Роман Віктюк

Розмова з українським театральним актором і режисером

10.09.2014 Тарас Прокопишин

На наше традиційне питання про те, як він став таким, як сьогодні, режисер Роман Віктюк відповідає так: «Якщо у тебе є потяг до чогось — не думай! Іди туди, куди тебе ноги ведуть. Ноги, не голова!» А далі розповідає знамениту історію про те, як у дворику на львівській площі Ринок, 18 ноги привели його на дерево: «Одного разу сказав сусідським хлопцям: я полечу! Залізу на це дерево, ви порахуєте до трьох і я полечу в небо… Пішов додому, причепив до рук гілки з віника, обмотав якимось шматтям і поліз на дерево. Зібрався полетіти, але… впав, звичайно. І, встаючи, почав виконувати якусь пантоміму — показував, як летить птах… Як же вони мені аплодували!»

Отак, відмовившись від гуртка авіамоделювання, Роман Віктюк почав моделювати власні польоти. Він вправно використовує ціле небо — там є, де літати. Видається, що він ніколи не погоджувався на якусь кон’юнктуру та нечесну колаборацію. Це не тому, що життя у Радянському Союзі суперечило якимсь засадничим принципам, просто характер такий — безкомпромісний і від наївності сміливий.

«Успіх — це херня!» — стверджує успішний українець Роман Віктюк і переконує, що найголовніше в житті бути щасливим, а не успішним.

Коли я демонстрував політ, хлопчаки кричали: «Як він летить! Як він високо!» А я відповідав, що зараз злечу ще вище… Наступного дня, після першого такого успіху «на сцені», я вирішив піти до великого театру на великій площі (Театр Опери і Балету, — TU). Грошей на квиток, звичайно, не було. Став неподалік і почав спостерігати, як до театру заходять люди. Одні ішли через центральний вхід, демонстрували квитки, а інші — через непомітні сходинки ліворуч. Ну я й пішов ліворуч. А там високий коридор, сидить якась строга тітка, я набираю незворушного вигляду, вітаюся і крокую прямо, а вона мені уже в спину: «Іди, дитинко. Твоя мама вже прийшла!» (Усміхається) Так я пробрався досередини, дивлюся — залізні двері, хтось заходить, а я заходжу слідом. То була якась апаратна, однак вона мене зовсім не зацікавила. Мене зацікавила сцена. Я сів там, біля цих кнопок і бігунців, так і просидів до кінця вистави. З того часу у моєму житті й почався театр — і вже до кінця.

[Наша зустріч з режисером Романом Віктюком відкрила серію public talk від журналу TheUkrainians. Уперше ми вирішили спілкуватися з героями не віч-на-віч, а «на людях». Розмова дуже часто переривалася оплесками, а сам маестро жодного разу не присів — говорив стоячи. Як на сцені.]

Того першого разу, коли я побачив балет, якась розкішна балерина виконувала роль Есмеральди — танцювала з… кізочкою! У неї був номер з бубном — вона робила височезний крок вгору і вдаряла в бубон. Це було так неповторно! Подумав собі: «От би мені таку кізочку хоча б на день! Я б теж навчився так само танцювати!» Пішов за лаштунки і оця балерина неочікувано підходить до мене: «А чого ти такий засмучений?» Кажу, що мені б кізочку хоч до завтра. «Бери до наступної вистави! Однак лише за умови, що ти вивчиш мій сольний номер з бубном» — відповідає вона.

І що ви думаєте? Я привів додому козу. Мама, звичайно, була страшно незадоволена — коза в хаті! Але до наступної вистави я вивчив, як умів, цей номер. За тиждень вертаюся до оперного театру з козою, дочікуюся балерини, каже: «Показуй!» Я й показав — і шпагати, і високі кроки, що завгодно! «Може, тобі ще на тиждень дати цю кізочку?» — здивовано спитала. Але я вже не брав, мама б цього не перенесла.

Я почав ходити до цього великого театру дуже часто. І ось одного разу дивлюся, а сходами до репетиційної зали підіймаються хлопчики й дівчатка в якихось маєчках та шортиках. Це був балетний клас. Не довго думаючи, наступного дня я вбрав такі самі шортики і маєчку та пішов за тими дітьми. Став до станка і стою. Заходить викладачка (її прізвище було Васіна, я на все життя запам’ятав) і нічого не розуміє — у класі якась незнайома дитина. Змовчала, сіла за рояль, почала грати. А я ж усе це бачив — руки вгору, вниз, від себе, ногу тягнемо… Ось тільки з очима нічого не вдавалося, я постійно дивився в небо. (Усміхається) Вчителька зробила кілька зауважень, а я все одно — в небо. Вона мені — слідкуй за рухами, а я — дивлюся в небо. Словом, Васіна не витримала і як вдарить мене лінійкою по руці і по нозі! Мені стало дуже образливо. Це уже тепер розумію, що вона мала велику рацію, а тоді ж думав, що все знаю — усі вистави бачив! У мене навіть була коза!.. Я дуже образився і пішов з балету назавжди. (Усміхається)

IMG_7954

Ви потім іще зустрічалися з цією викладачкою?

Так. Минув час, я уже поставив багато вистав, став якоюсь там зіркою, на телебаченні з’являвся. І от одного разу, коли приїхав до Львова, прийшов до театру з величезним букетом троянд. Бачу, як вона спускається сходами і кидаю їй під ноги усі ці квіти. Каже: «Припиніть! Встаньте! Це я повинна дарувати вам квіти! Ви —  мій кумир!» А я їй відповідаю: «Ні, — кажу. — Якби не ви, якби не ваша лінійка, я би, мабуть, продовжив займатися балетом. Бо ж міг танцювати, умів, мав талант. І ось тепер все життя доводжу особисто вам, що я на щось здатний». Вона так подивилася на мене кілька секунд, а потім каже: «А я тебе не пам’ятаю…»

[Віктюк уже розповідав цю історію. І присутні на нашій зустрічі люди, очевидно, чули її не раз. Але режисер так харизматично, яскраво жестикулюючи та фірмово мружачись описує свої балетні поневіряння, що публіка не втримується і знову аплодує. Аплодисменти — природне середовище для Романа Віктюка. Він сам — як безконечна овація життю.]

Розумієте? Не можна іти туди, куди тобі вказує суспільство, батьки, якась раціональна необхідність. Головою треба користуватися вже в процесі, а йти треба туди, куди тебе веде серце. Так я прийшов в театр, так я літав у подвір’ї… До речі, у тому самому дворику одного разу зустрів циганку. Вона взяла мою руку і сказала: «Ти будеш дирижером». Я заперечив — на жодному інструменті не граю, композиторами не цікавлюся. «Веди мене до мами!» — каже. Як чемний хлопчик, привів циганку на другий поверх до мами. Вона повторила те саме пророцтво. Мама теж не повірила — які там дирижери! Циганка подивилася втретє і чомусь заплакала: «Він буде дирижером…» Коли я нещодавно розповів цю історію своєму другові, він слушно зауважив, що, скоріш за все, ворожка просто не знала слова «режисер». (Усміхається)

IMG_7939

Родина не була проти вашого вибору професії?

А я нікому не сказав, куди їду. Мої думали, що до Києва. Збирали всім миром, наче на заслання до Сибіру. У моїх валізах були навіть подушка з периною (ковдра на Галичині, — TU) і каструлі. Про те, що націлився аж на московський ГІТІС (Державний інститут театрального мистецтва, — TU), сказав в останній день перед виїздом. Мама розплакалася: «Це ми його бачимо востаннє. Він більше не повернеться». Зібралися сусіди, проводжали аж до вокзалу, плакали, обіймалися. Усі вважали, що з моїм характером я справді з Москви прямісінько до Сибіру й переїду. Але, бачите, вийшло інакше.

…Словом, прибуваю я на київський вокзал, іду по свої речі, а речей нема! Увесь мій багаж вкрали! Тож до Москви довелося їхати без нічого. Великим щастям моїм стало те, що в той час усі дуже боялися усіх. А тому документи і гроші сусідська тітонька порадила не в кишені носити, а в спідній білизні. Тож мій паспорт з атестатом і якісь гроші були ретельно зашиті у сатинові труси.

З питаннями «Товариші, чи нема у вас зайвого жетона?» і «Чи не знаєте ви телефон ГІТІСу?» ходив по московському перону. Якісь добрі «товариші» таки поділилися жетоном і ось о пів на восьму вечора я додзвонився до інституту, куди збирався вступати.

Пояснюю ситуацію: «Доброго вечора! Я приїхав до вас, а в мене вкрали усі речі. Однак атестат в трусах. Не знаю, що робити. Можна мені десь у вас заночувати?»

Пояснюю ситуацію: «Доброго вечора! Я приїхав до вас, а в мене вкрали усі речі. Однак атестат в трусах. Не знаю, що робити. Можна мені десь у вас заночувати?» На тому боці дроту засміялися: «Боже мій, яка хороша дитина! Усі їдуть перемагати, а йому треба всього лиш прилягти!» Далі мені пояснили, як дев’ятим тролейбусом доїхати до гуртожитка…

[До ГІТІСу Віктюк таки вступив і успішно закінчив. Далі повернувся до Львова й працював у Театрі Юного Глядача. Потім грав на сцені і ставив вистави у Твері, Вільнюсі, Одесі, Таллінні, Києві, Саратові, Казані, Ризі, Петербурзі і Москві. Цими днями у Москві відкривається Театр Романа Віктюка, у приміщенні, виділеному спеціально для режисера зі світовим іменем.]

Як юнак з маленького Львова сприйняв імперську розкіш Москви?

Ще коли я вперше їхав з вокзалу до гуртожитка, минаючи величезний Кремль, побачив дуже красивий багатоквартирний будинок. Ця споруда викликала в мене дитячий захват — настільки вона була красивою. Сказав собі: «Навіть не думай! Ніколи у житті навіть не уявляй собі такої розкоші. Це точно не для тебе». Відвернувся і забув.

За якийсь час я ставив у МХАТі якісь вистави. А це неподалік. Ви не повірите, але навіть тоді ніколи не дозволяв собі наближатися до цього будинку, бо знав — це не для мене, це потрібно забути.

Одного разу актор Михайло Ульянов вирішив мені допомогти. Пішов до Лужкова (на той час мер Москви, — TU), почав розповідати про «одного режисера», який заслуговує жити у тому будинку, якісь газетні вирізки приніс. Там саме звільнилася квартира. Але міський голова відрізав: «Ні, на цю квартиру довжелезна черга дуже великих людей. Це просто неможливо».  Ульянов був наполегливим, не стерпів і зірвався на «жуківський» крик: «Ну, принаймні прізвище я можу назвати?! Віктюк!» Лужков без паузи відповів: «Йому можна».

Це я до чого усе вам розповідаю. Не до того, що, мовляв, я таке вже велике цабе і всі мене люблять. Ні, мені просто хочеться, аби ви мені повірили — не варто ні в кого нічого просити. Треба лише чесно займатися тим, що ти любиш. Усе інше прийде. Я ж завжди боявся навіть глянути на цей будинок-мрію. А тепер живу там.

…Я завжди кажу, що щастя — це пауза між двома нещастями. Коли ти з кулаками борешся за своє щастя, то нещастя відповідає — ах, ти такий активний, ну давай, ми тебе ще потримаємо. Коли ж жити легко, то й нещастя легше минає. Головне — не вимагати і не просити.

Мені ж навіть зірку на небі подарували. Так, у мене є власне небесне тіло. Але, не повірите, я навіть не здогадуюся, куди поклав той паспорт, що підтверджує право власності. А він такий дорогий, зі золотим тисненням. Просто мені здається, що не варто надто перейматися через речі. Не речі нас роблять щасливими, а щось трохи вище. Є ви, є я, а все інше — речі. Подарували зірку — приємно, почесно. Але ж… Мені здається, що зі щастям слід поводитися так само, як з нещастям, — сприймати легше.

Тож, резюме просте — не треба нічого планувати на роки вперед, не треба про щось просити. Що більше ти від цього втікаєш, то швидше воно тебе знайде. Правда, Павле?

[Режисер Віктюк звертається до драматурга Павла Ар’є, з яким вони вперше в житті зустрілися саме на нашій зустрічі. Раніше спілкувалися віртуально, але саме з п’єси Павла Ар’є наприкінці вересня відкриє свій перший сезон щойно створений Театр Романа Віктюка у Москві. Як зазначив Віктюк, у цій виставі все українське: і режисер, і драматург, і навіть актори.]

IMG_7872

Які правила у своєму житті ви порушили, а яких не порушите ніколи?

Єдине правило, якого не можна порушувати — не зрадь себе. Над всім іншим можна дискутувати.

Ви розповіли нам про те, що таке щастя. А чим є, на вашу думку, успіх? І чи вважаєте ви себе успішною людиною?

Успіх — це херня!

У роботі для мене важливим є не успіх, не успішність вистави, а те, що я зможу передати глядачам. Коли після моїх вистав люди плачуть, це найголовніше. От щойно, перед нашою зустріччю, до мене на вулиці підійшов якийсь чоловік, попросив потиснути руку і заплакав. Все. Не знаю, як реагувати. Але усе це набагато цінніше, ніж спалахи фотокамер і автографи.

