для загального добробуту країни та яким буде найближче майбутнє креативних індустрій, з’ясовуємо у спецпроєкті Культура: Перезавантаження — спільному проєкті The Ukrainians та British Council Ukraine в рамках програми Creative Enterprise Ukraine, що підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe. Для глибшого занурення в тему та додаткового читання ми підготували міні-бібліотеку. 

 

 

Результати дослідження агенції Vox Populi, здійсненого на замовлення Українського культурного фонду, в серпні 2020 року показали, що сучасний український культурний продукт здебільшого асоціюється в українців із музичною індустрією, кінематографом, літературою, живописом і театром. Як молодь, так і літні люди хотіли б бачити навколо себе більше культурних центрів та осередків, де вони могли б спілкуватися з ровесниками з подібними інтересами. Це особливо актуально для сіл та містечок. Крім того, є значний інтерес до різних майстерень, сучасних музеїв, реставрації культурних пам’яток. Класичні заклади культури дедалі менше задовольняють ці інтереси, а також не сприяють формуванню спільнот.

Серед близько 150 організацій, що подали свої заявки на програму розвитку креативних хабів від Британської Ради в Україні є і громадські організації, і бізнеси, і класичні заклади культури. Різні як за розміром, так і за джерелами фінансування та цільовими аудиторіями, вони тим не менше мають спільні цілі та спільні виклики. 

Ми розпитали експертів Михайла Глубокого, Марію Кравченко та Анну Карнаух, що називали культурними осередками раніше, як ці місця змінювали свої функції. А також про те, що таке креативні хаби, про які дедалі більше говорять в Україні, та чому вони часто виникають на місці культурних та промислових пам’яток — у колись занедбаних замках, старих будівлях чи заводах, що зупинили свою роботу багато років тому.

 

 

Анна Карнаух

керівниця напряму «Креативна економіка» Британської Ради в Україні

Що відбувається з традиційними культурними центрами і чому поруч виникають креативні хаби?

Концепція культурних осередків із часом змінюється. Багато десятиліть ними слугували переважно театри, музеї, будинки культури, зосереджені на більш пасивному споживанні культурного продукту. Людина приходила туди, отримувала досвід, проте в інтерактивний спосіб із культурою не взаємодіяла. Натомість зараз подібні осередки шукають способи залучення своєї аудиторії та за рахунок мистецького продукту прагнуть обговорювати важливі теми, формувати спільноти довкола своєї інституції, навіть після вистави чи екскурсії.

Креативні хаби — відносно нове явище. Це місця, що дозволяють представникам різних креативних індустрій колаборувати, користуватись спільним обладнанням, винаймати офіси чи студії, і найголовніше — формувати професійні спільноти, створювати нові спільні продукти. Зараз, коли креативні індустрії у світі стрімко розвиваються й дедалі більше людей стають самозайнятими, запит на місця, де можна працювати не самому, а серед колег, — зростає. Креативні хаби з’являються у різних секторах.

Окрім такого типу хабів, в Україні є культурні інституції, що фактично не надають студій чи офісних приміщень для фрілансерів, але теж виконують роль креативних хабів. Це місця, де творчі люди можуть перетинатись, об’єднуватись, співпрацювати. Сьогодні таку трансформацію переживають багато інституцій, які раніше вважали класичними культурними осередками.

Один із прикладів — Довженко-Центр у Києві. Його можна сприймати як місце, де є музей кіно та кіноархів. Але насправді це значно більше, тому що на базі Довженко-Центру орендують площі інші креативні осередки. Колись там був простір «Плівка», нині є театральний майданчик «Сцена-6», магазини, що продають культурні товари, тут проходять виставки, фестивалі, дискусії. Центр ставав точкою перетину для співпраці різних креативних команд. 

Креативні хаби часто сприймаються у доволі комерційному форматі — є думка, що це обов’язково має бути коворкінг, із залученням ІТ-компаній, стартаперами. Така концепція зрозуміла і добре зчитується, проте варто говорити й про культурні хаби, зосереджені на більш культурних секторах. Такі хаби складніше монетизувати, вони не такі комерційно успішні, але там впроваджуються багато інновацій для розвитку креативних індустрій та для залучення аудиторії. 

Чому креативні хаби часто виникають саме на територіях колишніх заводів чи замків?

Це вигідно для держави, інвесторів та місцевої громади: старі приміщення не лише реставрують — вони стають самоокупними, економічно привабливими, притягують до себе бренди, події, туристів. Так з’являється точка перетину різних гравців, які в інший спосіб навряд чи перетнулись би. Об’єкти культурної спадщини мають потенціал виконувати роль креативних хабів. Один із прикладів — Тустань, фортеця й заповідник, який теж почали переосмислювати. Там уже кілька років проводять декілька фестивалів, ярмарки. Туристів більшає, відповідно підтягуються й кафе, ресторани, з’являються нові робочі місця довкола.

Важливо розуміти, що такі пам’ятки часто є великими інфраструктурними об’єктами: на те, щоб їх відремонтувати й привести до ладу, потрібні кошти. Сьогодні в Україні вже стартувала програма «Велика реставрація». До 2025 року Міністерство культури та інформаційної політики планує реставрувати 150 об’єктів, серед яких багато замків, фортець. Збагнувши потенціал культурних та промислових пам’яток, держава може значно пришвидшити процес розвитку креативних осередків на місцях. Тим паче під час пандемії, коли попит на внутрішній туризм більшає.

Помалу все може скластись у великий пазл. Утім, акцентувати варто не лише на будівництві. Аби відреставровані об’єкти стали культурними хабами, необхідно відразу чутливо підходити до тих, хто мешкає та працює навколо. Формування спільноти хабу залежить від місцевих представників креативних індустрій та мешканців території. Якщо правильно працювати з ними, вловити їхні запити, збагнути, чого їм досі бракувало для того, щоб об’єднатися, тоді навколо почнуть вирувати зміни. 

Місцевих не обов’язково може зацікавити новий об’єкт — він може видаватися для них дивним, провокативним, але він манить. Стіни — це лише шкіра, головним є серце, наповнення, що й може перетворити об’єкти культурної та промислової спадщини на жваві креативні хаби. Якщо люди відчують, що для них це не лише про минуле, а й про сьогодення, то тяжітимуть до хабу. Це вже буде не просто замок чи оновлений завод, який приїжджаєш побачити хіба раз.

Схоже мислять і за кордоном. У 1980-х багато молодих британців втратили роботу, панувало безробіття. І держава зрозуміла, що з молоддю треба працювати інакше, стимулювати розвиток креативних індустрій та створювати нові робочі місця. Так в останній квартал XX століття Велика Британія розпочала перехід від економіки індустріальної до сучасної, креативної. Реставрація та ревіталізація об’єктів відбувалися не скрізь, а в доцільних місцях. Зазвичай у районі, де був занедбаний об’єкт, проживало відносно багато молоді, був потенціал розвитку якогось або декількох креативних секторів, бракувало робочих приміщень для креативщиків, відбувалось мало подій. Тобто передусім оцінювали соціальний та економічний потенціал місця, а потім починали будівництво.

Чого бракує Україні, аби раціональніше підходити до розбудови мережі креативних хабів?

Необхідно спочатку зрозуміти їхню роль для економіки й суспільства. Як на мене, це все ще недостатньо проговорено за межами культурної спільноти та міжнародних організацій. Бракує розуміння, чому хаби важливі, що вони дають. Наприклад, для університетів. Студентам творчих професій необхідні місця перетину, де вони могли б співпрацювати одне з одним, тестувати свої ідеї, створювати проєкти. Просто приходити на заняття, а потім повертатися додому чи в гуртожиток — це не про використання потенціалу університету. Сьогодні в одному з проєктів Британська Рада працює з 14-ма університетами, які розвивають креативні простори на своїй території. Сподіваюсь, вони стануть прикладом і для інших ЗВО.

Окрім як проговорити і належно оцінити роль креативних хабів, важливо передбачити інструменти й моделі фінансування, а також виховувати, розвивати менеджерів таких просторів. Британська Рада спільно із House of Europe розвиває одну з небагатьох програм, де ми працюємо саме з менеджерами креативних просторів. До пандемії COVID-19 вони їздили в навчальні подорожі до європейських країн, а зараз обмінюються досвідом із колегами з-за кордону в онлайн-лабораторії. Завдяки конкурсу на цю програму ми дізналися, що в Україні значно більше креативних хабів, аніж здається на перший погляд. 

Звісно, заяви подавали й імениті інституції, як-от Довженко-Центр та «Фабрика повидла», та разом з ними — організації з Миколаєва, Херсона, Тернополя, Маріуполя. У менших містах теж є свої простори, проте у деяких в них інший шлях формування. Часом вони починаються як майданчики для проведення подій чи місця, де займаються більше соціальною роботою. Лише з часом основним фокусом стають культура та креативні індустрії. Сьогодні непрості часи для розвитку повноформатних креативних хабів — через пандемію COVID-19 подій відбувається менше, люди більше працюють удома. 

Простори та організації втрачають тісний зв’язок з аудиторією, виникає потреба переосмислювати свої можливості, працювати в ситуації ризиків, вигадувати нові способи взаємодії, опановувати онлайн. Менеджери креативних хабів на онлайн-лабораторії Digital Lab проговорюють ці моменти. Хтось із малого міста, хтось із більшого — разом вони мають змогу перетинатись і напрацьовувати рішення для своєї аудиторії.

 

 

Михайло Глубокий

директор із розвитку креативної спільноти IZONE та фонду ІЗОЛЯЦІЯ

У чому різниця між традиційними культурними осередками та креативними хабами?

Як на мене, головна різниця у тому, що креативний хаб має економічний компонент — там люди займаються бізнесом. Там також додатково надають безкоштовні освітні та культурні програми, спрямовані на розвиток суспільства, проте головним лишається розвиток успішних економічних моделей. Коли у 2010 році ми починали створювати «Ізоляцію» в Донецьку, то позиціонували себе як платформу для культурних ініціатив. Оскільки ми розміщувались на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів, згодом виникла ідея розвитку нової креативної економіки в місті: ми безкоштовно надавали людям, близьким нам по духу та які працюють у креативній та соціальній сфері, приміщення для роботи, беручи оплату лише за комунальні послуги. 

Для Донбасу тема альтернативної економіки особливо важлива: там усі зазвичай працювали на заводах, шахтах, а ставлення до іншої роботи, надто пов’язаної з творчістю, було негативним. Місцеві вірили: раз назвався художником, то маєш бути голодним. Ми ж мріяли створити інфраструктуру для талановитих людей, щоб мати можливість заробляти гроші. У 2014-му, після завершення ремонту, на просторах заводу мав відкритися коворкінг та запрацювати різні підприємства, однак почалася війна: приміщення було втрачене і ця частина проєкту не запустилась.

Перебравшись до Києва, ми зрозуміли, що хочемо бути не просто культурним центром заради культури, а безпосередньо спрямувати свої зусилля на розвиток креативної економіки. Тоді, у 2014-2015 роках, креативними хабами вважали коворкінги, на кшталт «Часопису», який і надав нам безкоштовне приміщення, де ми розташувались у перші кілька місяців. Ми вдячні їм досі, проте нам хотілось бути більш ніж коворкінгом: щоб люди приходили до нас не лише працювати, а й щось створювати, чимось користуватись. 

Так ми запустили Fab Lab — формат роботи в невеликих майстернях, із яким першими в Україні почали працювати ще в Донецьку. Маємо лабораторію цифрового виробництва, студії друку, 3D-принтери, відкриту студію для запису подкастів тощо. Креативний хаб від коворкінгу відрізняється наявністю інфраструктури, техніки, а що це затратно, тож ідея створення таких просторів сьогодні не надто популярна в Україні.

Попри те, що хаби містять у собі комерційну складову, їм непросто заробляти й відразу нести переваги суспільству та місту, де вони розвиваються. У Європі такі простори фінансує держава чи структури ЄС. А в Шотландії перетворювати на креативні хаби колишні заводи та інші місця, де не стало роботи, є державною політикою. Це допомагає відновити чи освіжити економіку в колись промислових районах. Освоєння хабами історичних будівель — це радше комерційна історія. Орендувати офіси дорого, натомість навколо існує багато незайнятих місць, які за невеликі гроші можна переробити під себе. Особливо це вигідно для фрилансерів. Для України проблема з місцем ще не стоїть так гостро, проте в Лондоні, де люди у коворкінгах притиснуті одне до одного, все інакше.

Ще одна причина привабливості колишніх заводів — їхній індустріальний дух. Він надихає, а самі приміщення від початку були організовані для роботи. Доведеться трохи прибрати, однак електрика, туалети — все необхідне для роботи великої кількості людей — там уже є. Звісно, бувають різні історії. Два будинки, де ми працювали, — «Ізоляція» в Донецьку та IZONE у приміщеннях суднобудівного заводу в Києві, — насправді не мали комфортних умов за сучасними мірками.

Робота з подібними будівлями має і соціальне значення. Для громади важливо повернути собі ці приміщення. Люди почнуть приходити туди та отримають можливість їх змінювати. Це важливо для розбудови міста, демократизації публічних просторів. Розуміючи, що якесь місце стало непотрібним, люди зможуть його перетворювати, робити своїм і так брати більше відповідальності за своє середовище. Спочатку вони разом створюють одне, потім беруться за інше, і так народжується ініціативність, креативність — дух експериментів дуже важливий для хабів.

Чи так само відбувається за кордоном? Що робити, аби креативних хабів більшало, а об’єкти культурної спадщини ставали помітнішими майданчиками?

Все залежить від спільнот. Маю приклад із Данії, де ентузіасти об’єднались із містянами й викупили місцевий завод. Це відбулось у Ебельтофті — невеликому місті на східному узбережжі Данії. Воно розташоване на березі моря, там живе чимало багатіїв. Замість заводу, де раніше варили пиво, хотіли побудувати торговельний центр, проте після перемовин із владою працівникам організації дали можливість викупити те місце. Гроші збирали всією громадою, і торік завод відкрили для всіх.

Такі приклади показують зв’язок людей з містом, своєю історією. Таке складно реалізувати в Києві, де небагато людей пов’язані з певними приміщеннями. Коли у місті все постійно змінюється, складно щось зберегти. А тому децентралізація — це для нас не просто слово, а шанс на розвиток маленьких міст, де люди пам’ятають та прив’язані до своїх культурних чи індустріальних пам’яток.

Україні ще бракує освітніх програм, духу підприємництва, ідей для створення креативних стартапів. Їх більшає, проте має бути ще більше, особливо в регіонах. Працювати там — наша мрія. Якби в Донецькій області, наприклад, у Соледарі, люди з хабу мали б змогу працювати на глобальному ринку, ми мали б зовсім іншу економічну й соціальну ситуацію. Знаю, що в Берліні є коворкінги, куди приходять компанії на кшталт BMW та замовляють, як у підрядників, свої проєкти — наприклад, промо. Для людей, які в коворкінгу займаються веб-розробкою, відео, анімацією та промоцією, це нова робота, а для корпорації — новий погляд. Хочеться, щоб такі приклади з’являлись не лише за кордоном чи у великих містах на кшталт Києва або Харкова, а і в маленьких містечках.

 

 

Марія Кравченко

менеджерка проєкту актуалізації, переосмислення та розвитку культурної спадщини «ReHerit: спільна відповідальність за спільну спадщину»

Що раніше називали культурними осередками та як це змінилося з часом?

Еволюція культури та креативності доволі тривала. Суспільство, ось як у Стародавній Греції, більше орієнтувалось на естетизацію, отримання насолоди від культури. Вона була наскрізною, її можна було знайти повсюди. Музеї та бібліотеки й академії виступали основними осередками творчості та креативності.

Ці осередки формували спільноти, які мали геть інший досвід та практику, ніж пересічне населення. Частково музеї та бібліотеки досі виконують ці функції, але вже в дещо зміненому значенні. Тепер це радше осередки архівованого досвіду суспільства. 

Зміни почалися з першими географічними відкриттями, розвитком торгівлі, розширенням світу та появою культури кави і спецій у Європі. Люди почали більше зосереджуватись на комунікації у ширших масштабах. Їхні уявлення про світ виявились різними, розуміння культури теж, а точками синхронізації ставали кав’ярні, які поступово перетворилися на місця творення нової публічної культури. Разом із кав’ярнями з’являлась культура проводити час разом, обмінюватись інформацією, налагоджувати контакти та укладати контракти. Першою цінністю було не поїсти чи попити, а прийти туди, де збираються всі ті, з ким спілкуєшся, дізнатись останні новини. 

Наприкінці XIX століття з’являється культура інновацій і простору кав’ярень, університетів та бібліотек стає замало. 

Нікола Тесла, Томас Едісон, Марія Склодовська-Кюрі почали працювати у численних лабораторіях, як приватних, так і при університетах. Це були своєрідні коворкінги. Так з’явилася культура інновацій у просторах, пристосованих для цього. Стало необхідним не лише дискутувати, обговорювати, а й мати належне обладнання, інструменти. Трансформація просторів для спільної роботи вплинула на появу креативних хабів у тому вигляді, в якому ми знаємо їх сьогодні.

Як виникли креативні хаби в Україні та світі й чим там займаються?

Перший креативний хаб навряд чи можна назвати — з’явилась радше тенденція, коли люди потребували спільних інструментів і для цього збирались у певних місцях. Наприкінці 80-х у місті Пало-Альто, штат Каліфорнія, стали збиратись ті, кому було цікаво експериментувати з комп’ютерами, інформаційно-комунікаційними технологіями та виводити продукти, пов’язані з цифровими технологіями, на ринок. Де з’являлась технологія, там з’являлись і люди, бізнесмени, інвестори. Так у Каліфорнії сформувалося середовище, що породило інфраструктуру креативних технологічних хабів, де можна було працювати.

На появу таких просторів вплинуло і переосмислення робочого місця — стало звичним працювати дистанційно чи на фрилансі. Особливо цей тренд посилився в умовах пандемії COVID-19. З’явилася потреба залучати працівників із різних сфер, працювати у нових командах, що можуть змінюватись від проєкту до проєкту. 

Українські хаби сьогодні здебільшого орієнтовані на формування спільноти креаторів (творців). Там створюють медіаконтент, розвивають дизайн, мистецтво, застосунки, соціальні та екологічні проєкти. Можна навести приклад трьох львівських просторів. «Фабрику повидла» (чи Jam Factory) складно назвати хабом у класичному розумінні, але це точка тяжіння мистецького середовища. Lem Station, колишній комплекс будівель першої міської електростанції та трамвайного депо, є радше точкою інновацій. Там звертають увагу на технології та мейкерство. Ще є KIVSH — у минулому завод автонавантажувачів, а в майбутньому — місце зібрання дизайнерів, маркетологів, медійників та всіх інших, хто працює у сфері креативної економіки.

Усі ті місця мають свою історію, і тут цікавою є теза урбаністки Джейн Джейкобс про те, що нові ідеї потребують старих просторів, а старі простори — нових ідей. Так воно і є: однією з функцій креативних хабів є створення атмосфери та натхнення, і старі приміщення відмінно з цим справляються. Вони дарують відчуття майстерні: ти наче створюєш щось нове, але робиш це у просторі, який не шкода «зруйнувати», забризкати, коли щось піде не так. Це простір, в якому є місце для експерименту.

Яку роль у розвитку креативних індустрій відіграють об’єкти культурної чи промислової спадщини?

У сфері пам’яток важливо працювати з нематеріальною цінністю. Навіть якщо говоримо про будинок, якийсь матеріальний об’єкт, то завжди згадуємо про те, що в ньому хтось мешкав, хтось з певною метою його будував, чи що він вирізняється унікальними рисами: пропорціями, кольором, фасадом, формою вікон. Такі цінності важко виміряти, проте креативні індустрії генерують таку цінність, задумуючись про те, як перетворити її на кошти.

Водночас, майже ніхто не сумнівається, що спадщина потребує переосмислення, і сама дискусія навколо неї підводить нас до розуміння, як пам’ятки сприяють розвиткові культурних індустрій загалом. Спадщина дозволяє нам повернутися до бази рішень та знань, які вже були. Творити нове, не маючи фундаменту, від якого відштовхуватись, — складно або і взагалі неможливо без того, щоб не повторюватись.

Візьмімо, наприклад, шафи без ручок, які сьогодні є одним із трендів у дизайні інтер’єрів. Вони виглядають лаконічно, чисто, «вилизано», але є розуміння, що це доволі типове дизайнерське рішення для нашого часу. Спадщина ж може стимулювати нетипові рішення. Львівська компанія Replus bureau, що працює з історичними будівлями, намагається максимально інтегрувати старі автентичні елементи в новий інтер’єр. Десь це виглядає незвично: зачищена стіна, на якій залишилися шматочки старих малюнків, написів. Проте когось робота в такій атмосфері, навпаки, може надихнути на нові думки, сенси та рішення. З того, що я чую, досить багато технічних рішень сьогодні виникають із переосмислення минулого — того, що вже було придумано, втілено, втім, на деякий час забуто.

Як ці ж процеси відбуваються за кордоном? Чи варто Україні нарощувати темпи створення креативних хабів та реставрації пам’яток?

Нам притаманне сприйняття, що за кордоном усе краще. Але там теж по-різному: не всі пам’ятки зберігаються, не всі реставруються. Коли в Україні ми ще навіть не знаємо, як порахувати кількість пам’яток та лише починаємо ставити питання, «а навіщо нам взагалі спадщина?», то у Європі вже питають, «чому варто зберегти саме це?». Це трохи інший спосіб думання про пам’ятки. 

Нещодавно читала, що в Берліні зводитимуть House of One, молитовний дім для трьох релігій. Об’єкт побудують з нуля, проте вдумайтесь у системний підхід: ідею створення такого простору почали обговорювати десять років тому, врахувавши всі можливі аспекти й ризики. Лише зараз беруться за розробку технічного завдання для архітекторів, наступні кілька років будуватимуть, а користуватись почнуть років, певно, за сім. Така неспішна вдумливість процесу значно сприяє тому, щоб простори, які ми зазвичай бачимо в закордонних матеріалах, жили довше та були справді затребувані.

В Україні простори часто стають «креативними», бо такий тренд: кожну бібліотеку прагнуть перетворити на креативний хаб. Але, можливо, не кожній бібліотеці потрібен шлях креативного хабу. Може, вона більше орієнтована на дитячу аудиторію і варто подумати, як розвивати освітню складову. Було б добре, якби ми створювали не місця, куди потім запрошували людей, а розвивали місця, де вже є люди. Торік у Карпатах я бачила стареньку хату, колишній народний дім, на якому написали «кіноклуб». Це була субота, передвечір’я — час, коли у цьому клубі мало б вирувати життя. Натомість простір був закритим, хоча зі свіжим ремонтом. Саме тому я кажу, що у випадку з просторами варто думати не про кількість, а про наповнення та людей, які там творитимуть.

Креативних хабів більшає, бо сьогодні в цьому є потреба. Проте є і складніша проблема — в Україні безліч культурних установ, що їх фінансує держава чи місцева громада і які так чи інакше виконують номінальну функцію креативних чи культурних просторів. Тому не варто зосереджуватись на будівництві нового — краще переосмислити те, що вже маємо. Якщо громада не має коштів для збереження музеїв і бібліотеки, чому не подумати про те, як об’єднати їх в одному цілісному, комфортному та доступному просторі. Можливо, не новому, а можливо, і в більшому, проте, крім музею та бібліотеки, зробити ще й творчу майстерню, яка б відповідала інтересам громади. Так функцію збереження культурної спадщини можна було би поєднати з іншими, суспільними. 

Не хотілось би, щоб ось це «відремонтуймо народний дім у кожному селі» привело нас до того сільського клубу, про який я згадувала. Так, там є проєктор, але в суботу ввечері цей простір зачинений. Не треба гнатися за кількістю. Якщо з’явиться культура відвідування, зустрічей та спільнотворення чогось нового, то люди самі почнуть шукати простори, щоб перетворювати їх на творчі.

Проєкт підготовлений у співпраці з Катериною Кравчук. Фото експерток — особисті Фейсбук-сторінки.

 

 

[Культура: Перезавантаження — спільний проєкт The Ukrainians та British Council Ukraine в рамках Creative Enterprise, що є частиною програм House of Europe.]

[insert_coauthors_for_search]

Ілюстрації
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.