Роман Балаян: «У вас своє місто, а в мене — своє»

Класик кінематографу про улюблені місця в Києві, новий фільм та Параджанова

26 Червня 2021

Роман Балаян — український кінорежисер, чиї перші картини з’явились у часи брежнєвського застою, а найновіша робота «Ми є Ми поруч» вийде в український прокат у липні 2021-го. Балаян чуттєво показує свій Київ у новому фільмі, хоча критикує візуальні зміни у місті — пам’ятає його зовсім іншим з того часу, коли переїхав до України з Вірменії у 60-ті.

Найвідоміша робота «Польоти уві сні та наяву» (1982) до 1987-го була заборонена для прокату, потім стала культовою, а у 2020-му — центром виставки у «Довженко-Центрі»; вона показує міське життя розгубленої людини за радянських умов.

Балаян зізнається, що йому цікаво показувати глядачам протестні обличчя — як тоді, так і тепер. «Ми є Ми поруч» розповідає про хірурга, який помилився з діагнозом свого похресника, і хлопчик гине на операційному столі.

Як реагує звичайна людина на незвичайні обставини? Як реалізує себе в умовах тиску? Як чинив у таких ситуаціях Роман Балаян та як зображав їх у своїх фільмах — читайте в розмові.

 

Яким було ваше перше враження від Києва?

Уперше я потрапив до Києва взимку 1962 року, після вступу до театрального інституту в Єревані. Батьки дали грошей, кажуть: «Їдь куди хочеш», а старші друзі казали, що найкрасивіші дівчата — в Києві. Мене тоді вразив Хрещатик. Уже навчаючись у Києві, я довідався, що у 1950-х роках сюди приїздив міський архітектор Рима, його спершу повели Хрещатиком. Архітектор подивився на будинки й сказав іронічно: «Певно, місцевий архітектор добре знався на кулінарії». Довелось мені через роки з ним згодитися. Правда, тротуари та простір, який творить ця вулиця, мені подобаються, як і раніше.

Як вас зустрічав радянський Київ?

7 листопада 1964 року я вечеряв у ресторані «Столичний» на Хрещатику зі своєю майбутньою дружиною. Ми вийшли та чекали на тролейбус, аж тут — двоє хлопців! І один каже другому: «А коза непогана». Я перепитав, він повторив, я його стукнув, почалась бійка. Двох я би ще здолав, але, за словами моєї, на той момент майбутньої, дружини, поступово число суперників набралось до п’ятнадцяти.

Із досвіду я розумів головне: треба стати біля стіни, щоб не впасти. Перебіг на інший бік вулиці та спробував виламати гілку, але хіба подряпав руку, почав шукати в кишені щось, аби її витерти. Мої нападники гаркнули: «Що, за ножем поліз, падло?» А я їм підіграю: «Так, так, ану йдіть до мене, суки!» Ось вони й відчепилися, злякавшись ножа. Це був мій чи то двадцятий, чи то тридцятий день у Києві.

Київ 60-х — що це було за місто?

Київ був неймовірним. Сьогодні я б не просто посадив у тюрму головних архітекторів останніх п’ятнадцяти років, а ще й побив би, чорти б їх побрали… Сучасні будівлі зовсім не відповідають міському простору та його архітектурній гармонії. На зустрічі кінематографістів із президентом я поскаржився на те, як збоку від готелю «Козацький» і над ним добудовують якесь неподобство. Хтось із колег казав: «Про кіно говоріть». Але про кіно вони і без мене скажуть. Це вже не моє місто. Раніше приїздили іноземці, я їх водив на прогулянки — і вони просто кайфували від мого міста.

Ваше місто — де воно? Куди йти, щоб його побачити?

Городецького, Лютеранська, Поділ. Андріївський узвіз. Театр Франка і те, що навколо нього. Я називаю вулиці, де люблю ходити. Хоча тепер на деяких із них — суцільні парковки.

Попри ваш скепсис щодо сучасного Києва, бачимо його у новому фільмі «Ми є Ми поруч». Як вдалося показати місто так, щоб ви були задоволені?

Багато вулиць, які я люблю, зняти не зміг. Це як із гістьми: ви ще не готові, а вони до вас уже прийшли. А у вас ще не прибрано, та й настрою немає.

У вас своє місто, а у мене своє. Ви просите про місто, а я про місто не можу. Це вже не моє мiсто. Тому я зняв чорно-білий фільм, щоб не бачити, в якому стані сьогодні перебувають споруди. До речі, є місто, де б я жив, якби з Києва мене вигнали.

І що це за місто?

Рим. Це місто освіченої людини. Там купа старовинних будівель, та, на відміну від нас, італійці їх не перебудовують, а огороджують та вішають поруч рисунки, які зображають ці будівлі в минулому. Багато моїх друзів теж обирають Рим, не змовляючись. Я працював і в Римі, і в Парижі, але тільки Рим відчуваю як своє місто. У Парижі ти — все ж прибулець… Ти гість.