Успіх сьогодні є, а завтра нема. Ось, до прикладу, колись я ставив виставу у Римі. На одну з них запросили Папу святого Івана Павла ІІ. Після завіси до мене підійшли його представники і переказали, що Папа хотів би познайомитися з людиною, яка «так розуміє мистецтво». Звісно, погодився. Спілкувалися рідною для Івана Павла ІІ польською мовою. Я попросив мене благословити: «Коли ви училися в Кракові в духовній семінарії, ви написали три п’єси про Ісуса Христа…» Називаю першу, називаю другу, і бачу, що він аж світиться зі середини. Називаю третю п’єсу і… він бере мою руку та цілує. Я потім щось ще бурмотів, уже не пригадую. Але ось це було набагато цінніше, ніж кількість проданих квитків…

 IMG_7967x

Ми почули ваші «завдяки». А якими є ваші «всупереч»? Проти чого доводилося боротися? Через що довелося пройти?

Єдине, з чим доводилося боротися, — з тим, що мене змушували забути мову. А забуваючи мову ти забуваєш естетику українського театру. Тобто мене хотіли позбавити того, що я бачив живим, актуальним, яскравим тут, в Україні.

На іспиті зі сценічної мови питають: «Що будете читати?» Відповідаю, що читатиму «Мені тринадцятий минало…» Шевченка. «А є переклад?» — питають. Ні, кажу, моя душа не перекладається. І я ж правду сказав — не уявляю, як читати Шевченка російською. Словом, махнули на мене рукою.

Або ще… Колись студентом мав завдання зіграти етюд з предметом. Мені дісталася зірка. Головні актори МХАТу сиділи в екзаменаційній комісії й оцінювали. Ну, стою, і ніжно, поетично, пестливо повторюю: «Зірка… Зіронька… Зірка…» А вони мені: «Ну що це?! Ну хто так грає?! Це ж зірка — символ Радянського Союзу! Де патріотизм? Де любов до Батьківщини?» А я не міг до зірки звертатися як до Кремля…

Які книжки ви читаєте?

Всі.

А які радите почитати?

Якщо ви прийдете до мене додому, то побачите, що одна з трьох кімнат повністю зайнята книгами. Уже навіть жартую, що книжки виселяють мене з власного дому. Зараз у нас в театрі ремонт і я з величезним нетерпінням чекаю моменту, коли можна буде хоча б частину моєї бібліотеки перевезти туди.

Вважаю, що треба читати одночасно кілька книжок. Ну, принаймні, я так читаю усе життя. Треба читати багато, часто, постійно, будь-що — від класики і фахової літератури до сучасних творів і маловідомих авторів. Читання багато чого у житті пояснює.

Одна порада для наших читачів.

Я уже казав — не зраджуйте себе.

 

[Одразу після запитань від The Ukrainians усі присутні мали можливість запитати про щось своє. Першим підвівся чоловік десь 40 років: «Я здесь совершенно случайно. Это мой последний день во Львове. Увидел вас и зашел сюда. У меня нет вопроса. Я просто хочу пожелать, чтоб вы приехали когда-нибудь в Луганск. В мой родной Луганск. В украинский Луганск… Я сподіваюсь, що так і буде. Я знаю, що ви були уже у нас. Я знаю, що це місто для вас є теж Україною. І я дуже сподіваюсь, що… Мені важко…» Голос цього дорослого чоловіка починає дрижати. Він сідає і плаче. Працівники креативного простору  дають йому води. Він підводиться, бере за руку 6-річну доньку і прощається — поїзд до Луганська за 40 хвилин. Двері зачиняються за ним під гучні оплески — так присутні хотіли підтримати чоловіка. Йому, а з ним й українському Луганську аплодував сам Роман Віктюк.]

Тарас Прокопишин Середа Ірина

Схожі публікації

2806 10

Антон Слєпаков: «Для мене й моїх текстів важливіше досліджувати інших»

Фронтмен гурту «Вагоновожатые» — про енергію співтворення, поезію та безкомпромісність у електронній музиці

02.03.2018 Вероніка Ковбасюк
3443 16

Борис Херсонський

Український російськомовний поет та лікар у третьому поколінні єврейського походження — про ментальність України та Європи, суспільні травми, інертне мислення та втечу від свободи

26.07.2017 Даниїл Задорожний
18641 6

Святослав Вакарчук

Розмова з українським співаком, лідером гурту «Океан Ельзи»

24.12.2015 Володимир Бєглов

Популярні публікації

47030 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
61838 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
42929 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати