img

Вікторія Лучка, Доступне кіно: «Якщо проблема є, отже її можна вирішити»

22.06.2020 Ірина Ладика

[Insight Inside — серія розмов із українськими підприємцями, інноваторами, лідерами думок, які своїм прикладом і діяльністю, змінюють середовища та країну. Партнер серії — Львівська бізнес-школа УКУ (LvBS) — школа з європейськими цінностями та підходами, яка розвиває відкриту і відповідальну бізнес-спільноту.]

Вікторія Лучка, випускниця MSc in Innovations and Entrepreneurship, співзасновниця ініціативи «Доступне кіно», розповіла про свою історію успіху, виклики на шляху адаптації фільмів для незрячих та нечуючих і про роль LvBS у розвитку цієї ідеї.

 

Розкажи про свою персональну історію: де народилася, де навчалася, якою була твоя перша робота?

Я сама зі Львова. Вчилася на факультеті міжнародних відносин у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Під час навчання поїхала за програмою обміну у США, виграла грант від Global UGRAD (програма культурного обміну для студентів університетів. — TU). Протягом одного академічного року жила в Upstate New York (Верхній штат Нью-Йорку. — TU) у доволі маленькому провінційному містечку Ютіка. Вчилася у маленькому приватному коледжі, і саме навчання там дало мені поштовх до подальшої роботи у громадському секторі. 

У коледжі я була суперактивною, асистувала професорові з прав людини Теодорові Орліну, ініціювала Human Rights Weekend для студентів цього коледжу. На два дні ми поїхали у невеличке село, і професор на волонтерських засадах читав лекції про права людини. Його залученість та активність дуже вплинули на мене. Навчання в Америці світоглядно розширило моє бачення та розуміння світу.

До поїздки у Сполучені Штати та після повернення брала участь у діяльності громадської організації Інститут українських студій. З цією організацією також пов’язано багато важливих етапів мого формування. Зокрема, ми провели пробіг «Бачу, можу, допоможу» на велосипедах-тандемах. 

Ти є співзасновницею велопробігу «Бачу, можу, допоможу». Що, на твою думку, є головною цінністю проєкту?

Цей проєкт ми створили та реалізували у 2015 році у пам’ять про Миколу Пеха, співзасновника та голову Інституту українських студій. Він помер за рік до того. Микола був незрячим, але суперактивним, він надихав, давав «чарівного копняка» щось робити. Свого часу він теж закінчив факультет міжнародних відносин, тож коли у мене були складнощі в університеті, то просила у нього поради. Саме він «затяг» мене у громадську діяльність. 

Коли Миколи не стало, ми вирішили зробити пробіг у його пам’ять. Насправді це його ідея і його велика мрія, яку він не встиг реалізувати. У 2015 році ми роздобули два велосипеди-тандеми і організували перший велопробіг. Їхали зі Львова і до Львова через Київ, Черкаси, Вінницю, Івано-Франківськ. Проїхали 3000 кілометрів за 33 дні. Учасники та учасниці були з усієї України: з Харкова, Одеси, Львова, Черкас. Люди доєднувалися до нас уже по дорозі. 

Ця пригода сформувала мене, викристалізувала коло мого спілкування. Саме завдяки велопробігу познайомилася з моєю теперішньою подругою Юлією Сачук. Вона допомагала нам знайти всіх учасників марафону. Потім ця акція стала щорічною. Щоразу кількість учасників на велосипедах-тандемах збільшується. Ми їздимо від міста до міста по усій країні, минулого року — навіть за кордон. Це фундаментальний досвід, який завжди мене повертає до себе.

Я закінчила університет Франка і не пішла на магістерку. Лише за два роки зрозуміла, що хочу отримати ступінь магістра, і вступила на магістратуру у Львівську бізнес-школу УКУ. Між тим трохи волонтерила, займалася іншими проєктами, трохи працювала. Але між усім цим завжди був зв’язок з велопробігом. Щоразу запитувала себе: «А що ми робимо цього літа? Куди їдемо тепер?» 

Як і чому виникла ідея ініціативи «Доступне кіно»?

Під час першого велопробігу колега Ольга Фразе-Фразенко зняла документальний фільм «Я бачу» про подорож на велосипедах-тандемах. Це перша стрічка, до якої ми зробили тифлокоментар. Це додаткова звукова доріжка, яка йде у паузах фільму, коли немає діалогів чи інших додаткових звуків. Ми познайомилися з Андрієм Демчуком, який на той момент уже захистив дисертацію з тифлокоментування у «Львівській політехніці». Саме він й допоміг зробити тифлокоментар до цього фільму. Ми презентували цю кінокартину у Нью-Йорку, в Організації Об’єднаних Націй у 2015 році. 

Я повернулася до ідеї доступного кіно під час навчання у LvBS. Для моєї колеги Юлії Сачук це історія особистого досвіду, бо у неї поганий зір. Дивитися стрічки на фестивалях чи у кінотеатрах, особливо коли немає українського дубляжу, а лише субтитри, — для неї не вихід, бо вона не буде нічого бачити і, відповідно, нічого не розумітиме.

Фільм про велопробіг був стимулом. Нам видавалося логічним, що, якщо стрічка розповідає історію подорожі незрячих людей на велосипедах-тандемах разом зі зрячими колегами, то має бути доступною для всіх. Під час навчання у Львівській бізнес-школі це розуміння викристалізувалося в ідею: з цього можна зробити проєкт. 

Задум зародився завдяки тісній дружбі з Юлією Сачук та іншими учасниками забігу. Було розуміння — якщо проблема є, отже, її можна вирішити. І не треба вигадувати велосипед, адже є світовий досвід. До фільму створюють тифлокоментар. Три роки тому ми вирішили спробувати це робити.

Два наші перші тифлокоментарі були до фільмів «Віддалений гавкіт собак» і «Перша сотня» у межах Docudays. Ці стрічки показували лише у Києві, їх приходили дивитися незрячі люди, при вході до зали їм роздавали навушники і спеціальний пристрій як для синхронного перекладу. Тифлокоментар був у навушниках, а весь фільм був у залі. Тобто незрячі люди змогли чи не вперше подивитися фільм разом з усіма, а не під час окремих, сегрегованих, показів. Вони змогли відвідати фестиваль, бо фільми були доступними для незрячих людей. Ми побачили, що у тифлокоментарях є потреба, незрячі люди добре відгукуються, для них це цікавий новий досвід. Тож ми почали працювати далі над розвитком доступного кіно в Україні. 

Доступ до фільмів — це один із проявів прав людини, які прописані у Конвенції прав осіб з інвалідністю: доступ до культурного продукту, який має бути у доступному форматі

У США я вивчала права людини, тому дуже чітко розуміла, що доступ до фільмів — це один із проявів прав людини, які прописані у Конвенції прав осіб з інвалідністю: доступ до культурного продукту, який має бути у доступному форматі. Доступний формат для незрячих людей — це тифлокоментар. Для нечуючих людей — це адаптовані субтитри або титри. 

Як ви реалізували «Доступне кіно»?

У нас сформувалася чудова команда, у якій кожен зі свого боку підходив до справи. Андрій Демчук, співзасновник ініціативи, написав програму, яка допомагає визначати паузи у фільмі, куди потрібно вставити тифлокоментар. Це величезний шмат роботи.

Юлія Сачук на той момент уже багато років займалася адвокацією прав людей з інвалідністю, вона експертка з цих питань. Юля мала і особистий досвід, і розуміння контекстів, і знала багатьох людей, які теж стикалися з цією проблемою. З іншого боку — я, яка на той момент знала дуже багато незрячих людей з усієї України і мала досвід роботи з ними у межах велопробігу. 

Ми зібралися втрьох і вирішили формалізувати ідею — зробити щось окресленіше та систематичніше. Ми зробили два фільми на Docudays — а що далі? Їх переглянули до 20 людей. Є питання авторських прав, транслювання тифлокоментаря та інші проблеми, які заважають незрячим дивитися фільми. Тому вирішили працювати над цим. 

Бачення «Доступного кіно» як проєкту, який має свою бізнес-модель, зародилося у Львівській бізнес-школі. Першим дзвіночком, що ця ініціатива потрібна, був Docudays. Потім вирішили зробити кіно доступним і для нечуючих людей: поспілкувалися з експертами, які створюють титри саме для них. Вони відрізняються від звичайних, бо у них є спеціальні знаки, символи, більше описів. Уже наступні фільми ми намагалися робити доступними і для незрячих людей, і для нечуючих. 

Згодом почали працювати з іншими фестивалями: «Нове британське кіно» від Британської ради, «Чілдрен Кінофест», «Єврофест: кіно для кожного». Вони зрозуміли, що це для них цінність — бути доступними для ширшої аудиторії, тому зверталися до нас, до людей, які мають уже у цьому досвід. Ми створювали для них тифлокоментарі та адаптовані субтитри. 

На системніший рівень роботи нам допоміг вийти Український культурний фонд. Вони підтримали два наші проєкти у 2018 та 2019 роках. У 2018 році відбулася знакова подія для нас: уперше в Україні вийшла у прокат стрічка «DZIDZIO Перший раз», яка отримала прокатне посвідчення як фільм із тифлокоментарем та доступними субтитрами. Ця картина вийшла у прокат і одразу була доступною для всіх. Зазвичай доступними є або фестивальні фільми, або стрічки, які вийшли рік чи два тому. Тому немає моменту включеності та залученості тут і зараз, бо люди хочуть побачити фільм у кінотеатрах, коли він вийшов у прокат. 

DSC_8143

З якими викликами зіткнулися під час реалізації проєкту?

Саме цей фільм став каталізатором іншої проблеми. Хоча стрічка була доступною з першого дня прокату, його змогла подивитися обмежена кількість людей у Києві, Львові та Харкові. У кінотеатрах інших міст не було спеціального обладнання. Його потрібно було позичати, брати в оренду. Тому відбулося лише три покази. Попри те, що фільм мав тифлокоментар та адаптовані титри, його не можна було переглянути на будь-якому сеансі, бо це заважатиме іншим глядачам.

Для показів у Києві, Львові та Харкові ми орендували обладнання, систему синхронного перекладу, роздавали навушники людям, які мали порушення зору, або незрячим. Вони їх вдягали, і ми синхронно запускали тифлокоментар, який людина чула у навушниках, а звичайний фільм йшов у залі. Таким чином люди могли дивитися стрічку. Але проблема з обладнанням у тому, що його, по-перше, немає у кінотеатрах, по-друге, це складно організувати, по-третє, навіть якщо це організувати, то стає доступним один показ протягом усього прокату. Але не всі можуть підлаштувати свій час та графік і прийти. 

Рішення знайшли минулоріч — мобільний застосунок, через який запускається тифлокоментар. Незряча або нечуюча людина може обрати для себе будь-який сеанс, будь-який кінотеатр, купити квиток, прийти у зал, запустити застосунок і тифлокоментар або адаптовані субтитри до конкретного фільму у себе на телефоні. Додаток запрацював разом із виходом у прокат фільму «Ціна правди». Він став першою стрічкою, доступною в усіх кінотеатрах України.

Додаток запрацював разом із виходом у прокат фільму «Ціна правди». Він став першою стрічкою, доступною в усіх кінотеатрах України

Така сама опція була і для нечуючих людей — були створені адаптовані субтитри, їх можна було подивитися через додаток «Subcatch». Але ця опція не є до кінця зручною, адже телефон потрібно тримати на рівні з екраном і зіставляти титри на телефоні із дією, яка відбувається у стрічці. Тому оптимальне рішення для нечуючих — виводити титри на сам кінотеатральний екран. Таке хочуть практикувати, є ініціатива від мережі кінотеатрів «Планета кіно», але не всі дистриб’ютори готові давати таку можливість. Дехто з них вважає, що адаптовані субтитри на екрані заважатимуть іншим глядачам. Тобто це ще не увійшло у практику, але ініціатива з боку кінотеатрів уже є. 

Застосунки для незрячих та нечуючих мають схожий формат роботи. Наша ГО «Боротьба за права» є офіційним представником цих додатків в Україні. Це нідерландська розробка, передова світова технологія — як можна робити фільми доступними без купівлі додаткового обладнання у кінотеатрі. Зараз ці застосунки доступні в App Store та Google Play. Єдине обмеження — версія Android має бути 6 і більше. 

Ще один важливий етап для нас минулоріч — вихід на телебачення через мобільний застосунок «Earcatch». Незрячі змогли подивитися серіал «Відморожений». Потрібно було увімкнути телевізор чи комп’ютер онлайн тоді, коли виходив серіал, увімкнути застосунок і програма синхронізувала коментар. Тож незряча людина могла разом з усіма переглянути серіал.

Також торік ми розпочали відкритий діалог із представниками кіноіндустрії. Є велике зацікавлення з їхнього боку, але поки що більше ініціативи серед менших дистриб’юторів. «Планета кіно» теж бачить для себе цінність, адже є велика аудиторія незрячих та нечуючих людей, які не ходять в кіно через те, що фільми для них є недоступними. 

Яка твоя роль у цій ініціативі?

Коли ти невеликий стартап, то усі роблять усе. У нас така сама історія. Я комунікую з партнерами, інституціями, організаціями, компаніями. Я — середня ланка між нашою командою та тими, хто хоче зробити фільми доступними. Також займаюся залученням коштів у проєкт, написанням грантів, процесом внутрішнього виробництва тифлокоментарів, домовляюся між усіма людьми, які займаються цим процесом, зводжу цей процес докупи. Відповідальна за загальне бачення ініціативи: як її можна зробити стабільнішою, як вивести проєкт на той рівень, коли він існуватиме без зовнішніх вливань, а лише тому, що цей продукт потрібен, корисний для клієнтів. 

Поєдную розвиток загального бачення того, куди ми рухаємося, і процесуальні моменти. А починала з того, що сама писала тифлокоментарі. Мені здається, що це обов’язково для усіх у нашій команді, ми усі знаємо, яким має бути добрий тифлокоментар, особливості його створення. Якщо потрібно, то можу включитися у роботу, але зараз цього уже не роблю, бо у нас є спеціалісти. У команді є люди, які їх апробовують, монтують, роблять звукові рамки, окремо є диктори, редактори із різним спектром обов’язків. 

Як довго триває створення одного тифлокоментаря до фільму? 

Це дуже ресурсозатратний процес. Перший етап — створення часових меж. Повнометражний фільм, який триває зазвичай годину і двадцять хвилин, потрібно розділити на дуже детальні секундні проміжки, у які можна вставити тифлокоментар. Програма, яку створив Андрій, у цьому допомагає, але все одно після того, як програма визначила часові проміжки, людина перевіряє їхню коректність. 

Далі ми пишемо коментарі. Це один із найважливіших етапів. Залежно від складності і тривалості фільму, це може займати від кількох днів до кількох тижнів. Добре, коли у нас є мінімум два тижні, але інколи цього часу немає. Але два-три тижні — це той темп, коли не все горить і коли все не «на вчора». Приміром, написання тексту тифлокоментаря — це приблизно тиждень роботи фултайм. Звісно, коли все спішно, то є ще ночі, але краще так не робити. (Сміється. — TU)

Далі ми працюємо із незрячими експертами, які перечитують коментар і кажуть, що їм зрозуміло, а що — ні. Можливо, щось варто більше пояснити, а щось і так є очевидним. Після цього ми редагуємо текст. 

Наступний етап — начитування. Його важливо зробити професійно та не надто емоційно. Ми іноді практикуємо, щоб редактори коментаря приходили на запис і слідкували за тим, щоб усе було сказано правильно. Адже у певний часовий проміжок може поміститися певна кількість тексту, важливу роль відіграє швидкість начитування — вмістити усі фрази у часові межі. 

Фінальний етап — монтаж додаткової аудіодоріжки тифлокоментаря, яка є цілком віддільною від фільму. Адаптовані титри для нечуючих теж є окремими від фільму. Вони схожі на звичайні, але у них є трохи більше інформації. Наприклад, якщо у стрічці пролунав звук, який є важливим, але він не був відображений на екрані, то про нього пишуть у титрах. Музика та її настрій також відображається у них. 

Цікаво, що ті титри, які можуть транслюватися на екрані, вперше були створені в Америці саме для нечуючих людей. Тобто їхнє перше призначення — адаптувати фільм для нечуючих. Їх уперше презентували на конференції у Міннесоті. Уже згодом титри як феномен почали створювати для інших, приміром, для людей, які говорять іншою мовою. 

Те, що є зручним для людей з інвалідністю, буде комфортним для всіх. Титри стали зручними, щось схоже відбувається із тифлокоментарями для незрячих. До нас двічі зверталися радіостанції з ініціативою транслювати фільм у них на радіо разом із тифлокоментарем. Таким чином будь-хто міг би почути фільм по радіо, не дивлячись його, маючи лише тифлокоментар та звукову доріжку. За кордоном, приміром, стрічки із тифлокоментарем дивляться водії в авто. Вони вмикають «Netflix», а там практично усі кінокартини мають тифлокоментар. Водії можуть спокійно їх «переглядати», їдучи за кермом. Фільм переходить у формат подкасту.

Яка велика ідея вашої ініціативи? Чого ви прагнете досягти?

Ми хочемо, щоб усі фільми, які виходять у кінотеатрах в Україні, були доступними для усіх глядачів, зокрема для нечуючих та незрячих. Хочемо, щоб фільми, які виробляє та фінансує Держкіно, були доступними для усіх людей, адже це кіно, яке знімають за наші податки. Усі платять податки, тож і фільми мають бути доступними для всіх. Хочемо, щоб тифлокоментар і титри планували не на етапі постпродукції, а ще на етапі підготовки фільму. І витрати на це закладали у бюджет стрічки. 

Ми хочемо, щоб усі фільми, які виходять у кінотеатрах в Україні, були доступними для усіх глядачів, зокрема для нечуючих та незрячих

DSC_8143

Які виклики стоять перед проєктом зараз?

Ми поки що не змогли домовитися із великими дистриб’юторами. Але сподіваємося, що це вдасться. Адже саме вони мають право на дистрибуцію голлівудських фільмів. І це саме ті стрічки, які зазвичай хочуть бачити усі. Але до цих кінокартин важко отримати доступ, бо вони мають величезне обмеження доступу. У нас в Україні буквально трійка великих дистриб’юторів має 80-90% ринку кінодистрибуції. Цьогоріч ми дуже хотіли б розпочати роботу з ними.

Ми співпрацюємо лише із правовласниками фільмів, підписуємо двосторонні договори, кожен, хто залучений до створення тифлокоментаря, підписує договір про нерозголошення, щоб не порушити авторських прав, щоб інформація не стала публічною. 

Ще один виклик — виховати аудиторію. Люди, які у дитинстві чи у дорослому віці втратили зір і за період незалежності України не мали можливості ходити в кіно, не звикли дивитися фільми у кінотеатрах. Залучити людей, які мають такий досвід, до перегляду доступних фільмів дуже складно. Це щось нове для них. Потрібно дати їм це спробувати, переосмислити, потім знову спробувати. Лише тоді люди звикнуть і почнуть ходити у кіно системніше. 

У нас в Україні у принципі мало людей, які ходять у кінотеатр регулярно. Тож виклик — працювати з нашою цільовою аудиторією. Водночас, щоб залучати людей ходити в кіно, потрібно пропонувати контент систематично, а не раз у місяць. Якщо люди знатимуть, що на місяць є кілька фільмів, які можна подивитися, то звикатимуть до цього і частіше ходитимуть у кіно.

Яких успіхів уже вдалося досягти?

Ми створили тифлокоментарі до близько 30 фільмів. До меншої кількості стрічок робили титри. Деякі ці фільми уже є у нашому додатку «Earcatch». Фішка цього застосунку — навіть якщо фільм уже зняли з прокату, але він йде на телебаченні або доступний в онлайн-кінотеатрі, то його теж можна переглянути з тифлокоментарем за допомогою додатка. 

Вважаємо нашим успіхом те, що працюємо з актуальними фільмами, які вийшли у кінотеатрах і які хочуть переглянути люди. А ще цьогоріч плануємо адаптувати українську класику. Маємо на думці три стрічки: «Земля» Довженка, «Тіні забутих предків» Параджанова та «Пропала грамота» Івченка. Ще один успіх — це відкрита до нас кіноіндустрія. Дуже раді, що у нас є підтримка від «Dzidziofilm» та продюсерки Діани Юраш.

Минулоріч були на Одеському міжнародному кінофестивалі і там зустрічалися із представниками кіноіндустрії. Радіємо, що з їхнього боку з’являється бажання робити кінокартини доступними і люди бачать у цьому потребу і цінність. Це величезний мотиватор, який дає нам впевненість, що ми рухаємося у правильному напрямку. Щодо сучасних українських фільмів, то точно буде доступним «Пульс». Плануємо робити кілька стрічок для Docudays. Мабуть, буде документалка «Земля блакитна, наче апельсин».

Як мережі кінотеатрів ставляться до вашої ініціативи?

Вони готові показувати доступне кіно. І від них треба небагато зусиль, хіба навчання персоналу, щоби працівники розуміли: якщо людина сидить з телефоном у залі й екран світиться, то це не означає, що вона записує фільм. Завжди просимо інформаційної підтримки, розміщення на сайтах інформації про те, що фільм є у доступних форматах, що його можуть переглянути незрячі та нечуючі. З іншого боку, кінотеатри нічого за це не мають платити, і це допомагає, вони стають відкритішими. Ми спілкувалися із «Multiplex» та «Сінема сіті», вони теж зацікавлені у співпраці. 

За твоїми спостереженнями, чи готове українське суспільство до впровадження таких інклюзивних практик? 

На сторінці нашої ініціативи «Доступне кіно» у Фейсбуці швидко розходяться історії про те, якщо хтось щось придумав для незрячих. Люди часто це сприймають як благодійність. Ми проти такого формату — ми за те, щоб у людей були рівні права. І потрібно створювати умови та засоби, щоби люди могли ці права реалізувати. Ми не говоримо про безкоштовні квитки чи про спеціальні сеанси.

Радіємо, що стає усе більше прихильників підходу зі сторони прав людини, а не зі сторони благодійності чи медичного боку. В Україні, зважаючи на усі реформи у сфері освіти, інклюзія зараз у людей на вустах. У суспільстві формується розуміння, що це нормально: бачити незрячих чи нечуючих людей усюди. Ми усі різні, не треба підводити усіх під одну планку здорової білої людини 18-35 років. 

Ми не бачимо спротиву. Навпаки, кінотеатри та дистриб’ютори бачать потенціал та цінність роботи з новою цільовою аудиторією. Для них це також цінно

Ми за те, щоб у людей були рівні права. І потрібно створювати умови та засоби, щоби люди могли ці права реалізувати

Чому обрала саме LvBS?

Після третього курсу я вчилася у США, брала академку, а тоді повернулася і закінчила четвертий курс в університеті Франка. У мене був шок від самого процесу навчання, від ставлення викладачів до студентів. Я розуміла, що не зможу піти ще на магістерку у таку саму систему української освіти після того, як я дізналася, як навчання побудоване у Штатах. Там викладач дуже студентоорієнтований, для нього студент — найважливіший, тому важливо, щоб він усе зрозумів. Для викладача важливо спілкуватися зі студентом, він дає змогу висловлювати власну думку, провокує на те, щоб студенти думали, не погоджувалися з ним, аналізували. 

Коли повертаєшся в Україну, то бачиш, що часто викладачі просто вичитують свої лекції, інформація цілком вікіпедійна. Чи, коли заходиш на кафедру, то стукаєш, перепитуєш, чи можна зайти. Зовсім інше ставлення — не викладачі для студентів, а студенти для викладачів, і вони ще «завинили» викладачам, бо вчаться, здобувають освіту і чогось не зрозуміли. Тому я не прагнула йти на таку магістерку. 

Коли зрозуміла, що хочу отримати рівень магістра, то у Львові не було багато варіантів, окрім УКУ та Львівської бізнес-школи. Маючи досвід роботи у громадському секторі, мені було цікаво спробувати щось інше. Знала кількох людей, які перед тим навчалися у бізнес-школі, тож, дослухавшись до рекомендацій, обрала саме LvBS. Дуже не хотіла потрапити у класичну систему української освіти, прагнула прогресивніших підходів до навчання, коли студенти важливі і коли викладачі хочуть чогось навчити. Окрім цього, звісно ж, мені було цікаво здобути навички та знання у бізнес-сфері.

[До слова, Львівська бізнес-школа УКУ обарала команду Вікторії для участі у міжнародному консультативному проекті MEDICI CAUSE & EFFECT від Medici Group, що є партнерами LvBS. Мета проєкту — допомогти некомерційним організаціям та компаніям перейти на якісно новий рівень інновацій та наростити соціальний вплив у всьому світі.]

Якою була головна цінність програми для тебе?

Для мене суперцінно те, що там я змогла сформулювати проєкт та діяльність «Доступного кіно». У мене було кілька ідей, але радію, що зупинилася саме на цій. У нас завжди була група підтримки та група критиків, які допомагали повірити, що це можливо, давали потрібні для цього навички, парадигми моделей, які можна помістити у свою ідею й перевірити, чи вона працює.

Нам у Львівській бізнес-школі ніколи не казали, що ідея погана чи що з неї нічого не буде. Завжди була підтримка, незважаючи ні на що

Дуже цінними були світоглядні курси та лекції. У нас був дуже дружній та неформальний сніданок з отцем-ректором УКУ Борисом Гудзяком у нього вдома. Ми прийшли до нього, їли круасани, про щось розпитували. Це така неформальність, і такий добрий відгук про неї залишився. Також — лекція Ярослава Грицака. Тобто запам’яталися не лише предмети нашої спеціалізації, а й світоглядні речі, які на нас впливали і нас формували. 

Наскільки важливим був фокус не лише на практичні знання, а й на ціннісний підхід та soft skills під час навчання у LvBS?

Такий фокус був дуже важливим, і він втілювався у контексті наших занять, під час модулів у бізнес-школі. Викладачі та персонал LvBS базують свою роботу на цінностях, і це дуже впливає на ставлення до студентів, на віру у них та їхні можливості, на віру, що вони зможуть реалізувати свої ідеї, навіть якщо спочатку ті видаються божевільними та мало реалістичними. LvBS допомогла розвинути мої soft skills, які допомагають мені активніше та впевненіше працювати зараз.

Дуже важливим є розуміння викладачів. Під час свого навчання у бізнес-школі я від усіх та завжди відчувала розуміння та підтримку у всіх моїх починаннях. Не було знецінення студентів, яке зазвичай є у більшості українських університетів.

Важливим теж є «підхід бажання»: бажання підтримати та дати найкраще. Керівники програм та викладачі вірять у кожного студента і хочуть допомогти йому реалізувати його мрію. У LvBS було відчуття дому і того, що тебе тут чекають, у тебе тут вірять, тобі тут допоможуть.

Ірина Ладика Катя Акварельна

Схожі публікації

5184 10

Мистецтво на квадратний метр: культурне життя українських міст

Культурні менеджери, художники й активісти про елементи культурного коду їхніх міст

06.12.2016 Євген Гриценко
45296 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом

19.07.2016 Євген Руденко
6693 10

Павло Дідула: «Про активізм не говорять голосно. Його бачать»

Ідейний натхненник «Вільного простору» про «альтернативні гуртожитки» як середовища взаємодії та розвитку молоді

23.04.2018 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

38542 12

Брія Блессінґ

Розмова з українською співачкою
24.09.2014 Володимир Бєглов
48322 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов
64518 18

Юрій Гнатюк, KindGeek: «Щоб отримати правильні відповіді, потрібно ставити правильні запитання»

Співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин

Введіть слово, щоб почати