Незіпсуті цивілізацією

Як «Дідова хатчина» заохочує любити своє

27.10.2017 Оля Липинська

Крок. Ще один. Навколо  —  ні душі. Дорогою вгору трапляються лише поодинокі хати. Околиця села Яворів, що на Косівщині, перечікує день в тиші.

Цей шлях подолали уже сотні туристів. Усі  —  з однією метою: відвідати «Дідову хатчину», унікальне місце серед гір, де можна сповна відчути, як живуть сучасні гуцули. Тут є нагода побути і відстороненим глядачем, і повноцінним учасником. Селфитися з отарою овець та спостерігати, як готують їжу в обійсті без електрики та водопостачання. Або ж рубати дрова й будувати хату  —  кожен може обрати заняття до смаку.

Втеча від буднів

— Частина місцевих думає, що я щось тут для себе будую. Ще більша частина вважає, що з часом тут буде готель, а я прийматиму туристів і зароблятиму гроші. Коли маю можливість, пояснюю, що це соціальний проект. Чую у відповідь: «Ай, ти точно почнеш на тому заробляти!»  — з іронією говорить один із засновників проекту Олег Луканюк.

Photo 1
Photo 2
Photo 5

Два роки тому він та його колега Дарина Фурманюк зрозуміли, що хочуть мати місце в горах, куди приїжджатимуть після виснажливих робочих буднів у Львові. Так і з’явилася «Дідова хатчина». Назва, до слова, не вигадана. Територія, куди заходять в гості сотні мандрівників, належала Олеговому прадіду Петрові й перейшла до онука у спадок. Олег пам’ятає, і де тут паслися телички, і де він, будучи дитиною, разом з дідом заготовляв сіно.

Просто їздити відпочивати в гори з друзями Олегові й Дарині було нецікаво. Тож вони вирішили перетворити гірське подвір’я на соціальний проект, який популяризує Гуцульщину і приносить користь місцевим жителям. Засновники не планують на ньому заробляти. Прибутки мають покривати видатки «Дідової хатчини» та приносити дохід майстрам Косівщини. Бізнес-схема проста: «Хатчина» бере на реалізацію вироби ручної роботи від місцевих гончарів, ліжникарів та інших умільців. І розвивається за рахунок отриманих коштів.

Photo 9 Photo 10

А от з гостей грошей не беруть: будь-хто може пожити в «Хатчині» хоч день, хоч кілька місяців абсолютно безкоштовно. В обмін гостей попросять допомагати по господарству. Робота є завжди: то вогнище розпалити, то за овечками доглянути.

Зараз в «Хатчині» постійно проживає двоє людей  —  це ті, хто за нею доглядає. Плати вони не отримують. Але запевняють, що їм тут добре. В «Хатчині» відпочивають від виснажливої міської метушні.

Будь-хто може пожити в «Хатчині» хоч день, хоч кілька місяців абсолютно безкоштовно. В обмін гостей попросять допомагати по господарству

Гості ж навідуються як коли:  це і випадкові мандрівники, що ходять горами, і ті, хто цілеспрямовано приїжджає сюди на кілька днів, почувши відгуки від друзів. Рідко буває багато відвідувачів одночасно. Виняток  —  ті вихідні, коли у «Хатчині» влаштовують тематичні заходи: як-от Дні різьбярства, Фестини чи Дні гончарства. Тоді тут збираються любителі гір з усієї України. На цих заходах за вхід таки доведеться платити  —  матеріальні внески покривають витрати на організацію подій.

Photo 11

Видатки «Хатчини», які наразі все ще перевищують прибутки, покриває Олег. У Львові він веде кілька бізнес-проеків і каже, що в комерційному сенсі  —  повністю реалізована людина. Карпатський «маєток» — не тільки для інших, а й для самого себе.

— Під моїм керівництвом у Львові працює багато людей. Моя головна функція  —  приймати рішення. Помилка коштує купу грошей. Це виснажує. Приходить хандра, апатія і агресія. Тоді я розумію, що треба… втікати в гори! В «Хатчині» я заряджаюся, а до Львова їду розряджатися. Як батарейка. Поки що такий формат для мене ідеальний. Можливо, якби був у Яворові весь час, мені б тут набридло.

Повага до свого

Я потрапляю в «Дідову хатчину» під час Фестин —  невеликого фестивалю на вікенд. Складно придумати цікавіший спосіб вивчити гуцульську культуру. Під час лекцій та майстер-класів тут розказують про гуцульські вірування, демонструють традиційне вбрання, грають на трембітах та особливих гуцульських скрипках.

cozobass1-01 Від бандури до цимбал
Короткий путівник українськими народними інструментами

А ще на майстер-класах вчать різьбити та показують, як ткати ліжники (верстат є в одному з приміщень «Хатчини»). Ліжникарство та різьбярство  —  традиційні ремесла Яворова. Майстрів є достатньо. Допомогти їм знайти клієнтів  —  одне із завдань проекту.

Photo 12 Photo 13

Photo 16 Photo 17

— Ліжник за часів Австро-Угорської імперії коштував цілу корову. Зараз все зійшло на конвеєр, на базарні варіанти. Мені це не подобається. Хотів би, щоб все робили якісно, як колись  —  і щоб воно коштувало відповідно. Чому за килимок з іноземного супермаркету не шкодують віддати 10 тисяч гривень, а за ліжник вартістю 800 гривень  —  торгуються?  —  дивується Олег.

В ідеалі «Дідова хатчина» мала б допомогти не тільки майстрам, а й майбутньому поколінню. На думку Олега, місцеві соромляться свого походження: і говірки, і стилю життя. Мовляв, вони ж з села, а це не круто. У прищепленні меншовартості Олег звинувачує СРСР. І хоче, щоб такий «спадок» перестав тиснути на теперішніх школярів Яворова.

Чому за килимок з іноземного супермаркету не шкодують віддати 10 тисяч гривень, а за ліжник вартістю 800 гривень  —  торгуються?

— Чому у них в розділі location у Facebook вказано Косів? Їм хочеться написати хоча б «Я з Косова», бо написати «Я з Яворова»  —  то вже геть погано. А тут в «Хатчину» приїжджають сучасні стильні люди, проводять тут час, кажуть, що їм подобається. Діти дивляться  —  і це трохи рве їхній шаблон, бо вони думали, що все у місті відбувається. А виявляється, є категорія людей, які їдуть сюди, в село!

Взимку місцевих дітей зібрали на майстер-клас із розписування пряників.

Photo 19

— Розраховували, що прийде не більше п’яти учасників  — лежав глибокий сніг і тріщали морози, а їх прийшло півтора десятка!  — пригадує Дарина. На пряниковому майстер-класі, каже вона, зупинятися не будуть: — Може, вдасться зробити клуб англійської мови. А ще хотілося б привезти лекторів, які у формі гри розкажуть, як і для чого починати власну справу, як формувати власний бюджет.

Зіткнення рівнини й гір

Діти з Яворова справді приходять у «Дідову хатчину» «потусуватися»  —  на Фестинах бачу їх на всіх подіях: вони і слухають лекції, і танцюють на вечірці. Їхні батьки й діди теж тут. Вхід для усіх місцевих завжди безкоштовний. Утім, це не заважає їм добровільно жертвувати кошти на проект.

— Чи самі приносять гроші, чи скидають їх на Спільнокошт. Кажуть, що ми їм подобаємося, — усміхається Дарина.

FL6A2326 Сам собі оркестр
Чому не спиться колишньому пастухові, котрий зібрав півсотні забутих народних інструментів

Сусіди «Хатчини» допомагають не тільки фінансами — чи не важливішим є те, що вони діляться досвідом непростого життя у горах. Чи то провести майстер-клас із ткання ліжників, чи то порадити, як правильно доглядати за вівцями,  —  першими помічниками в цих питаннях завжди є сусіди. Про кожного з них тут є тепла історія. От, скажімо, пан Василь — неписьменний чоловік, який дає настанови щодо облаштування господарки.

Photo 22

— Дивуюся, наскільки мудрі поради він дає. Я подібних висновків доходжу через складні роздуми і певні життєві ситуації. А він — живе в горах і має природне чуття до життя, якого на рівнині не здобудеш, — каже Олег Луканюк.

Порівняння рівнини і гір зринає в нашій розмові знов і знов. Таке враження, що в «Дідовій хатчині» два світи межують  —  до жителів рівнин наближають гірську філософію. Наївно вірити, що її осягнеш за кілька днів, проведених у «Хатчині». Втім, за цей час цілком можливо відкрити самого себе з нового боку.

Тут є проста філософія. Ось листя, воно зелене. Ось вівця  —  вона бігає. Ніч  —  отже, треба спати. Шаблони і неправдиві бажання, які тиснуть на тебе в місті, тут спадають

— Я живу у місті, працюю над кількома культурними проектами, постійно зустрічаюся з величезною кількістю людей  —  словом, я з тих, хто не може без потоку інформації. Коли приїжджаю в «Хатчину», мені раптом усе це перестає бути потрібним. В горах живе інша Дарина. Тут є проста філософія. Ось листя, воно зелене. Ось вівця  —  вона бігає. Ніч  —  отже, треба спати. Шаблони і неправдиві бажання, які тиснуть на тебе в місті, тут спадають,  —  переконує Дарина.

Не шароварщина 

Ледь не на кожній лекції Фестин мовці наголошують на закритості гуцульської культури. Так, гостей в горах уміють приймати («маєм гонір!», гордо кажуть вони самі про себе), але веселі дядьки в кептариках і постолах, які співають і дують в трембіту,  — це гуцульська шароварщина, а не реальне тамтешнє життя з його турботами  і його насолодами. Доступ до сокровенного треба заслужити. Треба бути своїм. Власник «Дідової хатчини» запевняє: сусіди (та й косівська громада загалом) підтримують його проект, бо Олег тут свій  —  нащадок людей, які жили на цій землі давно.

Photo 24

— Я впевнений, що навіть гуцули, які допомагали при зйомках «Тіней забутих предків», керували процесом так, щоб ці оператори, режисери й актори не потоптали їм сіно. Вони в першу чергу думали про траву, а не про фільм. Я впевнений! Трава  —  це пожива для худоби, а худоба для гуцула  —  ледь не божество. Що їм якісь кіношники?  —  розмірковує Олег.

Толерантність до простоти

У натовпі гостей «Хатчини» вловлюю двох місцевих — панів Петра й Дмитра. Перший був особисто знайомий з прадідом Олега Луканюка. Чоловіки приходять на забави «Хатчини», бо «цікаво знати, що тут роблять». Проект Олега та Дарини хвалять  —  кажуть, він притягує у Яворів туристів і робить село відомим.

— Сюди приїжджають такі ґречні люди! Незіпсуті цивілізацією, —  ділиться думками пан Петро. «Зіпсутими цивілізацією» називає нещирих і поверхневих відвідувачів.

Втім, мені складно припустити, що такі можуть приїхати у «Дідову хатчину». Любов (чи хоча б толерантність) до простоти  —  чи не головна риса, яку повинні мати охочі потрапити сюди. До «Хатчини» найкраще їхати з власним наметом, якщо ж немає нічого, крім спальника,  влітку спатимете під спеціальним навісом, в холоднішу пору — в будинку. Їжу (каші, супи й салати) просто на вулиці готують волонтери, яким, за бажання, можна допомогти. На величезній території віднедавна є електрика (встановили сонячні батареї, гроші на них зібрали через Спільнокошт), а до того  зарядити телефон можна було тільки в одному місці неподалік генератора. Душ, умивальники та туалети  —  просто неба.

Photo 8-6 Photo 8-5

Photo 8-3

— Тут нема за що брати з людей гроші: сам розумію, що ні комфорту, ні умов,  —  каже Олег.  —  Тут інші цінності. Все  —  природно і без награності. Відсутність чіткої комерційної складової тільки сприяє особливій атмосфері, яка тут є.

Людина, яка намагається щось робити

Споглядаючи калейдоскоп облич, музичних інструментів, постійних співів, ватри і кількох казанків, у яких з ранку до ночі готують їжу, мені складно уявити, що «Дідову хатчину» як проект для відвідувачів могли закрити. Втім, було й таке  —  минулої зими.

Саме на новорічні свята згоріла стара хата  —  та автентична, де жив прадід Петро. Причина банальна  —  гості порушили правила пожежної безпеки. На щастя, нової хати, збудованої відносно недавно (останніми роками), вогонь не зачепив, але атмосферика місця після пожежі частково втратилася.

— Тоді ми мали враження, що помер хтось дуже близький, — згадує Дарина. 

Утім, не минуло й року, як на згарищі постала відбудована хата. Працювали над будовою неспішно, але вперто.

— Встигли щось зробити  —  то встигли, ні  —  ну й ні. Тут нема оренди по $100 за квадратний метр, я нікуди не спішив. Скажу так: багато залежало від Бога  —  бували погодні умови, які взагалі не сприяли роботі. 

Photo 28 Photo 30

Вислухавши історію незвичайного місця, надивившись на задоволених гостей «Дідової хатчини», ставлю Олегові й Дарині наше традиційне редакційне питання:

— Вважаєте себе успішними?

— Успішність  —  розмите поняття, а я таких не люблю. Краще вже називати себе «людиною, яка намагається щось робити»,  —  одразу відповідає Олег.

Дарина роздумує над питанням довше. Каже, що є внутрішні і зовнішні маркери успіху, і краще таки орієнтуватися на внутрішні. Врешті пригадує цитату Мирослава Дочинця і каже, що керується саме нею: «Ніколи не думай, що ти досяг успіху… Перемагай не інших, а себе».

Фото — авторки.

Оля Липинська

Схожі публікації

sm1a3253
3128 9

Юлія Саніна

Розмова з лідеркою гурту The Hardkiss

19.12.2016 Інна Березніцька
5сторі
9486 12

Стати сторітеллером: як поліпшувати письменницькі навички

Письменник, журналіст і літературознавець — про власні мотивації писати та секрети відшліфовування мови

27.04.2017 Євген Гриценко
4ідея
4203 8

Ідея зарезервована: як знайти свою нішу в культурі

Як визначити концепцію культурного проекту й сформувати аудиторію

21.02.2017 Євген Гриценко

Популярні публікації

sDSC_09_2
45914 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
2
25911 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
ГОЛОВНА
29278 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати