Відомий за фільмом «Зима у вогні», що його цьогоріч номінували на премію «Оскар», ізраїльський режисер Євген Афінеєвський в рамках IV Lviv Media Forum розмірковував про фільм як медіа та внутрішню кухню індустрії документалістики.
Сьогодення — золотий вік для документалістики. Він дає багато можливостей для реалізації документальних фільмів. А вони повинні нести просвітницький елемент.
Документалістика сьогодні затребувана — вона може заповнити інформаційні прогалини міжнародних медіа, додати контенту про конкретних людей, події, проблеми. Актуальних тем — безліч. Часом люди не можуть зрозуміти, що насправді відбувається в тій чи іншій історії. Автори-документалісти мають можливість створювати матеріали на інтригуючі теми і таким чином нести просвітництво у маси.
Нині багато хто займається документалістикою. Навіть відомий режисер Мартін Скорсезе робить документальні матеріали. Важливо піднімати соціальнітеми. Скажімо, у медіа-просторі США інформація про Сирію дуже обмежена. Те, що я побачив у Сирії на власні очі, коли працював там над фільмом, – кардинально відрізняється від того, що розповідають ЗМІ. Світ майже нічого не знає про те, що відбувається у Сирії. У ЗМІ інформація лише про величезні потоки мігрантів. Але багато хто навіть не розуміє, чому люди покидають свої домівки. Інформації про це майже немає. Автори повинні зачіпати такі проблеми. Необхідно робити документальні фільми, які можуть змінити світ. І для цього не потрібно спеціального обладнання, особливого акторського складу чи сценаріїв. Треба лиш мати ідеї, брати камеру і їхати.
Зі свого досвіду роботи в Україні чи в Сирії можу сказати, що треба бути відкритим і залучати до роботи місцевих людей — вони допоможуть бути об’єктивними. Коли ми знімали Майдан, багато речей були очевидними для тих людей, які мене оточували. Я рекомендую бути відкритими для співпродюсерства, розмовляти з людьми і отримувати поради. Лише так можна створити інтригуючу, конкурентну історію, яка матиме глобальний характер та масштаб.
Аби документальна історія була автентичною, емоційною та справжньою, не треба проводити попереднього інтерв’ю з персонажем. Я ніколи сам такого не роблю (здебільшого це робить хтось інший за мене), бо не хочу знати їхні відповіді наперед. Інколи я рекомендую режисерам-початківцям знайомитися зі своїм персонажем, але не говорити про тему — інакше історія, розказана на камеру, втратить справжність.
Коли я працюю над фільмами, намагаюся бути об’єктивним, але часом це непросто. Тому я потребую допомоги своїх друзів, які можуть бути об’єктивними. Це логічно — коли працюєш над фільмом, знаєш всю інформацію від «а» до «я». Відповідно, друзі стороннім поглядом можуть краще відчути чого бракує, а чого — занадто багато.
Документальним фільмам потрібен сценарій. Але не традиційний, де прописані усі діалоги, а більш схематичний: пояснюємо, з ким будемо розмовляти, на яку тему звернути більше уваги. Адже персонажа потрібно зуміти наштовхнути на певні відповіді. Фактично це структура матеріалу, якою надалі варто керуватися для створення усієї історії.
Мене запитували, чи наш фільм «Зима у вогні» був відзнятий за сценарієм. У нас була дуже проста ідея, і ми за нею йшли: історія Майдану була написана самою історією. А ми лише документували цю історію.
Для мого фільму про Сирію я кілька років перед тим слідкував за подіями у країні. Сюжетну лінію для себе попередньо бачив — працював з архівами. У сценарії зазначив, які типи інтерв’ю хочу показати. Я повернувся у минуле на п’ять років, бо хотів створити діалоги. Такий сценарій можна назвати інструкцією до дії.
Іноді ми думаємо, що немає сенсації у фільмі. Але вона є в багатьох речах. Мені здається, що історії можна розповісти різними способами. У фільмі про сирійців я знайшов сенсацію, якої ніхто раніше просто не шукав.
Не бійтеся виходити за рамки. «Зиму у вогні» я створив, порушуючи усі правила, і це спрацювало. Тож експериментуйте, робіть свою історію так, як ще ніхто не робив, — і тоді буде сенсація.