Яка кіноестетика впливала на вас і ваше покоління?

У нас були свої кумири: Бергман, Антоніоні та Фелліні. У Єревані я вчився в театральному інституті. 1963 року влітку до Москви приїхав Федеріко Фелліні презентувати на МКФ «Вісім з половиною». Батьки мене балували, тож я попросив у них грошей на поїздку в Москву, щоб переглянути фільм кумира. І що — я полетів вантажним літаком з утричі дорожчим квитком, сидів на ящику вірменських абрикосів.

У Москві в Палаці спорту перекупив квитки, теж дорожчі. Ось сиджу в одному з перших рядів і дивлюсь на Фелліні знизу догори, думаю: який же він високий. Значно пізніше у Римі виявилося, що ми з ним на зріст однакові. Просто на сцену він тоді вийшов з Мазіною (Джульєтта Мазіна — дружина Федеріко Фелліні та виконавиця ролей у багатьох його фільмах, — TU), а я не знав, що вона дуже низького зросту.

Коли я дивився в Будинку кіно «Амаркорд», то був ошелешений, адже теж мав сценарій про дитинство. Це були 17 новел, яких я так ніколи й не зняв, бо було багато подібного… Не однакового, але подібного. Ось і вирішив не знімати. А жаль.

DSC_8143

Хто з кінематографістів був поруч із вами у Києві? Чи не було відчуття розірваності поколінь? 

У Києві був Параджанов! Я майже не знав його фільмів, але, подивившись його «Тіні» («Тіні забутих предків», — TU), прийшов і з захватом сказав Сергієві: «Це геніальний кінопримітив». Параджанов трохи обурився, бо було ясно, чим є примітив у живописі, — але щоб у кіно?

Поруч із Параджановим усі мали комплекс меншовартості

Бо Сергій міг на ходу в товаристві придумати класний кіноетюд на пропоновану кимось із присутніх тему. Усіх це вводило в комплекси, але, як не дивно, декому, мені в тому числі, допомогло відбутися у кіно.

Що ви читали?

«Сто років самотності» Маркеса для нашого покоління були чимось неймовірним. Ще була «Гра в бісер» Гессе, якось я розповідав про неї Тарковському. Тарковський щиро здивувався, що я це читав.

Фільм «Польоти уві сні та наяву» потрапив у прокат не одразу — через цензуру. Чи були ще такі випадки? І чи відчуваєте тематичну, ідейну цензуру сьогодні?

Тоді цензурою була влада, а сьогодні — гроші. В СРСР це було приниження. А зараз викликає злість.

Єдиним фільмом, у якому я хоч-не-хоч прийняв зауваження, як не дивно, була «Каштанка» — про собаку. Був показ у Москві у Всесоюзному об’єднанні «Екран». Усім дуже сподобалося. Аж тут підводиться директор «Екрану» і каже: «Романе, попри вашу попередню погану картину, — нічого вийшло. Але я б забрав один кадр. У вас гусак помер, лежить на підлозі, усе так похмуро, декаданс якийсь. Треба прибрати». Я хочу встати і сказати: «Та пішов ти!» Я ж кавказець. Але за його спиною стоїть головна редакторка Жданова і пальцем мені показує, мовляв, виріж, виріж, бо якщо кадру не заберу, то цей ідіот зніме картину з ефіру. Тому кажу: «Добре, Борисе Михайловичу, приберу». На що він мені крізь зуби: «Правильно зробиш».

Матінко рідна, треба було бачити, як він це вимовив… Ось так вони говорили. Радянський Союз не враховував особистості. Йому потрібні були просто гайки.

Які історії вам не вдалося розповісти в радянський час, хоча хотіли?

У 1979 році я придумав цикл новел про Тараса Шевченка. Сюжети такі: до коменданта приїздить дружина-українка, довідується, що на засланні — Шевченко, просить побачення. Шевченко мав страшні хворі зуби, спробував почистити їх піском, тер, пішла кров, що ніяк не спинялася. І він заплакав та не пішов на довгождану зустріч.

Ще таке: Шевченко спить у кибитці і вві сні чує, як десь співають українську народну пісню. Виходить, навколо пустеля, а він шукає: хто ж це міг співати? Врешті думає, що то був міраж, і запитує в казаха, що спить під кибиткою, чи не чув той співу. Казах каже, що чув, і починає співати свою, казахську…

Я пропонував співавторство Іванові Миколайчуку, але він відправив мене до Павличка

Тоді Дмитро Павличко пішов із цими новелами до секретаря з ідеології, і той йому начебто сказав: «Чому цим займатиметься вірменин?». Я обурився і вирішив ніколи більше не повертатися до української теми. 

Який герой цікавий вам у кіно? Вам хочеться робити фільми, після яких глядач виходить із зали й каже: «О, це про мене»?

