Крок. Ще один. Навколо — ні душі. Дорогою вгору трапляються лише поодинокі хати. Околиця села Яворів, що на Косівщині, перечікує день в тиші.
Цей шлях подолали уже сотні туристів. Усі — з однією метою: відвідати «Дідову хатчину», унікальне місце серед гір, де можна сповна відчути, як живуть сучасні гуцули. Тут є нагода побути і відстороненим глядачем, і повноцінним учасником. Селфитися з отарою овець та спостерігати, як готують їжу в обійсті без електрики та водопостачання. Або ж рубати дрова й будувати хату — кожен може обрати заняття до смаку.
Втеча від буднів
— Частина місцевих думає, що я щось тут для себе будую. Ще більша частина вважає, що з часом тут буде готель, а я прийматиму туристів і зароблятиму гроші. Коли маю можливість, пояснюю, що це соціальний проект. Чую у відповідь: «Ай, ти точно почнеш на тому заробляти!» — з іронією говорить один із засновників проекту Олег Луканюк.
Два роки тому він та його колега Дарина Фурманюк зрозуміли, що хочуть мати місце в горах, куди приїжджатимуть після виснажливих робочих буднів у Львові. Так і з’явилася «Дідова хатчина». Назва, до слова, не вигадана. Територія, куди заходять в гості сотні мандрівниkів, належала Олеговому прадіду Петрові й перейшла до онука у спадок. Олег пам’ятає, і де тут паслися телички, і де він, будучи дитиною, разом з дідом заготовляв сіно.
Просто їздити відпочивати в гори з друзями Олегові й Дарині було нецікаво. Тож вони вирішили перетворити гірське подвір’я на соціальний проект, який популяризує Гуцульщину і приносить користь місцевим жителям. Засновники не планують на ньому заробляти. Прибутки мають покривати видатки «Дідової хатчини» та приносити дохід майстрам Косівщини. Бізнес-схема проста: «Хатчина» бере на реалізацію вироби ручної роботи від місцевих гончарів, ліжникарів та інших умільців. І розвивається за рахунок отриманих коштів.
А от з гостей грошей не беруть: будь-хто може пожити в «Хатчині» хоч день, хоч кілька місяців абсолютно безкоштовно. В обмін гостей попросять допомагати по господарству. Робота є завжди: то вогнище розпалити, то за овечками доглянути.
Зараз в «Хатчині» постійно проживає двоє людей — це ті, хто за нею доглядає. Плати вони не отримують. Але запевняють, що їм тут добре. В «Хатчині» відпочивають від виснажливої міської метушні.
Будь-хто може пожити в «Хатчині» хоч день, хоч кілька місяців абсолютно безкоштовно. В обмін гостей попросять допомагати по господарству
Гості ж навідуються як коли: це і випадкові мандрівниkи, що ходять горами, і ті, хто цілеспрямовано приїжджає сюди на кілька днів, почувши відгуки від друзів. Рідко буває багато відвідувачів одночасно. Виняток — ті вихідні, коли у «Хатчині» влаштовують тематичні заходи: як-от Дні різьбярства, Фестини чи Дні гончарства. Тоді тут збираються любителі гір з усієї України. На цих заходах за вхід таки доведеться платити — матеріальні внески покривають витрати на організацію подій.
Видатки «Хатчини», які наразі все ще перевищують прибутки, покриває Олег. У Львові він веде кілька бізнес-проеків і каже, що в комерційному сенсі — повністю реалізована людина. Карпатський «маєток» — не тільки для інших, а й для самого себе.
— Під моїм керівництвом у Львові працює багато людей. Моя головна функція — приймати рішення. Помилка коштує купу грошей. Це виснажує. Приходить хандра, апатія і агресія. Тоді я розумію, що треба… втікати в гори! В «Хатчині» я заряджаюся, а до Львова їду розряджатися. Як батарейка. Поки що такий формат для мене ідеальний. Можливо, якби був у Яворові весь час, мені б тут набридло.
Повага до свого
Я потрапляю в «Дідову хатчину» під час Фестин — невеликого фестивалю на вікенд. Складно придумати цікавіший спосіб вивчити гуцульську культуру. Під час лекцій та майстер-класів тут розказують про гуцульські вірування, демонструють традиційне вбрання, грають на трембітах та особливих гуцульських скрипках.
