[Текст опублікований за підтримки Work.ua — сайту із пошуку роботи № 1 в Україні]
З часу, коли вченим вдалося розгадати безліч таємниць ДНК, суперечка про походження інтелекту — вроджений чи набутий — майже стихла. Розумові здібності прирівняли до параметрів, на зміну яких людина майже не може вплинути. На думку професора психології Університету Британської Колумбії Стівена Хейні, таке ставлення до інтелекту впливає на його розвиток більше, ніж набір хромосом. У книзі «ДНК — не вирок» він розповідає про те, як відмінності в поглядах заважають або допомагають розвиватися представникам різних культур.
Наша стурбованість коефіцієнтом інтелекту пов’язана з тим, як ми його розуміємо. Інтелект сприймають не так, як інші показники розуму на кшталт успіхів у правописі або арифметиці. 1934 року один із провідних дослідників галузі, сер Сиріл Берт, визначив інтелект як «вроджену, всеосяжну здатність… успадковану і сформовану не в результаті навчання або вправ… яку не змінити родом діяльності або зусиллями, яка є у всьому, що ми говоримо, або робимо, або думаємо». Відповідно до цієї думки, яка не чужа й багатьом сучасним психологам, ми народжуємося з певним рівнем інтелекту й не можемо на нього впливати.
Наведемо думку й іншого вченого, що одним із перших застосовував IQ-тести, Чарльза Спірмена. 1931 року він сказав, що «не можна шляхом навчання змусити людину підвищити свій інтелектуальний рівень, як неможливо прищепити йому здатність ставати вищого зросту». Часто інтелект сприймають як щось незмінне — продукт вроджених сил, тобто розумові здібності часто сприймають як сутність.
Чи важливо, що люди ставляться до розумових здібностей як до сутності? Звісно, що так. Я вперше зіткнувся з наслідками такого сприйняття, коли викладав англійську мову в Японії. Культури відрізняються одна від одної з погляду їхнього ставлення до інтелекту. Так, японці не сприймають його як сутність, на відміну від представників західного світу. Коли я був у Японії, то колеги часто лаяли мене за те, що я надмір хвалив учнів. Наприклад, студент відповідає на запитання поганою англійською, а я його підбадьорюю словами «чудова робота». А японські викладачі запитували: «Як очікувати від них удосконалення, якщо вони гадатимуть, ніби вже добре справляються?»
Мене це зацікавило. Ця думка була протилежною тому, чого мене вчили на курсі психології в університеті. А саме: що люди мають властивість працювати старанніше, коли впевнені у своїй здатності впоратися з завданням. Основна причина різного ставлення до похвали студентів полягала в тому, що я сприймав інтелект як сутність, на відміну від інших викладачів.
Пізніше ми з психологом Шінобу Кітаямою та іншими фахівцями провели крос-культурне дослідження ролі есенціалістичних переконань у реакції на труднощі. Американські студенти проходили тест на креативність, складений так, щоби вони отримували або завищені, або занижені оцінки. Наприклад, студентам запропонували три слова: день, сон і фантазія. Потрібно було назвати слово, яке за змістом поєднувалося з кожним із трьох представлених. Чи можете ви придумати таке слово? Спробуйте.
Ваше слово «мрії»? Ми мріємо вдень наяву. Але й уві сні бачимо мрії. І водночас мрії є фантазіями. Якщо ви достатньо подумали, то, безсумнівно, прийшли до цього слова. Здебільшого учасники назвали саме його. Отже, одна група отримала просту версію такого тесту, який складався з прикладів, у яких складно помилитися. Коли цим студентам повідомили результати, то сказали, що вони виконали тест краще, ніж 80 % студентів університету. Результати говорили про те, що їхні творчі здібності досить вражаючі. Іншій групі пощастило менше. Їм дали складнішу версію тесту. Нещасним студентам вдалося дати правильні відповіді лише на кілька запитань. Результати показали, що вони впоралися на 20 % гірше від своїх колег. За підсумками тесту ці учасники дізналися, що їхні творчі здібності дуже низькі. Потім студентів залишили самих в аудиторії, попросивши зайняти себе під час відсутності людини, яка проводила експеримент. Зокрема, вони виконували вправу на креативність із попереднього тесту. Інше завдання полягало в тому, щоб обвести фігури, не відриваючи олівця від паперу. Суть дослідження в тому, щоби побачити, як багато часу студенти приділять кожному із завдань, поки експериментатор відійшов. Таке ж дослідження провели в Японії за участю японських студентів.
Що ми дізналися? Американські студенти, які вважали, що в них високі творчі здібності, приділили більше часу завданням, схожим на попереднє. Вони вже знали, що їм це вдається, і хотіли покращити їх. Ті ж студенти, які гадали, що не мають достатньо креативності, сподівалися, що отримають успіх у новому завданні з фігурами.
Протилежні результати показало дослідження, проведене в Японії. Здебільшого японські студенти, які досягли успіху в креативному завданні, вирішили перейти на обведення фігур. Володіючи досить розвиненими творчими здібностями, вони хотіли навчитися чогось нового. З іншого боку, ті учасники, які погано впоралися з творчим завданням, продовжили розвивати креативність, виконуючи завдання, ідентичне попередньому. Таку культурну різницю пояснює сприйняття креативності як сутності. Американці сприймали творчі здібності як те, що закладено з народження. Японці ставилися до креативності як до результату наполегливої праці.
Дослідження показує: плата за есенціалістичне ставлення до здібностей полягає в тому, що ми відступаємо, побачивши труднощі. Зрештою, навіщо вдосконалюватися, якщо таланти закладаються з народження і здебільшого не змінюються?
Психолог Керол Двек докладно описує низку небажаних наслідків такого ставлення до здібностей. Люди, які думають, що таланти ґрунтуються на сутності, частіше здаються. Вони не хочуть докладати зайвих зусиль. Вони бояться невдач, прикрашають власні досягнення. У таких людей ризик розвитку депресії вищий. Вони уникають ризикованих шансів і частіше змагаються, а не співпрацюють із членами власної команди. Унаслідок такого мислення розвивається безліч яскраво виражених особистісних і соціальних проблем.
Оригінал — Steven Heine
Адаптований переклад — Віра Курико
Зображення — unplash.com
