У завершальному епізоді подкасту «Культурний трибунал» про крадіжки Росією української пам’яті мова йде про трагедію гетьманської столиці Батурина, яку росіяни знищили 1708 року разом з мешканцями — на знак помсти за прагнення гетьмана Мазепи до незалежності України. Після погрому з Батурина вивезли пам’ять: архіви, гетьманські клейноди. Архів Івана Мазепи — донині у Санкт-Петербурзі. Точний осідок частини вивезених росіянами козацьких пам’яток досі невідомий. На державному рівні розмову про їхнє повернення одним із перших ініціював третій Президент України Віктор Ющенко.
Для того, щоб описати значення Батурина для нинішньої України, авторка подкасту Яна Супоровська поспілкувалася з Віктором Ющенком. Чому Батурин Мазепи є принциповим для української ідеї, що відповів Путін на запитання Ющенка щодо гетьманської столиці і як нам учитися пам’ятати — читайте в матеріалі.
§§§
Чому важливо пам’ятати
Для мене найпоказовіша сторінка — як ця банда Меншикова (російського полководця — TU) зайшла в Батурин і знищила до 16 тисяч жителів. Є описи: західна преса, зокрема французька, писала, як дитячі голівки ставили між частоколом і чавили; як на плотах річкою Сейм пливли шибениці з повішеними батурчанами — щоб показувати жахи здібностей цієї скаженої Російської імперії.
16 тисяч — це й для нинішнього дня колосальна трагедія, а для того… Це трагедія для Європи була.
І от перше питання: куди покласти волошку, польові квіти у пам’ять про невинно убієнних? Де та могилка? Нема. Жодної могили по невинних жертвах 1708 року станом на 2005 рік не було. Храмів не було, куди бігли мами з діточками, щоби переховатися. Були епізоди, де знаходили жінку з погнутим хрестиком, знаходили поховання, де мама й дитинка разом лежать. Усе знищили: фортецю, цитадель, усі ходи, які зв’язували місто.
Оце і є стиль Московії: ви не знайдете місця, щоби схилити голову, щоби згадати. Бо пам’ятати — це вже школа.
Тільки сліди руїни й гумкою витерта пам’ять: «хохли, забудьте, у вас цього і не було, і щоб на гадку вам не спадало мати свого гетьмана».
Як з’явилася мрія про відновлення
Додому — це значить у село до мами й до тата — я їздив, минаючи Батурин. Завжди зупинявся там і ходив тими руїнами. Скажу, що кращого палацового комплексу, ніж Батуринський, на Лівобережній Україні немає.
Я бачив склепіння підвалів шириною метрів десять-дванадцять, колосальні арки, які були завалені сміттям; забирався на другий чи третій поверх і дивився на дивовижні рішення: як функціонував цей палац, як працювали його парадна, комунальна частина… В уяві я бачив європейську столицю: де працював правитель, що мав відповідні активи, ресурси, необхідні для столиці, працював сенат.
Ті часи були унікальні для 18 століття: вперше публічно ословили ідею суверенної України. Ще небагато кому навіть снилась незалежна Україна, а ми мали гетьмана, який дивився на горизонт і побачив це.
Пам’ятаю якось Батурин восени. Якраз там, де колись стояла цитадель, були городи. Я приїхав, коли люди вибирали картоплю із самої серцевини батуринської пам’яті: капусточка, картопелька. Там ми з ними почали розмову: щоб ви не ображалися, але скоро будете садити картоплю в іншому місці. Тут ми повинні провести розкопки, докопатись до тіл, перепоховати.
Тридцять «крутеликів» і найдорожча каша в Батурині
Я попросив, щоб обдзвонили заможних людей, і запросив їх у Батурин. Це були десь тридцять, так би мовити, «крутеликів», які, як я думав, стануть моїми союзниками, партнерами в темі Батурина. Вони ще не знали, яке щастя на них чекає.
Я попросив, щоб вони всі сіли в один автобус (що для когось було незручно) і сказав: «Я вас пригощу найдорожчою кашею, яку ви їли у своєму житті». І ми в гайочку приготували польову кашу й почали розмову, чого сюди приїхали. Я сказав, що Батурин — це наша совість.
Якщо ми зрозуміємо, що в нас була батуринська сторінка, то багато усвідомимо про велич, потугу, про ту велику державу, якою була гетьманська Україна на початку 18 сторіччя.
І у нас вийшла дуже приємна розмова з нашими заможними людьми, з великим українським бізнесом. Я попросив одне: жодна копійка не буде йти через якусь державну інституцію. Будь ласка, вибирайте свого скарбника, такого ж багатого, як і ви всі, хай він контролює, куди вкладаємо [кошти]. Зійшлися на одній точці: є фінансова база, яку буде контролювати тільки їхній представник і більше ніхто. А з іншого боку всі державницькі інституції, проєктні та археологічні, будуть проводити публічну державну політику в цьому питанні. Ви знаєте, такий був відголос бізнесу на відтворення Батурина: починаючи від археології, відбудови тих приміщень часів Мазепи, цитаделі, закінчуючи валом, частоколом, фортецею. Це неймовірно, як люди реагували.
Хто відремонтував Софію Київську і попросив себе не називати
Уперше розказую цю історію. У березні 2005 року в нас у Софії Київській мозаїка відійшла від тіла склепіння на 7-14 сантиметрів. Вона десятками років не знала реставрацій. Холодно, голодно. Одне слово, пам’ятник ЮНЕСКО і — критична ситуація.
Думаю, покличу одного чоловіка, щоб ми могли вирішити тему відродження Софії: повного ремонту митрополичої палати, реконструкції всіх приміщень. Це був Рінат Леонідович [Ахметов]. Я подзвонив і попросив, щоб він уранці туди під’їхав. А Нелю Михайлівну Куковальську (гендиректорка Національного заповідника «Софія Київська» — TU) попросив, щоб вона зробила коротеньку доповідь.
Пригадую, зайшли ми в митрополичі палати, піднялися на другий поверх. Усе розбито, підлоги немає ніде, котуни валяються. Ренат Леонідович приїхав у таких блискучих театральних черевиках. А там, як у котуни ступаєш, то зразу на сантиметрів десять грузнеш. На другому поверсі — дошки, поставили якийсь столик. І Неля Михайлівна доповідає. Я кажу:
— Нелю Михайлівно, прошу, якби ви сказали так коротко: скільки коштує загальна реконструкція усіх приміщень, починаючи від Софії?
Вона каже:
— Ну, те що ми порахували, — 14 мільйонів.
А Ренат Леонідович так одразу:
— Вікторе Андрійовичу, можна я щось скажу?
Думаю: ну, це він скаже зараз «давайте я половину, а ви половину ще шукайте когось багатого». І я трошки взяв паузу, бо мені це неприємно буде почути. Спливла десь хвилина-півтори. І я:
— Ренате Леонідовичу, я вас слухаю.
— У мене є одне прохання.
Мене ще це завело. Ну, думаю, мабуть, попросить зменшити суму. Я кажу:
— А яке прохання?
— Вікторе Андрійовичу, я вас прошу, щоб фінансувати реставраційні роботи по Софії Київській ви більше нікого не залучали.
Людина настільки пройнялась тим, що це може сприйматися як його обов’язок. Мені це дуже лягло на душу. Зараз зайдіть у будь-яке приміщення Софії Київської: там після того років двадцять жодних ремонтів немає — і не треба.
Ультиматум для Путіна
Пригадую розмову з Путіним у 2008 році. Росія готувалась до відзначення 300-ліття Полтавського бою. Добре розумію, що Полтавський бій — це перша сторінка Російської імперії. Для них це — сакральна дата, вони будуть із Полтавським боєм як із писаною торбою носитися, «велич» показувати. І я тоді президенту Росії сказав:
— Володимире Володимировичу, якщо ми говоримо про 2009 рік, якщо ви його хочете на Полтавщині в Україні відзначати, то це — неможливо. Або можливо за одної умови: перед тим буде стояти листопад 2008-го Батурин.
І він мені як «великий російський історик» сказав абсолютно, думаю, навіть не усвідомлену репліку:
— А що таке Батурин?
А Віктор Черномирдін (станом на 2008 рік — посол Російської Федерації в Україні — TU) каже:
— Володимировичу, я вам зараз поясню.
Я кажу:
— Вікторе Степановичу, не треба пояснювати, я сам.
І я йому [Путіну] пояснюю цю трагедію.
Чому архіви українських гетьманів усе ще в Росії
У мене на порядку дня було спеціальне питання повернення архівів Івана Мазепи та інших чотирьох гетьманів, які сьогодні зберігаються в Санкт-Петербурзі. Ми обговорювали це з російською стороною, і з президентом Росії зокрема. Здається, це було віч-на-віч або в присутності міністрів закордонних справ.
Тоді ми готували на весну виставку зі шведських архівів, присвячену життю гетьмана Івана Мазепи. В Україну вперше приїхали знамена, булави, перначі, листування. І я порушив це питання перед Путіним. Я багато історій розказував президенту Росії, як таку саму проблему ми вирішили з поляками: історичне примирення. Не треба літрами крові мірятися. Настав час, давайте зробимо цю лінію і втілимо таку політику. Я кажу:
— Ви виступаєте і декларуєте, що Україна і Росія спільно ініціюють акти історичного примирення і «в знак цього я хотів би передати від імені російського народу архів Івана Мазепи та інших гетьманів Батуринської столиці».
Він — мовчить. І то така пауза, знаєте, педагогічна, а не просто слів немає.
Я тоді кажу:
— Володимире Володимировичу, от у нас, наприклад, зараз шведський король відкрив виставку в Історичному музеї, у Верховній Раді. Можливо, давайте ми організуємо в трьох-чотирьох музеях України виставку?
Приблизно та сама реакція. А на слова про «історичне примирення» в такому «путінському» варіанті російський президент каже:
— Вікторе Андрійовичу, ну от чому я буду просити пробачення в українського народу за царські діла?
І я тоді зрозумів, що ми не зможемо повторити з ними того, що вдалося зробити з поляками.
Що важливіше: пенсія чи національне питання
Одна з базових цілей мого президентства — національне відродження України. Бо якщо ти розв’язав цю задачу, в тебе буде вирішене безпекове питання, економічне питання, консолідація у тебе буде вирішена. Якщо ж не розв’язав національного питання, не вирішив нічого. Можливо, здається, що пенсію підняли, — ні, вибачте. Фундаментом наших позитивних перемін на десятки років є дві речі: розв’язане національне питання і глибока демократизація України. Це два крила, на яких виросли після війни німці, поляки чи литовці.
I am Ukrainian, або З чого починається націоналізм
Націоналізм — це поняття твого патріотизму. Це — не твоя зверхність, не ціль когось дискредитувати чи знищити. Коли Президент Зеленський одягнув футболку «I am Ukrainian», я аплодував. Не зважаючи на те, яке твоє етнічне походження, ти — українець. Коли ти питаєш в американця, хто він, чуєш у відповідь: я — американець, а потім додає: іспанського, італійського походження.
Оця конструкція нації — дуже важлива. Тільки-но ти став носієм національного, тільки-но усвідомив, що в тебе є своя мова, своя пам’ять, своя церква, своя територія, своя культура, ти — особливий.
Бо як тільки ти збагнув, хто ти в контексті національному, в тебе пробуджується почуття: оце можеш зберегти тільки за умови, що маєш власну національну державу. І тоді йде боротьба за Україну.
Головний заповіт Шевченка
Сьогодні ми ведемо святу війну з нашим вічним агресором Московією. У такі історичні вузлові моменти дуже часто звертаєшся до авторитетів: а як дивились на це вони.
Для мене камертоном є Тарас Шевченко, який, можливо, найбільше працює на консолідацію сьогоднішньої нації. 150 років назад Тарас Григорович пише:
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра
Тобто Тарас Григорович нашому поколінню хотів сказати:
«Дорогі українці, коренем вашого лиха є Московія і промосковські політики в Україні. Це — ваша біда».
Погляньте, яку колосальну ревізію ми робимо нині у своїх душах щодо соратників, колег, політиків. Хто служив Московії — це наші зрадники. Українське суспільство проходить великий фільтр.
