Займатись сексом за гроші українським законодавством заборонено. Тому на папері ніякої індустрії інтимних послуг в Україні немає. Реально вона, звичайно ж, є. І працює доволі успішно. Не маючи ані ресурсів, ані механізмів, ані бажання боротися із цим явищем, держава дивиться на нього крізь пальці, дозволяючи секс-індустрії існувати в тіні.
Утім, слова «проституція» жінки, що продають своє тіло, воліють не вживати. Майже кожна з двадцяти дівчат, що у Києві погодились на відверту розмову, вірить, що незабаром повернеться до звичного життя, заробивши грошей для себе або своїх рідних. Але піти з «професії» вдається небагатьом.
Великий гріх
За даними доброчинної організації «Конвіктус», що допомагає цим жінкам, 38% секс-працівниць утримують неповнолітніх дітей. Іще 11% забезпечують родичів. 7% — своїх чоловіків.
— Я поганий приклад для своїх донечок, — сухо шелестить губами тридцятитрьохрічна Настя. — Гидко так, що не уявляєте, але… Працюю через «не можу».
Портрет цієї чорнявої коротко стриженої жінки із запалом намалював би середньовічний художник: округлі форми, згрубілі руки, великі очі над подушечками щік. Погляд Настя ховає: їй важко зізнаватись у тому, чим займається в цій трикімнатній квартирі з величезним плазмовим телевізором і дзеркалами на стінах.
Влітку минулого року дівчина переїхала із Західної України до столиці — шукала роботу. Піти у секс-індустрію їй порадила знайома, яка сама так заробляє. 95% київських «нічних афродіт» — приїжджі.
— Не скажу, що в захопленні від роботи. Є жінки, які люблять це діло. Чи професіоналки, чи самоучки, — Настя гірко сміється. — Я тільки класику…
Цок-цок-цок-цок… До кухні разом із стійким запахом парфумів влітає висока пишногруда Анна: копиця рудого волосся, підведені чорною фарбою очі, глибоке декольте, шкіряна міні-спідниця. На вигляд їй близько сорока. Збирається на виклик.
— Настю, ти моєї сережки не бачила?
Допомагає шукати сережку пишнотіла Саша, яка за віком цілком могла б бути моєю бабусею.
— Ей, ви чого заважаєте? Не бачите, розмовляю? — нервується Настя. Вона готова відкритись незнайомці, але не хоче, щоб її розповідь чули сусідки.
— От є в дівчат список додаткових послуг, а я не можу. Гидко, — з кожним словом Настя дедалі глибше поглинає голову плечима. — Чоловіка нема, розлучилися. Старша донечка вже в технікумі вчиться, я бачу її в медичному халатику. А молодшій тринадцять, вона любить співати і танцювати. Доньки думають, що я продавчиня в супермаркеті. А я терплю і просто мрію, щоб мої дівчатка були щасливими.
Настя раптом завмирає, занурюючись у спогади, і всміхається сама до себе. Розплющує очі за декілька секунд:
— Я християнка, вірю в Бога. Але відколи почала цим займатись, порогу церкви не можу переступити. У Біблії написано, що це великий гріх. До сповіді не можу піти. Ну що — посповідаюсь, а ввечері далі піду то робити, бо гроші дітям потрібні?
Заробивши необхідну їй суму, Настя планує повернутись додому. Про те, щоби знову вийти заміж, не думає:
— Познайомилась у Києві з одним чоловіком у супермаркеті. Хороший, — всміхається. — Але, коли почала працювати тут, зробила все для того, щоб ми розійшлися. Не змогла б йому в очі дивитися й паралельно тут, з іншими…
— А якби ви пішли з цієї роботи, зателефонували б йому?
— Можливо… Він мені дуже сподобався…
Адвокат знедолених
Середній вік української секс-працівниці — тридцять, хоча ще кілька років тому переважали студентки. Освітній рівень також зріс: більшість має професійно-технічну, а кожна четверта — вищу освіту.
— Електрошокер і балончик — ото і вся моя защіта, — демонструє, що має в сумці, Віка. Їй 24. — Є квартири з охраною. Але там такі штрафи, що дівчата не можуть заробити. А я тут працюю на свій страх і ріск. Доводиться контакти з тими ж ментами підтримувати. Було таке, що приїхали на виїзд із дівчинкою, а там не двоє, а четверо мужиків, і всі бандити. СМС написали, менти приїхали і нас забрали.
Вогневолоса, струнка, вона сидить на широкому ліжку трикімнатної квартири в центрі столиці: прості джинси, однотонна футболка, невкладене волосся. Щойно їй зателефонує оператор, вона застрибне у сексуальну «робочу уніформу». А в цей час удома на неї чекатиме восьмирічна донечка. Щоранку після нічної роботи Віка збирає її до школи. Так живе уже рік. Раніше працювала двірником і вела корпоративи, але грошей не вистачало:
— Сестра виходила заміж — це великі гроші. Пішла сюди на місяць, щоб сестру видати, а лишилась на рік. Порахуй сама: в наш час за такої економічної ситуації ти не заробиш. Я тут за дві зміни дитину до школи зібрала: канцтовари — дві тисячі, нова форма — три. Вісім штук у сумі.
Тепер, щоб отримувати стаж і державну допомогу на дитину як мама-одиначка, дівчина платить іншим двірникам, аби прибирали замість неї. До свого нічного життя теж ставиться винятково як до роботи:
— Постійно думаю, для чого це роблю. Буває, без «наркозу» не можу працювати, такі клієнти трапляються. Закінчився час, він пішов, я на кухню — коньяку хряпнула, включила душ, поплакала, заспокоїлася. Всьо. Це моє, — Віка торкається рукою до грудей, — і більше нічиє.
Після року такого життя Віка не хоче більше жодних стосунків із чоловіками.
— Більшість вважає нас шматком м’яса. Мовляв, ти проститутка, а значить, я можу робити з тобою все, що захочу. Не вірю словам! Кожен другий: «Сонечко, жінку лишу, до тебе переїду». Ага! Більшість клієнтів жонаті. Приходять сюди по те, чого дружини не дають: нові пози, наприклад… — дівчину пересмикує. — Вони мені огидні. Я вихована так: якщо любиш людину — не зрадиш її. З цієї причини я з другим чоловіком розійшлася.
Розчарована в чоловіках, Віка, натомість, навчилася цінувати жіночу дружбу.
— Тут дівчата за тебе до останнього стоять: і в бійку влізуть, і клієнта випхають.
Майже кожну з її подруг привели до проституції сімейні негаразди. Своє ж покликання Віка бачить у тому, щоб захищати «простих» людей:
— Дуже шкода стариків, молодьож, таких дівчат, у яких дуже рано з’являються діти. Вони своїх елементарних прав не знають. Мої батьки часто скандалили, тато постійно маму лупив. Я пересиджувала скандали у сусідів. Якби тоді мамі пояснили, як себе захистити, батько боявся б її бити. Хтозна, можливо, і я б тут не опинилася. Тому зараз я вчусь у двох університетах: соціальна робота і адвокатура. Наступного року закінчу право у приватному виші й буду працювати, — усміхається.
Життя тільки починається
Секс-працівниці працюють по-різному. Одні — індивідуалки, інші — мають покровителів. Перші ризикують більше, але всі гроші залишають собі. Другі віддають сутенеру половину, а часом і вісімдесят відсотків заробленого.
Про інше життя тридцятивосьмирічна Марія хіба що жартує. На вигляд їй нема і тридцяти: фігура дюймовочки, руде волосся. Сидить на кухні огорнута хмаркою цигаркового диму із запахом алкоголю. Попільничка вщерть заповнена недопалками: інтим-працівниці багато курять. В секс-індустрію Марія прийшла три роки тому — щоб сплатити кредит, оформлений родичами. Про найдорожче — трьох племінників — готова говорити годинами.
— Вони для мене все. Марсіку моєму п’ять рочків, її ніхто не хотів у зоопарк повести, а я повела. Як встала, як протверезіла! Чужих дітей не буває. Навіть тут, коли хтось не витримує, кажу: ану зберися, в тебе діти!
Жінка голосно та істерично сміється після кожного речення — нетвереза. Родичі знають, чим займається Марія.
— Краще сказати зразу, аніж чекати, поки менти почнуть шантажувати — або плати гроші, або розповімо родині.
Своїх дітей дівчина не має. Її чоловік — майстер спорту з рукопашного бою — був «медвежатником» у 90-х. 1998-го його застрелили. Тоді Марія була на п’ятому місяці вагітності. Через нерви втратила дитину й більше заміж не виходила.
— Я однолюб. Нести на собі тягар мертвої людини дуже важко. Він досі зі мною. Коли останнього разу їхала додому, пішла до чоловіка на могилу з гранчастим стаканом: «Вставай, я тобі сказала, вставай! Мені дуже погано…».
Склянка в її руках трясеться, на почервонілі очі навертаються сльози.
— Не знаю, за що мені втриматись. Пустота… Є біда, горе, щастя, любов — вони заповнюють людину. А пустота — найстрашніше в житті. Усе життя шукала, чим її заповнити. І не знайшла. Кажуть, після сорока життя тільки починається. Ще два роки протягну, а там як заживу-у-у… Вийду з цієї квартири, піду шукати своє жіноче щастя. Сяду на лавку, посиджу — і прийду назад.
Двадцять років тому Марія працювала в книгарні:
— Дуже Айн Ренд люблю, «Атлант розправив плечі». Давно її читала…
Дівчина мотоцикліста
85% чоловіків, які користуються послугами секс-працівниць, — одружені.
— Слухай, я так жерти хочу, — плескає себе по животу тонесенька Інна, одягнена у спокусливо червоний брючний костюм.
— О! — її колега Даша дістає з холодильника недоїдену пачку чипсів. На дівчині тоненький домашній халат.
— Інші на нову базу переїхали, а ми з тобою тут удвох лишаємось. Тепер можна буде нормально їсти зготувати: борщику якогось, картопельки, — вдихає уявний запах смаколиків Інна поки Даша ставить на плиту чайник. Це звичайна двокімнатна квартира в центрі Києва: в кожній кімнаті велике ліжко, на кухонному столику горять свічки — ілюзія романтики. На годиннику дев’ята вечора.
Дзз-зз-з-зз… Дзи-и-и-нь… У двері заходять два клієнти-іноземці:
— Іще нікого нема, приходьте за годину, — англійською діловито вказує Даша, і худорляві клієнти, яким на вигляд нема і тридцяти, чемно йдуть. — Це мої вчорашні. Тут тільки я англійську знаю.
— Ти прикинь, що вона вчора начудила, — киває на Дашу всміхаючись Інна. — Заходимо в магазин, вона трохи піддата, я до продавчині культурно: «Дайте пачку презервативів, будь ласка!». А Даша кричить через весь магазин: «Та нахера ти береш гандони? Нам учора два ящики привезли!». Тепер мені заходити туди соромно.
Презервативи дівчатам привозить безкоштовно доброчинна організація «Конвіктус».
Даші — дев’ятнадцять, у цій професії вона уже чотири роки. Вдома на дівчину чекає семимісячний син. Його батько загинув — розбився на мотоциклі напідпитку.
— Я була дитиною в золотій клітці. Набридло, почала вибрикувати: мовляв, доросла, можу все сама. І пішла з дому. Не мала що їсти, де жити, поїхала в інше місто. Там познайомилася з дівчинкою, яка запропонувала попрацювати разом. Ну і…
Серед секс-працівниць є різні: одних життя щойно змусило, а інші вже втягнулися:
— Ті, хто сюди приходять, звідси не йдуть. Це ще той наркотик.
— Тебе теж уже затягло?
— Ні-ні, — хитає головою. — Край приходить тоді, коли замість нормальної роботи починаєш шукати кращу «точку». А я не женусь за грошима. Тому мені простіше відмовитись від клієнта. Не маю певного тарифу, дивлюся на клієнта. Люди, які точно знають, скільки вони коштують… Визначену ціну мають лише речі, — Даша упевнена, що займається проституцією тимчасово.
Вдень дівчина працює фотокореспондентом. Сина залишає з бабусею. Заробити фрилансом на життя не вдається:
— Ніхто таку молоду брати не хоче. А через малу дитину я їздити на передову вже не можу. Та й тут військових стараюсь не брати, бо можуть знайомі трапитись.
А взагалі вона планує кинути фотографію і вчиться на психіатра-нарколога. Поки що практикує, допомагаючи іншим секс-працівницям, бо «їм дуже потрібна психологічна підтримка». Нічна робота не заважає дівчині будувати особисте життя: оговтавшись від смерті коханого, вона вже познайомилася з іншим.
— Він знає, де я працюю, і прийняв такою, якою я є. Розуміє, що в мене маленька дитина і він нас не може забезпечити — сам працює на станції технічного обслуговування.
— Теж мотоцикліст?
— Ага, — сміється.
Берегиня
Середня ціна за годину жіночої ілюзії любові — 700 гривень на квартирах і 500 гривень — на трасах.
Ніч. Автострада. При дорозі у шкіряній куртці та вузькій спідниці до колін стоїть Аня. Їй тридцять три і вона не схожа на інших дівчат на трасі: пряме укладене каре, акуратний макіяж і професійний манікюр. Видається, що Аня бізнес-леді і чекає на свого водія.
— У цій професії я вже двадцять років — із перервами. Почала в тринадцять. Коли криза в житті, йду сюди. Так простіше, — розповідає. — Щоб мною командували за три тисячі гривень, не стерплю.
Аня — пізня дитина. Батько захворів і не міг працювати, мати стояла на обліку у психдиспансері, брат сидів у в’язниці.
— А я дівчинка, хочеться вдягнутись нормально. У школі всі залякували, затюкували. Ну і подумала: піду з мужиків крові поп’ю, — сміється. — Спочатку навіть подобалось. Коли стукнуло вісімнадцять, пішла дівчинкою за викликом. Теж була задоволена. Але останні п’ять років — ні-ні-ні.
Один за одним до Ані під’їжджають клієнти, але вона всім відмовляє:
— Не бачите, що я розмовляю? Погуляйте трохи! Раніше клієнти кращі були, — обертається. — Припустимо, мені мали заплатити дві гривні, а на чай додавали ще п’ять. А зараз ниють: може, скидочку?
Дівчина додає: якби у тринадцять років знала, що таке проституція насправді, ніколи б не починала.
— Тут людина ламається психологічно. До двадцяти п’яти років я почувалась використаним гандоном, вибачте. Вважала себе не дівчиною, а «воно». Пішла до психолога — він дійшов висновку, що я просто втомилась.
Уже шість років Аня заміжня. За колишнім клієнтом. Більше, каже, за клієнтів заміж не виходитиме.
— Він диванний овоч! Кажу: за квартиру треба заплатити. Він: «Ем-м… Ну…» — ось і поговорили.
Анин чоловік за всі роки шлюбу так і не почав шукати собі роботу. Окрім «диванного овоча», жінка годує шістнадцятирічного сина й будує дім на Дніпропетровщині. Коли зібрані на будівництво гроші — 70 тисяч гривень — вкрав сусід-заздрісник, довелося нести все цінне в ломбард і повернутись на трасу.
— Син захоплюється репом: АК-47, Ґуф. Коли читає мені свій, сльоза часом навертається. Постійно йому повторюю: я завжди поруч, що б не сталось. Коли його на продажі наркотиків зловили, мені подзвонили з міліції. Приїжджаю: чого відразу не подзвонив? «А я думав, що ти від мене відмовишся». Я ж мама, дурненький! Він хоче бути, як мама, яка захищає себе високими парканами і матюками. Кажу: не спіши, ще встигнеш нагавкатись на людей. Людям треба вірити.
Боїться, що син зневіриться в людях. Адже вони — Аня вірить — бувають усе ж таки різними.
— Мала хлопця-наркомана. Ми рік спілкувались, поки не помер. Так-от він за рік спілкування зробив для мене більше, ніж мій чоловік за шість. Завжди повторював: ти не знаєш ціни своїй красі. Я раніше вдень виглядала як: кросівки, джинси з секонду, хребет знаком питання — і пішла. А він дав впевненості, я прокинулась іншою людиною: ну і що, що проститутка? Не краду, не наркоманка, не алкоголічка, просто так склались життєві обставини.
Попри життєві труднощі, нечесних сусідів і «чоловіка-овоча», Аня задоволена життям:
— Я досягаю поставленої мети. Я не така, як мама. Ми росли в сім’ї, де навіть простирадл нормальних не було. Мили голову порошком «Лотос». А тепер у мене маленький магазинчик і виставкові собаки, яких я продаю по 800 доларів. Люблю варити борщі і доглядати квіти. До тридцяти п’яти років попрацюю, а там піду — за вислугою літ, — сміється й сідає в машину до клієнта.
Фото — постановочні за участю моделей. На останньому фото — працівник благодійної організації «Конвіктус» розмовляє з клієнтками.