Головна редакторка літературного журналу «Apofenie» Кейт Цуркан обрала для студій французьку мову й літературу. Імперський бекґраунд французької культури, що з початку нульових промотує концепт культурного розмаїття, відкрив Кейт очі на менш помітні культури. Саме це несподівано привело її до культури української та спонукало перебратися в Україну.
Ньюйоркерка Кейт живе в Чернівцях разом зі своїм чоловіком Дмитром і, попри війну, не поїхала звідси. «З розмов із переселенцями, яких ми приймаємо в себе, я бачу, як люди рвуться додому. Я розумію їх, бо в мене теж є дім — Чернівці. Я тут 5 років, моє життя — тут, я не уявляю себе деінде».
Цуркан пише репортажі про Україну, розповідає історії українських митців, що вступили до лав Збройних Сил чи територіальної оборони, описує західним читачам досвід життя під сиренами, розказує про будні війни в Інституті раку чи про переселенців у Чернівцях. І постійно промотує українські голоси для закордонних аудиторій.
У своєму літературному журналі Цуркан зосереджується на малопомітних культурах і голосах, тих, що досі були на периферії. На фокус журналу впливає життя у місті, що ввібрало у себе різні культури й завжди розташовувалось на прикордонні.
§§§
[Цей матеріал створений завдяки Спільноті The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
З перших днів повномасштабного вторгнення Кейт здійснює те, що іронічно зве «Операція Україна». У власних текстах вона розповідає, як українські письменники захищають свою країну, та знайомить редакторів світових медіа з голосами українських письменників.
Усе почалося з твіту 26 лютого: «Західні видання, зараз я вже координую декілька великих публікацій від українських авторів і перекладачів. Хочете опублікувати тексти українських авторів — пишіть мені, зробімо це». Для Цуркан важливо було поєднати авторів, редакторів і перекладачів якомога швидше.
У результаті New Yorker уперше опублікував прозу українського письменника. Редактори обрали однойменне оповідання з книжки «The Ukraine» Артема Чапая. Цуркан опікувалася також текстами Олега Сенцова, Ірени Карпи, Юрія Андруховича, Люби Якимчук, Василя Махна, Маркіяна Прохаська, Романа Малиновського, Ігоря Померанцева, Олени Стяжкіної та багатьох інших письменників і письменниць з України.
Редактори великих видань та нішевих літературних журналів звернулися до Цуркан, пропонували опублікувати українські голоси.
Колосальний інтерес на початку, завдяки якому про роботу Цуркан та її колеги Зені Томпкінс, засновниці агенції TAULT, написали New York Times, доволі швидко пригас. Утім, десятки опублікованих матеріалів зробили своє: у світі постало нове уявлення про сучасних авторів, теми й жанри української літератури. «Сучасна українська література — дуже жива. Вона твориться тут і зараз, вона вільна й доволі не обмежена рамками. Українська література — дуже різноманітна, тому як читач ти завжди мусиш робити вибір. Є люди зі сходу, заходу, молоді, старші, феміністи, консерватори. Українська література — це здорова література», — відповідає Кейт на моє питання про те, як вона коротко презентує іноземцям українську літературу. Кейт сподівається, що після війни збережеться інтерес до української культури і захоплення нею, адже за ці три місяці іноземні видавці підписали не один контракт на переклад.
Кейт розповідає, що саме імперський контекст французької культури спонукав її зацікавитися «малими» культурами. У Нью-Йоркському університеті вона слухала курс про Французьку революцію в історіях мирних людей і зрозуміла: це — прийом для розуміння великих наративів. Цуркан продовжила дослідження в докторантурі, обравши за тему відображення місяця і позаземних істот у французькій романістиці межі 19-20 століття. Раніше ця тема здавалася їй несподіваною і цікавою, а тепер Кейт сміється, мовляв, це ж нудно. Каже, французькі студії — дуже консервативне поле.
У межах навчання слід було вибрати другу іноземну, щоб показати: я здатна робити дослідження, опрацьовуючи велику кількість джерел. Кейт мала двох однокурсниць-росіянок, одна з них писала роботу про захоплення французів Російською імперією. Цуркан вирішила вивчати російську. «Я виходила з академічним бекґраундом імперій: Російської, Французької, Британської. Такі культури, як українська, лишалися непомічені». Її вчитель російської виявився українцем із Харкова. Це був період після Революції Гідності. Учитель Дмитро Киян постійно розповідав про контексти навколо революції і про Харків. Його мати походила з російської Костроми, батько — із Запоріжжя, та вчитель казав: його серце повністю українське.
Киян розповідав Кейт про те, чим різняться Україна й Росія. Багато розказував з історії України, яку росіяни не знають або не хочуть знати: різанина в Батурині, Мазепа, Голодомор, який торкнувся Дмитрової родини. «Пам’ятаю, Кейт купила книгу Сергія Плохія про історію України і прочитала її від початку до кінця. Я розповів їй про Василя Стуса, читав їй також свої переклади кількох віршів Лесі Українки, Ліни Костенко, Василя Симоненка. Коли вона дізналася, що я був редактором журналу про фотографію, то сказала, що після закінчення Нью-Йоркського університету хоче запустити свій літературний журнал. Отже, сталося саме так, як вона хотіла. Запущено журнал. Другий випуск став українським».
Від Кияна Кейт почула про Сергія Жадана та інших українських письменників, а також знамениту фразу Володимира Винниченка: будь-який російський демократ закінчується на українському питанні. Після Революції Гідності в Україні запрацювала громадська організація Go Global, чия діяльність спрямована на міжнародну інтеграцію України. Вони запрошували іноземців до різних міст, містечок і сіл України, щоб навчати школярів англійської, німецької та французької і давати відчуття глобальної перспективи. Кейт подалася на цю програму, мріючи, щоб їй призначили їхати на схід України, у Харків. «Моє розуміння України почалося з цього регіону. Та мені призначили Чернівці. Я провела літо у Чернівцях, навчала дітей англійської і познайомилася з Христею Венгринюк. Потім з іншими письменниками.»
Завдяки авторці з Чернівців Христі Венгринюк Цуркан почала відкривати для себе місто і регіон. Буковина — батьківщина видатних і різних за духом і мовою авторів: Пауль Целан, Ольга Кобилянська, Роза Ауслендер. «Я зрозуміла, що цей регіон — це ще один ключ для розуміння європейської культури, історії. Але про цей регіон ніхто не говорив! Люди в найкращому разі мали дуже приблизні ідеї і жодного розуміння». Христя Венгринюк згадує, як познайомилася з Кейт у 2017-му і була захоплена її інтересом до української культури: «Вона ладна була читати все та всіх, лиш тоді ще не знала української, тому я намагалася англійською розповідати їй про сучасних українських письменників та їхні тексти. Кейт одразу почала популяризувати українську літературу й культуру в Америці. У Кейт дуже тонкий і хороший смак до літератури».
Після літа у Чернівцях Цуркан повернулася до Нью-Йорка, де почувалася в той час нещасливою: «Я втомилася від способу життя у Нью-Йорку й не знала, що робити далі». Вона думала продовжити навчання в Парижі, та врешті вирішила спробувати ще трохи пожити в Україні. Кейт хотіла до Києва, та всі її знайомі були в Чернівцях. Вона вирішила ще трохи пожити у Чернівцях, де врешті познайомилася з майбутнім чоловіком, Дмитром, і залишилася. «Так, це мале місто, але це хороша база, звідки я можу подорожувати будь-куди».
Цуркан розповідає, що Чернівці стали для неї дуже поетичними. Буковина була культурно найрізноманітнішим регіоном Австро-Угорської імперії, а Чернівці — тим містом, куди люди з різних кінців цієї імперії приїздили додому. Родина чоловіка Кейт — приклад історії міста, бо Дмитро має не лише українське, але й румунське, угорське та польське коріння. «Це простір трагедії, але також натхнення. Коли ти тут застрягаєш, це може трохи фруструвати, бо Чернівці втратили своє відчуття слави. Чернівці сьогодні не усвідомлюють тієї краси, яку в собі мають».
Аби в Чернівцях настали зміни, мешканці повинні їх прагнути, вважає Цуркан. Зараз у місті перебуває близько 70 000 переселенців із різних куточків України, що може вплинути на місто. «Зараз потрібно всюди стояти в черзі — такого ніколи не було. Є багато людей з великих міст, які мають зовсім інші стандарти того, як повинно виглядати місто. Київ і Харків у контексті інфраструктури — приємніші, ніж Чернівці. Маю надію, ця потреба комфортнішого життя з’явиться і в Чернівцях.»
У Чернівцях з 2010 року відбувається міжнародний літературний фестиваль Meridian Czernowitz, який працює з пам’яттю міста й повертає його на культурну мапу Європи. Кейт, яка була і відвідувачкою, і учасницею фестивалю, підтверджує, що для міста — велика честь приймати авторів з усієї Європи, та каже, що надзавданням e Чернівцях є розвинути гордість за місто та його історію не лише серед культурної інтелігенції, а й серед інших мешканців.
Apofenie — це чеська транслітерація грецького слова «апофенія», що позначає пошук зв’язків між, на перший погляд, не пов’язаними речами. Термін, який уперше запропонував німецький дослідник Клаус Конрад у публікації 1958 року, надихнув Цуркан порівняти його з актом перекладу літературних творів. Apofenie — це англомовний літературний онлайн-журнал, чия місія — публікація голосів, що не мають належної уваги в англомовному світі.
Редакція пише, що увага до літературних текстів, перекладених із таких маловідомих мов, провокує увагу до культур, які стоять за цими мовами і, врешті, до реального життя країн, в яких ці культури розвиваються.
«Виникає єдиний простір: боснійський поет, чеський перекладач, французький перекладач, український автор, польський журналіст… Мені важливо показувати, що жодна література не існує окремо», — пояснює Цуркан.
Журнал існує онлайн та в друці. Друковані числа, яких наразі є тільки два, — це тематичні номери, присвячені країнам. Перше друковане число стало українським і включало поезію, прозу та есеїстику 9 українських авторок і авторів (Таня Малярчук, Сергій Жадан, Оксана Луцишина, Олександр Бойченко, Андрій Тужиков, Андрій Любка, Христя Венгринюк, Катерина Бабкіна й Любов Якимчук). Над перекладами працювали п’ятеро перекладачів, а сам журнал опубліковало українське видавництво «Книги — ХХІ». Кейт каже, що українське число було для неї спробою наново закохатися в літературу й читання.
Є також чеське число, редакція планує польське, боснійське й румунське. Видання призупинило співпрацю з російськими авторами і скасувало два заплановані інтерв’ю з російськими письменниками. Кейт сумнівається щодо того, як виглядатиме присутність російських текстів в Apofenie в майбутньому, для неї важливе питання взаємодії з російським суспільством після війни: «Навіть коли російські солдати залишать терени України, нам потрібно буде взаємодіяти з хворим російським суспільством. Навіть російські ліберали не хочуть взаємодіяти з цим суспільством. Не можу сказати, що більше ніколи не публікуватиму російських авторів. Але це для мене не пріоритет. Мій фокус — допомога авторам українським».
«Якось я запитала у своїх професорів, що цікавого вони прочитали за літо. Вони відповіли, що вже давно не читають для задоволення. Я б хотіла ніколи не стати такою. Тому я створила Аpofenie. Для Цуркан як головної редакторки головною ціллю є демістифікація поняття «інакшості», яке застосовують до деяких літератур. На її думку, література — універсальна.
«Мені хотілося певного повстання проти того ритму життя, який мене доконував в університеті. Я роками передплачувала такі видання, як «Paris Review» «New Yorker», і завжди мріяла про свій літературний журнал». Редакторку цікавить передовсім центрально- та східноєвропейська література. Журнал, що виник із супротиву й прокрастинації у 2017 році, став постійно оновлюваним медіапроєктом, який включає не тільки публікацію літературних текстів у перекладах, а й літературну критику, есеїстику та інтерв’ю.
«Американські автори — недоторкані. Вони мовби живуть на небесах, а ти — сором’язлива авторка у книгарні Стрендс, яка сподівається, що їй подарують кілька хвилин інтерв’ю. Я думала, що такі автори, як Жадан, казатимуть «ні» на пропозицію співпраці з нами. Я зрозуміла, що українське літературне середовище більш органічне й відкрите.»
Головна редакторка, перекладачка Кейт Цуркан із дитинства мріяла бути авторкою: «Я хотіла жити літературне життя. Мені важко це пояснити, бо ніхто з моєї сім’ї не мав таких бажань. Та я чомусь завжди була впевнена, що моє життя крутитиметься навколо книжок». У Чернівцях Кейт почала писати роман, який ніколи не опублікувала. «Це було доволі темне емоційне дослідження того гидкого, що я бачила на ту мить в Америці. Коли я познайомилася з майбутнім чоловіком, моя подруга, українська письменниця, порадила мені відкласти роман. На питання: «Чому?» вона відповіла так: «Бо відтепер ти будеш щасливою».
Цуркан називає себе мультидисциплінарною авторкою і вважає зараз своїм обов’язком писати з України й про Україну. Авторка спостерігає за текстами українських письменників і, пригадуючи цитату Теодора Адорно про неможливість поезії після Аушвіцу, каже, що мине чимало часу, перш ніж ми зможемо дивитися на літературу як на щось красиве, а не на маніфестацію болю. «Я думаю, зараз в українській літературі є потенціал для майбутніх шедеврів. Українська література буде міцнішою, ніж будь-коли досі».