Мені цікаві протестні обличчя. Дивишся на такого й міркуєш: а що він думає? А він нічого зумисне не думає, це обличчя в нього таке. Зараз усе ідеологізоване, а я завжди був проти ідеологій. Митець та держава — несумісні. Тому мене й цікаві протестні обличчя, а вони ж вічні. Таке було й в Олега Янковського (актор кількох фільмів Балаяна й Тарковського, головний герой картини «Польоти уві сні і наяву», — TU).

Як тоді бути з державною підтримкою кіно? Усе ж вона дала небувалий поштовх для українського кінематографу. Які фільми з останніх вам подобаються?

З останніх це «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Додому» Нарімана Алієва, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Погані дороги» Наталки Ворожбит. Надіюся, є ще, але я говорю про те, що мені вдалось переглянути. Я маю зауваження до цих фільмів, але вони зроблені вже справжніми кінорежисерами.

Що творить кінорежисера? Ви ж називаєте досить молодих людей.

Я давно придумав, що справжній режисер — це той, хто чує очима та бачить вухами.

Які ще теми вам цікаві для знімання кіно?

Мав зняти два фільми. Якби їх зняв, то поважав би себе як кінорежисер. А так розумію, що я, може, тисячний у світі. Треба знати свою нішу та заспокоїтися. Я заспокоївся у 1979 році, коли зрозумів, що не стану Фелліні: став нормальною людиною, про сім’ю подумав.

Розкажете про ці два фільми?

У 1988 році я прочитав роман Макса Фріша «Нехай звуть мене Ґантенбайн». У провінційному містечку живе відомий на всю країну письменник, ним пишаються мешканці його міста, але нові книжки давно не виходять. Містяни думають, що їхній кумир виписався. Якось він потрапляє в автокатастрофу та сліпне… Все втрачено.

Лежить у клініці та щодня чує через вікно, як приїздить дружина. Одного ранку прокидається лицем до стіни й відчуває, що зір повернувся… Кричить і чує голос сиділки, повертається до неї, щоб сказати, що бачить, але те, що бачить, його зупиняє: у його лікарняному тазику сиділка підмиває все найінтимніше… Він вдав, що не бачить, як і раніше, і не поділився своєю радістю, спостерігаючи за цим «умиванням».

Щойно вона пішла, герой скочив з ліжка й почав нестримно танцювати й стрибати, гасаючи палатою. Аж тут почув звук автомобіля дружини, кинувся до вікна, щоб кричати їй про свою радість, але те, що він побачив, його зупинило. З машини вийшов водій, допоміг вийти дружині, а на прощання поцілував та навіть «шльопнув» її…

На жаль! Герой ліг на ліжко і почав як ніколи уважно спостерігати за дружиною. Через декілька днів герой попросив головного лікаря виписати його, бо «не вірить», що колись зможе бачити знову. Герой ходить у темних окулярах денним та нічним містом, спостерігаючи, що люди дозволяють собі перед ним — сліпим. Він розуміє, що напише про це свою найоригінальнішу, вражаючу книжку. Далі не розкажу, щоб не розкривати інтриги, бо там ой-ой як цікаво!

Цей фільм я мав знімати у 1990 році в Італії з Марчелло Мастрояні. Моя продюсерка зателефонувала молоденькій вдові Макса Фріша, і та попросила $600 000 за право екранізації! Ціла картина нам мала коштувати $480 000. І затія відпала, на жаль… Як же я хотів це зняти, матінко рідна…

Яка друга?

У геніального вірменського письменника Гранта Матевосяна є повість «Буйволиця» — про буйволицю, яка покинула свій двір та пішла в світ на пошуки буйвола, якого немає в найближчих селах. Чого вона тільки не бачила і що лише з нею не трапилося, поки вона зустріла буйвола, який нарешті запліднив її! Три варіанти пропонував для вірмен, але жодного не підтримали. До речі, Матевосян — мій хрещений батько, змусив мене хреститися у 55 років, хоч я і не хотів, бо до церкви не ходжу. До Бога — так…

Як ви стали режисером?

Я просто нічого не вмів робити. Удома мені не довіряють забити цвях у стіну.

Чому саме кіно як медіум? Можна ж і книжки писати.

Не пощастило мені аж так. Я заздрю тільки письменникам, художникам, композиторам і тим, що добре грають на піаніно. У 10 класі мама відправила мене вчитися грати на піаніно, а в музичній школі був тільки акордеон. Я вважав, що це селянський інструмент, вивчив ноти й покинув. А зараз іноді дивлюся на повних дурнів, але як же вони класно грають на піаніно. Шкодую трохи.

Якими своїми фільмами ви задоволені найбільше?

Люблю два власні фільми, з яких глядач може піти. Про них Кіра Муратова говорила, що там немає жодної поблажки для глядача і, мовляв, це класно. Це «Поцілунок» за Чеховим та «Перша любов» за Тургенєвим. Це не те, що всім подобається. Зате подобається мені!

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки