— У нас тут небагато ікон, — каже сорокарічний Сергій Гержина. — Ми поклоняємось Богу живому, молимося, спілкуємося і бачимо ціль — зміни в житті… Вам треба капці дати! А то як без них?
У приватному будинку на околиці Олександрії, куди можна заходити лише в капцях, розташований християнський реабілітаційний центр «Нове життя». Тут наркоманів і алкоголіків лікують Словом Божим і трудотерапією. Сергій — директор центру — всміхається, сідаючи за стіл. Перед ним відкрита Біблія з потріпаними від частого вжитку сторінками.
— Головне — щоб люди прив’язалися до Бога. Трудотерапія дає їм змогу не втратити себе потім, під час соціалізації. У Писанні сказано: те, що люди будують без Бога, це все на піску й рано чи пізно завалиться. Те, що з Богом, — на камені, навіки.
На вигляд Сергій радше скидається на офісного працівника, ніж на місіонера: акуратна коротка стрижка, ледь помітна сивина, усмішка на голеному обличчі, блакитна сорочка й темно-сині джинси. «Нове життя» він розпочав два роки тому. Каже, що навернувся на християнство, працюючи барменом у Кіровограді. Покинувши «грішну справу», пішов працювати на меблеву фабрику й навчатись до криворізького духовного коледжу. До Олександрії приїхав проповідувати, а потім відчув, що його покликання — допомагати залежним.
Залежних тут називають сестрами і братами, а Сергія — пастором.
«Богу служити хочу»
Тим, хто потрапив до «Нового життя», на два місяці забороняють користуватись особистими речами, крім одягу, виходити за територію центру та спілкуватись із рідними та близькими. Це потрібно, пояснюють, щоб відірватись від старого життя — того, де був алкоголь чи наркотики.
— Люди живуть за законом, а не на власний розсуд, — пояснює суворі правила Сергій. Живуть тут за чітким графіком: підйом о шостій ранку, молитва, робота, обід, молитва… «Чудити» — курити, вживати алкоголь чи наркотики, — у центрі не можна. Тих, хто порушує цю заборону, попереджають тричі, а потім — прощаються.
Щоденна праця — складова процесу одужання. Зазвичай підопічні «Нового життя» беруться за найпростішу роботу: копають город, прибирають сміття, переносять меблі. Сергій розміщує оголошення в місцевих газетах та онлайн-виданнях. Роботодавців про проблеми минулого життя не попереджають — хіба, якщо ті запитують.
— А навіщо? Яка різниця? Головне, щоб роботу добре виконали, — знадвору чути собачий гавкіт, і до кімнати заходить худенька смаглява жінка. Вона не підопічна — дружина. Тані двадцять чотири, мати — представниця ромів. Познайомились із Сергієм на вулиці, перетинались у церкві, невдовзі одружились. Коли говорить, завжди позирає на чоловіка, наче шукаючи схвалення.
— Разом пораємось у центрі й допомагаємо людям, — поспіхом пояснює Сергій. — У нас на реабілітації самі чоловіки. Жінок відправляємо в інший центр. Ми не можемо їх лишати, бо довелося б винаймати ще один будинок, аби не було ніякого непотребства.
Раптом знадвору чути собачий гавкіт. На порозі — Андрій. Йому близько п’ятдесяти, має зламаний ніс, у роті бракує зубів. Цей єдиний підопічний, що мешкає зараз у «Новому житті» постійно.
— Я на «ти» буду, добре? Люблю на «ти» до всіх говорити. Так зручніше! — сходу знайомиться Андрій. За словами пастора, він має інвалідність: «лікар сказав, що не буйний, але діагноз ми не уточнювали — розумово відсталий, можна так сказати…».
— Я тут тому, що Богу служити хочу, — пояснює за себе сам. — До цього пив, курив. А зараз кинув. Чай — будь ласка, але це все! — різкий сміх і широка посмішка. Таня йде ставити чай, Андрій поспішає їй допомогти.
— Йому потрібен сімейний догляд, бо він не здатен себе обслужити сам, — Сергій обережно підсуває Біблію ближче до себе. — Андрій як член родини. В нього сильна залежність від їжі — може їсти цілодобово і, я так розумію, не розбирає смаку. Часом зупиняємо, коли він починає щось надмірно солити. Даємо йому стільки, скільки їмо самі, то він на кладовище бігає по цукерки… — Таня ставить на стіл чай і тарілку з ласощами, й Андрій мерщій набирає собі печива.
Але спершу — молитва. Всі троє складають долоні докупи, опускають голови й заплющують очі, шепочучи один текст: «Благослови цю їжу…».
Коли розмова за чаєм торкається серйозних речей, Сергій поважніє. Видно, що готується сказати щось дражливе:
— Україна — одна з держав, що не відмовились від метадонового лікуваня. За рік-два цей синтетичний наркотик, залежність від якого сильніша, ніж від опіатів, викликає зупинку роботи нирок і печінки в наркоманів. Просто вбивають людей. Їх не лікують, із ними не панькаються. Навіщо? Головне, щоб не крали. Їх просто знищують…
«Гарна» біографія
Наступного дня Андрій залишається на господарстві сам: Сергій із дружиною поїхали до батьків у Кіровоград. Хмариться. Зранку чоловік молиться й готується взятись до роботи:
— Зараз буду сміття в сараї розбирати — курчаток будемо заводити.
Але спершу чай. Андрій запрошує до круглого столу надворі під яблунею. Складає хмиз до саморобної цегляної пічки та йде по сірники до флігеля. Тут він мешкає. Кімната завалена дрантям, уламками меблів. Ні опалення, ні світла — Андрій зігрівається вночі під кількома ковдрами. Розповідає, що кровні батьки віддали його до сиротинцю. Звідти хлопця забрали на усиновлення:
— Вони як побачили мене, відразу вирішили забрати. Мама сказала, що я як дві краплі схожий на них, — Андрій кидає запаленого сірника й папір до сухих гілок. Язики вогню починають лизати дно чайника. — В мене дуже гарна пам’ять була. І вчитися я любив! А як вірші розповідав… Після школи вступив до училища, відучився три роки на будівельника… Ой, парує, парує! Зараз ще підкину і все, аби тільки закипів. — Піднімає кришку чайника, зойкає — попікся.
Після училища Андрій пішов працювати до будівельної бригади. Там і почав прикладатись до пляшки. Мати сварила, коли приходив додому п’яний.
— Але матом — ніколи! — чоловік гордовито задирає підборіддя. Заливає водою чайні пакетики: рука трясеться разом із чайником, краплі окропу падають на ноги. На небі гримить.
— Я грому не боюся. Чого мені боятися? Я ж із Богом, він мене захистить, — Андрій починає молитися.
Він був одружений, але шлюб виявився фіктивним: дружина переписала будинок на себе, а чоловіка виселила до села за вісімдесят кілометрів від Олександрії.
— Наташа… Волосся в неї було коротке таке. Зараз я люблю жінок тільки з довгим волоссям, — сміється Андрій, розгортаючи цукерку. — Приїжджала до мене в село, казала, якщо буду пити, подасть на розлучення. Так і сталося. А тоді пішло-поїхало: шостої нема, а я вже п’ю. Сидимо з другом і сьорб-сьорб горілочку, а вдома добавка… Я вже й не пам’ятаю, скільки так жив. Автобіографія в мене дуже гарна.
До Олександрії вертався пішки. Дорогою випадково зустрів Сергія Гержину, який без зайвих запитань забрав п’яничку до центру.
— Я жити тут не хотів. Чудив. До циган пішов. У них можна було і пити, і курити, — зізнається Андрій. Тікав із «Нового життя» тричі. Нові друзі, в яких він знаходив притулок, узяли кредит на його ім’я — п’ять тисяч гривень, досі виплачує. — Останній раз мене не хотіли впускати, але Таня пожаліла і мене прийняли. Тепер Сергій Анатолійович мене любить, бо я в послушанні. А якби не був, то мене би у дім престарілих, і все. П’ю тепер тільки чай.
«Віра в Бога — також залежність»
— Ні, ні, тут не сідайте, — головний лікар Олександрійського наркологічного диспансеру Олексій Котляр не дозволяє сісти на стілець. Підходжу до кушетки. — Сюди теж не треба! Тут у нас пацієнти сідають. Я вас на диван посаджу.
Його колега, завідувач диспансерним відділенням Микола Кривоносов, бере калькулятор. Це поважний, сивий чоловік, що говорить тихо й повільно. На столі в нього порядок, на носі — окуляри.
— Та-ак, зараз порахуємо. 72 помножити на 600… От, — повертає калькулятор до мене. — Більще 15 мільйонів гривень на рік має наркобізнес із наших сімдесяти двох зареєстрованих залежних. Хто буде проти? Хто буде замовляти статті про шкоду наркотиків? Навпаки, пишуть, що замісну терапію вигадали, щоб наркомани повиздихали.
Слова Сергія Гержини про шкоду метадону лікар не підтверджує. Каже, за вісім років замісної терапії в диспансері не було жодного пацієнта, чий стан погіршився б від метадону.
— Припустімо, я з якоїсь причини — по дурості, з цікавості, — почав уживати наркотики. І жити без них уже не можу. Мені потрібно щодня п’ятсот гривень на це, але є інший варіант: приходити до диспансеру й отримувати пігулки метадону. Після цього я цілу добу нічим не відрізнятимусь від вас, — лікар указує на двері й вікно, показуючи, хто такі ці «ми». — Зникне потреба в наркотиках, не буде постійної думки, де дістати. Метадон приймають у вигляді таблеток чи сиропу. Такий наркоман не краде, не заражає інших і себе, як правило, нормалізуються відносини з рідними.
Метадонова терапія, за словами Кривоносова, зменшує шкоду для суспільства й самого хворого, але «зіскочити» не допомагає. За всю його практику лише троє наркоманів після замісної терапії не повернулись до опіатів.
— Те йому не подобається, се… Метадон кайфу не дає, а хочеться, — лікар дістає папери з шухляди. — До того ж, коли ти на метадоні, звична доза ширки вже не дає ефекту. Щоб покайфувати, дозу треба збільшити. А це вже ризик передозування.
Деякі наркомани, каже він, у пошуках кайфу переходять на амфетаміни та інші синтетичні препарати — це називається «перейти на аптеку». Як правило, після цього вже довго не живуть.
— Скільки років ви тут працюєте? — питаю. Лікар сміється:
— З вісімдесят сьомого. Господи, люди так довго не живуть, — і враз поважніє. — На жаль, лікарі, хірурги, терапевти в нас не сприймають алкоголіків і наркоманів як хворих. Ставляться до них як до сволоти, покидьків, яких потрібно вигнати. Мені знадобилося роки півтора-два, щоб зрозуміти, що вони хворі. Тих, у кого СНІД або туберкульоз, у диспансері приймаємо без черги — хочеться, щоб вони хоча б померли по-людськи.
За радянських часів у диспансері був цілодобовий стаціонар, де хворі могли відлежатись. Зараз лише приходять, отримують ліки і йдуть. Найбільше відвідувачів із дев’ятої до дванадцятої — в час, коли роздають метадон.
Проти християнських реабілітаційних центрів Микола Кривоносов нічого не має.
— Віра в Бога — це також залежність, але менше шкоди завдає, — розмірковує. — Думаю, взагалі не шкодить. Бувало, до нас на стаціонар приходили люди з релігійних спільнот. Спілкувались із наркозалежними, нікому не заважали, то й ми їм дозволяли.
Врятований дивом
Чоловік піднімається на третій поверх і прямує до дверей із написом «Шлях до життя». Дістає ключі й відмикає двері. Це Анатолій Тримбач, колишній наркоман.
Чотирнадцять років Анатолій сидів на ширці, а тепер очолює олександрійський благодійний фонд, що допомагає ВІЛ-інфікованим і наркозалежним, збирає використані та роздає нові одноразові шприци. Чоловік уже двадцять років хворий на гепатит С. І другий рік ходить до суду, де розглядають справу щодо його опікунства над сином.
Офіс захаращений картонними коробками з гуманітаркою. На стінах — грамоти-подяки за волонтерську працю.
Про минуле Анатолій розповідає з усмішкою. Колотись почав у вісімнадцять, коли служив в армії у Вознесенську. Тоді ширку спробували відразу десятеро хлопців. Одинадцятий, той, що приніс наркотик, був уже досвідченим наркоманом. Анатолію сподобалося. «Залізти в систему» він не боявся — вважав себе сильнішим: «Переламає мене, посиджу на пігулках, відлежуся, і все».
— Спочатку все було добре: нічого не болить, чудово почуваєшся. Якось думав, із понеділка кину. А коли понеділок настав, вирішив: не сьогодні, а з першого числа. Так воно день за днем, рік за роком…
У двері стукають. Заходить тридцятирічна чорнявка з намальованими бровами.
— Сідай, — жартівливо каже Анатолій. — Розповідай, як ти докотилась до такого життя.
— Та давай, і я піду, — жінці нетерпиться, вочевидь кудись поспішає. Анатолій простягає їй кілька пластинок із пігулками. — Нормальне в мене життя, чудове! — і вона мерщій виходить геть.
Анатолій пояснює: вона — ВІЛ-позитивна, що отримує від «Шляху до життя» медикаменти, які не дозволяють вірусу перейти у стадію СНІДу.
Повертаємось до історії. Розповідає: лікувався у лікарні, але нічого не допомагало.
— Лежу під крапельницею, пігулки п’ю і думаю: коли мене вже вилікують? Прийду додому і буду колотися.
Після чергового повернення додому Анатолій потрапив до реанімації з передозуванням. Уколовся в під’їзді, там утратив свідомість. Згадує, як уперше, ще в дев’яності, ходив до церкви «Блага вість» каятись. Вийшов на сцену, а в кишені ширка. Покаявся. Чекав дива, а воно не сталося: вийшов — знов уколовся.
— Та несподівано для себе зрозумів: шлях один. Тільки Бог допоможе, — чоловік киває головою вгору. — Став до церкви ходити, звільнився від залежності. Навіть дівчину завів… Але все почалося наново. Спочатку алкоголь. Потім почав колотись тим, що в аптеці можна купити. Не ширка, по кишені не дуже б’є. Наче й не наркотик, а заліз у нього так, що мало без руки не залишився. Хотіли відрізати по плече.
Якось додому до Анатолія прийшов знайомий пастор Саша із церкви «Вефіль». Запропонував помолитись за здоров’я. Гірше не буде, вирішив хлопець, і дозволив. А на ранок прокинувся із здоровою рукою. Лівою. І почав колотись у праву… Згодом вона теж загнила.
Ще в дев’яності, ходив до церкви «Блага вість» каятись. Вийшов на сцену, а в кишені ширка. Покаявся. Чекав дива, а воно не сталося: вийшов — знов уколовся
— Набридло мені так жити. Думав про самогубство: є таке поняття «золотий укол» — передозувався, і все. Але я тоді вже вірив у Бога, знав, що вбити себе — це в пеклі горіти вічно. За матір боявся. До лікарні йти не хотів, чекав, поки інфекція мене доб’є. Пішов, коли все почало боліти так сильно, що я вже по ночах спати не міг. Поклав мене хірург на операцію. Прийшов до тями в палаті інтенсивної терапії, мати поруч. Заввідділом сказав, що руку відріжуть — була вся синя, кров не йшла.
Але таки врятували. І руку. І його самого. Як — він і сам не знає достеменно. Тоді вже він «по-справжньому покаявся», навіть до церкви у лікарняних капцях бігав. Коли наступного разу намагалися спокусити наркотиками, знайшов у собі силу сказати «не хочу». Відтоді життя налагоджується. Він уже може рухати правою рукою, тримати в ній предмети, навіть писати. От і зараз стискає в ній гумову іграшку.
— Я ж іще дізнався, що в мене син є! — зненацька радісно вигукує Анатолій. — Від мене народила одна співмешканка. Коли дізнався, Едіку було шість. Зробив тест на ДНК, а він на 99,9% мій! — очі зі щасливих раптом стають злими. — Його баба за нього судиться. Розповіла малому, начебто в мене цироз печінки, і я зробив експертизу, щоб пересадити його здорову печінку собі! Він дуже мене боявся.
Суперечка між бабцею і батьком Едіка потрапила навіть на телеекрани — жінка розповіла історію про печінку в ефірі програми «Один за всіх». Попри все це, син живе у батька.
Печінку, уражену гепатитом С, Анатолій намагається лікувати. Потрапив до групи експериментальної терапії, яка коштує два мільйони гривень.
— Он на губах прищики повискакували, — показує пальцем. — Побічні ефекти.
У тридцять шість років Анатолій Тримбач вступив до університету і вже третій рік навчається на психолога. Ходить до церкви, не курить і не вживає нічого міцнішого за пиво з креветками. Каже, Біблія цього не забороняє.
Усі фото — авторки.
