Волонтерська програма «Будуємо Україну Разом» виникла шість років тому. Тоді на cході звільняли від окупантів перші міста, а волонтери та волонтерки зі Львова поїхали на Донбас відновлювати зруйновані будинки. Врешті поверталися ще не раз, а згодом поїхали і в інші регіони України. Тепер БУР створює молодіжні простори, допомагає багатодітним родинам і відновлює зв’язки у громадах.
Та за роки роботи команді вдалося дещо більше, ніж залатати дірки в стінах — прогалини між людьми з різних регіонів країни почали зникати. Натомість з’явилося плетиво мережі активних і небайдужих людей. Ми дали слово чотирьом із них, щоби розповісти про різний шлях до волонтерства, його наслідки в житті і тих, кого дарує цей шлях.
***
Спільноти можуть творити нове майбутнє для долучених. Зрештою, саме так сталося з Євгенією, яка одного разу використала, здавалося б, непримітну нагоду пожити в наметах і пофарбувати майданчик ― а отримала новий погляд на світ і своє місце в ньому.
Тепер Євгенія ― менеджерка осередку «Львівської освітньої фундації» на сході, яка провела перший повоєнний міський фестиваль в Авдіївці та продовжує гуртувати активну молодь міста. І ось її БУР-історія.
Від волонтерства ― до менеджменту
Я була активною ще в школі ― і в самоврядуванні брала участь, і проєкти організовувала. Батьки мене в цьому завжди підтримували. Але перший досвід волонтерства трапився в Донецьку під час Чемпіонату з легкої атлетики у 2013 році. І це вже було зовсім інакше. Пізніше в Авдіївці я долучалася до роботи місцевої громадської організації ― робила афіші.
А потім почалася війна.
У 2014-2015 роках ми постійно кудись переїжджали. Це були різні міста, регіони, навіть певний час провели у родичів у Росії. Але оскільки я відразу з початком бойових дій перевелася навчатися в Покровськ, то щопівроку приїздила туди, щоб скласти іспити.
Наступного року я вже спинилася в Покровську ― і так познайомилася з проєктним менеджментом. До нас приїхала команда фестивалю «З країни в Україну», і я долучилася до організації фотозони, тож волонтерила, шукала цікаві ідеї. Також мені треба було сконтактовувати команду з місцевими.
Коли фестиваль завершився, я вступила на магістратуру з проєктного менеджменту в Покровську. Разом із тим мені запропонували працювати у міській раді Авдіївки у відділі сім’ї, молоді і спорту. Його керівниця була не проти новаторських форматів, цікавих ідей, тож збирала навколо людей з такими ж цілями. Так на роботі я познайомилася з місцевою пластункою Танею, що навчалася в Українському католицькому університеті. Вона ж розказала мені про БУР. Оглядаючись назад, я розумію: то був комплекс нагод, яких я не проґавила.
Перевернути догори дриґом
Того ж року я вперше потрапила на БУР-табір. Таня розповіла, що серед волонтерів і волонтерок буде неповнолітній пластун, що потребує супроводу. Я нічого не очікувала, але вирішила долучитися, за компанію. Начальниця дозволила оформити поїздку як відрядження ― врешті, це дійсно мало стосунок до молоді, з якою ми працюємо.
Мені був 21 рік, і я була хіба в Києві і Львові як туристка. Тож БУР став абсолютно новим досвідом. О 4 ранку нас із пластуном зустріли якісь бородаті хлопці зі стягами, поселили в наметах у місцевому парку ― а я ніколи і не ночувала так. Крім того, серед волонтерок і координаторок були дівчата з іменами Ярина, Соломія, Іванка і Дзвінка ― для людини зі сходу це був «шок-контент». (Сміється)
Багато хто з таборів навчався в УКУ, серед них історики і філософи ― з такими людьми я ніколи раніше не спілкувалася. Ми жили в наметовому містечку, зводили дитячий майданчик і ремонтували будинки, вечорами влаштовували ватри, розмовляли про війну, стосунки, життя. Такі непобутові теми ― і всі українською. І тоді я теж вперше заговорила нею.
Тоді ж Юрко Дідула напівжартома спитав, чи буду я робити БУР в Авдіївці. А оскільки я була дуже натхненна після табору, то задумалася про це. Той табір перевернув у моїй голові все догори дриґом.
У новому середовищі виявилося, що багато моїх знайомих закінчували саме магістерську програму з управління неприбутковими організаціями в УКУ. Я побачила, що їм вдалося, ― і теж наважилася заповнити заявку на вступ. Мене прийняли ― і це був зовсім новий рівень навчання.
Разом із тим я таки запросила БУР до Авдіївки. Місцева влада підтримала цю ідею, ми підшукували родини, яким варто допомогти, вже взимку мали команду волонтерів на літо. У січні до нас приїхала команда БУРу, щоб перевірити, як просуваються справи. Все було добре.
Але в лютому місто почали обстрілювати, і літній візит довелося скасувати ― ніхто не знав, як довго це триватиме і чи варто готуватися. Замість Авдіївки у розкладі БУРу з’явився Конотоп. Я все одно мала на той час відпустку, тому з братом і подругами поїхала в Конотоп. Повернулася, як і минулого разу, на драйві. Обстріли вже втихомирилися, тож вирішили спробувати ще раз запросити табір до міста у жовтні.
Усі організаційні питання вирішили за тиждень, і ось нарешті у жовтні 2017 року БУР приїхав до Авдіївки. Місцевих волонтерів і волонтерок було небагато, але ми й не розраховували на їхнє залучення ― уже розпочався навчальний рік, часу на табір у них було обмаль. Та з командою людей з різних регіонів країни ми допомогли двом багатодітним родинам, мамі дитини з інвалідністю і пофарбували дитячий майданчик.
А через тиждень зі мною стався BUR•LAB.
Більше, ніж очікування
BUR•LAB ― це кількаденний табір у Карпатах, куди приїжджають команди волонтерів і волонтерок з БУРів для покращення своєї ідеї. Ми з Танею сприйняли це як можливість навчатися, тож вирішили створити проєкт і податися.
Так чи інакше, на авдіївських подіях перетиналися усі, кому це могло би бути цікавим. Тож ми телефонували знайомим, пропонували долучитися і створити ініціативу. У результаті зібралися люди, що мали досвід роботи з дітьми і молоддю, музиками і художниками, проводили майстер-класи і культурні заходи. Ми хотіли поєднати спільний досвід і зробити щось корисне для міста ― так і народилася ідея фестивалю «Авдіївка ФМ».
На навчанні у Карпатах, куди я тоді потрапила вперше, ми працювали з ментором, розвивали ідею ― і врешті стали однією з команд зі сходу, що отримала фінансування. Наприкінці 2017 року ми взялися за планування. Місцевій владі ідея сподобалася ― ми хоч і були дивними, але адекватними.
На той час у Авдіївці вже чотири роки не проводили нічого, крім офіційних святкувань дня міста і державних свят ― тож міський фестиваль після затишшя став чимось новим. Це було дивно, але гарно. Ми почали писати всім знайомим із фондів, культурних організацій, написали навіть у Фонд Сергія Жадана і мистецьку спільноту Heart Of Ukraine. Місцева влада допомагала з організацією, документами, звітами, виділила кошти ― самі ми не впоралися б. І ми й не помітили, як усе розрослося до події обласного масштабу ― приїхали художники з Німеччини, митці, режисери, актори, співаки, літератори.
Врешті «Авдіївка ФМ» був дводениним, але ще до основної події ми майже три місяці проводили майстер-класи, наукове шоу, рок-школу, театральний конкурс ― щоб залучити якнайбільше шкільної молоді. Пізніше ці підлітки їздили на БУР, вступали до Української академії лідерства, проводили власні події ― уже за рік ми побачили результат. Ці кілька місяців дали їм відчуття постійного контакту, люди не втрачали одне одного, як після звичайного заходу.
Після фестивалю я пройшла курс громадянської освіти. Дізнавалася, як працює місто і бюджети. А наступного року, по його завершенню, мені написали з БУРу і запропонували створити осередок організації на сході. Тепер я працюю тут менеджеркою. Ми гуртуємо волонтерів, які повертаються з таборів, проводимо невеликі події і працюємо окремо з громадами.
Думаю, що Донецька і Луганські області перспективні саме тепер, бо молодь нарешті усвідомлює свою незалежність від мономіст і тамтешніх підприємств, обирає цікаву освіту. У регіоні працюють донорські програми від ПРООН, наприклад, або USAID. Люди поки що працюють переважно з інфраструктурою, тепер у нас є комфортний громадський простір, дороги, цілі ліхтарі, дискусія про стан довкілля. Також громадський сектор Донецької області багато працює з мистецтвом.
Цікаво, що в Луганській області активістам переважно 25-45 років, а у Донецькій ― до 25. Вони починали розвивати свої міста ― Дружківку, Костянтинівку, наприклад, ― під час війни і досі залишаються у своїх містах. Тобто це вже сталі сформовані люди, але середовище природно оновлюється. Тепер я розумію: коли щось зникає ― це нормально. Бо рух розбудовується.
Уже тепер я дізналася, що до війни в Донецькій області було багато цікавих ініціатив. Але чи то я не те читала, чи то не з тими людьми спілкувалася ― все пройшло повз мене. Звісно, інші регіони були і є активнішими, а у нас переважно громада тримається на кількох окремих людях, що все розвивають. Але я не раз чула від них, що вони звідси не поїдуть. Зрештою, у великих містах так багато усього відбувається, а тут кожна ініціатива є цінною й унікальною. На Донбасі ще можна творити.
Фото — Євген Бражко.
[Цей спецпроєкт виконується в рамках Проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).]