Де сходить українське сонце

Стела Донецької області вже три роки є тлом для тисяч історій кохання, втрат, болю та надії. Війна стихійно змінює її вигляд. На бетонних стінах з’являються автографи та наліпки. Шари пам’яті лягають один на інший. Сюди привозять прапори, фото загиблих героїв, їхні речі, смаколики та ікони. Це водночас меморіал, місце зустрічей, контрольна точка та зона для селфі. Стоянка біля монумента ніколи не порожня. Військові, цивільні, волонтери й журналісти постійно зупиняються на в’їзді та на виїзді з області.

Якщо побувати в Парижі, точно зробимо фото біля Ейфелевої вежі. Якщо у Венеції — фото площі Сан-Марко. Якщо ти бував на Донбасі, у тебе точно є фото біля стели Донецької області. От тільки з пам’ятних туристичних місць ми веземо магнітики й сувеніри. Зі стелою все навпаки — тут люди лишають щось для неї: написане власною рукою ім’я, патч, стікер, гітару чи пляшку коньяку. Лишають частинку себе. Стела — наче портал у війну. Заплати срібну монету, щоби пройти. І, можливо, зможеш повернутися.

Теперішній монумент встановили у 2015 році за ініціативою тодішньої військово-цивільної адміністрації. Уже рік як на сході тривала війна, і знак в’їзду в місто Донецьк окупанти пофарбували у триколор. Натомість стели області й Маріуполя «вбрали» у вишиванки. До цього вони були менш помпезними — простий напис і герб Донеччини. Ще інакший вигляд стели мали в радянський час — бетонні конструкції, написи обов’язково — російською.

Сьогоднішня стела пише свою історію та говорить голосами тих, хто їде на війну і повертається з неї.