Дім для Міли

Куди зникають коні зі сфери розваг, або Навіщо 20-річна дівчина дає ще один шанс зрадженим тваринам і кожному з нас

08.01.2019 Віра Курико

Історія Міли проста. Багато років поспіль вона невтомно працювала — щодень катала людей верхи у парку розваг: тішила дітей, заробляла гроші для своїх господарів. Коли ж знесилилась, ті вирішили не панькатися зі старою кобилою — надумали віддати її під ніж м’ясника.

Але спершу завезли у порожній гараж і зачинили перед Мілою важкі двері.

Лишили в темряві, без їжі, води та руху.

Мілі пощастило. Її викупили. Заплатили десять з половиною тисяч гривень. Спершу господарі просили за зморену і схудлу тварину 12 тисяч. Але зрештою погодилися трохи скинути ціну.

Викупила кобилу двадцятирічна дівчина з Чернігова — Марина Грицик. Спершу вона побачила фото знеможеної Міли — скелет, обтягнутий шкірою. Колишні власники запевняли, що Міла насправді молода і сильна. Просто треба відгодувати — і можна їздити верхи. Але дівчина відчувала, що не все так добре. Тоді ж і вирішила: обов’язково має виходити тварину.

Удома вже мала коней, зграї котів, собак і навіть кількох лелек. Тільки от потрібної суми не мала. Звернулася по допомогу до друзів.

До останнього

Марина Грицик зустрічає мене на подвір’ї великого обійстя в селі поблизу Чернігова. За хвірткою — собаки й коти. Дме холодний листопадовий вітер, але і через його завивання чутно, що десь далі ходять коні.

DSC_8143

 

Заходиш у двір, а тобі на руки застрибує собака Лайма. Залазить буквально на плечі, облизує вухо, скавчить і ластиться. Далі зустрічає вівчарка Борман — пес встає на задні лапи, а передні кладе на плечі. Зросту має як доросла людина. А тихий і спокійний далматин Остін кидає під ноги гумове обкусане кільце.

— Ну нащо ви так одразу… — напівжартома соромить Марина собак.

Сюди дівчина разом із мамою перебралася нещодавно. Великий дім у селі був давньою мрією. Доти мешкали в Чернігові. Усвоїй міський квартирі прихистили кількох котів та собак із вулиці.

Тепер їхня нова оселя поступово стає домом для десятків урятованих від загибелі тварин: трьох лелек, семи собак, одинадцяти котів, п’ятьох коней й і хижого птаха — підорлика.

Марина проводить до загонів і простягує руку до сірої кобили.

— У нас тут трохи хаос, бо вночі привезли нового коня. Угу, Умко, тебе, тебе привезли.

Умка фиркає й тягне морду до огорожі. А поряд зусібіч стрибають Борман, Лайма і Остін зі своїм пожованим кільцем у зубах.

Якщо подивитися на події в світі, то бачиш, скільки зла вчиняють люди. Але ми можемо дати собі раду. А покинута домашня тварина — безпорадна

Умка стала заручницею ситуації. З кінної фабрики до м’ясника привезли шість жеребців. Цілком здорових, але забракованих.

— Наприклад, у них був не той зріст чи довжина ніг, — пояснює Марина.

Із шістьма молодими кіньми привезли й кобилу Умку. М’ясник погодився продати зоозахисникам і жеребців, і Умку. Але виставив умову: купити мають усіх одразу. Якщо хоч одного ні — на м’ясо йдуть усі.

За кожного поставив ціну в десять тисяч.

— Про те, що на Умку єдину нема покупця,я дізналася за кількадень до того, як усіх їх мали вбити. Волонтери вже шукали, де позичити на неї гроші, аби пізніше комусь продати. У нас багато тварин, і я вагалася, чи потрібно її брати до себе. Але зрештою знову оголосила в мережі збір коштів на те, щоб викупити і її.

DSC_8143

Знайти сили

Мілу везли на Чернігівщину дванадцять годин. Коли Марина разом із рідними завела її до стайні, та зробила лишень кілька кроків — і лягла. Марина піднесла їй сіно і воду. До води Міла не торкнулася, до їжі — трохи.

Отак помалуі їла. Але вставати не мала сил.

Марина переживала — від постійного лежання вага тіла коня тисне на й без того зморений шлунок. Треба було щось робити. І Марина з рідними почали змушувати Мілу вставати — впиралися в неї руками, намагалися підвести. Проте кобила лягала знову і знову.

Зрештою — сіла.

— Кожен Мілин суглоб тріщав, ніби в її ногах ламаються сухі палиці.

Але це вже був крок.

Спроба відповідальності

Марина любила тварин завжди — підбирала на вулиці та приносила у квартиру. Принаймні для того, щоби підлікувати й спробувати знайти господарів.

— Ще малою я взялася носити додому котиків. Та виявилося, що маю алергію: червоніли очі, з’являлося подразнення, чхання, кашель, — розповідає Марина.

DSC_8143

 

Попри це, дівчинка віддавала тваринам більше часу, ніж ровесникам. Ще підлітком попросила у хазяйки кінного клубу дозволити їй доглядати коней. Там вчилася працювати з ними, їздити верхи і тренувати.

Зрештою алергія перестала давати про себе знати.

— З тваринами мені легше спілкуватися, — знизує плечима. — Якщо подивитися на події в світі, то бачиш, скільки зла вчиняють люди. Але ми можемо дати собі раду. А покинута домашня тварина — безпорадна.

Марина показує загін із кіньми. Умка ще звикає до неї, тому тримається насторожено. Інші ж, Пері й Гранд, слухняні командам.

Пері Марина ростила змалечку, працюючи у кінному клубі. Коли та виросла, умовила маму її викупити.

Іноді хтось думає, що ми намагаємося на конях заробити, але все це насправді — спроба відповідальності

DSC_8143

 

— Тоді ми ще жили в Чернігові. Кобила була уже наша, але стояла у чужій стайні. І це мені не подобалося.

Гранда ж забрали від м’ясника найпершим. На нього Марина віддала свої заощадження з попередньої роботи.

— Іноді хтось думає, що ми намагаємося на конях щось заробити. Але де там! Пері слабкий, бо хворів у дитинстві. Гранд — ще не запряговий. Насправді все це просто спроба виправдатися перед тими тваринами. Це — спроба відповідальності.

Історії непотрібних

Марина прочиняє двері на кухню, куди одразу влітає безпорідна собака Дана й далматин Остін. Три коти ліниво розплющують очі. Один із них лежить на стільці, інший на рушнику біля мийки, ще один — на вікні.

Маринина хата— дім для семи собак та одинадцяти котів. Деякі з цих тварин ніколи не мали господарів, інші одного дня стали тим не потрібні.

Остін — великий міцний далматин. Марина показує палець угору — Остін присідає, починає гавкати, ще один помах руки — лягає.

Цьому псові марно давати команди голосом. Він не чує.

Люди, яких зрадили, стають обережніші. Тварина ж до останнього намагається віддавати всю свою любов

Якби не глухота, можливо, попередні господарі не відмовилися б від далматина. З глухою собакою є морока: його, наприклад, не відпустиш без повідка — може потрапити під авто.

— Коли кличеш їсти, усі біжать, а Остін може спати далі. До нього треба обережно підійти, провести рукою біля носа, щоб він відчув тебе, але не стривожився.

Бормана господарі посадили на ланцюг через те, що його нíкому було доглядати. Пес зростав, і ланцюг швидко став йому замалий — вріс у тіло, лишивши гнійні рани.

Лайма росла на вулиці. Її викинули туди разом з іншими цуценятами. Усіх розібрали, а вона лишилася. Бігала до найближчого кафе, просила їсти. Аби не заважала клієнтам, власники щодень гнали її в шию. Стріляли навіть — за вухом у Лайми досі є куля від пневматичного пістолета.

 

DSC_8143

Рекса, нечистокровного стафа, викинули під під’їздом. Потім йому підшукували родин, їх було кілька, але в жодній пса не полюбили — там били, там голодом мордували.

— Люди, яких зрадили, стають обережніші. Тварина ж до останнього намагається віддавати всю свою любов, — каже Марина, чухаючи за вухом Бормана. — Гляньте, які вони добрі лишилися після того всього!

Спальня для птахів

Тепер ідемо до лелек. Марина витягає з мийки рибу і просить узутися — там прохолодно, хоч приміщення для птахів і прогрівають.

— Мама, звісно, не надто зраділа, що лелекам віддали її улюблену кімнату, — сміється дівчина і веде до дверей, за якими могла б бути спальня. Відчиняємо їх. Темрява. Але чутно рух і шурхіт соломи.

Марина натискає вимикач, і три лелеки піднімають дзьоби назустріч рибі. Із зали до кімнати одразу біжать коти.

 

Перша птаха, яка з’явилась у Марини, — сокіл із Чернігова. Він випав з-під даху чотирнадцятиповерхівки навпроти міського парку. Забрали, відгодували й відпустили.

Потім в одній з кімнат будинку оселився лелека, який втратив ногу, а з нею і можливість вижити у дикій природі.

Про другого лелеку Марина дізналася від зооволонтерів. Він має підбите крило.

Третій — іще пташеням випав із гнізда. Люди спробували підкласти малого назад, але батьки не прийняли та скинули знову. Як наслідок — чотири переломи на крилах і вибите око.

В окремій кімнаті — маєтки підорлика. Дівчина кидає йому їжу, той хапає й відвертається до вікна.

— Його підстрелили браконьєри. Через перелом суглоба не може розігнути крило і не здатен полетіти.

Птах, який не літає, у дикій природі — не жилець.

DSC_8143

 

Буває інакше

Мілу кололи, крапали, годували. Допомогли звестися, і врешті вона почала потроху ходити. Виявилося — кульгає на ліву ногу. Кобила або ніколи не була підкована, або підкови давно стерлися. Стерлося й копито. Із нього Марина витягла камінь і залишки гвіздка.

— Копитна стрілка згнила повністю. Тобто Міла давно ходила не на копиті, а на підошві. Це, знаєте, немовби людина постійно ходила на кінчиках пальців.

На те, аби копито відновилося, потрібен не один рік.— Як би це не звучало, я хочу, аби цей кінь знав, що буває інакше.

Так Марина пояснює, чому вперто піднімає Мілу, заліковує копита, мастить суглоби й обмотує їх на ніч бинтом, щоб грілися.

— Якщо напочатку я думала так: викупимо, відходимо — і зможемо впрягати хоча б сіно для інших тварин возити, то тепер розумію: цього не буде. На ній постійно їздили, розважалися, заробляли. Хай хоча б тепер вона отримає гідне життя. А робити вона вже нічого не зможе.

Майже нічого.

Лікувати інших

Нині сім’я починає будувати ангарне приміщення, аби відкрити центр іпотерапії — лікування за допомогою коней. Це поєднання фізичного навантаження від верхової їзди і психотерапевтичного ефекту спілкування з цими розумними тваринами.

Можливо, завдяки центрові родина Марини змогла б стабільно отримувати гроші на утримання врятованих тварин. Бо ж усіх потрібно годувати — сіно, риба, яблука. Коням потрібні ліки — мазі, антизапальні засоби, щеплення.

— Планую вчитися на реабілітолога і пройти курси з іпотерапії, — каже Марина, юристка за першою освітою.

Дівчина наводить найвідоміший приклад іпотерапії: катання на конях дітей із ДЦП. Це залучає до роботи ті їхні м’язи, які зазвичай узагалі не рухаються. Розвиває координацію — треба ж бо вчитися триматися верхи й балансувати.

У кінному клубі, де нещодавно працювала Марина, дівчина бачила, як радіють діти навіть звичайному іржанню коня.

— Дитина просто сідає на коня — і вже щаслива. Бо навіть сільські малюки зараз їх не бачать. У нашому селі, окрім моїх, є всього лише один кінь.

А ще такий центр дав би можливість знову повноцінно жити Мілі. Бо навіть хворому коневі потрібен рух, щоб бути у формі.

DSC_8143

 

Шанс для Міли

Минуло більше двох місяців від дня, коли Мілу привезли сюди. Тепер вона ходить загоном, намагається бігати, придивляється до Умки. Марина водить її прогулятися в поле.

Вона каже, що прекрасно розуміє: усіх не врятуєш. Попри те, дівчина відчуває на собі відповідальність: якщо зможе прихистити хоча б кількох із тих, хто постраждав від рук людини, — вже добре.

— Знаєте, іноді ж варто не рятувати, а дати спокійно померти. Приспати, коли, наприклад, рак або зламана нога. Інакше кінь тільки мучитиметься. Йому ж не поясниш, що ногу треба знерухомити.

У Міли ноги хворі, але цілі.

 — Вона одужає!

Міла може стати тим самим конем, який займатиметься з дітьми. І тепер вона їх кататиме не просто для розваги, як колись.

А ще Марина хотіла би, щоб їхній дім став місцем, куди могли би приїжджати групи дітей або родини. Аби побачити, що таке відповідальность за того, кого приручив.

— І зрозуміти, що врятувати одну покинуту кимось тварину неважко. Шанс має бути у кожного.

***
[Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

Віра Курико Данило Павлов

Схожі публікації

15556 6

Квіти від Артура

Він зазнав зневаги та побоїв як від чужих, так і від своїх. Історія рома, котрий ризикнув шукати власний шлях. І, здається, знайшов 

07.02.2019 Єва Райська
758 5

На голці

Як віра найближчих і відчуття своїх справжніх бажань круто змінюють життя: tattoo artist — про мазохізм, філософію татуювання та власні принципи

28.02.2019 Аліна Шеремета
3893 5

Називайте її Дежа Брют

Як рівненська пенсіонерка поїхала в Італію заробітчанкою, а повернулась — компаньйонкою і знову молодою

20.03.2019 Ілона Громлюк

Популярні публікації

46968 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
34602 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
43471 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати