«Я поїхала в Італію не так заробити, як відчути себе у шкірі заробітчанки», — елегантно надпиваючи каву, починає свою історію Валентина Захарова. — Це була можливість побачити світ».
Вона не схожа на пенсіонерку зі щемливої соціальної реклами. Має коротку стильну стрижку, з-під сірої плетеної туніки виглядають коліна в легінсах із яскравим орнаментом. І загалом, ця жінка наче не місцева — на вигляд чи то італійка, чи то німкеня. Іноді її навіть запитують, чи говорить вона українською.
Сьогодні в Рівному Валентину знають як фотографиню. У 70-х же вона обрала «престижну для дівчинки професію» — бібліотекарки. 28 років потому почала писати в журнал. А сьогодні, на пенсії, ось уже третій рік називає себе «журналісткою під прикриттям».
Заплющивши очі
Так сталося, що подруга Валентини подружилася з італійцем, який приїздив до України в справах. А пізніше у нього трапилася біда з мамою — різко почала прогресувати хвороба Альцгеймера.
— Знайдеш когось, хто би приїхав глядіти мою маму?
— Та й сама можу трохи… — знітилась подруга.
Так і домовилися. Відтоді Валентина з Ларисою міняються — в Італії проводять по черзі до 2,5 місяця на півроку.
Працюють нелегально, хоч це і не популярна тенденція серед тамтешніх українців. Зрештою, Валентина не знала, чи надовго затримається, — тим паче, без знання мови.
«Спробуй, — сказав роботодавець. — Як ні, то ми купимо квиток в Україну і повернешся додому».
А досвід проб у жінки чималий. Вона працювала бібліотекаркою в ті роки, коли було нормою не виплачувати зарплатні по півроку. Доводилося виживати.
У декреті з другою дитиною вона пліч-о-пліч з учителями та медсестрами приторговувала на базарі. Продавала спортивні костюмчики, плела на замовлення светрики. Працювала художницею-оформлювачкою, на чверть ставки помічницею режисера в театрі, за гроші здавала кров і навіть читала вголос незрячому викладачеві.
А коли в бібліотеці видавали смішну зарплату, Валентина бережко везла ці плахти купонокарбованців у майонезній баночці під кришечкою. Інакше ніяк — дорога від зупинки до бібліотеки звертала за ріг біля туалетів, де в закутку завжди валялися порожні гаманці. Кишенькові злодії добре знали популярні в місті тролейбусні маршрути — а жінки мусили вправно оборонятись.
«Чи було мені страшно їхати в Італію? — згадує Валентина. — Мені було смішно. Я їхала, заплющивши очі. Не боялась, але зовсім не уявляла, що все буде саме так».
Залізний Маріо
Її звати Марія. Вона не товста, але й не сухенька. Блондинка, блакитні очі із зеленуватим відтінком — така собі бабка. Так описує Валентина свою підопічну італійку.
Попри свій поважний вік і невеличкий зріст, та була ну дуже міцною і на початках не надто привітною — мала підпільне прізвисько Залізний Маріо. А потім пом’якшала та стала для українки Марусиною, Марусею.
Старенька все робить самостійно — ось лише постійно про все забуває. Їй треба, щоби хтось був поруч і допомагав, аби вона не робила шкоди собі та людям. А ще — вчасно вживала пігулки.
Загалом, найняти українку італійцям дешевше, ніж місцеву жінку: нашим платять удвічі менше. Та й не кожна італійка захоче жити у чужій сім’ї 24/7. Натомість українки в чужій країні вільні від родин і справ. В Італії вони займаються звичною хатньою роботою: готують і прибирають.
Валентині подобається, як влаштований побут в італійців: «У них немає зайвих речей — але є всі необхідні. Немає так, щоб вода була погодинно. Там усе за розкладом: встали, поснідали, погуляли, пообідали — щодня в один і той же час».
На себе та Марусину готує найпростіше — таке, що й сама любить. А щось особливе — коли має натхнення. Так рівнянка вивчила італійську кухню. І мову — «на рівні кухні».
Спочатку обидві жінки злостилися, бо не розуміли одна одної. А потім притерлись. Валентина всюди носила за собою нетбук, відкритий на словнику, і все, чого могла сказати словами, писала й читала вголос.
Складність у тому, що в малому містечку Спінеа, де проживає старенька італійка, розмовляють венеціанською говіркою. І якщо з Марусиною Валентина наче вже порозумілась, то приходить сусідка — і в неї вже геть інша говірка. «Треба вчити мову!» — відповідає вона жінці, коли та намагається її зрозуміти.
Однак Валентина розповідає про це жартома, бо насправді сусіди навколо були люб’язні: переживають і за Марусину, і за неї з подругою. Вони ж бо знають, які у старенької бувають вибрики.
«Та у кого їх нема? — знизує плечима жінка. — Може, якби не вони, і мене б там не було».
Спочатку обидві жінки злостилися, бо не розуміли одна одної. А потім притерлись. Валентина всюди носила за собою нетбук, відкритий на словнику, і все, чого могла сказати словами, писала й читала вголос
По-італійськи
«Перше, що має тебе турбувати, — це моє здоров’я. І ти приїхала сюди дбати про моє здоров’я!» — Марусина часом буває егоїстичною. Таке зверхнє ставлення у бабці до Валентини не завжди — лише коли щось не по-її.
А деяких бажань старенької ну ніяк не можна виконати. І тоді вона починає: «Тут ніхто мене не любить, ніхто про мене не дбає!»
Марусина не любить залишатись сама. Свого часу її родина переживала важкі часи. Після смерті чоловіка італійка мала такий стрес, що пересварилася з усіма — і дітьми, і невістками. Цей період тривав до п’яти років — чимало подій уже не переграти. Тому якщо сьогодні старший син іще дбає про матір, то з молодшим горшки потрощені на друзки.
Марусина хоче уваги. Буває, влаштовує демонстративний скандал. Розчахує двері та починає верещати так, щоб чув увесь будинок — усі п’ять поверхів. «Точно так само, як у фільмах показують — хіба без биття посуду, — добродушно сміється Валентина. — «Ааааа!» — кричить, як сирена».
А ще любить викидати через вікно сміття чи щось важке. Як з’ясувала Валентина, це такі поширені в Італії селянські заморочки. Або тих — як у випадку з Марусиною, — хто ментально з села до міста так і не доїхав. Якщо зловити і пальчиком насварити, то бабця тиждень-другий слухається.
Потім знову забігає у свою спальню чи на балкон і… вжух щось звідти — і немає. І все б нічого, якби будинок не мав вікон у бік центру містечка.
А якось старенька послизнулась і впала на балконі. Так верещала, що сусіди через вулицю прибігли питати, що сталось. Тоді вони добряче допомогли Валентині та викликали швидку. Вона сама не була певна, чи треба кликати медиків. Ще й Марусина кричить — не треба, і сина не треба. «Взагалі нікого не треба!» Але й піднятись не може. Через ліки у неї погано згортається кров. Тож видовище було ще те: крик, гам, голова пошкоджена, крові на балконі — море.
Італійці не розгубилися — витягли з холодильника спеціальне желе під голову, загорнули спіднизу рушником. Бо ж рухати тіло не можна — а раптом щось із хребтом?
Усі наперебій почали розповідати, що Валентині робити далі.
— Капці, капці не забудь! — біг через дорогу сусід, коли швидка приїхала забирати Марусину. — А газ ти вимкнула?
«Такі вони, італійці, — озиваються і на хороше, і на погане, — каже Валентина. — Мені це дуже в людях подобається».
Для маленького містечка та історія з балконом була такою подією, що про неї аж написали в газеті. Не було новин — і на тобі. А коли Марусину виписали з лікарні, місцеві жителі вважали за належне привітати стареньку й запитати про її здоров’я.
— Звідки вони знають? — глянула на помічницю Марусина. Сусідка побігла старенькій по газету.
Синові Валентина, звісно ж, одразу розповіла. Просила — тільки не видавай мене. Та тепер у всіх була відмовка. І на Марусинине прискіпливе «А звідки знаєш?» син випалив: «Та у газеті ж прочитав, мамо!».
Баночка з варенням
Вихідні у Валентини є. «Але я їх добуваю з боєм», — усміхається жінка.
Сини живуть за 40-60 кілометрів від Марусини: не хочуть ані забирати матір до себе, ані лишатися з нею на вихідні. Та потребу українки у вихідних розуміють. Кажуть, мовляв, усе буде добре — просто виходь собі.
І коли вона вже виривається, то на цілий день. Вранці втікає, та пише записку: «Дорога Маріє, я поїхала у Венецію. На обід з’їж ось це, а я повернуся згодом».
Старенька не злиться. Та про всяк випадок Валентина ще залишає на виднотібаночку з варенням. Марусина може з’їсти таку за раз — ну дуже любить солодке. От тільки їй зазвичай не дозволяють ласувати. Тож тихцем з’їдає, баночку просушить, а потім ввечері говорить Валентині: «Варення? Ні, не було. Я не знаю, нічого не їла».
У Венецію жінка їде з фотоапаратом. Син італійки зазвичай скидає лінки на якісь цікаві події — виставки абощо. Поки Валентина не має багато друзів — мову знає не вельми. Не проблема спитати, як пройти, анотації до творів мистецтва сфотографувати в разі труднощів «на домашнє доопрацювання», з митцями більш-менш порозумітись на мигах. «Та ось коли хочеться поділитись враженнями, рота розкрила — і все, — пояснює жінка. — Нема кого стукнути ліктем, мовляв: «О, дивись!».
Українці там теж є, але в основному заклопотані зароблянням грошей. «Розповідають одне одному, як краще відправляти посилки додому, чи «як моя баба сьогодні поїла та що робила», — каже Валентина.
Звісно, є й інші. Ось одна українка пише ікони — у Спінеа навіть була її виставка. У такій собі капличці, де місцеві митці виставляють свої картини.
Валентина у захваті від такої творчої активності маленького міста. І коли повертається назад у Рівне, то стає сумно — там усе здається ретроградним. Трапляються хороші художники, проекти — та, попри велику кількість творчої молоді, всі подібні цікаві проби, за словами жінки, не беруть гору над вторинним мистецтвом Рівного.
«Просто нашій молоді нíколи, — каже Валентина. — Ось ти ходиш у художню школу, там тобі розповідають про все таке прекрасне, і ти повертаєшся у свій мікрорайон — де все запльоване. І ніяк із нього не вилізеш».
Натомість італійці ростуть в оточенні прекрасного.
Ось стоїть колишній турецький торговий дім. У сиву давнину турки використовували його як склад, торгували звідти з венеціанцями, а зараз там величезний музей природничої історії.
«Відтоді все так і збереглось, хоча, здавалось би, як — у воді, на палях?» — дивується рівнянка.
Ось стоїть палац якихось князів, і ця родина володіє ним уже 6-7 сторіч. «У якийсь половині живуть власники, а решта — виставкова зала, — розповідає Валентина. — І це настільки шокує. Уявіть лише, якби князі Любомирські зберегли свій палац, влаштували би там художні виставки, а самі жили в комірчині. Натомість у нас війни, революції, одне, друге, третє — усе це настільки порушило зв’язок часів, що відновити його просто неможливо».
«Люди в Україні зайняті зароблянням грошей», — знизує плечима жінка.
Мені здається, що витрачати свої найкращі роки на те, щоб пахать-пахать-пахать, — того не варте. Я не їздила в Італію, поки мої діти були малі
Батьки та діти
Українок в Італії чути скрізь. Валентина здебільшого натрапляла на баданте — тобто доглядальниць. Та одна її знайома, приміром, працює на суднобудівному заводі, а у вихідну іще й прибирає — хоче заробити й допомогти дитині.
«Мені здається, що витрачати свої найкращі роки на те, щоб пахать-пахать-пахать, того не варте, — міркує Валентина. — Я не їздила в Італію, поки мої були малі. Бачила, як буває, коли їх лишають із бабусями. Діти розпускаються, грішми розкидаються і забувають, що мама для них — не тільки дійна корова».
Жінка знає чимало прикладів, коли такі діти спивались чи ставали наркозалежними. Чи сварились із батьками — ті поклали всі сили, щоб придбати/збудувати дітям житло, а вони хочуть жити і розвиватися в іншому місті. Та є і багато добрих прикладів. Валентина не хотіла так ризикувати: «І навіщо я їх тоді народжувала, щоб потім ось так поїхати? Мені було цікаво з дітьми. Цікаво дивитись, як ростуть».
І коли вони вже виросли, повчились у Європі й, попри заманливі пропозиції, повернулись додому, то на мамине несподіване «а я їду в Італію» відреагували шквалом радісних емоцій: «Круто, давай! Та не хвилюйся, мамо, хоч світ побачиш!»
Хоча там і не мед. Валентина чула історії, як старенькі б’ються, не дають доглядальницям спати, бешкетують. Одна знайома баданта возить свою підопічну на візочку — та ходити може, але не хоче. І нічого не говорить, хоча слова «повія» не забуває. Отак підвозить її баданта до гурту, перекладає буркотіння бабці, а та раптом оживає і як закричить: «А що це за повії тут зібрались?».
— Ну що ти, це ж твої подруги! — заспокоюють її звідусіль.
Крім того, є й великі важкі бабці, яких треба піднімати, мити, перекладати з ліжка на крісло-гойдалку. Трапляється, що жінки й спини так зривають.
Коли ж Марусину питають, чи Валентина її баданта, та хитає головою: «Ні, це моя компаньйонка. Ми живемо разом і дружимо».
Валентина усміхається: «Компаньйонкою бути добре».
Якщо ти жінка
Жінка не заробляє на цьому багато, а тому, попри прив’язаність до вже рідної їй Марусини, все ж не планує лишатись тут надовго. Італією вона скрізь подорожує з фотоапаратом і хотіла б себе реалізовувати саме в цьому напрямку.
У Венеції, де, за словами Валентини, по декілька фотографів на один квадратний метр, це заледве можливо. Всі місця давно поділені між тамтешніми.
«Це як із гондольєрами — поки хтось не вмре чи не поїде звідти», — пояснює жінка. Бо місцева влада постановила, що гондольєрів має бути 120 і не більше. Валентина порівнює їх із українськими таксистами: сидять, курять, а щойно з’являється група з Китаю — раз, і немає!
Вільним фотохудожникам залишається хіба нелегальні майстер-класи давати. На відміну від Рівного, у Венеції немає своєї умовної гільдії весільних фотографів на будь-який смак і гаманець. Насправді колоритне місцеве весілля — рідкісне явище, та й роботи українських фотографів, за словами Валентини, нічим особливим не відрізняються.
Тим не менш, як підмітила подруга жінки, її фото помітно покращали від часів знайомства з Італією. Змінився і стиль одягу.
«Він у всіх змінюється. Я спостерігаю за своїми рівненськими знайомими, які звідти приїжджають, — усі міняються. Стали підтягнуті, повикидали свої хустки, бабські спідниці трохи нижче коліна», — розповідає Валентина.
Італійки літнього віку, за її спостереженнями, відрізняються від українок тим, що не горбляться. У них не затиснуті прикрою дугою губи, а навколо не збираються зморшки. У свої 80 вони фліртують, заводять коханців та виходять заміж. «Якось у них так заведено, — каже рівнянка. — Якщо ти жінка, то ти жінка — не баба якась».
І віку тут не соромляться. Валентину дуже гріла картинка, коли в центрі Спінеа на святкування Гелловіну жіночки везли на візочку свою бабусю у віці 98 років. Сиві кучерики виглядали з-під її відьомського капелюха. Вона усміхалась, а жінки повсюди вигукували: «Погляньте, це наша прабабуся! Їй 98 років! Всім привіт!». Перехожі дивилась та усміхались.
Дежу Брют абсолютно не турбує питання віку. Проте цифр вона не називає — не хоче, як це вже траплялося, щоб її численні молоді друзі з «ти» переходили на «ви»
Весела княгиня
Про цю усміхнену бабусю можна прочитати у Фейсбуці Валентини. Вона активно веде свій профіль — розповідає про пригоди в Італії, розмови з Марусиною, новини Рівного, хизується новою парою чобітків чи закидає селфі зі своїми лікарями.
Зареєструвавшись у соцмережі вперше, жінка підписалась одним зі своїх колишніх журналістських псевдонімів — Іван Обломов. «Пора міняти, — сказав їй згодом хтось зі знайомих, — може, через те тобі все не складається й «обламується»?»
Так Валентина придумала собі нове ім’я — Дежа Брют. Сьогодні її так навіть друзі кличуть — вельми вже воно відповідає характерові жінки. Брют — бо як шампанське без домішок. І Дежа — у скандинавських мовах «управителька», помічниця князя або й княгиня.
Дежа Брют має чимало планів. Вона волонтерить, багато фотографує, мріє про ще одну виставку та нову країну для праці — Іспанію чи Португалію.
Дежу Брют абсолютно не турбує питання віку. Проте цифр вона не називає — не хоче, як це вже траплялося, щоб її численні молоді друзі з «ти» переходили на «ви».
«Від фізіології нікуди не дітися. Але хоч тобі 40, хоч 70 — у мозку своєму ти залишаєшся 25-річною», — описує сприйняття самої себе жінка. І наводить приклад знайомої, яка все життя працювала в галузі культури. І коли вийшла на пенсію, то була вся така жива і жвава, що, приходячи до неї в гості, діти Валентини завжди звертались до жінки на «ти».
Ніхто не міг зрозуміти, чому, і хтось колись запитав про це у Валентининої доньки. Дівчинка не розгубилась: «Таїсія Олексіївна не стара, бо вона — весела».
***
[Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]
