Євгенія Лопата: «Найперший стереотип, який слід розвінчати, — це те, що наша література обмежена чотирма іменами»

Директорка літературного фестивалю — про користь читання й промоцію українських голосів за кордоном

16 Вересня 2022

З директоркою Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz та головною редакторкою однойменного видавництва Євгенією Лопатою розмовляємо напередодні читань у Чернівцях — цьогорічного формату фестивалю, що прибирає святкову складову події, але окремо акцентує на літературі й важливості почути її наживо. Чернівчанка Євгенія навчалася в Австрії та Німеччині, працювала в німецькому парламенті. Повторює, що її місце — у Чернівцях. 

«Читання — це процес відкриття знань, коли ти не мусиш отримувати певний досвід емпірично, тобі про нього розкажуть. Просто візьми й прочитай», — говорить Євгенія, коли запитуємо про практичну користь від читання книжок.

 Команда корпорації «Meridian Czernowitz» готувалася до масштабного циклу подій «Книжкова столиця України 2022», проєкту Українського культурного фонду, який мав на меті зміцнити літературні позиції Чернівців на мапі України. Війна змінила плани, а Євгенія Лопата з командою і далі роблять те, що добре вміють: розповідають про Україну за кордоном і готують наступні книжки.

Про літературні заходи в час війни, інтерес іноземців до української літератури та культурний міф Чернівців — читайте в розмові.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Ми говоримо з тобою рівно напередодні півріччя ескалації. За цей час багато людей з культурної сфери казали, що не можуть читати. Як із цим було в тебе?

Від початку вторгнення я перестала читати рукописи, які мені надсилають. Зрозуміла, що часу в мене на це немає, тому велика частина читацької роботи відпала цілковито.

Втім, я не належу до тих людей, які перестали читати після початку повномасштабної війни, для мене книжка навпаки стала тим, що трохи відволікає від нервових ситуацій. До речі, я почала перечитувати тексти, які читала раніше. Наприклад, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Водночас я зрозуміла, що шукаю книжку, яка налагодить мій емоційний стан сьогодні. 

Коли ти вперше взяла до рук таку книжку? Які мала емоції та думки?

Мені трапилася «Спитайте Мієчку» Жені Кузнєцової, і я проковтнула її за ніч. Я читала з гірким усвідомленням того, що, можливо, це одна з останніх моїх книжок сучасної української літератури, де все ще відносно добре, ще немає великої війни, персонажі дуже віддалено її згадують раз чи двічі з приїздом «дєвочки з Москви», яка говорить щось як «нєт войнє». Література, яка поставатиме далі, вже буде інакшою, це логічно й природно. Тішусь, однак, що мені до рук потрапила «Спитайте Мієчку»: книжка мене відволікла, дала внутрішні сили. А потім я перейшла до роботи — до тих книжок, які ми видаємо. Наскрізною для мене була збірка віршів Каті Калитко «Люди з дієсловами». Це книжка віршів про війну, яка доповнилася новими текстами після 24 лютого. Працювати з таким виданням непросто — це відкрита рана, на яку сиплеш сіль. «Люди з дієсловами» не відволікає, вона нагадує, за що ми боремося. 

Скільки нових проєктів ти взяла в роботу з 24 лютого?

8 книжок. Шкодую, що не змогла взяти більше — через брак часу. Але в роботі в нас зараз направду важливі видання: нові книжки Володимира Рафєєнка, Ірини Шувалової, перевидання Сергія Жадана та інші.

Що для тебе сьогодні вчасний проєкт? Той, який ви відбираєте для видавництва Meridian Czernowitz.

Це тексти, які нагадують нам усім, задля чого ми стоїмо. Також це тексти, які нині дають такі сюжети, які не просто хотілося б почитати, а які мусиш читати, не можеш не читати.

Як вторгнення вплинуло на публікацію вашим видавництвом нових книжок?

З усіх цьогорічних проєктів ми наразі публікуємо лише два: «Люди з дієсловами» Каті Калитко та есеї Андрія Любки 2020-2021 років під обкладинкою книжки «Щось зі мною не так?» З Любкою взагалі цікава історія: цю книжку ми планували до Книжкового Арсеналу, за відчуттями це був файл, який ми не встигли вивантажити на файлообмінник. Проте вона звучить свіжо і вчасно. Є амбітні видавничі плани ще до завершення року. Загалом, новинок не поменшає. Багато чого вже, проте, не видамо, не через брак грошей чи ресурсів, просто є книжки, які наші автори та авторки поставили на паузу на невизначений термін. 

Зараз багато розмов про здорожчання книжки, яке зупиняє багато процесів публікації. Як це торкається вашого видавництва?

Я не сказала б, що якось торкається. Ми — оптимісти: 22 лютого заплатили велику суму харківським друкарням за додруки. Одна з цих друкарень потім була просто знищена. Мушу сказати, що ці типографії абсолютно героїчні, бо все одно виконали всі зобов’язання, два місяці тому ми отримали нові наклади. Це важливо, бо в нас майже закінчилися книжки Жадана, які не просто добре продавалися, а є для нас постійним об’єктом благодійних пожертв на фронт.

Оптимістами й залишаємося, друкуємо нові книжки, додруковуємо того-таки Сергія Жадана, але й значними обсягами також — Артема Чеха, Катерину Калитко, Андрія Любку.

З якими умовами ти стикаєшся, коли плануєш зараз нові проєкти?

Ринок практично онімів, і проблема не просто в падінні продажів. Ми отримуємо гроші від книгарень із затримкою приблизно два місяці, тобто, на прибуток за лютий ми мали б чекати десь у травні. Терміни змістилися: продажі впали, а отже, ми розуміли, що не матимемо прибутку для друку нових книжок. А в нас чимало рукописів на черзі! І ми не можемо від них відмовитися, бо це не наш підхід до роботи. Ми подужали два видання, на черзі — п’єса Володимира Рафєєнка про вторгнення на Київщину й окупацію, яку він бачив на власні очі. Наступна — поетична книжка Ірини Шувалової. Наш найамбітніший проєкт, повне зібрання творів Сергія Жадана, — на паузі. Але не надовго. Я не можу дозволити собі сказати нашим авторам: ну, почекаймо, подумаймо. Тому ми почали шукати фінансових партнерів. Любку й Калитко ми надрукували в партнерстві з видавництвом «Klett-Cotta» зі Штутгарта. 

Якою є вигода видавництва-партнера: це його соціальна відповідальність чи він щось отримує натомість, скажімо, преференцію в купівлі прав на ваших авторів? 

Ми не були знайомі з цим видавництвом до повномасштабного вторгнення. Це були просто люди, які виявили бажання підтримати нас, вони прихистили в себе у Штутгарті деяких працівників видавництва, які й зараз там перебувають, дофінансували книжки, нічого не просячи натомість. «Klett-Cotta» не отримують нічого — ні іміджево, ні фінансово. Коли я пропонувала іміджеві дивіденди, вони відмовлялися. Погодились лише на розміщення їхнього лого в книжці. Вони хотіли підтримати український культурний і книжковий ринок, бо його зникнення — це поразка, на їхню думку. Врешті, у наших видавництв виявилося багато спільного, і наших авторів вони також хотіли би видавати. Тут уже почалася зовсім інша робота: промоція українських авторів за кордоном.

Попри те, що Німеччина — це країна, яка разом з Польщею, напевно, видає найбільше українських авторів, коло таких письменників є дуже обмеженим, це буквально 6-7 прізвищ.

Нові зацікавлені Україною видавництва теж хотіли саме ці 6-7 прізвищ. А оскільки вони вже зайняті, то починаємо відкривати їм нові імена. Класно, що ми в цьому постійному зв’язку, я їм пропоную, вони відбирають, дивляться, що їм цікаво, радять, критикують. Йде робота, якої раніше не було, здобувається новий досвід, будуються нові мости. 

Інтерес до яких наративів з України ти спостерігаєш?

Іноземці хочуть від нас розважальну літературу, водночас їм треба «про війну», і це замкнуте коло. З цього кола класно випав «Інтернат» Сергія Жадана, який про війну, але доступний навіть читачеві, який поза контекстом і не знає, що таке Донбас. Такої «зрозумілої» літератури не так багато, і вагомі книжки вже перекладені. Іноземцям не так цікава просто хороша література, як та, що описує війну, і бажано, аби там були драма й втрати, щоб читачі пройнялися й спробували зрозуміти. Виникає мільйон проблем, бо для цього треба створювати фахову й історичну літературу, яка буде пояснювати, чому все відбувається саме так. Не можна просто перекласти «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка — це книжка, до якої треба створити окремий посібник, щоб усе пояснити. Зараз я часто мушу пояснювати, що легкого шляху не буде. Немає художньої книжки, яка геть усе розкладе на полички. 

З 2013-го ти постійно задіяна у проєктах, пов’язаних із культурною дипломатією, і спостерігаєш за тим, як бачать нас за кордоном. Які стереотипи у трактуванні України та української культури бачиш?

Найголовніший стереотип у культурі, який я спостерігаю, такий: вся українська література — це Жадан, Андрухович, Забужко й Курков. Все. Це чотири прізвища, після яких стоїть блок. Сьогодні я зустрічалася з німецькою депутаткою, яка приїхала в Чернівці, і ми запитали в неї, яких українських авторів вона знає. Чотири прізвища — все, далі вона не знає нікого. Ці чотири прізвища — дуже сильні, до них жодних питань. Але це чотири з чотирьохсот, із тисячі.

Можна говорити про «високу лігу», куди ця четвірка входить. Але ця ліга, на мій погляд, складається мінімум з тридцяти живих українських авторів, про яких мало і рідко говорять за кордоном. Ми вісім років працювали над тим, щоб до цих чотирьох додався Андрій Любка. Останні шість років ми активно «працювали над іменем» Іри Цілик, потім додалася Катя Калитко. Усі ці автори й авторки дуже успішні в Україні, нашою діяльністю ми намагалися щонайчастіше, щонайгучніше, щонайактивніше промотувати їх у Європі через запрошення на європейські фестивалі, до яких маємо стотунок, через літературні тури, які організовуємо, через коопераційні проєкти Україна-Європа, які ініціюємо. І, дивлячись сьогодні на популярність наших авторів за кордоном, я переконана, що зусилля не були марними.

Яким чином ви нарощуєте видимість ваших авторів?

Ми постійно робимо тури й возимо наших авторів за кордон, бо що частіше вони приїжджають і з’являються в літературних домах, тим більше стають зрозумілими. Візьмімо, наприклад, Іру Цілик: я пам’ятаю 2017 рік, коли наші партнери з Берліна хотіли запросити когось з України й запитали у мене поради. Я порекомендувала Іру Цілик, а до того в них були тільки Забужко, Жадан, Андрухович, Курков. Приїхала Іра Цілик, і ці люди були вражені тим, що є молода розумна авторка, у неї є переклади, класні тексти, вона гарно говорить, інтелектуалка, ще й при тому займається кіно, різносторонньо розвинена, а її чоловік — письменник, що служить у Збройних силах. Це не письменниця, яка пише щось, чого не бачила на власні очі і видає себе за експертку, бо в Німеччині такі є. Це людина, яка їздила на схід, у гарячі точки, писала про це. Німці дивуються тóму, що такі письменники справді існують.

Тому найперший стереотип, який слід розвінчати, — це те, що наша література обмежена чотирма іменами. Як це зробити? Перекладати сучасних українських літераторів провідними світовими мовами багато, якісно, часто. Бо зрештою ми повернемось до проблеми, чому сотні українських авторів закордонному читачеві невідомі — бо в них немає перекладів. Коли будуть переклади, це стане підставою для того, щоб запрошувати авторів на фестивалі, на резиденції, творчі майстерні, писати колонки тощо.

Які ще перешкоди заважають новим іменам звучати за кордоном?

Бракує промоутерів української літератури. Деякі автори мають переклади німецькою, але видавництва ними не займаються. Suhrkamp (німецьке видавництво, відоме одними з перших іноземних перекладів Сергія Жадана і Юрія Андруховича, — TU) почали найактивніше займатися Жаданом (за винятком активної хвилі у 2015 році) зараз, коли Сергія номінували на Нобелівську премію. Цьому я дуже тішуся, проте вважаю, що Жадан іще з 2014 року мав бути пріоритетом німецького видавця у сфері промоції перекладної літератури в німецькомовних країнах. Чого лише вартував успіх «Інтернату»! А переважну більшість промоційних презентацій роману, в тих-таки німецькомовних країнах (!) робив Meridian, не кажучи вже про організовані нами презентаційні тури у Франції, Іспанії та Італії, хоча жодної фінансової вигоди від продажів «Інтернату» закордонним видавцям ми не маємо, але мова взагалі не про прибутки. Мені особисто йдеться не про перешкоди, а навпаки про мотивацію. У нас була дуже чітка мотивація — промоція України. Сьогодні усі європейські фестивалі й літературні доми хочуть у своїх програмах українського автора, тому що це імідж, це демонстрація солідарності та підтримки. Це мотивація. Маю надію, що довготривала. 

Як думаєш, із чим це пов’язано? Адже живий автор на події елементарно сприяє продажам своєї книжки.

Часто стикаюся з тим, що німецькі видавці говорять: «Ми не хочемо інвестувати в тури, бо це великі гроші». Потрібно десь 500 євро, щоб привезти автора в Німеччину, ще 300 євро на гонорар, трохи на поселення. Я не вважаю це великою інвестицією. Німецькі видавці не хочуть вкладати власні гроші, не подаються на програми грантової підтримки, їм ідеться радше про власні прибутки. Ясна річ, є винятки, але ці винятки рідкісні. Інша ситуація в Австрії — там десятки малих видавництв, які видають перекладну літературу за державні гроші: видають, розпродають наклад, забувають. В обох випадках українська книжка програє. І я часто ставлю собі питання: навіщо вони видавали це, якщо не роблять активної промоції голосу її автора? Для автора видати книжку за кордоном не дорівнює автоматично здобути там популярність. Це активна діяльність і самого автора, звісно, але в першу чергу — це досягнення видавця. Якби кожне велике німецьке видавництво видало бодай одного українського автора і займалося з місяця в місяць його піаром, повірте, ми були б найпопулярнішою літературою в Європі. 

Повернімося в український контекст й поговорімо про те, як ми відкриваємо себе, на прикладі твоїх рідних Чернівців. Що дало тобі перетворити фестиваль у невеликому за розміром місті на міжнародний проєкт, який збирає сильні письменницькі голоси?

Погодься, що це трохи дивно: манюні Чернівці — місто, де видаються одні з найкрутіших українських письменників. Жадан — це Харків, у якому великих видавництв, як мінімум, три. Андрухович, Іздрик, Прохасько — це Франківськ, де взагалі сформувався окремий феномен, але вони видаються в Чернівцях. Очевидно, наші автори видаються в Чернівцях не через місто, а через те, що тут працює Meridian Czernowitz. Тут є корпорація, інституція, інфраструктура, яка їм комфортна. Проте ця інституція своєю чергою утворилася в умовах міста, і тільки завдяки Чернівцям, можливо, ми є тими, ким є. У нас був фундамент, який ми зуміли використати.

Нам не потрібно було створювати літературний міф — ми на ньому виросли.

Тому, коли ми подавали заявку на конкурс УКФ «Книжкова столиця України 2022», від початку були впевнені, що виграємо. Маємо гасло в голові: ми були книжковою столицею де-факто весь цей час, тепер просто мусимо стати нею де-юре. 

Як ти працюєш із тим, щоб літературний міф, який для тебе є органічним, став набутком усіх мешканців міста?

Почну здалеку. Кобилянську чи Федьковича ще якось згадували у радянських школах та університетах Чернівців. Але мої батьки — татові 63 роки й мамі 54 — не знали, хто такий Пауль Целан, допоки я їм не розповіла про це 13 років тому. Вони не знали Розу Ауслендер та інших видатних чернівчан єврейського походження. Попри те, що вони ходили в школу й університет у Чернівцях, це були радянські Чернівці і такі імена там ніхто ніколи не згадував уголос. Натомість люди вчили совєцький шлак.

Спогад про мультикультурні Чернівці зберігався до 1991 року у приватних бібліотеках, де люди мали книжки від батьків і бабусь-дідусів. Але вони їх не розгортали, бо часто-густо там писалось німецькою чи івритом, мовами, яких ці люди вже не розуміли. З появою перекладів цієї літератури українською наприкінці 90-их і почалося відродження міфу.

Те, що в українських Чернівцях народився Целан, і те, що він писав, стало зрозуміло й доступно, коли Петро Рихло переклав Целана та інших німецькомовних авторів українською.

Це також Альфред Кіттнер, Грегор фон Реццорі, Георг Дроздовський, Зельма Меербаум-Айзінґер — чернівецька Анна Франк — та багато інших. Так, були ті, кому було легше відкритися світу: Аарон Аппельфельд, який виїхав в Ізраїль, або Целан — геній, що мав неймовірно трагічну біографію і вона не в останню чергу вплинула на його світове визнання. Але було багато менш відомих широкому загалу літераторів. Тільки коли вони стали доступні українською чи російською, люди почали цікавитись ними, читати їхні книжки. Meridian утворився на основі міфу, яким до нас ніхто не займався. До цього в Чернівцях жили ті самі перекладачі, історики, культурологи, які знали міф і до нас, але в яких не було менеджерських навичок створити з цього інфраструктуру. Слава Померанцев, один зі співзасновників Meridian Czernowitz, — людина з бізнесу, він мислить бізнесовими структурами. Я за освітою економістка й теж мислю бізнесовими структурами, хоча через другу, філологічну, освіту багато читаю, і це, на мій погляд, хороше поєднання.

Слава був людиною, якої місту бракувало, — хорошим менеджером. В Україні є ще багато міст, історії яких може відкрити лише хороший менеджмент. Ігор Померанцев (письменник, співзасновник фестивалю Meridian Czernowitz — TU) завжди каже на зустрічах: «Ми не притягуємо гроші, ми притягуємо хороших людей». Моя робота на Meridian — не про заробіток, а про самореалізацію, хоча я не скаржуся — зуміла з культурного менеджменту зробити професію, отримувати гідні гонорари. Звичайно, ці суми важко порівнювати з аналогічними посадами в Німеччині або Австрії, та я маю кращу перевагу: живу в літературному міфі, який сама й створюю. 

Яким ти бачиш цей сучасний міф?

Коли люди з інших регіонів їдуть на захід, їхній маршрут переважно зорієнтований на Львів, вони приїздять туди, все класно, вони вражені. Приїздять туди знову, а потім несподівано потрапляють у Чернівці…

Це як із чотирма авторами, за якими більше нікого нема

Стереотип, так. Бо є Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород… До речі, уявляєш, я досі не була в Ужгороді, бо в нас погана дорожня інфраструктура, яка з’єднує Чернівці зі, здавалося б, близьким містом. Закарпаття близьке до Буковини, у нас схожа ментальність. Але за Австро-Угорщини Закарпаття було Угорщиною, а ми — Австрією. Цей історичний слід навіть сьогодні відчутний. Попри те, що із Закарпаттям ми схожі більше, ніж з галичанами, людьми зі Східної, Центральної України, але все ж відрізняємося від Ужгорода, як угорці — від австрійців. І нас часто в цьому звинувачують: я читаю зараз у соцмережах: ми думали, що в Чернівцях забігані підприємливі люди, а вони цілими днями сидять у кав’ярнях і теревенять. Це теж стереотип про чернівчан, що ми — ліниві гедоністи. Так, ми любимо кайфувати від життя, але ми так само тяжко працюємо, як і інші люди. Є особливий шарм сповільнених містян, які не метушаться, не квапляться. Та це природно: ми невелике місто, ми не Київ і навіть не Львів. Ми в Meridian Czernowitz — локальні патріоти, кайфуємо від цього, любимо своє місто. 

Для мене важить те, що ми змогли реформувати міф Чернівців від ідеї старого австрійського міста до ідеї українського міста з австрійським минулим. Сьогодні вже ніхто не каже, що Чернівці — це «маленький Відень», бо Чернівці — це Чернівці. Раніше приїжджали австрійці й німці, які говорили, що хочуть побачити місто Пауля Целана. Тепер на Meridian Czernowitz приїжджають, бо це — Meridian Czernowitz. 

Ти розповідаєш, що Meridian із тобою все доросле життя. Що привело тебе в організацію?

До Meridian Czernowitz я прийшла через літературу, і Микита Москалюк, який мені зараз асистує у корпорації, теж. Якщо я заходила в Meridian через любов до німецької літератури, то через 10 років після мене Микита зайшов сюди з любові до сучасної української літератури. Ми повернули чернівецький міф на 180 градусів.

Тепер говоримо не про те, що Чернівці — старе німецькомовне місто, а про те, що це центр української літератури, і це цілковито змінює наратив. Я пишаюся тим, що ми зуміли зробити цей поворот.

Тепер для людей Чернівці та Meridian Czernowitz — це новий український міф, а не просто три дні, де ти чуєш вірші івритом, німецькою, румунською, українською. Це ще й міф, коли на три дні ти приїздиш і опиняєшся в товаристві класних українських літераторів. Отож, мене до фестивалю магнітом привабила німецька література, тримає мене зрештою досі.

Як фестиваль стає частиною міського простору? Вас критикували за певну відірваність від міста.

Не дивлячись на свою впізнаваність, Meridian Czernowitz не є аж надто популярним тут, у Чернівцях. Коли я дивлюся на аудиторію наших фестивалів, бачу в найкращому випадку 30% чернівчан. Не знаю, добре це чи погано. На подіях фестивалю я бачу, як інтелігентний культурний прошарок міста, так і нову аудиторію з інших українських міст, якою стають також і внутрішньо переміщені особи. Meridian — це постійна взаємодія з відвідувачами.

Окрім того, в нас є волонтерські програми, куди ми запрошуємо молодь на час фестивалю. Думаю, це дуже схоже на Форум видавців. Коли люди кайфують від літератури і їдуть з інших міст до Львова, щоб там поволонтерити. До нас теж приїжджає ця молодь, ми її інтегруємо у внутрішні довколалітературні процеси. Під час фестивалю є події та неформальні зустрічі, які виглядають так, що за одним столом сидить директор Українського інституту Володимир Шейко, письменник Сергій Жадан, випадкові книголюби, які просто зайшли до Целанівського центру купити книжку і залишилися, волонтери… Розмиваються межі й стереотипи про недоступність літератури. 

Ти багато говориш про деконструкцію міфів. А як ти сама в собі міняла уявлення про Чернівці через Meridian, крім того, що у 18 років потрапила у Meridian як волонтерка?

У 17 як волонтерка, у 18 я вже була директоркою.

Звідки ти брала досвід глобального мислення, який накладаєш на свою роботу в Meridian?

Я народилася 1994 року, вже в незалежній Україні, виросла без радянської ностальгії. Мої бабуся з дідусем, з якими я провела домінантну частину дитинства, теж не мали смутку за СРСР. Бабуся була з Хмельницької області, дідусь — із Чернігівської. Це були українські родини без домішків російського. Мені прищеплювали гордість за власне коріння, походження. Водночас мене віддали в гімназію з профільним вивченням німецької мови, а коли віддаєш дитину в такий навчальний заклад, то розумієш, що вона так чи інакше потрапить під вплив нової, чужої культури. Якщо це англомовна школа, то людина стає більш глобальною, а коли французька чи німецька, то здебільшого батьки хочуть, щоб із цією країною й мовою людина поєднала життя. Мене навчали носії мови, із сьомого класу я постійно взаємодіяла з німцями та австрійцями, які зі мною працювали мовно й інтелектуально.

Мене завжди вчили: коли вчиш іншу культуру, то маєш пам’ятати свою, не маєш права забути те, що твоє. Мусиш цим пишатися. Бо інакше втратиш усе: адже ніколи не станеш ні німкенею, ні австрійкою. Ти станеш інтегрована, але це не буде твоя національна культура. Люби і цінуй те, звідки ти, бо тільки це й робить тебе громадянином, зробить із тебе інтелектуала. 

Що дає тобі простір росту в Чернівцях?

Від Німеччини та її культури я кайфувала, але розуміла, що це не моє — їхати й працювати в Німеччині, підтримувати німецьку економіку. Навіщо? Я маю тут, в Україні, використати те, що в мене вклали батьки та вчителі, стипендії, які мені давали. Мої вчителі не зраділи б, якби я була вчителькою в німецькій школі. Я мала стати топ-менеджеркою в Україні, щоб їхній внесок у мене дав результат. З певної точки зору, я теж результат чиєїсь інвестиції.

У мене був виступ у Києво-Могилянській академії, у 2018 році, з президентом Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром. Він розповідав, що колись за його ініціативи в Україні було засновано DSD-школи — це українські школи із профільним вивченням німецької, в яких учні можуть скласти іспит на знання мови (на рівні А2, В1, В2, С1) і з ним вступити до коледжу або вишу в Німеччині. Президент на сцені говорив про те, що свого часу впровадив ці школи, а поруч сиділа я і була наочним прикладом його слів. Це було круто, причинно-наслідковий процес, хтось щось вклав — і ось результат. У житті мені завжди йдеться про результат.

Яких результатів ти прагнеш досягати у своїх культурних проєктах?

Ті проєкти, які ми робимо, спрямовані на довгострокові результати. Скажімо, возимо авторів у тури в Німеччину. Стабільно, щороку. Що активніше ми це робимо, то більше ефекту в результаті це матиме. 

У 2015 році за підтримки фонду «Відродження» ми створили всеукраїнську мережу з 33 міст України, яка включала й міста Донецької та Луганської областей. Залучили культурних діячів із кожного міста, які на локальному рівні запрошували письменників і промотували українську літературу в своїх містах. Ми наповнили тоді ці міста грошима й інтелектуальним продуктом: Сергій Жадан, Андрій Любка, Іра Цілик, Юрій Іздрик, Дмитро Лазуткін впродовж 2 років мали виступи у більшості міст України… Ми створили мережу менеджерів, які спілкувалися з колегами й переймали від нас досвід, а ми — від них. Результатом цього став, наприклад, фестиваль «Фронтера», який свого часу виріс із Meridian Луцьк, який виріс з об’єднання «Стендаль», що працювало з нами у цій мережі.

З цього виріс і Meridian Poltava, який робила команда полтавських культурних діячів — з ними ми познайомилися під час турів. Мережа запрацювала, і ми дуже раділи цьому. Тоді був складний період: 2015-2016 роки. Зараз не менш складний рік і що ми робимо — відновлюємо нашу мережу! На жаль, до неї тепер входить лише 14 міст, втім, за підтримки USAID ми в наступні пів року організовуємо виступи в цих містах як уже відомих українських авторів і авторок, так і місцевих літераторів. Головна ідея проєкту — підтримати культурну інфраструктуру України, зокрема, фінансово: менеджерів, авторів, дизайнерів, перекладачів, редакторів, модераторів, піарників, журналістів. Тобто, яких результатів я хочу досягти? Створювати якісні проєкти поза часом, що глобально підтримують українську культуру, але й мають дуже практичний бенефіт для культурного середовища.

Женю, які книжки читали у тебе вдома?

Мій тато теж вивчав німецьку мову, працював перекладачем. Батьки познайомилися, коли мама хотіла виїжджати в Німеччину і найняла тата як перекладача, щоб допомогти з документами на виїзд. У них зав’язалися стосунки, мама нікуди не поїхала, батьки одружилися. Їх у певному сенсі поєднала німецька мова. До Meridian мене теж привела любов до німецької мови й літератури, бо в час мого дитинства і юності вдома було багато німецьких книжок. Багато їх і досі в домашній бібліотеці.

До того ж, моя мама — українська філологиня й затята фанатка читання. Вона читає усе: від щоденних газет до великої літератури. Я виростала в книжковій атмосфері, але найближчим мені, що можна було знайти в нашій бібліотеці, були «Кобзар» і татова старенька книжка Ґьоте з віршами. Мені не було й десяти років, але я напам’ять знала усі ці тексти просто тому, що мені подобалася німецька, часто я декламувала ці вірші німецькою, ще не вміючи перекласти їх українською. Я прийшла на Meridian, бо хотіла краще знати німецькомовну літературу й познайомитися з живими німецькомовними письменниками. А потім у мене на Meridian зав’язалися знайомства, які підштовхнули до української літератури. 

Яким було перше знайомство з українським автором?

Першим, з ким я познайомилась, був Андрій Любка. Це сталося на першому моєму Meridian (2012 року). Тоді в Андрія вийшла збірка поезій «40 баксів + чайові». Коли ми вперше зустрілися, я не знала, що Андрій — поет. Мені просто хлопець сподобався. Того ж фестивалю сталося знайомство з Сергієм Жаданом — дуже смішна історія. Я навчалась у 10 класі, моя однокласниця повела мене на Meridian, я про фестиваль не мала жодного уявлення. На одній з локацій був Жадан, мої подруги попросили сфотографувати їх з ним. Вони підходили до нього з великим пієтетом: «Пане Сергію, доброго дня, чи можна…?» Ну а я стою і дивлюся: ну якийсь чувак, у кедах, у футболці з незрозумілим принтом, обличчя втомлене, тусив, мабуть, усю ніч. І подруги кажуть: «Ти не розумієш, він за десяток років буде як Тарас Шевченко». Я не розуміла. Я бачила простого чоловіка. Жадан мені тоді запропонував теж з ним сфотографуватися, а я відмовилася. А потім ми почали працювати зі Славою Померанцевим, Слава нас із Сергієм наново познайомив, і ми стали добрими друзями. Дружимо вже довгих 10 років. Селфі з Жаданом я відтоді не одну сотню разів надолужила. Про перше знайомство більше не згадували.

То ти відкривала сучукрліт особистостями, а не текстами?

Значною мірою так. Імовірно, саме завдяки цим людям мене зацікавила українська література. Ймовірно, вони й сформували мої смаки в літературі. Абсолютно точно: це вони надихають мене до сьогодні працювати в культурі, боротися за неї, реалізовувати й себе у цій сфері. Мені у першу чергу важливі люди, не тексти. 

Як цей особистісний підхід впливає на твою роботу?

Ми працюємо з людьми, і Слава Померанцев це постійно повторює: «Ми не видаємо книжки, ми видаємо людей». Якщо наш автор пише книжку, ми не збираємо консиліум, мовляв, чи потрібна нам від нього поетична збірка, чи ми скажемо, що ні, поезію нам не треба, давай прозову. Ні.

Наш автор — це член нашої родини, ми є його інфраструктурою, якою він користується, і робимо все для того, щоб він почувався з нами комфортно. Ми працюємо не на аудиторію, а на автора.

Це наша індивідуальна формула: коли ти задовільняєш очікування автора в плані піару, гонорару, роботи, колективу, для нього це буде його додаткова позитивна мотивація писати, а ми можемо розраховувати на хороший текст. Це єдине, чим ми можемо впливати на якість тексту: створювати максимально комфортні умови авторам для роботи. Тому ми їх створюємо. Нас часто звинувачують, що ми не видаємо більше авторів, але нам ідеться про індивідуальний підхід, а не ріст виробництва. Ми — мануфактура.

Як думаєш, чи чекає нас певний ренесанс читання з огляду на жвавий інтерес до української культури?

Якщо людина не має внутрішнього пориву відкривати літературу, вона, на мій погляд, цього не зробить. Натомість є, звісно, й ті, які хочуть читати і світову, і українську літературу. Багато охочих приходять, наприклад, до книгарні в нашому Целанівському центрі і кажуть, що ніколи не читали українською, але хочуть почати. І переді мною стоїть відповідальне завдання запропонувати книжку, яка їх не відверне, а навпаки притягне до української літератури. Люди зараз усе ж таки спраглі, і дуже важить, що ми, видавці й автори, їм запропонуємо.

Що ти рекомендуєш таким читачам?

Розумію одразу, що відразу це не буде поезія. Радше проза. Я намагаюся порадити для початку щось легке, але глибоке: детективні історії, нотатки, есеї, і тут суперавтор для рекомендації — Андрій Любка. Я часто чую, що люди зайшли в українську літературу через книжки Любки. Андрій пише інтелектуальну літературу, яку цікаво і легко читати. Хорошою авторкою для старту марафону сучукрлітом є, на мою думку, також Ірена Карпа — медійна, сучасна, цікава. Якщо вже вірші — то раджу Іздрика та Жадана.

Якою книжкою ти відкрила для себе можливості української літератури? 

«Містом» Валер’яна Підмогильного. Це була книжка, з якою в мене є відлік «до» і «після», бо до неї все моє читання було якимось обов’язком, не кайфом, а після Підмогильного я зрозуміла, що українська література може і вміє бути цікаво. 

Яким чином твоя сфера сьогодні має задовольняти інтерес тих людей, які лише знайомляться з українською літературою?

Якщо мова про українців, які лише зараз знайомляться з власною літературою, то, очевидно, ми недостатньо активно працювали у нашій сфері останні так 30 років, і тепер певним чином за це розплачуємося. Напевно, варто починати з самого початку, але цього разу працювати системніше, наполегливіше, можливо, навіть агресивно.

Але, вочевидь, цього разу процес ітиме пришвидшено, нам доведеться надто багато надолужувати у дуже стислі терміни, але ми мусимо це зробити. Допоки український народ у своїй більшості не розмовлятиме українською мовою та не читатиме своєї літератури, нам не ставатиме легше у нашій боротьби за свободу.

Як, на твою думку, ефективно промотувати читання? 

Нічого не працюватиме, якщо не буде людей, яким потрібне читання. А це починається зі школи, з садочка. Ті, кому сьогодні 25-35 років і які цікавляться сучукрлітом, — це індивідуальні історії. Кожен з нас якось до цього прийшов сам, це не є масовим ефектом. Чому? Те, що ми нині маємо, — не проблема глобалізації, коли говорять, що діти не читають, бо в них є комп’ютер, який їх «гіпнотизує». Дитина не читає тоді, коли в неї немає бібліотеки, коли батьки не читають удома, коли дитину не навчають культури читання змалечку.

Дайте дітям просто почитати цікаві книжки, не змушуйте читати незрозуміле і складне, що назавжди відіб’є любов до літератури.

У мене в дитинстві теж не було бібліотеки, де я могла б щось для себе відкрити: був набір книжок моїх батьків, література, яка мені не була цікавою чи була німецькомовною. Українською там був «Кобзар», я його прочитала і все, дитиною не змогла осмислити прочитаного. Я мусила ходити в бібліотеку, шукати україномовні книжки, читати, це коштувало мені зусиль. Але дитина не мусить долати стільки перешкод! Я дивлюся на свого молодшого брата, який ніколи не любив читати. Але коли в нього з’являється вільна хвилина, він заходить до мене, дивиться на полицю з книжками і каже: «Що б таке прочитати, щоб не напрягало, але було цікаво?». Він спочатку прочитав «Інтернат», далі почав читати Андруховича — і втягнувся. Живий приклад культури читання хоч із запізненням, але спрацював. 

Він просив не напрягати, а ти йому…

У мене просто немає інших книжок, я не дуже люблю читати розважальну літературу. Якби батьки з дитинства відповідально займались наповненням домашніх бібліотек, якби у школі дітям давали цікаву літературу, ситуація була б іншою. Ми помилилися в 1991 році, коли не почали робити це організовано. Ми помилилися в 2014 році, коли не йшли ще більш агресивно українською літературою й мовою на південь і схід. Хоча знову ж таки пригадую купу виступів наших авторів у цих регіонах: вони завжди це робили, особливо після початку війни у 2014 році. Скільки об’їздив Жадан і всі решта.

Не можна сказати, що ми нічого не робили, але ми очевидно робили недостатньо, і, може, війна —  це найбільш агресивний каталізатор, який нас нарешті змусить звернути увагу на себе через власну літературу. 

Хіба українці сьогодні нація читачів? Ні, але з цим треба щось робити. Ми повинні формувати в собі прагнення до інтелектуального розвитку, навички читання. Читання — це процес відкриття знань, коли ти не мусиш отримувати певний досвід емпірично, тобі про нього розкажуть. Просто візьми й прочитай. Це не боляче.

На кого, на твою думку, варто скеровувати промоцію читання зараз?

Починати ці процеси точно потрібно з дітей та підлітків. Їм потрібна така собі вакцинація любові до читання й літератури, слідом за якою автоматично йде любов до національної культури.

Які проєкти ти вважаєш ефективними для міст, які переважно не асоціюються з літературними центрами?

Минулого літа ми дуже хотіли зробити резиденції в Одесі, Миколаєві та Херсоні. На жаль, оцінкою одного з членів журі Українського культурного фонду проєкт було вбито. 

Розкажи про ідею. Чому для вас це було важливо?

У три міста приїжджають українські автори — Одеса, Миколаїв та Херсон, тут вони живуть, виступають, спілкуються з місцевою спільнотою. Наша заявка була єдиним літературним проєктом на півдні України серед усіх лотів. У нас стільки професіоналів у цій сфері в Україні — й вони не хотіли нічого робити на півдні? Чому? Люди готові приходити. 

Думаю, мова також про культурну присутність — якщо немає української, приходить інша, найчастіше російська.

Убити малороса в собі — важко. Але потрібно. Я зараз бачу людей, які приходять по українськомовну книжку, і тішуся цьому. Вони перейшли Рубікон. Але не менш важка війна почнеться тоді, коли закінчаться воєнні дії й ми будемо розбиратися самі у собі. Колись я модерувала захід, щодо якого боялася — а раптом не прийдуть люди. Тоді авторка, яку я модерувала, сказала, що виступатиме навіть для одного слухача, бо єдиний вмотивований слухач може бути ціннішим за десятьох невмотивованих. Я тоді це запам’ятала.

Ми повинні далі працювати на нашу цільову аудиторію й не зупинятися, розширювати її наскільки можливо. З повномасштабним вторгненням я не знала, що буде далі, чи книжки, літературний центр і фестиваль узагалі комусь будуть потрібні, бо є проблеми значно нагальніші. Перші дні березня я думала, чим буду займатися в житті далі. І досить швидко усвідомила, що мушу продовжувати роботу в культурній сфері. На одному інтерв’ю питали, чого навчила мене війна. Війна навчила мене, що до неї я робила все правильно, мені немає за що соромитися і за чим жаліти. Працюючи зараз на культурному фронті заради перемоги, я впевнена, що через роки мені не буде соромно за те, що я роблю сьогодні.

Женю, в який момент ви розуміли, що робитимете Meridian Czernowitz 2022?

У нас взагалі не виникало питання про скасування Meridian. Ми тверезо оцінювали ситуацію від лютого, і є факти, від яких ми відштовхнулися. Безпека Чернівців є вищою, ніж в інших містах. З огляду на безпекову ситуацію, ніхто інший не наважиться робити відкриту доступну культурну подію і, може, це той час, коли ми мусимо показати, що ми — стабільні. Відпрацювати і за себе, і за колег, які таку можливість у силу зовнішніх обставин втратили. 

Цього року станом навіть на липень ми не мали жодного фінансування для фестивалю і навіть були готові інвестувати приватні кошти, хоча цей ресурс зробив би можливим наймінімальніший мінімум для проведення скромних і малочисельних подій фестивалю. Проте виявилося, що найбільша проблема — не гроші, а продумані бомбосховища, безпека відвідувачів, логістика перельотів і переїздів, актуальна програма, вільні люди. Те, що ми робимо свою справу, свідчить, що ми тримаємо культурний фронт. Усі великі гравці на культурному ринку працюють далі. 

Яку функцію виконує фестиваль тут і зараз?

Фестиваль — це можливість проговорити, про це наша спеціальна програма «Розмови про війну». Поруч із поетичними читаннями ми зосередилися на дискусійному форматі, відмовилися від розважального контенту та сконцентрувалися на проговоренні нашої нової дійсності. Усі події перекладались німецькою і транслювалися нашими партнерами. Ми отримали фінансування від друзів-партнерів з-за кордону, які давали ці гроші поза конкурсами й були солідарні з Україною. За це ми безмежно вдячні.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!