[do action=”linked-post” attachment=”2″/]
А ще на майстер-класах вчать різьбити та показують, як ткати ліжники (верстат є в одному з приміщень «Хатчини»). Ліжникарство та різьбярство — традиційні ремесла Яворова. Майстрів є достатньо. Допомогти їм знайти клієнтів — одне із завдань проекту.
— Ліжник за часів Австро-Угорської імперії коштував цілу корову. Зараз все зійшло на конвеєр, на базарні варіанти. Мені це не подобається. Хотів би, щоб все робили якісно, як колись — і щоб воно коштувало відповідно. Чому за килимок з іноземного супермаркету не шкодують віддати 10 тисяч гривень, а за ліжник вартістю 800 гривень — торгуються? — дивується Олег.
В ідеалі «Дідова хатчина» мала б допомогти не тільки майстрам, а й майбутньому поколінню. На думку Олега, місцеві соромляться свого походження: і говірки, і стилю життя. Мовляв, вони ж з села, а це не круто. У прищепленні меншовартості Олег звинувачує СРСР. І хоче, щоб такий «спадок» перестав тиснути на теперішніх школярів Яворова.
Чому за килимок з іноземного супермаркету не шкодують віддати 10 тисяч гривень, а за ліжник вартістю 800 гривень — торгуються?
— Чому у них в розділі location у Facebook вказано Косів? Їм хочеться написати хоча б «Я з Косова», бо написати «Я з Яворова» — то вже геть погано. А тут в «Хатчину» приїжджають сучасні стильні люди, проводять тут час, кажуть, що їм подобається. Діти дивляться — і це трохи рве їхній шаблон, бо вони думали, що все у місті відбувається. А виявляється, є категорія людей, які їдуть сюди, в село!
Взимку місцевих дітей зібрали на майстер-клас із розписування пряників.
— Розраховували, що прийде не більше п’яти учасників — лежав глибокий сніг і тріщали морози, а їх прийшло півтора десятка! — пригадує Дарина. На пряниковому майстер-класі, каже вона, зупинятися не будуть: — Може, вдасться зробити клуб англійської мови. А ще хотілося б привезти лекторів, які у формі гри розкажуть, як і для чого починати власну справу, як формувати власний бюджет.
Зіткнення рівнини й гір
Діти з Яворова справді приходять у «Дідову хатчину» «потусуватися» — на Фестинах бачу їх на всіх подіях: вони і слухають лекції, і танцюють на вечірці. Їхні батьки й діди теж тут. Вхід для усіх місцевих завжди безкоштовний. Утім, це не заважає їм добровільно жертвувати кошти на проект.
— Чи самі приносять гроші, чи скидають їх на Спільнокошт. Кажуть, що ми їм подобаємося, — усміхається Дарина.
[do action=”linked-post” attachment=”1″/]
Сусіди «Хатчини» допомагають не тільки фінансами — чи не важливішим є те, що вони діляться досвідом непростого життя у горах. Чи то провести майстер-клас із ткання ліжників, чи то порадити, як правильно доглядати за вівцями, — першими помічниками в цих питаннях завжди є сусіди. Про кожного з них тут є тепла історія. От, скажімо, пан Василь — неписьменний чоловік, який дає настанови щодо облаштування господарки.
— Дивуюся, наскільки мудрі поради він дає. Я подібних висновків доходжу через складні роздуми і певні життєві ситуації. А він — живе в горах і має природне чуття до життя, якого на рівнині не здобудеш, — каже Олег Луканюк.
Порівняння рівнини і гір зринає в нашій розмові знов і знов. Таке враження, що в «Дідовій хатчині» два світи межують — до жителів рівнин наближають гірську філософію. Наївно вірити, що її осягнеш за кілька днів, проведених у «Хатчині». Втім, за цей час цілком можливо відкрити самого себе з нового боку.
Тут є проста філософія. Ось листя, воно зелене. Ось вівця — вона бігає. Ніч — отже, треба спати. Шаблони і неправдиві бажання, які тиснуть на тебе в місті, тут спадають
— Я живу у місті, працюю над кількома культурними проектами, постійно зустрічаюся з величезною кількістю людей — словом, я з тих, хто не може без потоку інформації. Коли приїжджаю в «Хатчину», мені раптом усе це перестає бути потрібним. В горах живе інша Дарина. Тут є проста філософія. Ось листя, воно зелене. Ось вівця — вона бігає. Ніч — отже, треба спати. Шаблони і неправдиві бажання, які тиснуть на тебе в місті, тут спадають, — переконує Дарина.
Не шароварщина
Ледь не на кожній лекції Фестин мовці наголошують на закритості гуцульської культури. Так, гостей в горах уміють приймати («маєм гонір!», гордо кажуть вони самі про себе), але веселі дядьки в кептариках і постолах, які співають і дують в трембіту, — це гуцульська шароварщина, а не реальне тамтешнє життя з його турботами і його насолодами. Доступ до сокровенного треба заслужити. Треба бути своїм. Власник «Дідової хатчини» запевняє: сусіди (та й косівська громада загалом) підтримують його проект, бо Олег тут свій — нащадок людей, які жили на цій землі давно.
— Я впевнений, що навіть гуцули, які допомагали при зйомках «Тіней забутих предків», керували процесом так, щоб ці оператори, режисери й актори не потоптали їм сіно. Вони в першу чергу думали про траву, а не про фільм. Я впевнений! Трава — це пожива для худоби, а худоба для гуцула — ледь не божество. Що їм якісь кіношники? — розмірковує Олег.
Толерантність до простоти
У натовпі гостей «Хатчини» вловлюю двох місцевих — панів Петра й Дмитра. Перший був особисто знайомий з прадідом Олега Луканюка. Чоловіки приходять на забави «Хатчини», бо «цікаво знати, що тут роблять». Проект Олега та Дарини хвалять — кажуть, він притягує у Яворів туристів і робить село відомим.
— Сюди приїжджають такі ґречні люди! Незіпсуті цивілізацією, — ділиться думками пан Петро. «Зіпсутими цивілізацією» називає нещирих і поверхневих відвідувачів.
Втім, мені складно припустити, що такі можуть приїхати у «Дідову хатчину». Любов (чи хоча б толерантність) до простоти — чи не головна риса, яку повинні мати охочі потрапити сюди. До «Хатчини» найкраще їхати з власним наметом, якщо ж немає нічого, крім спальника, влітку спатимете під спеціальним навісом, в холоднішу пору — в будинку. Їжу (каші, супи й салати) просто на вулиці готують волонтери, яким, за бажання, можна допомогти. На величезній території віднедавна є електрика (встановили сонячні батареї, гроші на них зібрали через Спільнокошт), а до того зарядити телефон можна було тільки в одному місці неподалік генератора. Душ, умивальники та туалети — просто неба.
— Тут нема за що брати з людей гроші: сам розумію, що ні комфорту, ні умов, — каже Олег. — Тут інші цінності. Все — природно і без награності. Відсутність чіткої комерційної складової тільки сприяє особливій атмосфері, яка тут є.
Людина, яка намагається щось робити
Споглядаючи калейдоскоп облич, музичних інструментів, постійних співів, ватри і кількох казанків, у яких з ранку до ночі готують їжу, мені складно уявити, що «Дідову хатчину» як проект для відвідувачів могли закрити. Втім, було й таке — минулої зими.
Саме на новорічні свята згоріла стара хата — та автентична, де жив прадід Петро. Причина банальна — гості порушили правила пожежної безпеки. На щастя, нової хати, збудованої відносно недавно (останніми роками), вогонь не зачепив, але атмосферика місця після пожежі частково втратилася.
— Тоді ми мали враження, що помер хтось дуже близький, — згадує Дарина.
Утім, не минуло й року, як на згарищі постала відбудована хата. Працювали над будовою неспішно, але вперто.
— Встигли щось зробити — то встигли, ні — ну й ні. Тут нема оренди по $100 за квадратний метр, я нікуди не спішив. Скажу так: багато залежало від Бога — бували погодні умови, які взагалі не сприяли роботі.
Вислухавши історію незвичайного місця, надивившись на задоволених гостей «Дідової хатчини», ставлю Олегові й Дарині наше традиційне редакційне питання:
— Вважаєте себе успішними?
— Успішність — розмите поняття, а я таких не люблю. Краще вже називати себе «людиною, яка намагається щось робити», — одразу відповідає Олег.
Дарина роздумує над питанням довше. Каже, що є внутрішні і зовнішні маркери успіху, і краще таки орієнтуватися на внутрішні. Врешті пригадує цитату Мирослава Дочинця і каже, що керується саме нею: «Ніколи не думай, що ти досяг успіху… Перемагай не інших, а себе».
Фото — авторки.
