Олекса Манн — український художник. Відомий мистецький проєкт Манна «Кодекс», нові сторінки якого можна знайти в соцмережах, сьогодні документує війну Росії проти України. Цей проєкт митця став одним з тих, які промовляють до глобальної аудиторії в міжнародних культурних інституціях, привертаючи увагу до України. У центрі уваги нашої розмови — відповідальність митців за те, що вони несуть у світ. А також життя Ужгорода до та після 24 лютого.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Як змінився Ужгород за ці місяці війни?
Місто змінилося декілька разів.
У перші тижні та місяці воно було наповнене людьми, які тікали з Києва, інших міст і прямували далі на захід. Ми їх приймали. У наших будинках на ночівлю зупинялися десятки людей, включно з дітьми, їхніми собаками й кішками. У масштабах міста цих людей були десятки тисяч. Багато хто виїжджав, багато хто проводжав. У цей час в Україну був і зустрічний рух, з-за кордону поверталися чоловіки.
Хтось залишався в Ужгороді, тож місто розрослося. Пригадую, як я виходив на набережну й зустрічав людей з усієї України, яких не бачив уже кілька років.
Яким був Ужгород у твоїх очах до війни? Мені свого часу як киянці він видався дуже затишним і красивим, проте тихим і повільним.
Я тут живу лише з 2015 року, переїхав сюди з Києва, тому мій погляд, як і твій, забарвлений попереднім досвідом. Я вирішив жити тут, тому що Ужгород ідеально підходить мені для роботи. Все місто — людиноцентричне за розмірами, за продуманим масштабом, пропорціями забудови. Весь центр у більшості будували архітектори-функціоналісти, що втілили свої ідеали гуманізму тих часів, що ставили саме людину за мірило і центр всього.
Я відчуваю, що така людяність урбаністичного простору добре впливає на мою нервову систему.
Також мені подобається, що з Ужгорода ближче їхати не в Київ, а в інші європейські столиці. Це дозволяє мені дивитися найсучасніші художні виставки в Братиславі, Празі, Берліні, Будапешті абощо. Ці виставки навряд чи колись доїдуть до Києва, тому я бодай так комунікую зі світом. Принаймні комунікував до 24 лютого.
Тобі не бракує Києва?
Бракує. Бракує двіжу, спілкування з деякими людьми, та вони й сюди в Ужгород приїжджають до мене в гості.
Але я народився в Алжирі, потім жив у Дніпрі, Києві, Львові, знову в Києві, потім в Ужгороді. Через це в мене немає такої вираженої регіональної ідентичності — я просто асоціюю себе ширше, можна сказати, з усією Україною.
Бачу в тебе за спиною скляні вікна, навхрест заклеєні скотчем, — такі ж у мене вдома у Києві. Ужгород відчувався як місто у війні?
Так, особливо на початку. Ужгород нагадував Касабланку 1940-х — упізнавалося все те, що ми бачили в кіно й читали в бітників. З одного боку — госпіталі, купа поранених, люди їдуть на фронт. Стояли черги у військкомати, формувалася місцева тероборона. З іншого боку — люди, що їдуть за кордон.
Як ти себе відчував як митець? Чи знайшов, де себе приткнути? Знаю, чимало людей почувались розгубленими.
Я одразу ж пішов у військкомат разом з друзями, став чекати, що буде далі. Натомість як художник я дуже довго не працював — просто як відрізало. Знаю від колег, що багато хто не міг прийти до тями й відновити роботу.
Як у художника в мене спершу не було можливості працювати. Я зустрічав, проводжав, організовував ночівлю, щось розвантажував і завантажував — постійно був зайнятий чимось корисним, намагався допомагати.
Потім я взяв себе в руки. Та як художник я й дотепер працюю мінімально, нині є інші задачі.
Проте мені здається важливим продовжувати мистецьку практику, не складати руки — якщо закинути творчість, це може призвести до розпаду особистості.
Я не жартую, сам бачив такі випадки. Тому вирішив зібратися — мені довелося це зробити.
Що ти зараз робиш як художник?
Далі працюю над своїм «Кодексом». Він мав бути повністю готовий саме на 24 лютого, щоб розпочати наступний етап кураторської роботи. Олександр Михед мав написати розгорнуті коментарі, бо цей проєкт має чимало «кишень», «коридорів» і реплік, які потребують додаткового пояснення. Був план видати книжку, презентувати на Книжковому Арсеналі, відкрити виставку. Та не склалося — почалося повномасштабне вторгнення.
З 24 лютого я після певної паузи вирішив продовжити «Кодекс» у щоденниковій формі, щоб візуальними засобами фіксувати те, що відбувається навколо.
За ці кілька місяців «Кодекс» почали помічати, мене запрошують на виставки, пропоную до експозицій окремі частини проєкту. Вже були виставки у Відні, Брюгге, Цюриху, Брюсселі, Варшаві, Львові — виставлялося від 5-10 робіт до сотні.
Проєкт експонується шматками, проте комплексної виставки не було. Він достатньо масштабний, там 5 частин і 460 графічних листів, це фактично мій власний епос. Хотілося б це зробити, та наразі це не на часі.
Далі запитаю про твій голос як художника та загалом голоси українських митців у світі. Твоя присутність за кордоном може на щось вплинути?
Думаю, кожна війна потребує культурної експансії.
Важливо показати світові Україну як країну, що воює за свободу, несе світові цінності свободи. По тому люди починають цікавитись українською культурою, передумовами цієї свободи та готовності її захищати.
Ця війна — не за політичні чи економічні свободи, а за власну ідентичність. За те, ким ти себе вважаєш, ким себе усвідомлюєш, ким себе називаєш. Етнічна компонента тут точно не основна і не відіграє ролі. Саме тому росіяни, усвідомлюючи це, чинять геноцид проти українців. Люди на Заході також це розуміють і починають цікавитись Україною, зокрема її мистецтвом.
Так, наша культура й раніше була представлена в світі, але дуже фрагментарно, лише окремими проєктами. Тепер є запит на більш об’ємне представлення — і це вже робота для культурних менеджерів.
Якщо культурна експансія важлива, то яку Україну ми маємо в ній показати, що маємо сказати?
Маємо показати Україну такою, якою її виборюємо. Пафосно звучатиме, але це справді Україна з цінностями демократії, свободи, прав людини. З протилежного боку стоїть тоталітарна свідомість, помножена на тоталітарні практики та культуру бідності. Це анти-свобода.
Ми маємо демонструвати цінності, в яких збігаємося з європейськими цінностями. Ми можемо їх не тільки декларувати, але й обстоювати.
Когось могло здивувати, як сьогодні символами стають нібито старі й мало чи не банальні мистецькі твори. Та ж «Червона калина» перетворилася на один із музичних гімнів цієї війни, що є глобально впізнаваним. Які ще твори чи символи отак по-новому заграли? Можливо, навіть щось «нафталінове» набуло нового звучання?
Будуть переосмислені всі шари культури, включно з сучасним мистецтвом. Думаю, і в нашому сучасному мистецтві також вистачало «нафталіну» — деякі з сучасних художників досі пережовували те, що було актуальним у світі в 1950-60-х. Також будуть переосмислені й художній індивідуалізм, і колективні голоси, що нібито транслювали певний суспільний консенсус.
Сам для себе я сформулював думку про те, що війна є бінарною. Крім жахів війни, є й факт переосмислення знакових речей і феноменів. Наприклад, для мене особисто втратило актуальність усе, що я раніше робив, моє життя різко змінилося. Рано підбивати публічні підсумки, оскільки я сам їх досі не сформулював.
Я від багатьох митців чула, що 24 лютого стало моментом переоцінки власного доробку. Дещо не пройшло оцінки актуальністю в новій реальності. У твоєму випадку щонайменше проєкт «Кодекс» витримав і триває.
Це тому, що я не мав сил починати щось нове, а мені потрібно було бодай якось фіксувати реальність. Тож «Кодекс» змінився і став щоденниковим. До речі, він і починався за кризових обставин — із початком пандемії навесні 2020 року. Мені давно хотілося розібратися з власними думками про життя, смерть, ідеали, тож з’явилася нагода попрацювати над власним індивідуальним епосом.
Навіщо художники під час війни?
Я би взагалі запитав: навіщо художники?
У мене є теорія, що весь світ, у тому вигляді, в якому ми його знаємо, вигадали художники. Всі сенси інтелектуального світу, весь матеріальний світ навколо нас, навіть такі речі, як кохання, які, здавалось би, були завжди, — вигадані митцями.
Звідси й висновок про призначення художників — проєктувати, осмислювати і структурувати цей світ, а значить, і таку умовну категорію, як “реальність”. Мистецтво — це перша сакральна практика в нашому світі. Вся культура, яка нам відома, насправді дуже коротка. Їй лише 40-45 000 років. У контексті часу існування життя на планеті — це мізер. І почалась вона з тої самої лінії в печері Альтаміри, яку провів художник, який був і шаман одночасно.
Умовно кажучи, ця майстерна лінія — це все, що у нас є. І тоді вона означала все. Зародження релігії, тому що пояснювала, як побудований і працює цей світ. Зародження традицій, тому що пояснювала, звідки ти взявся, Зародження медицини і анатомії, тому що казала, куди саме спис треба встромляти. Зародження фізкультури, тому що демонструвала, як правильно бігти на полюванні.
Усі ідеї, на яких базується цей світ, вигадані художниками в широкому значенні цього слова, починаючи з тих прадавніх часів.
Від гуманізму і просвітництва до пропорцій квартир, у яких ми живемо, та вікна, в яке дивимось на зовнішній світ, до майки, в який ходимо, і виделки, якою їмо. Адже художники не лише продукують культуру, але й мають професійний інструментарій для узагальнення та розуміння всієї цілісної композиції — вони можуть осягнути всю картину.
Тому я думаю, що художники мали б розуміти власну особливу відповідальність за те, що вони показують, підсвічують, озвучують. Митець несе відповідальність за те, які ідеї він продукує або тягне.
Це цікаво зіставити з твоїми словами про особисту індивідуальність митця та індивідуальну свободу. У нинішніх реаліях з’явились очікування щодо одностайності в ключових питаннях. Грубо кажучи, жодна індивідуальна свобода сьогодні не легітимує те, що той чи інший митець — ватник. Пропоную далі поговорити про межі індивідуальної свободи — де вони?
Я знав достатню кількість ватників, які або перевзулися, або ж сидять і не відсвічують. Вони бояться, я це відчуваю. Але не вірю, що вони відчувають свою відповідальність за те, що діється.
Водночас я не вірю в те, що всі раптом стали на проукраїнські позиції. Підозрюю, чимало людей зачаїлися і чекають, що буде далі.
До того ж, зараз раптом стало модно бути порядною людиною. Відкрилось те, що було очевидно, але не їм. Це — шовінізм, нацизм і імперськість російської культури. Нікому не хочеться бути мудаком і мати вигляд мудака. Всередині груп, які займаються культурою, політикою та іншими жанрами продукування сенсів, порядна людина — це та, що стояла та стоїть на проукраїнських позиціях. Яка є зараз синонімом боротьби за свободу.
Тепер мені цікаво, як так сталося, що раптом «прозріли» люди, які роками тягнули сюди «великую русскую культуру»? Невже їх вразив геноцид проти українців з боку росіян? Але як так, що ці люди раніше не бачили та не усвідомлювали цього геноциду? В Криму й на Донбасі з 2014 року це відбувалося не менш масово — важко було цього не помітити…
Ти говориш про відповідальність за те, щó митець тягне в цю реальність, щó підсвічує. Якими є, на твій погляд, речі, які точно не варто нести та підкреслювати?
Я думаю, це російські імперські шовіністичні наративи, з якими нам доведеться важко боротися й долати їх. Адже наразі триває війна сенсів за те, чи ми будемо вільною державою, а чи частиною імперії.
Коли я отак пояснюю на пальцях, усе виглядає дуже просто. От тільки в деяких людей у голові так насрано, тому вони навіть цього не розуміють.
Наприклад? Що важко пояснити?
Наприклад, пам’ятник. Є люди, які думають, що пам’ятник — це про минуле, історію і пам’ять. Але пам’ятник — це цивілізаційна мітка. Вона свідчить про те, кого та що саме ти вважаєш гідним стояння в публічному просторі. Це і є відповіддю на питання, що не так із Леніним чи Пушкіним, пам’ятники яким почали скидати під час «ленінопаду» та «пушкінопаду».
І що не так із Пушкіним? Як ти це пояснював?
З Пушкіним все не так — починаючи від його творів, поцуплених у Байрона і насичених імперством і шовінізмом, і закінчуючи тим, що ці пам’ятники та назви вулиць ідеологічно натикані в кожному селі. Це банальна колоніальна й імперська мітка території. Мовляв, немає в Україні своєї літератури, то получайте Пушкіна, читайте.
Я радий, що ті пам’ятники познімали. Ту кампанію одночасно починали різні люди з різних міст — все ж таки колективна свідомість існує. Проте досі не всюди цей процес завершився.
До речі, я згадала, що саме ти придумав дотепний термін «пушкіністи». Кого ти ним позначаєш, до кого звертаєшся?
Я почав вживати «пушкіністи» як замінник слова «кацапи» та його синонімів, за які мене банили в соцмережах.
«Пушкіністами» я називаю російських нацистів, носіїв імперської шовіністичної свідомості. Тобто, фактично, всіх росіян. Це ідентичність.
Навіть якщо вони розповідають щось про ліберальні цінності і що вони «не такі», цей шовінізм у них обов’язково вилізе. Це константа.
Загалом ти багато пишеш про російські контексти та діяння «пушкіністів». Чому тебе-художника потягнуло в цю публіцистику про росіян?
Я намагаюся довести це до абсурду — це моя задача як художника. В нас іде війна з пушкіністами, то я про пушкіністів і пишу.
Що твій багаж художника та вміння узагальнювати, бачити всю картину, допомагає зрозуміти про війну? Адже вона дуже візуальна. А з лютого 2022 року вона відбувається мало чи не в прямому ефірі — іноді росіяни гинуть на наших очах прямо під час власного ж стріму в соцмережах. Як би ти узагальнив і описав, якою на вигляд є війна?
Жахливою. Масштаби тваринної підлості, які ти бачиш фрагментами, але можеш додумати та уявити собі, — вражають. Потім нам відкриється повна картина, як це сталося в Бучі, Ірпені, Бородянці, Ізюмі, Балаклії, і світ знову жахнеться.
Також війна бінарна. Це, з одного боку, війна красивих розумних людей. Але, з іншого боку, вона моторошна.
У часи Другої світової новини про події доходили до людей дуже довго, іноді аж за декілька місяців одна область країни дізнавалась про те, що інша область звільнена чи окупована. Сьогодні ж усе відбувається блискавично — ми швидко отримуємо нову інформацію.
І так само швидко її забуваємо. Не впевнена, що досі для всіх однаково яскравими залишаються картини лютого чи березня — їх витісняють нові й нові жахіття, що відкриваються в деокупованих містах.
Тому наша задача працювати як транслятори, кричати з кожної праски. Центральне повідомлення — що росіяни чинять в Україні геноцид.
Я впевнений, що це головне завдання для всієї культурної спільноти, для всіх, хто виступає на будь-яких світових майданчиках.
Ти говорив про жахливе обличчя війни, і я пригадала перші образи з твого проєкту «Кодекс». Ти говориш, що він почався в часи карантину, та він пронизаний — принаймні в моїх очах — емоцією жаху війни. Якою була твоя емоція?
Цей проєкт і про війну також. Я ж не рисую війну, я зображую змінену війною свідомість і дійсність. Цей проєкт автобіографічний, через мою власну автобіографію там є осмислення всього, що мене оточує, турбує і про що я рефлексую. Там немає жодної літери, немає слів, він чисто пластичний. Я поставив собі таку художню задачу і її виконую. Це моя щоденна практика. Була. Зараз ні.
Та ти його називаєш невербальним романом, тобто якась структура є.
Він створений за принципом індивідуального епосу. В ньому є своя динаміка — чотири частини, чотири класичні світові сюжети, на яких будується вся світова культура і які колись класифікував Борхес. “Повернення”, “Пошук”, “Облога фортеці” і “Самогубство Бога”. Він побудований за математичною формулою, за якою і розвивається вся його композиція і решта складових — ритміка, динаміка, акценти, тональна і кольорова конструкція і таке інше.
Вся війна, яка зараз відбувається, там є. І мені хотілося показати війну та запобігти деяким речам. Сама по собі форма кодексу як протокниги, зведення ідей, законів і правил, відома дуже давно. Фактично це ознака цивілізації, коли людина почала фіксувати набутий досвід і осмислювати дійсність. Від кодексів Стародавнього Риму, цехових, алхімічний і релігійних кодексів Середньовіччя, до різноманітних бестіаріїв, Атлантичного кодексу Леонардо Да Вінчі і різних постмодерністських творів мистецтва.
Зараз у мене це вже мета-модерністський проєкт, який, крім усього, зроблений з великою кількістю кишень, рукавів, відсилок, ключів і омажів на твори, які на мене вплинули і якими я як художник захоплююсь, які переосмислюю. Тобто це кодекс моїх пластичних ідей в діапазоні від реалізму до абстракції, а також моя ж власна критика цих ідей, зроблена графічними засобами — лінією, точкою і плямою.
Якщо говорити про стереотипи, то Ужгород має образ міста, нібито далекого від усіх фронтів. Чому війна для тебе — такий близький сюжет?
Через те, що в мене багато близьких на війні. Тому вона зі мною кожного дня. Географія не має жодного значення, я просто тут живу. Тим більше що невідомо, коли мене призвуть конкретно на фронт, це може статись хоч завтра.
Саме тому я кажу про стереотип — включно з жартами про ужгородську тероборону.
Яка зараз воює на нулі. І яка опинилась там раніше за багатьох, особливо тих, хто продукував такі жартики. Про неї вже складають легенди, як і про 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.
Невідомо, де і я сам опинюся найближчим часом. Колись я зможу розповісти про весь свій анабазис у військкоматі у перші дні війни, але поки не хочу про це говорити.
Ти відчуваєш тиск через те, що сам не на фронті?
Так. Це мій внутрішній тиск, не зовнішній. Але ніхто не думає про те, що не на фронті можна бути вічно. В якомусь з ешелонів я опинюся.
Ти готовий до цього?
Важко сказати. Думаю, ніхто не готовий. І я теж. Скільки б ти собі цього не уявляв.
Сьогодні на фронті зустрічаються всі — різні верстви населення. Можливо, навіть там є ті пацики, яких колись можна було побачити в рамках проєкту «Жлоб-арт», який нас з тобою свого часу і познайомив. Ти думав про цих героїв і те, як вони змінилися?
Тоді був такий період, і це було соціальне-критичне мистецтво, часто доведене до повного гротеску. Цей проєкт був не про пациків, а про ментальну прошивку жлоба. Як вона впливає на наш соціум і куди може привести. Пацики траплялися лише як фрагментарний впізнаваний образ.
І проєкт, символічно, закрився в Арсеналі 21 листопада 2013 року, коли почався Майдан. І жлоб-арт вийшов на вулицю, і почалась війна людей проти жлобів, яка триває і досі.
Що це за прошивка? Ми сьогодні їх впізнаємо у сучасній реальності?
Звичайно. Як же, все на місцях. Нікуди не ділось. Може тільки трохи підрихтувалось напильником. Пацики на початку 2010-х років спокійно ні про що не думали, тепер вони стали нашим начальством. Пацики зробили таку кар’єру за ці 8-9 років. Ті пацики завжди з нами.
Умовний пацик не розуміє, чому не можна слухали шансон у маршрутці або читати газету «Вєсті», дивитися канал «РТР Планета». Вони не розуміють, що з цих джерел їм у голову заливають ворожу пропаганду й чітко встановлюють ті культурні маркери, які врешті їх формують.
До 24 лютого 2022 року ця прошивка означала, що людина не дуже хоче витрачати гроші на армію, натомість хоче будувати дороги та отримувати відкати. До 24 лютого 2022 року ця прошивка означала, що людина не вірила у реальність вторгнення. Ці люди не хотіли чути важливого, того, що їм кажуть усі західні розвідки та просто розумні люди, проте були не проти «порішать», «зазирнути у вічі путіну», зухвало радили «розслабитись і поїхати на шашлички на майскіє» й уникнути проблем. У результаті проблем не уникнули мільйони людей. Це вартувало життів. Так і виглядає ця прошивка, якщо її спростити до знайомих прикладів.
Ти не думаєш, що хтось із них поміняв парадигму — бодай після 24 лютого?
Є люди, які не вірять, що стару проводку спалять обігрівач, електрочайник і праска, якщо їх увімкнути одночасно. Таким людям треба дочекатись пожежі, в якій усе згорить, аби замислитися про особливості використання електродротів. Так само все це працює і серед глобальних сенсів. Так само, як приклад, у багатьох було і з російським контентом і російським наративом.
Річ не в тому, чи замінили вони шансон на більш патріотичний плейлист. А в тому, що вони не розуміли, що все це з собою несе.
Та можливо, їм справді розхотілося це слухати після першого «прильоту». Знов-таки, треба було дочекатися, поки хата згорить чи зруйнується.
Можливо, так і відбувається еволюція. Дарвін точно щось знав. Не всім було очевидно, що окупація 2014 року переросте у більшу війну. Що ж, тепер ми дуже швидко еволюціонуємо — за кожен місяць великої війни рухаємося щонайменше на десятиліття вперед за раз.
Те, що до людей так довго доходило, — це насправді жахливо. Та тут є й позитив — ми почали дуже швидко рухатися та вчитися. Але платимо за це страшну ціну.
Опиши образ України після перемоги — якою вона буде?
Мені складно це описати. Думаю, йдеться про абсолютно новий суспільний договір. Війна спричинить очищення в багатьох спільнотах, а також очищення свідомості, що стане результатом пережитого екстремального досвіду. В оновленому суспільстві йтиметься про серйозний компонент свободи — ми його собі відвоюємо.
Інакше описати я не можу — візуальний образ є невербальним мистецтвом, слова тут не надаються.
